— Добрячих кілька років тому, і так і не вийшла заміж!
— Але має гарну роботу, а після твого управління, здається, найбільше безробіття.
Дуже дякую. Це називається підтримка з боку родини.
— То я буду сидіти вдома і ходити на халявні обіди до брата Альберта, — пихато сказала я.
— Ти хочеш зганьбити свою матір? Мало того, що Ірек їде в синю даль, ще й ти починаєш? Ну давай, добивай мене! Копни лежачого! Тільки щоб потім тобі не забаглося виступати в передачі «Пробач мені».
— Я не маю потреби робити балаган зі свого сумного життя! — ляпнула я, і поки мама встигла відповісти, поклала слухавку.
Через дві секунди я відчула величезні докори сумління.
— Іреку? То знову я. Даси мені маму?
— Вона не хоче підходити. Лежить і плаче в подушку. Згадує щось про похорон.
— Завжди те саме.
— Тому ти повинна звикнути. Я зробив це вже давно.
— А все ж таки ти їдеш.
— Не через маму. Я щось тобі скажу, Малино. Боюся, що в тій Німеччини мені бракуватиме її цькування, претензій, божевільних теорій щодо чоловіків, щастя і взагалі життя. Тому я так собі подумав… Може, ти записала б її на касету?
— Чому я?
— По-перше, я вже не встигаю, а по-друге, по-справжньому її надихаєш тільки ти. То як?
Теж мені натхнення. От у «Вродливих і зухвалих» люди і справді надихаються. Скажімо, Брукі вигадала нову космічну речовину тільки заради того, щоб здивувати Форестерів. Якщо зайшла мова про «Вродливих», то варто ввімкнути телевізор.
3.09. Ірек поїхав. Мама мовчить. Евка повертається тільки за три тижні. Від Йольки ні слуху ні духу. Лешек випарувався. Скільки можна балакати із шимпанзе та золотою рибкою?!
Добре, що є телевізор.
6.09. Ні про що не мрію. Нічого не прагну. Ні на що не чекаю (ну хіба на «Вродливих та зухвалих»). Ні про що не думаю. Чи саме так виглядає нірвана?
9.09. Нині настало брутальне пробудження. Дзвінок з універу. За чотири дні у мене захист!
— Я ціле літо намагалася тебе видзвонити, — пояснювала секретарка пані Чеся.
— Я змінила адресу.
— Тепер я вже знаю це від твоєї мами. Дорога дитинко, що я тут пережила! Термін призначено, а тебе немає. Раптом учора — диво. Уяви собі, дивлюся «Касандру» і чую голос Сергія: «Треба зателефонувати до її батьків». Мовби до мене сказано. Я зразу побігла по телефонний довідник.
— А не можна ще трохи відсунути термін? Це ж випадає на тринадцяте!
— Люба Малинко, керівник теж людина, він мусить відпочити. Поза тим, він уже купив путівку на чотирнадцяте.
— І не боїться катастрофи?
— Ти нічого не знаєш?
— А що я маю знати?
— Що доктор Клюска розбився на Тенеріфе!
— Коли?
— Минулого тижня.
— Як це розбився? На смерть?
— На скалки, люба. Скочив з тієї панджі чи джампи.
— Банджі.
— О, власне. Линва обірвалась, і бідаха полетів сторч головою. Цілий центнер ваги, просто на матрац.
— Як таке може бути? Таж такий матрац мусив витримати!
— Але не витримав, і що їм Клюска тепер зробить? Найбільше — це може пострашити з того світу! Такий здібний чоловік, — пані Чеся заходилася побиватися над Клюс-кою. — Щоправда, прикрий до студентів. А в липні то й поготів перейшов усі межі. Завалив трьох студенток. Кільком іншим зарізав роботи. А нашій Касі, відмінниці, викинув такий фортель. Вона захищалася дев'ятого липня.
— Як я, — видушила я.
— Власне, замість тебе, дитинко. І та Кася приходить на захист уся причепурена, як картинка. Притарганила букети під самісіньку стелю. Заходить до аудиторії. Там уже чекає комісія, робота на столі. Триста сторінок самого лише фактажу.
— Я знаю, які роботи писала Каська.
— Професор показував їх на конгресах.
— І що з тією Каською? — нагадала я пані Чесі.
— Усміхнена, підійшла до столу. А Клюска каже, що її роботою можна полірувати вікна, бо для вбиральні це надто цупкий папір.
— Так і сказав? — не повірила я. Клюска, може, й був чудовиськом, але не хамом.
— Так він почав. А потім ще гірше втнув. Сказав, що це нісенітниці, суцільна вода, фальшування даних і взагалі. Навіть до кольору палітурки присікався, мовляв, гіршої не бачив. П'ятнадцять хвилин не стуляв писка. І, певно, рипів би й далі, якби не Кася.
— Вона щось йому відповіла? — здивувалась я.
— Ні, беркицьнула, як труп. її винесли до нас, до секретаріату. Поклали на стіл, біля букетів. Кажу тобі, дитинко, вона виглядала, як у труні. Бліде лице, ті лілії, чорний піджак. Страх було її торкатися.
— А Клюска? Йому, певно, стало соромно? — запитала я.
— Слухай далі. Після цілої тієї вистави професор підійшов до Клюски й каже: «Що ж ви наробили, колего? І треба було так кричати?» А Клюска на це: «Я сьогодні завалив би будь-кого. Так я собі вирішив. А що потрапила попід руку вона? Невелика біда, якесь дівчисько».