— Звичайно, але гондолу я найняв тільки для того, щоб добратися до площі Святого Марка. Там я хочу пересісти на вапорето.
— На вапорето вам, добродію, їхати не можна.
— Чому це не можна?
— Тому що вапорето не бере вантажу.
Справді, вапорето не брали вантажу; Ашенбах згадав це й промовчав. Але різкий, зверхній тон гондольєра, такий не властивий тутешнім людям у розмові з чужоземцями, здався йому неприпустимим.
— Це вже моя справа, — сказав він. — Може, я хочу здати свій вантаж у камеру схову. Вам доведеться вернутися.
Запала мовчанка. Тільки плескало весло, та хвилі глухо билися об ніс ґондоли. Потім знов почулося мурмотіння й шепіт: ґондольєр крізь зуби розмовляв сам з собою.
Що було робити наодинці з цим дивно норовистим, зловісно рішучим чоловіком Ашенбах не бачив можливості, та й не дуже хотів наполягати на своєму. Але як би він гарно відпочивав на подушках, якби був не почав обурюватись! Адже він сам хотів, щоб дорога була довга, щоб вона могла тривати вічно! Найрозумніше — а головне, що й найприємніше, — було здатися на волю обставин. Здавалося, що його сидіння, низеньке, оббите чорною тканиною крісло, що так лагідно погойдувалося від ударів весла норовистого ґондольєра в нього за спиною, заколисувало душу якимись лінивими чарами. В ньому ворухнулася думка, що він попав у руки злочинця, але не викликала бажання активно боронитися. Ще неприємніше, подумалось йому, як усе закінчиться звичайним шантажем. Щось схоже на почуття обов'язку чи гордості, ніби спогад про те, що треба було б запобігти лихові, примусило його ще раз зважитися. Він спитав:
— Скільки ви хочете за перевіз?
I, дивлячись кудись понад цим, гондольєр відповів:
— Ви заплатите.
Відповідь на ці слова могла бути тільки одна. Ашенбах машинально сказав:
— Я нічого вам не заплачу, анічогісінько, якщо ви мене відвезете не туди, куди я хочу.
— Ви хочете на Лідо.
— Але не з вами.
— Я везу вас добре.
«Це правда, — подумав Ашенбах, і напруження його спало. — Це правда, ти везеш мене добре. Навіть якщо ти полюєш на мій гаманець і ударом весла в спину пошлеш мене в аїд, ти віз мене добре».
Але нічого такого не сталося. З'явилося навіть товариство: човен з мандрівними музикантами, чоловіками й жінками, що співали під акомпанемент гітар і мандолін; настирливо пливучи поряд, майже торкаючись борту ґондоли, вони, з надією на заробіток, сповнювали тишу над водою піснями, розрахованими на чужинців. Ашенбах кинув монету в простягнений капелюх. Після цього вони замовкли й попливли десь далі. I знов стало чути мурмотіння ґондольєра, що уривчасто розмовляв сам з собою.
Так вони досягли пристані, погойдуючись на хвилях, піднятих пароплавом, що йшов до міста. Берегом, заклавши руки за спину й не зводячи очей з лагуни, походжали двоє муніципальних службовців. Якийсь старий чоловік, з тих, що неодмінно стоять з гаком на кожній пристані у Венеції, подав Ашенбахові руку, і він ступив на поміст. У нього не лишилося дрібних грошей, і він пішов міняти їх у розташований біля молу готель, щоб потім на власний розсуд розрахуватися з ґондольєром. Коли він повернувся, то побачив, що речі його вже складені на візок, а ґондола і ґондольєр зникли.
— Утік, — сказав старий з гаком. — То поганий чоловік, ласкавий пане, чоловік без патенту. Серед гондольєрів у нас тільки один такий є. Інші зателефонували сюди. Він побачив, що на нього чекають, і втік.
Ашенбах здвигнув плечима.
— Ви приїхали задарма, ласкавий пане, — мовив старий і підставив капелюха.
Ашенбах укинув у нього монету. Він звелів везти свій вантаж у готель «Купальні» й пішов алеєю слідом за візком. Алея, вся залита білим цвітом, з тавернами, крамничками й пансіонатами обабіч, перетинаючи острів, вела до моря.
У великий готель Ашенбах зайшов не з головного входу, а садовою терасою і через простору залу та вестибюль попрямував до контори. Оскільки він заздалегідь повідомив про свій приїзд, його зустріли чемно й послужливо. Адміністратор, невеличкий, тихий, улесливо-ввічливий чоловічок з чорними вусами, одягнений у сюртук французького крою, піднявся з ним ліфтом на третій поверх і показав його кімнату, приємну, з меблями вишневого дерева, з дуже пахучими квітками по всіх кутках і високими вікнами, з яких видно було море. Коли адміністратор вийшов, а служник почав заносити речі й ставити їх у кімнаті, Ашенбах підступив до одного з вікон і задивився на пляж, майже безлюдний надвечір, і на тьмяне море, що, як завжди під час припливу, спокійно й рівномірно посилало на берег невисокі довгі хвилі.
Спостереження і враження в того, хто дивиться на світ самітно й мовчки, водночас і розпливчастіші, й глибші, ніж у того, хто перебуває на людях, його думки вагоміші, химерніші і завжди мають сумний відтінок. Образи й відчуття, які легко можна було б погасити одним поглядом, усмішкою, обміном думок, набувають для нього більшої ваги, ніж вони того варті, в мовчанні вони поглиблюються, стають значущими, цілою подією, пригодою, незвичайним почуттям. Самота породжує ориґінальне, сміливе, моторошно-прекрасне — поезію. Але вона породжує також безглузде, спотворене й недозволене, породжує абсурд. Так, усе те, що Ашенбахові трапилось дорогою, — огидний старий джиґун зі своїм белькотінням, зацькований ґондольєр, який не одержав заробленої платні, — ще й тепер тривожили йому душу. Не обтяжуючи розуму, власне, навіть не даючи матеріалу для роздумів, воно все ж таки, як йому здавалося, було вкрай дивовижне в самій своїй основі, тривожне через ту свою дивовижність. Тим часом він поглядом вітав море і радів, що Венеція тепер така близька й досяжна. Нарешті він відійшов від вікна, вмився, сказав покоївці, як розставити речі, щоб йому було зручно, і вийшов у коридор, звідки ліфтер у зеленій лівреї звіз його вниз.
Він випив чаю на терасі, що виходила на море, потім спустився на прибережний бульвар і пройшов далеко в напрямку готелю «Верхній». Коли він вернувся, йому здалося, що час уже перевдягатися до вечері. Він не поспішав, зважував кожен рух, бо, одягаючись, звик працювати, а проте з'явився в залу трохи зарано. Там уже зібралося більшість пожильців готелю, незнайомих між собою; всі вони намагалися показати, що не цікавляться один одним, але з однаковим нетерпінням чекали на вечерю. Він сів у шкіряне крісло, взяв зі столу газету й почав непомітно роздивлятися на товариство в залі. Воно вигідно відрізнялося від того, яке він покинув на попередньому острові.
Перед ним відкривався широкий обрій, що терпляче охоплював безліч явищ. Чути було приглушені звуки багатьох мов. Обов'язковий для всього світу вечірній костюм, уніформа доброзвичайності, зовні об'єднував усі різновиди людства в пристойну цілість. Був тут і сухорлявий, довгобразий американець, і численна російська родина, і англійські дами, і німецькі діти з французькими боннами. Але явно переважав слов'янський елемент. Поряд з Ашенбахом розмовляли по-польському.
За бамбуковим столиком під наглядом виховательки чи компаньйонки сидів гурт молоді, ще майже підлітки: троє дівчат десь від п’ятнадцяти до сімнадцяти років і хлопець з довгим волоссям, мабуть, років чотирнадцяти. Ашенбах вражено відзначив про себе досконалу вроду хлопця. Його обличчя, бліде, граціозне, облямоване медового кольору волоссям, з рівною лінією носа, гарним ротом і чудесним, божисто-поважним виразом, нагадувало грецькі скульптури найкращої доби і, разом з найчистішою, довершеною формою, мало в собі стільки неповторного, своєрідного чару, що Ашенбахові навіть здалося, ніби такої щасливої досконалості він ще ніколи не зустрічав ані в природі, ані в образотворчому мистецтві. Потім йому впало в око, що до хлопця і до його сестер застосовують зовсім різні методи виховання: це видно було з усього, навіть з одягу. Вбрання дівчат — старшу з них уже можна було вважати дорослою — своєю надмірною простотою і цнотливістю не прикрашало, а спотворювало їх. Однакові монастирські сукні брудно-сірого кольору, довгі, нудного крою, навмисне бахматі, з єдиною оздобою — білими виложистими комірцями, вони позбавляли дівчат будь-якої зваби. Під гладенько зачесаними і туго стягнутими косами їхні обличчя здавалися по-чернечому порожніми й невиразними. Безперечно, тут виявлялася влада матері, що й гадки не мала застосовувати до хлопця ті суворі педагогічні методи, які вона вважала необхідними у вихованні дівчат. У житті своєму він, видно, бачив тільки лагідність і ніжність. Ніхто не зважувався торкнутись ножицями до його чудового волосся; як у «Хлопчика, що витягає колючку», воно кучерями спадало на чоло, за вуха і аж на потилицю. Англійський матроський костюм з широкими рукавами, що звужувались донизу й щільно облягали тендітні зап'ястки ще дитячих, але тонких рук, своїми шнурками, петлями й лямівками надавав його ніжній постаті якогось відтінку заможності й зманіженості. Він сидів трохи боком до Ашенбаха, виставивши вперед одну ногу в чорному лакованому черевику, підперши кулаком щоку, в недбало-граціозній позі, дуже далекій від тієї майже покірної суворості, до якої, видно, звикли його сестри. Може, він хворий? Бо його шкіра здавалася білою, мов слонова кістка, проти золотої пітьми кучерів, що обрамовували обличчя. Чи він був просто розпещеним улюбленцем, який звик, щоб йому потурали й давали більшу волю, ніж іншим? Ашенбах вирішив, що так воно й є. Майже кожній мистецькій натурі притаманна зухвала й ризикована схильність захищати несправедливість, що творить красу, і шанувати аристократичну вищість.
У залі з'явився кельнер і по-англійському оголосив, що вечеря готова. Гості один по одному зникали за скляними дверима їдальні. З вестибюля, від ліфта, надходили ті, що спізнилися. За дверима вже почали їсти, але молоді поляки й далі сиділи коло бамбукового столика, і Ашенбах, зручно вмостившись у глибокому кріслі, чекав разом з ними: він споглядав красу.
Нарешті гувернантка, невисока, кремезна, схожа на чоловіка особа з червоним обличчям, дала своїм вихованцям знак підвестися. Високо звівши брови, вона відсунула стілець і вклонилася високій жінці, одягненій у сіро-білі кольори і щедро оздобленій перлами, що зайшла до зали. Трималася жінка холодно й поважно, а в зачісці її ледь припудрених кіс і в крої сукні відчувалася та простота, яка є ознакою доброго смаку всюди, де побожність невід'ємна від аристократизму. Вона могла бути дружиною високого німецького урядовця. Якоїсь казкової пишноти надавали її постаті лише оздоби, справді неоціненні: сережки з підвісками і потрійна, дуже довга низка великих, як вишні, тьмяно-мерехтливих перлів.
Діти швидко посхоплювались і схилилися, цілуючи руку матері, що зі стриманою усмішкою на пещеному, але трохи стомленому гостроносому обличчі дивилася понад їхніми головами й щось казала по-французькому гувернантці. Нарешті вона рушила до засклених дверей. Діти подалися за нею: дівчата за віком — спереду старша, ззаду наймолодша, потім гувернантка і останній хлопець. Він чомусь озирнувся, перше ніж переступити поріг, а оскільки в залі більше нікого не лишилося, його незвичайні, сірі, як присмерк, очі зустрілися з очима Ашенбаха, що, опустивши газету на коліна, дивився йому вслід. Він не міг відвести погляду від хлопця.
Звичайно, в тому, що він побачив, не було нічого особливого. Діти не хотіли сідати до столу поперед матері, чекали на неї, шанобливо привітали її і, заходячи до їдальні, дотримувались узвичаєних правил. Проте все це вони робили так чітко, з такою підкресленою дисципліною, почуттям обов'язку і самоповаги, що Ашенбах був дивно зворушений. Він ще трохи посидів, а потім також зайшов до їдальні, де кельнер показав йому столик, дуже далеко від того, за яким сиділа польська родина. Він відзначив це в думці і на коротку мить пожалкував, що так вийшло.
Стомлений і все-таки збуджений, він під час нудної вечері розважався абстрактними, ба навіть трансцендентними міркуваннями: думав про таємничий зв'язок, у якому закономірне повинне поєднатися з індивідуальним, щоб виникла людська краса, потім перейшов до загальних проблем форми й мистецтва, а наприкінці вирішив, що його думки й висновки нагадують щасливі знахідки вві сні, які потім, коли прокинешся й тверезо зважиш їх, виявляються банальними й ні на що не придатними. Вставши з-за столу, він покурив, посидів, походив по парку, сповненому вечірніх пахощів, рано ліг у постіль і, не прокидаючись, міцно проспав цілу ніч у строкатому світі снів.
Другого дня не вигодинилось. Дув береговий вітер. Море під білястою запоною неба було тупо спокійне, ніби висохле, з нудно близьким обрієм; воно так далеко відступило від берега, що стало видно довгі смуги піщаних мілин. Коли Ашенбах відчинив вікно, йому здалося, що він чує гнилуватий дух лагуни.
Настрій у нього зіпсувався. Він зразу ж подумав про від'їзд. Колись, багато років тому, після радісних весняних днів його захопила тут така сама погода, пригнітила, сповнила серце тяжкою нудьгою, і йому довелося тікати з Венеції. Хіба він не відчуває знов до всього пекучої відрази, такої ж, як і тоді, хіба в нього не почало тиснути в скронях, не обважніли повіки? Ще один переїзд завдав би надто багато клопоту, але якщо вітер не зміниться, він тут не витримає. Про всяк випадок він вирішив не розпаковувати всіх речей. О дев'ятій годині він поснідав у буфеті між залою і їдальнею.
Тут панувала врочиста тиша — гордість великих готелів. Кельнери, обслуговуючи гостей, ходили зовсім нечутно. Брязкіт ложечки об чашку, пошепки сказане слово — оце й усе, що тут могло вловити вухо. В кутку, за два столики навскоси від себе, Ашенбах побачив молодих польок з гувернанткою. В цупких синіх полотняних сукнях з білими виложистими комірцями й чохлами, з пригладженими попелясто-сірими косами й почервонілими очима, вони сиділи дуже рівно, передаючи одна одній вазочку з варенням. Хлопця з ними не було.
Ашенбах усміхнувся. «Ого, маленький феаку! — подумав він. — Видно, ти, на відміну від сестер, маєш особливе право спати скільки завгодно». I, раптом повеселішавши, він подумки процитував:
Новий щоразу одяг, і тепла купіль, і спокій.
Він неквапливо поснідав, забрав пошту в портьє, який ввійшов з нею, тримаючи в руках обшитого галунами кашкета, і, закуривши циґарку, розпечатав кілька листів. Тож вийшло, що він сидів ще в буфеті, коли туди зайшов малий сплюх, на якого очікували в кутку сестри.
Хлопець відчинив двері й серед цілковитої тиші перетнув навскіс приміщення, прямуючи до свого столика. Хода його,— і в тому, як він тримав плечі, і в тому, як рухав коліньми, як ставив ноги в білих черевиках, — була надзвичайно граціозна, дуже легка, несмілива і водночас горда. Чару їй додавало ще й дитинне збентеження хлопця: він двічі опускав очі, поки, ледь озираючись на сусідні столики, дійшов до сестер. Усміхнувшись і щось сказавши своєю м'якою, нерозбірливою мовою, він сів на стілець, і Ашенбаха, який тепер бачив його в профіль, наново здивувала і навіть злякала справді божиста краса цього смертного. Сьогодні хлопець був у легкій лляній блузі, білій, у синю смужку, з червоним шовковим бантом, зав'язаним під білим стоячим комірцем. Але над тим комірцем, що не дуже й пасував до всього його вбрання, здіймалася чудесна квітка — голова незрівнянної вроди, голова Ерота з жовтавого пароського мармуру, з тонкими суворими бровами, з темно-золотими кучерями, що м'яко спадали на скроні й на вуха.
«Гарний, дуже гарний! — подумав Ашенбах з тим професійно-холодним схваленням, у яке митець часом одягав своє хвилювання і свій захват, коло дивиться на шедевр. I додав про себе: — Далебі, коли б на мене не чекали море й пісок, я б сидів тут доти, доки й ти». Він підвівся і, відповідаючи на шанобливі вітання персоналу, пройшов залою, спустився з великої тераси і стежкою, вимощеною дошками, подався просто до обгородженого пляжу для пожильців готелю. Там босий старий чоловік у полотняних штанях, матроській сорочці й солом'яному брилі, що був за сторожа, показав йому призначену для нього кабіну. Ашенбах звелів сторожеві винести стіл і стілець назовні, на засипаний піском дощаний поміст, а сам зручно вмостився в шезлонзі, перетягши його ближче до води, де пісок був жовтий, як віск.
Вигляд пляжу, культури, що безтурботно, всіма почуттями віддавалася насолоді на самому краю стихії, розважав і тішив його більше ніж будь-коли. Сіре, пласке море вже ожило, на ньому з'явилися діти, які чалапали по воді, плавці, строкаті постаті, що, заклавши руки за голову, лежали на піщаних мілинах. Інші веслували в маленьких човниках без кіля, пофарбованих у червоний і синій кольори, й весело реготали, коли човники перекидалися. Перед довгим рядом кабін, на дощаних помостах яких люди сиділи, мов на верандах, панував жвавий рух і поряд лінивий спокій, дбайлива елеґантність вранішніх туалетів і голизна, що зухвало й незворушно користувалася волею приморської місцевості. Люди весело розмовляли, ходили одні до одних у гості. Біля самого моря по вологому й твердому піску прогулювалися купальники в білих халатах або в широких яскравих пляжних костюмах. Праворуч діти вибудували в піску химерну фортецю, обтикавши її прапорцями всіх країн. Продавці мушель, тістечок і овочів, стоячи навколішки, розкладали свій товар. Ліворуч, перед однією з кабін, що стояла впоперек до інших та до моря і з цього боку замикала пляж, розташувалася російська родина: бородаті чоловіки з великими зубами, крихкотілі, мляві жінки, дівчина з прибалтійської провінції, що сиділа біля мольберта і, щось розпачливо вигукуючи, малювала море, двоє добродушно-бридких дітей, стара нянька в хустці, з лагідно-послужливими жестами рабині. Вони вдячно втішалися життям, невтомно покрикували на неслухняних дітей, що пустували на березі, довго жартували, послуговуючись кількома відомими їм італійськими словами, з дотепним дідком, що продавав цукерки, цілували одне одного в щоку, анітрохи не переймаючись тим, що інші люди бачать цю їхню інтимність.
«Отже, я залишаюся, — подумав Ашенбах. — Де мені буде краще?» I, схрестивши руки на колінах, він задивився на морську далину, яка тікала від його погляду, розпливалася, губилася в однотонній імлі порожнього простору. Ашенбах любив море, і любов його мала глибокі причини: як митець, що тяжко працює, він прагнув спокою, прагнув прихилитися до простого, стихійного, тікаючи від вимогливої багатогранності явищ; а крім того, він відчував недозволений потяг до нерозчленованого, незмірного, вічного, до того, що зветься Ніщо, — цей потяг суперечив його завданню і саме тому був ще звабливіший. Відпочити після досягнутого — хіба це не мрія кожного, хто дбає про довершене, а хіба Ніщо — не форма досягнутого? Та коли Ашенбах, задивившись у далечінь, глибоко поринув у свої мрії, горизонтальну смугу берега раптом перерізала людська постать, і, відірвавши погляд від безмежного й зосередившись, він побачив, що це той самий гарний хлопець, який з'явився перед ним, надійшовши з лівого боку. Мабуть, він хотів побродити по воді, тому що був босий, з голими до колін стрункими ногами. Він ішов повільно, але так легко й гордо, наче звик ходити босоніж, ішов і озирався на кабіни. Та тільки-но він побачив російську родину, яка в цілковитій злагоді вдячно веселилася на свій спосіб, на обличчя його набігла хмарка гнівної зневаги. Чоло його спохмурніло, губи стислися, коло рота залягла гірка зморшка, а брови так насупились, що очі ніби запалися під ними й заговорили звідти гнівною, темною мовою ненависті. Він опустив погляд, потім ще раз грізно подивився на кабіну, різко здвигнув плечем, ніби відмахуючись, і повернувся до ворогів спиною.
З почуття такту чи з ляку, з почуття, в якому була і повага, і ніяковість, Ашенбах відвернувся, наче нічого не бачив; випадковому свідкові чужої пристрасті, якщо він шанує себе, не випадає навіть задумуватись над тим, що він побачив. А все ж ті спостереження втішили і водночас вразили його, тобто зробили щасливим. Цей дитячий фанатизм, спрямований проти найдобродушнішого острівця життя, переніс божисто-порожнє у сферу людських стосунків, і коштовний витвір природи, здавалось, придатний тільки на те, щоб на ньому спочивало око, став вартий глибшого зацікавлення; через це постать підлітка, і так уже значуща завдяки своїй красі, набула тла, яке змушувало ставитись до нього поважніше, ніж звичайно ставляться до дітей такого віку.
Не обертаючись, Ашенбах прислухався до голосу хлопця, дзвінкого, не дуже сильного голосу; малий поляк ще здалеку кликав своїх приятелів, що бавилися біля фортеці. Йому відповіли, кілька разів пролунало якесь ім'я, мабуть, пестливе; Ашенбах зацікавлено прислухався, але не міг добре його розчути, вловив тільки два мелодійні склади, щось ніби «Адзьо» або ще частіше «Адзю» з протяглим «у» на кінці. Ашенбах зрадів, що ім'я в хлопця таке милозвучне, і вирішив, що воно йому дуже пасує. Він кілька разів проказав його про себе і, задоволений, знов узявся до своїх паперів.
Поклавши на коліна дорожню течку й діставши вічне перо, він почав відповідати на деякі листи. Та вже через чверть години йому здалося, що не скористатися нагодою, яка може дати йому таку глибоку насолоду, і змарнувати її на порожню писанину просто шкода. Він відклав перо й папір і вернувся до моря. Та скоро перестав дивитися на нього: його увагу привернули голоси дітей біля піщаної фортеці. Лежачи в шезлонзі, він повернув голову праворуч і пошукав очима красеня Адзя.
Знайшов він його швидко: червоний бант на грудях зразу впадав в око. Разом з іншими дітьми він робив із старої дошки міст через мокрий рів біля піщаної фортеці. Він щось вигукував, кивав головою, давав якісь указівки. Всіх дітей було з десятеро, такого віку, як він, і трохи менших. Перебиваючи одне одного, вони торохтіли по-польському, по-французькому, а також балканськими мовами. Найчастіше чути було ім'я «Адзьо». Видно, він у всіх викликав захват, і всі домагалися його приязні. Один хлопець, також поляк, якого начебто кликали «Ясю», кремезний, з чорним напомадженим волоссям, у полотняній курточці, підперезаній паском, був, мабуть, його найвірнішим васалом і товаришем. Коли будова піщаної фортеці була закінчена, вони, обнявшись, пішли вздовж пляжу, і той, якого кликали «Ясю», поцілував красеня.
Ашенбах мало не посварився на нього пальцем.
«Тобі ж, Крітобуле, раджу, — подумав він, усміхаючись, — поїдь на рік у мандри. Бо не менше як рік тобі треба, щоб видужати». Потім він попоїв великих спілих полуниць, яких купив тут же в торговця. Стало дуже тепло, хоч сонце так і не змогло пробитися крізь імлисту завісу неба. Дух його скувала млявість, але почуття жадібно вбирали дивовижну, оглушливу мову морської тиші. Йому, солідному чоловікові, здавалося, що це надзвичайно важливе завдання — відгадати, дослідити, яке ж ім'я може звучати як «Адзьо», Нарешті, згадавши все, що він знав про польську мову, Ашенбах вирішив, що це, мабуть, «Тадзьо» — скорочене ім'я від «Тадеуш» і що в кличній формі воно звучить «Тадзю».