— А це повість для молоді. Тільки для студентів педагогіки й виховання.
— Гаразд, тоді відкладіть, — змучено капітулюєш ти. — А остання?
— Ця? — обличчя працівника абонемента осяває гордість. — Цю ми можемо вам видати.
Упродовж наступних днів ми нарешті змогли оглянути місто. Я навіть не знала, що в Кракові стільки пам'яток. Але для чого датські провідники?
— Знаєш, Малино, — зауважив Яспер. — Це ж насправді я тебе супроводжую.
— Повернути тобі гроші?
— Я тільки пожартував.
Сидимо в китайській кнайпі. Коротка перерва на ланч.
— Що замовимо? — запитала я.
— Байдуже, — відповів Яспер, — усе так чи йнак матиме смак курки. З великою кількістю глютамінату натрію.
Замовили. Дівчина в сукенці з драконами принесла нам на таці дві тарілки. Для мене — смажені овочі з локшиною. А для Яспера — рис з овочами та рибу.
— Смакує? — запитав він.
— Хочеш спробувати? — запропонувала я.
— Добре, а я почастую тебе своїм. І як?
— Не бачу різниці. Курка, паростки сої, гриби мун, глютамінат натрію.
— У мене трохи більше грибів, — Яспер приглядався до пошаткованих овочів.
— Тому ти й заплатив більше.
— На цілих сім злотих. Не знаю, чи це вигідна оборудка.
їмо далі. Раптом Яспер відірвав погляд від тарілки.
— Що ти робиш завтра ввечері? Коли смеркне?
— Ти мені скажи, — кинула я фразою з фільму.
— Ми могли б зустрітися?
— Звісно. — «Оце ідеальна гідеса. До послуг двадцять чотири години на добу. Не задає жодних питань».
— Напевно, ти хочеш знати, чому коли смеркне?
— Шеф платить, шеф замовляє музику.
— Бачиш, Малино… Я хотів би серйозно з тобою порозмовляти, а це вимагає відповідного настрою. Інакше це не пройде мені крізь горло.
— Розумію.
Ми доїли наші порції. Яспер розплатився. І ми вийшли. Сповнені смажених овочів, курки, паростків, глютамінату натрію. Яспер — грибів мун, а я — цікавості.
Про що він хоче розмовляти? А якщо він закохався? Сподіваюся, що ні. Бо хоч він і класний хлопець, у мені ніщо не ворухнулось. А може, нема чому ворушитися?
Ну то й сидимо. Полька й данець в італійській кнайпі. Цмулимо французьке вино й чекаємо на спагеті з грецьким сиром. З динаміків ллється ірландська музика. На мені іспанська куртка, на Ясперові шведська блуза. Пахнемо німецькими дезодорантами. Розмовляємо по-англійськи. Глобалізація.
— Не знаю, з чого почати, — озвався Яспер.
— Найкраще спочатку.
— Розумієш, Малино… Я закоханий… — «Халепа! Так я і знала!»
— Може, тобі це тільки здається?
— Я ще ніколи не був так упевнений у своїх почуттях. А повір, що я зустрічав багато дівчат з цілого світу. Цього разу все геть інакше.
— Справжнє кохання?
— Проблема в тому, що я не знаю, які в мене шанси.
І що я маю йому відповісти? Надити туманними обіцянками чи зразу запропонувати дружбу?
— Все залежить від тебе, — він безпорадно подивився на мене блакитними очима.
— Яспер… я й сама не знаю.
— Без тебе я пропав!
— Я мушу це обдумати.
— Я знав, що ти погодишся! Ти чудова дівчина.
Я зітхнула. Може, кохання прийде з часом, як кажуть китайські мудреці?
— Коли ми могли б зустрітися? — запитав він. — Я, звісно, і надалі плачу. Вдвічі.
Усе це починає рухатись у неправильному напрямку.
— Не знаю, чи випадає мені брати гроші…
— Дівчино! Ти не береш їх задурно. На тебе чекає важка робота. — «Отак виглядає скандинавський романтизм. Важка робота за подвійну оплату».
— Якщо ти чекаєш, що…