Все ясно. Конкретику подано на таці.
— Як ти собі це уявляєш? І де? — гостро почала я. Нехай не думає, що досить подвоїти платню, і в нас, білявок, колготки самі сповзають на черевики.
— Я думав про якусь романтичну кав'ярню, щоб там було незабагато людей.
— Як на мене, при цьому взагалі не повинно бути жодних людей.
— По правді, вибір залежить не від мене. Ми домовилися, що я вишлю їй «мейл» десь наприкінці вересня, коли вона повернеться.
Я почала щось докумекувати.
— Хто повернеться? — запитала я.
— Таж вона. Жінка мого життя. Вона повинна відписати, де і коли ми порозмовляємо.
Я відчула величезне полегшення, наче хтось зняв із моїх плечей великий ранець.
— Проблема в тому, — тягнув Яспер, — що вона не говорить англійською. Ну, може, кілька слів. У свою чергу, я майже не говорю німецькою.
— То як ви збираєтеся бути разом?
— Є стільки способів порозумітися. Найважливіше, щоб вона захотіла бути зі мною. Це несамовита дівчина. Я ніколи такої не зустрічав. Повна розкутість, ще більша, ніж у тебе. Інші планують усе на десять років уперед.
— Я знаю таких, які розпланували все життя, — втрутилась я.
— А вона ні. Радіє тому, що тут і тепер. Поза тим, дуже любить тварин.
Невідь-чому я зразу подумала про Евку.
— А як виглядає та твоя богиня? Може, в неї чорне волосся?
— Ні, вона натуральна білявка. Доглянута, але без фанатизму. Не з тих, хто щомиті поправляє штукатурку. Але й не ходить із волохатими литками. Просто ідеал.
Я хотіла б, аби хтось так говорив про мене. І ще хотіла б про це знати.
— То що, — повернув мене до реальності Яспер, — візьмеш на себе роль перекладача?
Ясперове божество вже призначило термін побачення. Третє жовтня. О шостій в «Алхімії». Знайома територія. Цікаво, яка вона. Певно, безбарвна миша. Але для Яспера іскриться тисячею барв. Я відчула легкий укол з лівого боку грудної клітки, там, де повинно бути серце. Чи я теж іскритимуся для когось тисячею барв?
— О, ти нарешті тут, — привітав мене Яспер. Я побачила його вже здалеку. Він нервово переступав з ноги на ногу і щомиті зиркав на годинник. А мені чого квапитися? Тільки за п'ять шоста.
— Таж тільки за п'ять шоста.
— Я хотів би вибрати зручний столик десь у затишку. І взагалі приготуватися.
— Тільки тепер? — цього разу рознервувалась я.
— Ні, текст я вже маю. Я мушу внутрішньо зосередитися.
— Заходимо?
Ми зайшли. Як і можна було здогадатися, кав'ярня о цій порі зяяла пусткою.
— Замовити тобі щось?
— Я на роботі не п'ю.
— Може, хочеш кави?
— Але без молока.
Сидимо.
— Припини так зиркати на годинник, бо зурочиш.
— Кажу тобі, Малино, вона не прийде.
— Прийде. Такі розкуті дівки полюбляють запізнюватися.
— Тільки не дівки.
Барменка принесла нам каву.
— Вже сім по шостій, — гарячкував Яспер. — Я не витримаю такої напруги.
— Заспокойся, прийде.
— Є, — шепнув він на всю кав'ярню.
Я сиділа спиною до входу. Обертатися не випадало. Побачу її, коли наблизиться. Зараза, я теж хвилююся.
— Хеллоу! — почула я низький і наче знайомий голос. Підвела голову. І побачила Йольку.
— О Господи! Це ти? — ошелешено видушила я.
— Я, — відповіла Йолька, вмощуючись поряд із Яспером.
— Ти висвітлила волосся.
— Перестала затемнювати.
— Я думала, ти натуральна шатенка.
— Ви знайомі? — запитав мене Яспер. — Це навіть краще.
— Як для кого. Добре, починай.