— А що там у вас із татом? Останнім часом ви цілими днями пропадаєте в спальні.
— Ти так думаєш? — таємничо всміхається мама, схиляючи голову в інший бік.
— Що ви там робите? — запитує Ірек. — Ти скажеш мені, мамо?
Таємничий мамин погляд і фінальні титри.
Чому люди дивляться такі дурні фільми? Чому це дивлюсь я? На щастя, є ще інші серіали.
10.08. Сьогодні зателефонував Вальдек.
— Привіт, мала, Вальді на дроті.
— Привіт, Вальді.
— Як ти там?
— Поволеньки.
— А як переїзд?
— Добре.
— А все інше?
— Теж добре, поволеньки.
— То добре. То бувай.
Він поклав слухавку. Доки я встигла добряче замислитися над сенсом тієї розмови, він зателефонував знову.
— Це знов я.
— Я впізнала.
— Я так собі подумав, — зробив він велику паузу, — чи не сходила б ти зі мною в кіно?
Ну-ну. Свіжий моделін. Просто з канцтоварів.
— У кіно? — я не приховала подиву.
— Ну. Мені здалося, що ти любиш кіно. То як? Дозволиш себе запросити?
Я скинула оком на порожній гаманець, а потім зробила короткий екскурс у майбутнє. Спочатку ми підемо в кіно. Потім на пиво. Потім, може, на дискотеку. Вальді закохається, а я використаю його як моделін, яким заліплюють порожнечі по Рафалові й Симпатичному Незнайомому. Погано. Я закохаюся, влипну, а решта, як у Йольчиній оповідці про юного плейбоя. Теж погано. Розставимо все по місцях, ясно і ввічливо. На жаль, запізно.
— Слухай, Вальді, — почала я, — ти класний хлопець з великим майбутнім. А я? Що я? Мішок проблем, справдешня скриня Пандори.
— Я тільки хотів запросити тебе в кіно, — озвався Вальдек, — а ти мені про скрині…
— Ти ж не любиш кіно, — стала пояснювати я. — А якщо готовий на такі пожертви, значить, я тобі подобаюсь.
— І що в цьому поганого?
— Нічого, тільки…
— Тільки такий лох, як я, без шансів? Це ти хотіла сказати? Певно, думаєш: «Симпатяга той Вальді, але дурний як пробка, тож краще тримати його на відстані».
— Я зовсім так не думаю!
— «Не ходить у кіно, не знає про скрині з Памдори», — тягнув Вальдек. — Ти чуєшся кращою й розумнішою, ніж Вальдусь Пробка, так?
— Але…
— Мрієш про велике кохання, але не з недоумком.
— Не мрію…
— А потім такі збираються і триндять про толерантність. Ніщо так не принижує, як ота ваша толерантність!
— Я не толерантна! — усе, що мені пощастило вставити, бо Вальдек торочив далі:
— Ах, ні! Бо якби ти була толерантна, то пішла б у те кіно. А якби не захотіла зі мною зустрічатися, то сказала б: «Вальдусю, ти класний хлопець, але я кохаю іншого».
— Саме це я намагаюся тобі сказати! — верескнула я. — Я думаю про іншого. Може, це не кохання, але…
— Ти з ним зустрічаєшся?
— Ні.
— У тебе багато вільного часу?
— Так.
— Що тобі заважає піти зі мною в кіно?
«І справді. Що мені заважає?»
— Не знаю.
— А я знаю. Ти просто не хочеш зв'язуватися з плебсом. Плебс гарно виглядає на картинах Брейґеля і нехай там і зостається, правда?
— Ти знаєш Брейґеля? — здивувалась я.
— Особисто ні, — пожартував він.
— Але картини?