— Яспер весь час згадує ваш відпочинок на морі.
— І що далі? — запитала Йолька, ремиґаючи жуйку.
— Тепер скажи їй, що я ніколи не був такий закоханий. Що не можу уявити собі життя без її усмішки, розмаяного волосся, блакитного бікіні.
— Він жити не може без твого волосся, усмішки й бікіні.
— Я можу подарувати його Ясперу. Воно мені вже набридло. Ні, цього не кажи. Я тільки пожартувала.
— То що я мушу відповісти?
— Вислухай його до кінця.
— Про що ви там шепочетеся? — втрутився Яспер.
— Та так, бабські балачки.
— Тепер, коли я хочу освідчитися?!
— А ти хочеш???
— Звичайно. І зараз це зроблю. Скажи їй, що я прошу її руки.
— Отак просто?
— Кажи.
— Слухай уважно, бо повторювати не буду. Яспер каже, що ніколи не зустрічав такої дівчини. Він вважає, що ти чудова, несамовита, сексуальна, інтелігентна й чарівна. Він ніколи такої не бачив і тому був би у захваті, якби ти вислухала його освідчення. Він мріяв про одруження з тобою від першої миті, коли тебе побачив.
— У вас страшенно складна мова, — зауважив Яспер. — Датською це одне речення.
— Дай мені закінчити, — цитьнула я. — Ну так-от, повертаючись до освідчення. Яспер питає, чи не хотіла б ти провести з ним решту життя.
— Він хоче одружитися? — Йолька підвела брови. — Клас. А коли?
— Коли ти хочеш одружитися?
— Чимшвидше. Хоч завтра, — відказав Яспер. — Ти думаєш, я маю в неї хоч який шанс?
— Побачимо.
— Ну то й що? — запитала Йолька.
— Каже, що ви можете побратися навіть завтра. Рішення за тобою. Сказати йому, що ти подумаєш?
— Я йому відповім.
Мить, повна драматизму. Йолька відкинула волосся назад, поволі облизала губи.
— Яспере?
— Yes? — озвався Яспер, даремно намагаючись приховати хвилювання.
— Deal.[1]
7.10. Вони одружаться за місяць, тринадцятого листопада, а потім поїдуть у синю даль, відстоювати права гепардів. А потім?
— Ми ще не знаємо.
І це говорить Йолька.
8.10. Сьогодні нарешті повертається Евка. Два тижні пробуксовки. Як на Евку, зовсім небагато. Я вже не годна дочекатися. Стільки мушу їй розповісти! Встигла вишурувати хату, випрала шимпанзе, поміняла воду рибці. Ще година. Я хотіла поїхати на вокзал, але Евка мене відрадила. Не знати, скільки вони стоятимуть на кордоні — австрійські митники полюбляють влаштовувати несподіванки. Тож чекаю вдома. Чим би то розважитись? Ага. Я давненько не дивилася «Вродливих та зухвалих». Напевно вже відомо, хто батько дитини Брукі. Ввімкнула телевізор. Саме трапила на Брукі. Стоїть у центрі кімнати з келихом вина в долоні. Схилена голова заповнила весь екран. Брукі інтенсивно про щось думає (це видно зі щелеп, які перемелюють невидимі кукурудзяні зерна).
— Цікаво, — питає вона у глядачів, які ховаються за лаштунками, — хто ж є батьком моєї дитини?
Фінальні титри, перелік виконавців на тлі пальм. І знову треба чекати до понеділка!
Що це? Здається, дзвінок. Я помчала до дверей. Евка!
— Я думала, ти вже не повернешся.
— Привіт, Малинко, подружко, аспірантко.
— Ти вже знаєш? Але я маю ще кілька тузів у рукаві. Ти чула про Йольку?
— Вона виходить за данця, через місяць.
— Хто тобі сказав?
— Краще допоможи мені з торбами. Вони важать, напевно, тонни. І забери в мене ті листівки, — подала вона мені стос поштівок, усі з Іспанії.
— Чорт, я зовсім забула про скриньку, — я взялася їх переглядати. «Привітай захисницю гепардів». — То про Йольку ти вже знаєш?
— Знаю, відсунь торбу.
— Зараза. Але про Клюску, напевно, не чула.
— Він розбився об матрац, а раніше скаженів через пухлину лобної долі. Найзастаріліша інформація. Зате я маю для тебе кілька свіженьких булочок.
— Ну?
— Спочатку хочу вмитися, щось з'їсти, і тільки тоді. Маєш щось квасне?
— Кефір, маслянка, два йогурти, білий сир.
— Як бачу, ми робимо поступ. Наша люба егоїстка нарешті подбала про когось іншого.
Дев'ята. Евка саме прикінчила черговий йогурт, а я чекаю, переглядаючи листівки.