— Вони — це хто?
— Не тримай мене за ідіотку. Ти добре знаєш, що вони — це не «Чужі-3», а тільки студенти на стажуванні.
— На стажування не беруть студентів, — мордувала мене Йолька.
— Ну то дипломники, стажери, практиканти. Все одно. Вони. Я не буду зустрічатися з жодною групою.
— Чому?
— Я ж тобі казала. Окрім того, я не вважаю, що маю проблеми.
— Так говорить кожен узалежнений.
— Якщо ти не припиниш, зі мною справді щось трапиться.
— Вже трапилось. Обіцяй тільки, що поговориш зі спеціалістом.
— Із ким?
— Є один такий, приятель нашої родини та психіатр.
— Я не хочу жодних знайомих! Він потім прийде до вас на чаювання й наплете твоїй мамі, що друзі її доньки жеруть сирий рис і п'ють воду з унітаза.
— Ти й справді недовірлива, — визнала Йолька. — Здаюся, не буду ні з ким домовлятися. Ти маєш піти сама.
— Куди?
— До психіатра з університетської поліклініки. Обіцяєш?
Я кивнула.
Йолька зітхнула.
— Тобі, Малино, страшенно важко допомогти.
Упродовж наступного тижня я робила підходи до поліклініки. Ні, не сьогодні. Ще трохи згодом. Завтра. Ні, я сама дам тому раду. Що я йому, зрештою, скажу? А якщо хтось мене побачить? Проте я зважилася, за два дні до переселення до Евки. Ми пішли разом. І я опинилася віч на-віч із університетським психіатром.
— Доброго дня. Прошу сідати.
Я розглянулася кабінетом. Низька лава, два фотелі гірчичного кольору й кушетка. Ота славетна кушетка психоаналітика! Тут, мабуть, лежать пацієнти і дозволяють себе патрати.
— Я повинна лягти?
— Ні, це тільки бутафорія, щоб було професіональніше, — пояснив стишеним голосом доктор Губка. Він мав коротку сивувату борідку, дротяні окуляри та стомлені очі п'ятдесятирічного чоловіка. Класичний психіатр.
— Прошу, це моя карточка.
— Малина, — прочитав він. — Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми, Малинко?
— Власне з апетитом. Я вбираю, як пилосос. Двадцять чотири години на добу мрію про те, щоб їсти, кусати, жерти, хлистати, наминати…
— Гм, — покивав головою доктор Губка. — Справді? І що?
— І їм. — Я голосно глитнула слину.
— Цікаво, — він зняв окуляри й заходився потирати повіки. Відтак заслонив обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Зиркнув на мене крізь розчепірені пальці. Мені стало смішно. Що я тут роблю? Вивертаю нутро перед змученим дядьком, який удає зацікавлення.
— Це зовсім не цікаво. Це огидно. Я зриваюся вночі і смажу, а потім жеру, як вовкулака, й дихаю. Але варто їдлу трохи просунутися стравоходом, як я знову відчиняю холодильник і пакую, що тільки можна.
— Коли ти починаєш оце «пакування»?
— Близько восьмої вечора. Вранці ще вірю, що втримаюсь.
— І що ти тоді їси?
— Майже нічого, бо починаю боротьбу, але надвечір у мене падає рівень мотивації.
— Може, він не падав би, якби ти з'їла нормальний сніданок?
— Кожна нормальна трапеза — це для мене вступ до ненажерливості. Тому я відтягаю її, скільки можу. Якби я починала зі сніданку, то вже давно не влізала б у сукенки, у яких ходила моя вагітна мама.
— Тебе це дуже засмучувало б?
— А вас ні?
— Те, що я не влізаю в сукенки, у яких ходила моя вагітна мама? Дитинко, глянь-но, як я виглядаю. Якщо я і пройшов би який кастинґ, то хіба до мультфільму, і мене це зовсім не засмучує. За п'ятдесят років можна звикнути.
— Але мені ще немає п'ятдесяти! — вибухнула я. — Зате у мене є проблема, і я шукаю допомоги.
— І ти прийшла саме туди, куди слід. Я випишу тобі ліки, бо справи трохи вийшли з-під контролю. От тільки сама проблема криється глибше. Апетит — це тільки вершечок айсберга. Ти не надто злякалася?
— Ще не знаю. У мене завжди загальмована реакція.
— І дуже добре, завтра ти вже заспокоїшся. Ти чимось переймаєшся?
— Ще й як. Змалечку. У дитячому садочку переймалася тим, що незабаром до школи. У першому класі терзалася тим, що буде з моїми ляльками, коли я виросту. Я весь час чимось переймаюся.
— Більше сумуєш чи нервуєш?
— Коли як. Часом я пригнічена, а часом нерви не дають мені заснути.
— І тоді ти їси.
— Тоді я їм винятково багато. Але найбільше впаковую, коли мені сумно. Так, як тепер.
— Ну, то ми вже маємо певний нарис. І спробуємо його доповнити. Для початку польдоксин. — Він поліз до шухляди стола по печатку. — За тиждень з'явишся до мене. І побачимо, чи я поцілив.