Сидимо біля каміна. Цмулимо пивце, покивуючи головами.
— До речі, я не знаю, як тебе звуть, — почав Вальдек.
— Малина.
— Це, мабуть, модне ім'я.
— Це ще чому?
— Я недавно дивився «У ході розмови». Там виступала така наквацяна краля, підтоптана, але ще може бути. І каже, що має доньку Малину.
— Я не дивлюся цю передачу, — відрубала я.
— Я теж, але той кавалок мене реально зацікавив. Раптом виявилося, що та Малина лікується в дурдомі. її стара в рев, аж уся порозмащувалася. Кажу тобі, труба діло.
Сподіваюся, моїх червоних вух не видко. Добре, що так темно.
— У тебе що, температура? — поцікавився Яцек.
— Може бути. — «Після того що я щойно почула».
— На температуру найліпше гаряче пиво. Замовити тобі?
— Доп'ємо спочатку це.
Отож допиваємо.
— Класна музика, правда? — сказала я. Чого ж отак сидіти, мовчки?
— Може бути, — усміхнувся товариш Яцека, Вальдек.
— З «Матриці».
— Ну, я не знаю, — зізнався Вальдек, куняючи над гальбою.
— Ти не бачив «Матрицю»?
— Я не люблю такі фільми, — пояснив він.
— Але цей і справді хороший, — спробувала заохотити я. — Багато бійок. Стрілянина, гарна дівка у шкіряних штанях.
— Не знаю, може, варто сходити. Але я не люблю кіно, воно мене знуджує. Якось три роки тому пішов та й заснув. Тільки квиток змарнував.
— Ти навіть бойовиків не дивишся?
— Жодних. — Вальдек зробив ковток пива. — Ну, може, щось закину часом у «відак». Якусь комедію. «Тупий і ще тупіший», щось таке.
— Ага, — замислено покивала я. Сидимо далі, не мовлячи ані слова.
— У тебе класна зачіска, — почала я новий виток розмови.
— Зачіска як зачіска.
— Ти висвітлюєш волосся? — Він кивнув. — Не боїшся, що почне випадати?
— Як почне, я перестану висвітлювати. — «Як просто». Ми знову сиділи в тиші, куняючи над гальбами.
— У тебе класний голос, — цього разу він обірвав мовчання.
— У тебе також, — повернула я комплімент. — Такий низький.
— Це від курива, — похвалився він.
— Ага.
Я зиркнула на Евку. Вона сиділа, покивуючи головою. Відсутня.
— Вже по другій, — озвалась я. — Треба йти.
— Ми вас відпровадимо, — запропонували хлопці.
Ми повертались у мовчанці.
— Гарний місяць, — зробила Евка останню спробу контакту.
— Круглий, — оцінив Вальдек.
Ми врешті дійшли.
— То як? Завтра можна перевозити лахи? — запитав Яцек. — Надвечір, гаразд?
28.07. Я саме закінчила переїзд до Евки. Швиденько, почасти завдяки кремезним м'язам Вальдека з Яцеком. Вони за півгодини заладували мої речі до Лешекового «полонеза».
— Даси собі раду? — пересвідчився Вальдек.
Я кивнула, і ми рушили.
— Непоганий той Вальдек, — оцінив досвідченим оком Лешек. — Виглядає, як добре надмуханий матрац.
— Тільки без фізіологічних подробиць. Я не в гуморі.
— Таж ніхто нічого й не каже, — обурився Лешек. — Я тільки оцінив його мускулатуру. Тобі часом не треба відвідати доктора Губку?
— Треба, але він поїхав у відпустку.
— Хіба не можна піти до чергового лікаря?