— Зараз, я щось накину. Почекаєш хвилинку?
Я почекала. Він нарешті відчинив, у самих штанях і золотому ланцюзі на грудях.
— Перепрошую за бардак, але ти ж знаєш, як воно буває.
— Готуєшся до змагань?
— Ну.
Хвилину ми мовчали. Я непомітно роздивлялася кімнатою. Ліжко застелене чимось схожим на плед. Стіл завалений дисками. На полиці кілька «Плейбоїв» і компакти з іграми. Біля крісла гирі та еспандер. Зі стіни страшить великий плакат Брітні Спірс.
— Любиш Брітні? — «З чогось треба починати».
— Може бути, — покивав він, — але волію Дженніфер Лопес. Знаєш, ти до неї подібна!
— Я? — «Як добре почути зранку щось приємне». Дженніфер — це латиноамериканська секс-бомба. Довге темне волосся, повні губи й виразний погляд.
— Ну. Фігурою. — «Бляха, я знову розкабаніла в стегнах, мабуть, тому, що постійно сиджу над книжкою».
Знову тиша. Про що б то ще поговорити, доки перейду до суті?
— Як вам тут живеться? — змінила я тему.
— Добре.
Тиша.
— А як в інституті? — зробила я останню спробу.
— Це що, якесь інтерв'ю? — здивувався Вальдек. — Книжку про мене пишеш, чи що?
— Я питала з ввічливості.
— А, якщо з ввічливості, то нехай буде. До сесії ще далеко.
Знову мовчимо. Немає сенсу довше зволікати. Залагодимо це врешті і край.
— Слухай, Вальдеку, я хотіла тебе перепросити за те кіно. І ти для мене ніякий не Вальдек Пробка.
— Все нормально.
— Правда, — тягнула я далі. — Я навіть тобі дивуюся. Ти знаєш, чого хочеш.
— Заробити на спортивну тачку, — підказав Вальдек.
— І не переймаєшся тисячею дрібниць.
— А що це дало б? — стенув він плечима.
— Ти щасливий.
— Ну, не завжди. Як завалю іспит, то впадаю в нерви.
— Скажу тобі, що я деколи тужу за світом, де панують зрозумілі правила гри. Де зло є злом, добро добром…
— … кольори кольорові, а сонце гаряче, — закінчив Вальдек. — Але у кіно ти зі мною не пішла б, так?
— Можемо піти, — сказала я. — Навіть зараз. Тільки ти сам подумай, навіщо? Ти викинеш купу грошей і достобіса знудишся. Я буду комплексувати через те, що мордую тебе. Чи не ліпше посидіти за пивом чи десь потанцювати?
Вальдек пошкрябав голову. Якусь мить розмірковував над тим, що я сказала.
— Ти, мабуть, права, — визнав він урешті і витягнув лапу на знак перемир'я. — Класна ти дівка, от тільки трохи заплутана.
— Я знаю.
— Ти даремно ускладнюєш собі життя. А воно не є аж таким складним, як тобі здається.
— Я теж це підозрюю, — зітхнула я.
— Ти не підозрюй, а просто вір. Мусиш трохи попрацювати над характером.
— Попрацюю, — обіцяла я.
— І дозволяй часом кудись себе запросити. За старим знайомством.
— За старим знайомством, — подала я йому руку.
То треба йти. Нехай хлопак доспить. Вальдек відпровадив мене до дверей. Коли я вже була на сходовій клітці, раптом згадав:
— О, до речі. Тут приходив якийсь такий високий. Питав про тебе, просив адресу.
— І що? — я врешті відчула, що маю серце. Воно стугоніло, як дзвін.
— Я був злий після нашої сварки і не сказав йому. Мене зразу попустило, і я навіть побіг за ним, але він уже зник. Ти гніваєшся?
— А що це дасть? — відповіла я.
— От бачиш? — утішився Вальдек. — Ти робиш поступ. Так тримати, Малино.
18.12. Скидається на те, що всі, крім мене, переживають свято весни. Лешек з Міґелем (він знову поїхав), Йолька з Яспером, мама з Губкою (бабуся це підтвердила), Ева з Томеком (третій день святкують Евчин день народження, наче є з чого тішитися). А я? Проводжу довгі години в комп'ютерній. Пишу вже п'яту статтю, тести на іспит і вже два тижні заповзято «мейлую» з усім світом. А найбільше з одним типом, який ховається під ніком «Кілґор». Ми познайомилися на Миколая. Я чатилася з кількома юзерами, коли побачила на моніторі напис:
«Привіт, Малино, ти любиш Воннеґута?»
Я відписала. «То тримай капелюха, бо ми можемо опинитися далеко звідси».
І почалося. Ми щодня обмінюємося кількома «мейлами», він з роботи, а я з універу.