— Написати, — виправила мене Евка.
— Я відчуваю, що когось цікавлю.
— Ти цікавиш нас, — зауважив Лешек.
— Ви маєте свої справи, а Кілґор…
— …не має жодних? — запитала Евка. — Він народився лише заради того, щоб виглядати твої «мейли»?
— А взагалі, звідки ти знаєш, що це він, а не вона?
— Бо так звали персонажа з книжок Воннеґута. Це чоловік, якщо пам'ятаєте.
— І старий невдаха, — пригадала Евка.
— Мій Кілґор, — я свідомо наголосила на слові «мій», — молода людина, яка досягає помірних успіхів.
— А може, це домогосподарка, котра нудиться у своїй віллі над морем.
— Або серійний убивця, — полякала Евка.
— Домогосподарка навряд чи, бо він розповідає про роботу, тут, у Кракові.
— А може, під ніком Кілґор ховається пані Чеся, — снував здогади Лешек. — Може, ти фліртуєш із секретаркою?
— Якщо ви думаєте, що мене збуджує віртуальний секс, то глибоко помиляєтесь. Ми з Кілґором просто…
Власне, а ким ми є? Парою піщинок, загублених у космосі. Двома самотніми мізками, ув'язненими в слоїках незграбних тіл? І що, власне, нас пов'язує? Симпатія до Воннеґута, відчуття порожнечі й кілька «мейлів», що кружляють у мережі.
23.12. Завтра свята, перші без Ірека, зате з Губкою. Зараз іду додому, тільки закину привітання для Кілґора.
Ввімкнула комп'ютер.
«Малино, що робиш на Новий рік?» — прочитала я. А що може робити самотня двадцятишестирічна жінка, яка обрала наукову кар'єру? — «Може, зустрінемося на Ринку?»
Я зважила всі «за» і «проти». Це відкрита забава. Якщо він мені не сподобається, я зникну. Поза тим, це відносно безпечно, довкола люди. Але з іншого боку, це тільки безіменна юрба, велике збіговисько. Можна завиграшки когось проштрикнути. Ні-ні, не думаймо про найгірше. А якби я зважилася, то як упізнати його серед сотень інших?
«У мене на голові буде величезна чорна перука афро. Знаєш, із тих, що продають на Ринку».
«Тоді я куплю собі таку саму, рожеву. Крім того, буду вся в малиновому. Тільки ні на що не розраховуй».
«Мені цілком вистачає десяти годин розрахунків на роботі. Гарно бався на свята».
24.12. Я обожнюю Різдво. Обожнюю пахощі ялинки, пломінчики свічок, які відбиваються в блакитних свічниках, смак вареників, политих конопляною олією. Привітання, навіть якщо вже всоте чуєш: «Щоб ти знайшла собі чоловіка». Компот із чорнослива, після якого мені завжди сверблять вуха. Подарунки під ялинкою (велика таємниця!). Спільне фальшування колядок.
Я завершила декорувати стіл.
— Забагато свічок, — оцінила мама.
— Їх і мусить бути багато. На знімку вдвічі більше, — показала я їй журнал.
— Мені це не подобається, — комизилася вона. — Виглядає, як могила в Задушний день, ще тільки хризантем бракує.
Я мовчки забрала чотири свічки.
— Якщо ти вже конче хочеш забирати, то забери щонайменше сім. Чотири нічого не змінять…
Я зиркнула на годинник.
— Мама, звичайно, запізнюється. Певно, воює з мотлохом у коридорі. А може, з нею щось сталось? Як ти гадаєш?
— Я нічого не гадаю, я йду переодягатися.
— Саме час. Тільки у щось елегантне і щоб не стріляла мені очима.
— Перед Губкою?
— Мені не подобається, що ти називаєш його Губкою.
— А як я повинна його називати? Пан Губка? Доктор Губка? Наречений Губка?
— Ти намагаєшся зіпсувати мені вечір? Цього разу я не піддамся на провокацію, — мама вийшла до кухні.
Я ледве застебнула блискавку на своїй святковій сукні, а вже залунав дзвінок.
— Відчини, Малинко! Я мішаю «вушка»!
Я побігла до дверей, на порозі стояли бабуся, Губка. А також Ірек. Нарешті комусь придасться зайва тарілка для подорожнього.
— Ну, сестро, — Ірек відламав великий шматок проскурки, — моря грошей і невичерпного струменя успіхів в особистому житті. Ти записала мені ту касету?
— Не було що записувати. Я намагалася щось із витиснути, але вона не піддається на провокації.
— Може, мені пощастить. Я страшенно тужу за промовами.
— А батько? — пошепки запитала я.
— Він хотів приїхати, але я його відрадив.
— Слушно.
— Він передав привітання і сказав, що вишле всі подарунки, з цією метою навіть ліквідував один із рахунків.
— Батько є батько.
— Він у своєму репертуарі.