Ще мить, і я щось йому заподію.
— То заходь завтра, бо потім я ненадовго поїду.
Він зайшов, забрав обручку й пішов. А я вирішила щось зробити зі своїм життям. Почала з носа. Нині я покажу його світові й Рафалові. Рафал. Побачивши мене, він почує ангельські дзвони.
15.02. Він не почув. Прийшов із якоюсь дебелою бабою. Баба мала квітчасту сукенку й великого носяру. Ледве цвиркнув мені «привіт». І як тут не вірити в число тринадцять?
Евка, як завжди, мала рацію. Ніхто не помітив носа. Кожен тепер пильнує свій власний. Люди думають про захист, про роботу та гроші. Я теж повинна почати про це думати, бо інакше мені пересунуть термін захисту. Візьмуся від понеділка. А Рафалая маю глибоко в носі. Боже, знову той ніс.
29.02. Дивовижний день. Перехідний, останній у цьому тисячолітті. Гарний для роздумів і складання обітниць. Але що я можу собі обіцяти, коли не знаю, чого хочу. Я хочу бути щасливою.
— Замало конкретики, — прирекла Йолька, та, що з рогаликами з варенням. — Ти мусиш чітко визначити, що саме тебе ощасливить. Екстравагантність чи прості радощі? Кар'єра? Кохання? Гроші? Все одразу?
Звідки я можу знати? Йолька гадає, що саме час. У серпні мені стукнуло чверть віку, а лічильник клацає собі далі. Чимраз швидше. Не озирнусь, як мине сороківка. Боже, сорок років! Ще недавно, в ліцеї, я була певна, що не доживу до тридцятки. Нехай хтось зупинить той клятий годинник!
— Алло! Є там хтось? — почула я Йольку. — Тож чого саме хочеш ти, двадцятирічна жінко?
3.03. Іменини місяця. Теж незлецький день для роздумів.
— Кожен день добрий, коли шукаєш виправдання для власних лінощів.
— Яких іще лінощів? — налетіла я на Йольку. — Це серйозні роздуми над метою життя.
— І що? Ти дійшла до якоїсь конкретики? Знаєш уже, що для тебе головне?
Чого саме я хочу? У хвилини надлому — Рафала. А поза тим? Коли мені було сімнадцять, здавалося, що я врятую світ. Винайду щеплення від раку, полечу на Марс чи стану славетною зіркою. Я відчувала, що можу все, що в мене вийде. Наївна дівчинка з головою у хмарах і крильми ангела. Кожна невдача позбавляла мене кількох пір'їнок, а перші роки в універі цілковито опустили на землю.
Спершу я вступала на мистецтвознавство. «І що ти потім з цього матимеш?» — запитували знайомі бульбини. Для інформації, бульбини (термін Евки) — це ті,хто бачить тільки прозу життя. Сама приземленість. Замість мрій — плани, конкретні й бульбацькі: заробити на телевізор, купити більше авто, обрати добрий факультет.
А я вибрала мистецтвознавство. «Засную галерею, де будуть тільки справжні твори, — мріяла я. — Жодної халтури. Тільки Мистецтво, з великої «М». Оточу себе митцями, відмежуюся від бруду світу. Куритиму сиґари і згори поглядатиму на дріб'язкові проблеми бульбин». На щастя, я познайомилася з Анкою. Анка закінчила малярство з відзнакою, а тепер «штампує» солдатиків до комп'ютерної гри «Fire, fire, fire!». Спочатку вона малювала тло, потім деталі мундирів, а тепер цілі фігурки: снайперів, богатирів, мутантів. Прогресує.
Коли ми познайомилися, вона вже місяць сиділа без роботи, як і більшість товаришів з її курсу. Спроби продавати карикатури на Ринку завершилися погрозами з боку конкурентів, тож Анка вирішила пошукати чогось іншого. Тим часом через брак коштів жила «на халяву», вештаючись по знайомих і поїдаючи все, що тільки вдасться. Якось вона з'явилась і в мене.
— Привіт, Малино. Пам'ятаєш мене з вечірки у Еви? Я проходила мимо й вирішила зайти. Ой, як щось пахне!
— Залазь. Я печу шарлотку. Скуштуєш?
— Не відмовлюся.
— Зараз покраю, а ти заходь до кімнати.
— Знаєш, я краще побуду на кухні. Якось приємніше. Може, маєш щось пити?
Ми посиділи біля бісквіта. Я розповіла їй про своє навчання. До мрій про галерею перейти не встигла.
— Якщо хочеш через кілька років кувати біду, тягни це далі, — байдуже порадила вона, розглядаючись по полицях. — О, сухий йогуртовий крем. Це смачно?
Голодні Анчині очі та її байдужливість до мистецтва змусили мене замислитись. Але остаточного рішення я дійшла у другому семестрі. У нас почався новий предмет — «Бібліографія». Ми мали визудити списки підручників за всі п'ять років. Автор, назва, видавництво, рік видання. Тоді я дала собі спокій. Не тому, що це було понад можливості моїх звивин. Просто якщо на порозі XXI сторіччя студенти поважного навчального закладу мусять забивати пам'ять назвами застарілих книжок, то щось тут не так. І я покинула. Тепер закінчую управління. Теж дурість.
7.03. Сідаю за комп, бо науковий керівник допитується про подальшу частину праці. Наразі він одержав тільки вступ, план і зміст.
— Виглядає обнадійливо, але я хотів би побачити хоч піврозділу.
— Я не встигла роздрукувати, але маю все в комп'ютері. — «Брехня, знову брехня».
— Усі так кажуть, — усміхнувся керівник. — Майбутнє перед нами, так?
Отож сиджу. Днями поспіль читаю мудрі книжки і клацаю по клавіатурі. Захист у червні, якщо встигну. А потім? Справжня дорослість. Знайду роботу й мету в житті.
Настане перше липня. Я, довгонога, з легкою засмагою, у білому бікіні. Відпочиваю після захисту на яхті. Поряд Рафал, мускулястий, визолочений сонцем. Подає мені повний келих і недбало запитує: «Може, ми все ж таки одружимось?» А я спершу спокійно роблю ковток шампанського й недбало відповідаю: «А чому б і ні?» Вдавано байдужі, але закохані. За тиждень весілля і…
— Далі, як у рекламі маргарину.
— Нема з чого глузувати, Ево, — озвалась Йолька. — Наприклад, ми з Віктором вирішили, що одружимось у вересні, після мого захисту та його адвокатського іспиту. Потім вирушаємо в довгу весільну подорож. А в жовтні серйозно беремося до роботи. Віктор уже накручує мені стаж у консалтинговій фірмі. Як добре піде, за три роки купимо квартиру. Потім — перерва на народження дитини. Перед тридцяткою почнемо будуватися за містом.
— І що далі? — знудженим голосом запитала Евка.
— Як це що?
— До сороківки ви вже здобудете все, до чого можна доробитися в тому бардаку. Тому й питаю: що далі? Ще більший будинок? Ще одна дитина? Ще одна тачка?
— Чого ж ти хочеш? — скипіла Йолька. — Хіба це погано, що я планую своє життя, що хочу мати гарну сім'ю?
— Смішно, що ти говориш про сім'ю. Службовий ріст, дім, вілла, Вікторова контора, машина. Прекрасні слова для означення родинного тепла. Ти, шалена, — звернулася вона до мене, — теж мрієш про таку ідилію?
— Не знаю.
— Зате Ева знає, як повинно виглядати щастя. Жодної яхти, білих суконь і шампанського, бо це банально, тільки отакий сценарій. Ти обмиваєш диплом. Ідеш на гулянку. Там знайомишся із симпатичним плейбоєм. Із місяць позустрічаєтесь. Ти залітаєш. Мешкаєте в кутку його родичів. Свекруха критикує тебе на кожному кроці. То вареники не такі, а то макіяж заяскравий. Але добре. Товчетеся одне в одного на голові, без планів і мрій. Потім симпатичний плейбой втрачає роботу і, пригнічений, залягає напроти телевізора.
Але депресія не перешкоджає йому вклепати тобі чергову дитину. До тридцятки у вас буде четверо «щастячок», обдерта кімната та власна шафка на кухні. Плейбой (уже несимпатичний) рахуватиме борги та втрачені шанси, а ти синці й рештки волосся, які ще не видерла собі від розпачу…
— Ви добре знаєте, дівчата, чого я хочу. Ти, Йолько, не повинна змальовувати таку драму. Будь собі щаслива. Тільки пам'ятай: життя — це не «мильна опера».
— Зроблю все, щоб моє саме таким і було, — виклично відповіла Йолька.
Йолька тільки так говорить. Вона впевнено стоїть на землі. Жодних там казочок, усе залагоджено. Кожна частинка мозаїки на своєму місці. Повний контроль. Тому її так налякав мій шал схуднення. Я забула додати, що Йолька теж намагалася мені тоді допомогти. У свій холодний, діловий спосіб.
— Малино, мене непокоїть твій апетит, — зізналася Йолька якогось вечора. Вона несподівано завітала на початку канікул і прихопила мене за смаженням млинців. Вода, мука, сіль, розкалатати — і на олію.
— Все під контролем. Я тільки бавлюся пательнею, щоб обдурити мозок. Потім викидаю до смітника.
— Хотіла б я в це вірити, — покрутила вона головою. — Мені здається, тобі потрібна допомога спеціаліста.
— Ти маєш на увазі себе? — я підкинула млинець аж до самісінької стелі.
— Ні, я тільки на третьому курсі. Окрім того, мене не цікавить клінічна психологія. Але я домовлюся тобі про зустріч із групою людей, які мають подібні проблеми.