— Як там гепарди? — запитала я.
— Ти про Яспера? — здогадалась Йолька. — Малино, він фан-тас-тичний! Як подумаю, що я могла вийти за Віктора… Я так тобі вдячна. Тільки тепер розумію, що значить справжнє життя. Я просто відчуваю…
— …повів весняного вітру, так? — завершили хором ми з Евкою.
Десята тридцять. Пора одягти рожеву перуку.
— Малино, ми поряд, — крикнула Евка, а Томек показав, що тримає за мене кулаки.
Добре, я поволі суну й розглядаюся навкруги. Чорної перуки ніде немає. Є блакитні, сріблясті, білі. Мене оминають люди в масках і в капелюхах чорнокнижника. Усміхнені дівчата з причіпним ангельським волоссям. Отам ліворуч якась горила, поряд русалка Амелька. А Кілґора немає. Він, напевно, передумав. Чого я бовванію в тій ідіотській перуці? Стрімко стягнула її з голови. Разом зі шпильками. Зараза. Стільки намордувалася, щоб їх застромити. Все до дупи! Хай чорти візьмуть такий Новий рік! Повертаюся до хати!
— Малинко, — зненацька почула над вухом. Нарешті Кілґор!
— Я запізнилася, — почала я. — Вальдек???
— Веселих свят! — ми плеснули долонею до долоні. — Я бачив тебе з друзями. Хотів підійти, щоб привітатися, а ти раптом витягла з торби рожеве опудало, натягла на голову і сунеш у мій бік. Ви, певно, бавитесь у «фанти»?
— Що? — не допетрала я. — А, можна сказати і так.
— Малино, хто та краля в зеленому плащі? Ну та, чорна, з таким поглядом, ніби голодна?
— Ах, та, — врешті збагнула я. — Це Анка. Вона малює персонажів до комп'ютерних ігор. Наприклад, до «Fire, fire, fire!»
— Чесно? — втішився Вальдек. — Та це ж одна з найкрутіших забавок! Яка анімація! А вояки, бачила б ти їхню зброю! Малино, ти не познайомила б мене з нею?
— Ходімо, — потягла я його за рукав. Кілґор уже все одно не прийде.
Ми підійшли до наших. Вальдек тримався позаду. Чекав, поки його представлять.
— Це він? Симпатяга, — шепнула Анка.
— Ти теж йому подобаєшся. І це не він, — докинула я. — Хоче з тобою познайомитися. Вальдек, ну ходи. Це Анка.
— Вальдемар Цибуля, — вклонився Вальдек. Ухопив Анку за руку і присмоктався губами до її ангорової рукавички.
— Мені дуже приємно, — Анка затріпотіла повіками, аж посипалися блискітки, й окинула Вальдека голодним поглядом. Вальдек відповів їй таким самим. Вони втуплювалися б так одне в одного годинами поспіль, якби не моє втручання.
— Ти мусиш познайомитися з рештою, — шарпнула я його за шалик. — Йолька, тобто Джоль, Яспер, її чоловік, Лешек і Міґель, — Вальдек тактовно не прокоментував. — Евку ти знаєш. А це її хлопець, Томек.
— Ми знайомі, — простягнув йому долоню Вальдек.
— З тренажерного залу, — додав Томек.
— То що, ходімо під сцену? — запропонував Лешек. — Зараз почнеться концерт.
Ми рушили, і саме тоді я побачила віддалік чорну перуку афро.
— Евко, він там, — шепнула я, щоб інші не почули. — Кілґор.
— Я бачу.
— Я маю підійти?
— Якщо не підійдеш, цілий рік шкодуватимеш. Краще пересвідчитись.
— Я зараз повернуся, — запевнила я. — Не кажи іншим.
— У разі чого ми під сценою. Біжи, бо він знову зникне. Я пірнула в натовп. Ще встигла почути, як Лешек запитує Евку:
— А де Малина?
— Рушила стежиною Білого Кролика, — почула я і була вже на Шевській.
Почала протискуватися межи людьми. Ніде не видно чорної перуки. Може, він її скинув? Як я тепер його впізнаю? Ні, є! Стоїть до мене спиною. Роздивляється навсібіч. Я поволі наблизилася. Стала зразу за ним і запитала:
— Кілґоре?
Він обернувся, зиркнув на рожеву перуку, яку я стискала в руці.
— Малино.
— Я шукав тебе, — шепнув він, а я відчула, як пульсує мені у вухах. Тільки б мене не вхопив інсульт. Саме тепер, коли щось справді починається.
— Я чекала п'ятнадцять хвилин, а потім долучилася до своїх.
Він покрутив головою.
— Я шукав тебе тоді, в серпні. Був у тебе, але ти змінила адресу. Мені відчинив якийсь «качок» із ланцем.
— Це Вальдек, новий квартирант.
— Він не сказав мені твою адресу.
— Він був злий на мене і хотів помститися, — пояснила я.
— Потім я зайшов до універу, але ваша секретарка була страшенно незосереджена.
— Вона переживала смерть доктора Клюски. — «Звідки в мені стільки розуміння до інших?» — Треба їй вибачити.
— Врешті я колись зустрів тебе на Ринку, — тягнув Емек. — Хотів підійти, але ти була з таким білявим велетнем штибу Лундґрена. Весела, щаслива.
— Це мій шеф, а тепер чоловік подруги. Я водила його по місту.
— Зрештою я згадав, що маю твою електронну адресу. Вирішив написати, але тут раптом на хвилинку заліз до чату. Решту ти знаєш.
Десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один, нуль!!!