Тепер уже Ашенбах не вдовольнявся тими зустрічами з Тадзьом, які йому дарував спільний для всіх розпорядок дня і щасливий випадок, він переслідував, вистежував його. Наприклад, у неділю поляки ніколи не з'являлися на пляжі; Ашенбах здогадався, що вони їздять на месу в собор Святого Марка, поспішив туди і, зайшовши з розпеченої сонцем площі в золотавий сутінок храму, знайшов того, кого йому бракувало: Тадзьо слухав службу Божу, схилившись над молитовником. I Ашенбах сховався ззаду, серед людей, що стояли навколішки на мозаїчній підлозі, мурмотіли молитви й хрестилися, пригнічений пишнотою східного храму. Спереду у важких розкішних ризах рухався, махав кадилом, співав священик, курився ладан, обсотуючи туманом кволе полум'я свічок біля олтаря, і до затхло-солодкого жертовного запаху, здавалося, ледь домішувався інший: дух враженого хворобою міста. Але крізь чад і блимання свічок Ашенбах побачив, як Тадзьо, прекрасний Тадзьо, там спереду обернув голову, пошукав його очима і знайшов.
Потім, коли натовп крізь відчинений портал ринув надвір, на залляту сонцем площу, де кишіли голуби, засліплений своїм почуттям Ашенбах утік у притвор, сховався там, причаївся в засідці. Він бачив, як поляки виходили з церкви, як діти церемонно прощалися з матір'ю, як вона звернула в бік П'яцетти, мабуть, збираючись назад на Лідо; Тадзьо ж із схожими на черниць сестрами і з гувернанткою рушили праворуч і крізь браму вежі з годинником зайшли до «Мерчерії». Почекавши трохи, він подався за ними назирці і крадькома супроводжував їх по всій Венеції. Йому доводилося спинятися, коли вони сповільнювали ходу, тікати в їдальні чи на подвір'я, коли Вони раптом верталися; він губив їх, знов шукав, упрівши й засапавшись, гнався мостами й брудними вуличками і хвилинами відчував смертельний страх, коли зненацька у вузькому переході, звідки не було куди звернути, бачив, що вони йдуть йому назустріч. I все-таки не можна сказати, що він страждав. Голова і серце його буяли п'яні, а ноги йшли туди, куди їх вів демон, якому приємно втоптувати в болото людський розум і людську гідність.
Потім поляки взяли ґондолу, і Ашенбах, який, поки вони сідали, ховався за водограєм, зробив те саме, тільки-но вони відчалили. Квапливим, приглушеним голосом він пообіцяв гондольєрові щедрі чайові, якщо той непомітно плистиме он за тією ґондолою, що саме завернула за ріг; і йому аж гаряче стало, коли ґондольєр з хитрою послужливістю звідника тим самим тоном запевнив його, що він зробить усе як слід, не пожаліє сили, щоб догодити добродієві.
Так, відкинувшись на м'які чорні подушки, він плив за чорним гостроносим човном, до сліду якого прикувала його пристрасть. Часом ґондола зникала в нього з-перед очей: тоді його проймали сум і тривога. Але весляреві, який, мабуть, не раз виконував такі прохання, щоразу вдавалося спритним маневром, швидко зрізавши гак чи майнувши навпростець, знов наздогнати її. Повітря було нерухоме і сповнене пахощів, сонце немилосердно пекло крізь імлу випарів, що забарвлювали небо в сірий колір. Вода булькала, б'ючись об дерево й каміння. У відповідь на вигуки ґондольєра, чи то застережливі, чи то вітальні, десь іздалеку, з тихого лабіринту каналів, за якоюсь дивною домовленістю лунав такий самий вигук. З маленьких, високо розташованих садочків звисали по вкритих мохом стінах китиці білих і пурпурових квіток, що пахли мигдалем. Крізь сиву імлу вимальовувались вікна в мавританському обрамленні. Мармурові східці якоїсь церкви збігали до води; на них сидів жебрак і жалібно просив милостиню, простягаючи капелюха й закочуючи очі, мов сліпий; якийсь торговець старовиною стояв перед своєю будою і принижено запрошував мандрівника заглянути до нього, сподіваючись обдурити його. Це була Венеція, улеслива й підозріла красуня, — чи то казка, чи то пастка для чужинців; у її гнилуватому повітрі колись пишно вибуяло мистецтво, а своїх музикантів вона обдаровувала звуками, що ніжно заколисували слухачів. Ашенбахові здавалося, ніби він п'є очима всю ту пишноту, а до вух його вливаються ті солодкі мелодії; але він згадував також, що Венеція хвора і з корисливості приховує свою хворобу, і він ще зухваліше стежив за ґондолою, що линула перед ним.
Очманілий від свого почуття, забувши про все на світі, Ашенбах хотів тільки одного; ходити назирці за тим, хто запалив його кров, мріяти про нього, коли його не було поблизу, і, за звичаєм усіх закоханих, нашіптувати ніжні слова його тіні. Самота, чуже середовище і щастя пізньої, глибокої пристрасті додавали йому сміливості, підбивали його на дивовижні вчинки. Так, вертаючись пізно ввечері з Венеції, він зупинився на другому поверсі готелю, біля кімнати, де жив Тадзьо, в блаженстві прихилився чолом до завіса на дверях і довго не міг відірватися від нього, забувши про те, що його можуть побачити, застати в цій божевільній позі.
А проте бували хвилини, коли він трохи опам'ятовувався і пробував опанувати себе: «До чого я дійшов!» Як кожна людина, в якої набуті заслуги викликають аристократичну цікавість до свого походження, він звик завжди, коли досягав успіху в житті, згадувати своїх предків, подумки шукати їхньої згоди, їхнього схвалення, сподіватися від них мимовільної пошани. Думав він про них і тепер, вплутавшись у таку непристойну пригоду, охоплений таким екзотичним надміром почуттів, думав про сувору стриманість, мужню гідність їхньої вдачі і сумно всміхався. Що б вони сказали? А втім, що б вони сказали про все його життя, вироджене порівняно з їхнім, життя в полоні мистецтва, життя, яке він колись, ще юнаком, сам так глузливо змалював з міщанського погляду своїх батьків і яке в основі своїй було таке схоже на їхнє! Він також відбував службу, також був солдатом і вояком, як багато хто з них, бо мистецтво — теж війна, виснажлива боротьба, яку в наш час довго витримати неможливо. Життя, яке провадиш усупереч своїм бажанням і нахилам, ненастанно упокорюючи себе, суворе, вперте, стримане життя, яке він зробив символом тендітного героїзму, притаманного нашій добі, — він мав право назвати його мужнім, хоробрим, і йому здавалося, що Еротові, який опанував його, чомусь особливо подобається саме таке життя. Адже його найдужче шанували найхоробріші народи, ба навіть саме завдяки їхній хоробрості культ Ерота процвітав у їхніх містах! Багато стародавніх героїв-воїнів добровільно несли його ярмо, бо коли те ярмо походило від Ерота, його не вважали за приниження, і вчинки, що їх назвали б ознаками боягузтва, якби вони мали іншу мету, а саме: присягання, палкі благання на колінах і рабська покірність, — не тільки не завдавали ганьби закоханому, а, навпаки, здобували йому хвалу.
Так думав очманілий від пристрасті Ашенбах, так шукав він опори, так намагався зберегти свою гідність. Але водночас він насторожено і вперто спостерігав за брудними подіями на вулицях Венеції, за тією пригодою в зовнішньому світі, що таємниче спліталася з пригодою його серця і живила його пристрасть непевними, незаконними надіями. Палаючи бажанням довідатися щось нове й певне про стан і розвиток пошесті, він переглядав німецькі газети в міських кав'ярнях, бо вони вже кілька днів як зникли зі стола в залі готелю. Вони то наводили якісь повідомлення, то потім спростовували їх. Число захворювань і смертельних випадків досягало двадцяти, сорока, навіть сотні й більше, а відразу ж по тому газети коли й не зовсім заперечували появу хвороби, то принаймні вводили її до окремих випадків, і то завезених ззовні. Поряд з цими повідомленнями траплялися застереження, протести проти небезпечної гри італійського уряду. Одне слово, дошукатися правди було неможливо.
Проте Ашенбах у своїй самотності вважав, що він має особливий привілей теж належати до втаємничених, і хоч насправді жив ніби за глухою стіною, знаходив химерну втіху в тому, що хитрими запитаннями змушував людей, які знали правду, але повинні були мовчати, до відвертої брехні. Так він одного разу повівся за сніданком з адміністратором, невеличким тихим чоловічком у французькому сюртуку, що зайшов привітатися з гостями й поглянути, що робиться в їдальні. Проходячи між столиками, він зупинився на мить і біля Ашенбаха, щоб перемовитися з ним кількома словами.
— Чому це раптом Венецію останнім часом почали дезинфікувати? — ніби між іншим поцікавився Ашенбах.
— Це поліційні заходи, що мають на меті запобігти явищам, небезпечним для здоров'я населення, — відповів тихий адміністратор. — За такої гарячої, паркої погоди ці заходи просто необхідні.
— Яка поліція завбачлива! — мовив Ашенбах.
Вони ще перекинулись кількома зауваженнями з галузі метеорології, і адміністратор відійшов.
Того самого дня, після обіду, коли вже смеркло, на подвір'ї перед готелем виступала невеличка трупа вуличних співаків з міста: двоє чоловіків і дві жінки. Вони стояли біля залізного стовпа з дуговим ліхтарем, обернувши залиті білим світлом обличчя до тераси, на якій за кавою і прохолодними напоями сиділи готельні гості і знічев'я розважалися цим народним видовищем. Персонал готелю — ліфтери, кельнери й службовці з контор — слухав, стоячи в дверях. Росіяни, які любили видовища й не хотіли нічого пропустити, позносили плетені крісла вниз, ближче до акторів, і, захоплені, розташувалися там півколом. За панами, закутана в хустку, наче в тюрбані, стояла їхня стара кріпачка.
Мандоліна, гітара, гармонія і писклява скрипка оживали в руках віртуозів-жебраків. Інструментальне виконання йшло впереміш із вокальними номерами. Молодша жінка з пронизливим, верескливим голосом виконала палкий дует із солодким тенором, що збивався на фальцет. Але справжнім талантом і окрасою трупи, безперечно, показав себе другий чоловік, гітарист, що мав, так би мовити, комічний баритон; майже безголосий, він відзначався мімічним хистом і дивовижною експресією коміка. Часто він, з гітарою в руці, відділявся від решти музикантів і, жестикулюючи й кривлячись, перебігав аж до балюстради. Публіка винагороджувала його міміку підбадьорливим сміхом. Найдужче захоплювались його південною рухливістю росіяни внизу, оплесками й вигуками заохочуючи його до ще зухваліших і сміливіших вихваток. Ашенбах сидів коло балюстради, час від часу охолоджуючи губи сумішшю гранатового соку й содової води, що, мов рубін, іскрилася в склянці. Його нерви впивалися простацькими звуками і вульґарно-млосними мелодіями, бо пристрасть паралізує відчуття вишуканої краси і серйозно ставиться до того, що в тверезому стані ми сприйняли б гумористично або навіть гидливо відхилили б. Та коли гітарист почав по-блазенському вистрибувати, обличчя в Ашенбаха застигло, а уста скривила вже майже страдницька усмішка. Він сидів у невимушеній позі, хоч внутрішньо весь напружився від загостреної уваги, бо за шість кроків від нього, прихилившись до кам'яної балюстради, стояв Тадзьо.
На ньому були білі штани і біла куртка, підперезана паском, — у цьому костюмі він часом з'являвся на обід. З притаманною йому грацією він лівою рукою спирався на балюстраду, а праву тримав на стегні і, схрестивши ноги, дивився вниз на співаків не те щоб з усмішкою, а швидше з якоюсь легенькою цікавістю, з ввічливою уважністю. Інколи він ставав на рівні ноги, випростував груди і гарним порухом обома руками запихав куртку під пасок. А інколи, — Ашенбах відзначав це переможно, п'яніючи від щастя, але й налякано, — обертав голову через ліве плече то обережно, нерішуче, то швидко й раптово, наче хотів захопити зненацька того, хто його любив. Він не зустрічався з ним поглядом, тому що ганебний острах змушував Ашенбаха опускати очі додолу. В глибині тераси сиділи жінки, які охороняли Тадзя, а дійшло вже до того, що закоханий Ашенбах боявся, щоб вони нічого не помітили й не запідозрили. Так, він уже не раз, холонучи з жаху, помічав на пляжі, в залі готелю і на площі Святого Марка, що жінки кликали Тадзя, коли той опинявся близько біля нього, намагалися тримати хлопця якнайдалі. Ця страшна образа завдавала його гордості не знаної досі муки, а знехтувати її йому не дозволяло сумління.
Тим часом гітарист під власний акомпанемент почав виконувати соло, довгу, на багато куплетів, поширену на той час по всій Італії вуличну пісню. Приспів її щоразу підхоплювала вся трупа, награючи на своїх інструментах. Виконавець уміло надавав своєму співові пластичності і драматизму. Хирлявий, з худим, виснаженим обличчям, він стояв на посипаному жорствою майданчику осторонь від своєї трупи, зсунувши старого фетрового капелюха на потилицю, так, що з-під його крис вибивався жмут рудого волосся, в зухвало-відважній позі, і під бренькіт струн чітким речитативом видавав на терасу свої жарти. Від натуги на чолі в нього надималися жили. Він був не схожий на венеціанця, а швидше скидався на неаполітанського вуличного коміка — напівсутенер, напівкомедіант, брутальний і зухвалий, небезпечний і цікавий. Пісня, нікчемна за своїм змістом, в устах співака, завдяки його міміці й рухам тіла, а також манері значуще підморгувати і раз по раз показувати кінчик язика, ставала двозначною, непристойною. З виложистого коміра спортивної сорочки, одягненої до звичайних штанів, стриміла худа шия з величезним борлаком, наче безсоромно виставленим напоказ. Бліде, кирпате, безбороде обличчя, що не давало уявлення про його вік, було все ніби переоране гримасами й пороком, а до зухвалої посмішки на його рухливих устах особливо пасували дві зморшки, що вперто, владно, майже люто залягали між рудими бровами. Та особливо він звертав на себе увагу Ашенбаха тим, що його підозрілу постать ніби оточувала така ж підозріла атмосфера. Бо щоразу під час приспіву він, по-блазенському кривлячись і посилаючи вітання публіці, проходив химерним маршем попід балюстрадою, і щоразу, коли він наближався до Ашенбаха, той відчував, як від нього міцно тхне карболкою.
Скінчивши пісню, співак почав збирати гроші. Найперше він підійшов до росіян, які, видно, щедро винагородили його, а потім рушив східцями нагору. I тут, на терасі, його зухвалість де й ділася, — він поводився покірно, принижено. Улесливо вклоняючись, він ходив від столика до столика й щирив у сумирно-підступній посмішці великі зуби. Проте між рудими бровами в нього й далі грізно залягали дві глибокі зморшки. Гості з цікавістю й легкою відразою розглядали дивну істоту, що збирала плату за своє блазнювання, і кидали монети в простягнений капелюх кінчиками пальців, наче боялися до нього торкнутися. Коли зникає фізична дистанція між комедіантом і пристойною публікою, хоч би як він її перед тим розважав, завжди з'являється почуття незручності. Співак відчував це й намагався загладити свою провину перебільшеною покірністю. Він наблизився до Ашенбаха, а разом з ним і той запах, на який інші гості, видно, не звертали уваги.
— Послухай! — приглушеним голосом, майже машинально, мовив Ашенбах. — Венецію дезинфікують. Але чому?
Блазень хрипко відповів:
— Наказ поліції! Через спеку і через сироко, добродію. Сироко давить на людей, цей вітер шкідливий для здоров'я... — Він наче дивувався, що хтось цього не знає, і долонею показав, як давить сироко.
— Отже, у Венеції немає ніякої біди? — дуже тихо, крізь зуби, спитав Ашенбах.
Жилаве обличчя блазня скривила гримаса комічної безпорадності.
— Біди? Якої біди? Хіба сироко біда? Чи, може, наша поліція біда? Ви, мабуть, жартуєте! Біда! Ото вигадали! Запобіжні заходи, зрозумійте ж нарешті! Наказ поліції, необхідний за такої погоди... — Він замахав руками.
— Гаразд, — так само тихо мовив Ашенбах і швидко кинув у капелюх більше грошей, ніж годилося. Потім очима наказав співакові, щоб той ішов геть.
Співак послухався, щирячи зуби й улесливо вклоняючись. Та не встиг він дійти до східців, як його сцапали двоє готельних службовців і, ставши майже впритул до нього, почали перехресний допит. Він знизував плечима, запевняв, присягався, що нічого не сказав; нарешті службовці побачили, що він не бреше, й відпустили його. Він вернувся на подвір'я, перемовився кількома словами зі своєю трупою під ліхтарем і ще раз виступив з прощальною піснею.
Ашенбах не пам'ятав, щоб колись чув цю пісню: задерикувату, незрозумілу, складену якоюсь говіркою, з реготом замість приспіву, який щоразу на ціле горло підхоплювала вся трупа. В тому приспіві не було ані слів, ані музичного супроводу, тільки ритмічно впорядкований, але дуже природно відтворюваний сміх, який найкраще виходив у самого соліста: здавалося, що він справді весело регоче. Тепер, коли відновилася відстань між ним і благородною публікою, до співака знов вернулася вся його зухвалість, і той рефрен, безсоромно звернений до тераси, був справді глузливим реготом. Здавалося, що вже наприкінці кожної строфи його посідає напад сміху, він схлипував, затуляв рота рукою, голос його зривався, плечі смикались, і в належну мить з горла в нього виривався такий нестримний гучний регіт, такий правдоподібний, що він заражав слухачів, передавався їм, і тераса з доброго дива теж починала весело сміятися. Це, видно, додавало ще більше запалу співакові. У нього підгиналися коліна, він плескав себе по стегнах, хапався за боки, трусився, вже не сміявся, а вив, показуючи пальцем угору, наче не було нічого кумеднішого, як ті панове, що реготали на терасі. I скоро вже сміялося все подвір'я і вся веранда, аж до кельнерів, ліфтерів і служників у дверях.
Ашенбах уже не відхилявся на спинку стільця, він напружився, наче готувався до оборони чи до втечі. Але сміх, лікарняний дух, що долинав знизу, і присутність прекрасного Тадзя сплелися для нього в нерозривні, могутні чари, що затуманювали йому розум і почуття. Вся увага гостей була спрямована на співака, і Ашенбах насмілився глянути на хлопця. I помітив, що Тадзьо, відповідаючи на його погляд, теж не всміхався, ніби пристосовувався до його поведінки і до виразу його обличчя, ніби не піддався загальному настроєві тому, що той настрій не торкнувся Ашенбаха. I сивобородий чоловік був обеззброєний, зачарований цією дитячою уважністю й покірністю і насилу втримався, щоб не затулити обличчя руками. До того ж, коли Тадзьо машинально випростався й набрав у легені повітря, Ашенбахові здалося, що він зітхає, що в нього давить у грудях. «Він хворобливий і, мабуть, не доживе до старості», — знов подумав він з тією тверезістю, яка часом дивно йде в парі зі сп'янінням і пристрастю; і щира тривога разом з бурхливим задоволенням сповнила його серце.
Тим часом венеціанці скінчили свій виступ і рушили до виходу, їх проводжали оплесками, і керівник вирішив на прощання ще раз потішити публіку: човгав ногою, вклонявся, посилав рукою поцілунки. Гості сміялися, і він викривлявся ще дужче. Коли решта співаків уже вийшли з подвір'я, він ще вдав, ніби задки нагнався на стовп з ліхтарем, і, скорчившись, немов з болю, побіг до брами. Там він раптом скинув з себе маску комічного невдахи, випростався, навіть пружно підскочив, зухвало показав гостям на терасі язика і зник у темряві. Глядачі розійшлися; Тадзя давно вже не було коло балюстради. Проте Ашенбах, на подив кельнерам, довго ще сидів біля столика, допиваючи свій гранатовий сік. Западала ніч, час канув у безвість. У його батьківському домі, багато років тому, був піщаний годинник, — тепер він знов ніби враз побачив перед собою той крихкий і такий значущий прилад. Пофарбований у іржаво-червонястий колір, пісок нечутно, тоненькою цівкою збігав крізь скляну лійку, і коли у верхній частині посудини його меншало, там утворювався маленький вир.
Наступного ж дня надвечір Ашенбах у своїй упертості зробив ще одну спробу довідатися правду про зовнішній світ, і цього разу з цілковитим успіхом. Він зайшов в англійське бюро подорожей біля площі Святого Марка і, розмінявши в касі якісь гроші, з міною недовірливого чужинця звернувся до клерка із своїм фатальним запитанням. То був ще молодий британець у вовняному костюмі, з рівним проділом, близько посадженими очима і з тією статечно-чесною зовнішністю, яка на пустотливо-меткому півдні особливо дивує і впадає в око.
— Немає ніяких підстав турбуватися, сер, — почав він. — Нічого особливого цей захід не означає. Такі накази дають часто, щоб запобігти шкідливій дії спеки і сироко... — Але, піднявши свої блакитні очі, він зустрів погляд чужинця, стомлений, трохи сумний погляд, у якому блиснула зневага. I англієць почервонів. — Таке офіційне пояснення, — додав він півголосом, навіть трохи схвильовано, — і тут наполягають на тому, щоб йому вірили. Але я вам скажу, що за цим ховається й щось інше. — I він чесно, як на сповіді, розповів Ашенбахові правду.
Уже кілька років індійська холера вперто намагалася поширитись на інші країни. Зродившись у теплих болотах Гангу, зміцнівши під отруйним подихом пишно-нікчемних первісних хащів, яких уникає людина і де в бамбукових заростях причаївся тигр, пошесть довго і з незвичайною силою лютувала в цілому Індостані, перекинулась на схід, у Китай, і на захід, в Афганістан і в Персію, а звідти головними караванними шляхами покотилася, сіючи жах, до Астрахані і навіть до Москви. Поки Європа тремтіла, що звідти страшна примара може суходолом дійти й до неї, сирійські купці привезли її морем, і вона майже одночасно вигулькнула в багатьох середземноморських гаванях, підвела голову в Тулоні і в Малазі, показала свою машкару в Палермо і в Неаполі і, здавалося, вже не хотіла покидати Калабрію та Апулію. Північ Італії пошесть не зачепила, але в травні цього року у Венеції того самого дня страхітливі вібріони були знайдені у висохлих, почорнілих трупах якогось портового робітника і торговки зеленню. Про ці випадки промовчали. Та через тиждень їх було вже десять, двадцять, тридцять, і до того ж у різних кварталах. Один чоловік з австрійських провінцій, що приїхав на кілька днів розважитися до Венеції, вернувшись до рідного містечка, помер з дуже підозрілими симптомами, і таким чином вийшло, що перші чутки про біду в місті на лагуні з'явилися в німецьких газетах. Венеціанська влада відповіла, що санітарні умови міста кращі, ніж будь-коли, і вжила необхідних заходів для боротьби з хворобою. Але інфекція, мабуть, попала в харчі — в городину, м'ясо і молоко, бо, хоч її замовчували й заперечували, почала косити людей у тісних вуличках, їй сприяла передчасна спека, що нагрівала воду в каналах. Здавалося навіть, що холера набрала ще більшої сили, що її збудники стали ще чіпкішими й плодючішими. Рідко хто видужував, вісімдесят із ста заражених умирали, і вмирали жахливою смертю, бо хвороба показувала всю свою лють і часто прибирала ту небезпечну форму, яку звуть «сухою». Організм у цих випадках не міг вигнати воду, яку посилено виділяли кровоносні судини. Через кілька годин хворий у страшних корчах, хрипко стогнучи, задихався від загуслої, мов смола, крові. Ще добре було тому, хто після легкого нездужання непритомнів і більше не приходив до пам'яті. На початку червня потихеньку наповнилися хворими інфекційні бараки ospedale civico4, в обох сирітських будинках уже не вистачало місця і запанував жвавий, моторошний рух між набережною біля нових будов і островом Сан-Мікеле, кладовищем Венеції. Але думка про матеріальну шкоду, про долю недавно відкритої у громадських парках виставки картин, страх перед величезними збитками, яких паніка завдала б готелям, торговим підприємствам, усій різноманітній туристській промисловості, виявилася сильнішою за любов до правди і поваги до міжнародних угод; цей страх примусив міську владу вперто дотримуватися політики замовчування й заперечування. Начальник санітарного нагляду Венеції, заслужений чоловік, обурено відмовився від своєї посади, і її нишком передали покірнішому службовцеві. Народ знав про це; корупція верхів разом із загальною непевністю і тим винятковим становищем міста, до якого спричинилася смерть, що вільно розгулювала вулицями, призвели до певної деморалізації нижчих верств, оживили темні, антигромадянські тенденції: люди перестали стримуватися, втратили сором, побільшало злочинів. Вечорами на вулицях траплялося багато п'яних, чого досі ніколи не було; ширилися чутки, що вночі стало небезпечно виходити з дому через якихось злочинців; декого пограбували і навіть убили; уже двічі з'ясовувалося, що людей, які начебто загинули від пошесті, насправді отрутою звели зі світу родичі; а фахова розпуста так вибуяла, набула таких зухвалих форм, які досі відомі були хіба на півдні країни і на Сході. Ось що розповів рому англієць.
— Ви добре зробите, якщо сьогодні ж або завтра поїдете звідси, — сказав наприкінці він. — Бо через кілька днів напевно оголосять карантин.
— Дякую вам, — сказав Ашенбах і вийшов з бюро.
На площі стояла гнітюча задуха, хоч сонце не прозирало крізь хмари. Чужинці, ні про що не здогадуючись, сиділи за столиками перед кав'ярнею або стояли й дивилися на голубів, що обсідали їх і, махаючи крильми й відштовхуючи одні одних, дзьобали кукурудзу просто з рук. Гарячково збуджений, гордий, що таки довідався правду, а все ж з присмаком огиди в роті і з жахом у серці, Ашенбах самітно походжав по чудових плитах паперті. Він обмірковував учинок, який очистив би його і змив би з нього ганьбу. Він може сьогодні ж увечері, після обіду, підійти до жінки з нитками перлів і сказати їй слова, які в нього вже склалися в думці: «Хоч я й незнайомий з вами, мадам, але дозвольте дати вам пораду, застерегти від того, що від вас корисливо приховують, їдьте звідси, негайно їдьте з Тадзьом і дочками! Венеція заражена пошестю». Тоді він на прощання торкнеться рукою до голови того, хто став знаряддям глузливого бога, обернеться і втече з цього болота. Але водночас він відчував, що насправді нітрохи не бажає такого кінця. Цей крок повів би його назад, знов зробив би самим собою, а для того, хто живе в світі п'янких снів, нема нічого страшнішого, як прокинутись від них. Він згадав білу будівлю, оздоблену написами, що полискували в промінні призахідного сонця, написами, в прозору містику яких він поринав своїм духовним зором, згадав дивну постать мандрівника, що збудила в ньому, літньому вже чоловікові, юнацьку тугу за чужими краями, і думка про повернення додому, про розважність, тверезість, про високі зусилля і про майстерність видалась йому такою огидною, що обличчя в нього аж скривилося з відрази. «Треба мовчати! — палко прошепотів він. А потім: — Я мовчатиму!» Свідомість того, що він причетний до таємниці, причетний до вини, сп’янила його, як п'янить ковток вина стомлений розум. Хаотична картина враженого хворобою, спорожнілого міста, що постала перед його внутрішнім зором, запалила в ньому незбагненні сподівання, несумісні з людським глуздом і страхітливо солодкі. Що означало б тендітне щастя, яке щойно було привиділось йому на коротку мить, порівняно з цими надіями? Чого варте було мистецтво і доброчесність порівняно з перевагами хаосу? Він нічого не сказав і нікуди не поїхав.
Цієї ночі йому приснився страшний сон, коли можна назвати сном тілесно-духовну пригоду, яку він, правда, пережив у глибокому сні, розумом і чуттями своїми стоячи осторонь від неї, але так, що поза нею не уявляв свого існування в світі. Місцем дії була ніби сама його душа, і пригода ввірвалася ззовні, могутнім натиском зломивши його опір, затятий опір інтелекту, промчала над ним, і від його існування, від набутої за ціле життя культури лишилася мертва пустка.
Початком був страх, страх і жага, і сповнена жаху цікавість до того, що мало статися. Стояла ніч, і почуття його були насторожені, бо здалеку наближався гамір, тупіт, суміш якихось звуків: брязкіт, гудіння, глухий гуркіт, різкі вигуки і якесь виття, схоже на протягле «у», — і все це пронизували, моторошно, солодко здіймаючись над ним, безбожно вперті звуки флейти. Вони воркували, безсоромно, настирливо залазили в душу і зачаровували її. Але він знав слово, темне слово, а все ж воно давало ім'я тому, що насувалося: «Чужий бог!» Спека зайнялася, зачаділа, і він побачив гірську місцевість, схожу на ту, де була його дача. I в спалахах світла з лісистих вершин, між стовбурами і вкритими мохом скелями покотилися, полетіли стрімголов униз люди, звірі, живий вир, шалена лавина, і затопила долину тілами, полум'ям, метушнею і божевільним танком. Жінки, плутаючись у довгих звірячих шкурах, загорнутих навколо стегон, стогнучи, торохтіли бубнами, піднявши їх високо над головою, вимахували оголеними кинджалами і смолоскипами, з яких сипалися іскри; декотрі, горлаючи, тримали в долонях свої груди, а в декотрих у руках звивалися гадюки. Чоловіки, волохаті, з рогами на лобі, теж у звірячих шкурах навколо стегон, насторочивши голови, вимахували руками й ногами, люто били в мідні тамтами й литаври, а гладкі діти, сидячи на цапах і вчепившись їм за роги, підганяли їх палицями з необчухраним листям і радісно верещали, захоплені своєю їздою. Всі вони щось вигукували, вили в нестямі, і ті вигуки, що складалися з м'яких приголосних і довгого «у» на кінці, солодкі, дикі, ні на що не схожі, нечувані, сповнювали повітря, ніби ревіння оленів, раз по раз підхоплювані то тут, то там, багатоголосі, безладні, переможні, неугавні. Вони поривали чоловіків і жінок до танцю, і ті сіпалися, притупували ногами, вимахували руками. Але все пронизували, над усім панували низькі, звабливі звуки флейти. Чи не зваблювали вони, безсоромні й наполегливі, і його, що завзято опирався шалові і все ж переживав його разом з усіма, до свята, до надміру найвищої жертви? Велика була його відраза, великий був страх, чесне було прагнення до останнього подиху боронити своє від чужого, ворожого духові, який з гідністю панує над собою. Проте галас, виття, повторюване луною в горах, дужчало, наростало, виливалося в п'янке божевілля. Цапиний сморід, дух розпашілих тіл, якийсь запах, наче гнилої води, і ще один знайомий — ран і пошесті — немов чадом затуманювали йому розум. Серце в нього гупало в лад литаврам, голова йшла обертом, його охопила й засліпила лють, п'яна хіть, і душа його запрагнула приєднатися до танцю бога. Непристойний символ, величезний, дерев'яний, відкрили й підняли вгору: тепер чоловіки й жінки завили ще розгнузданіше, вони скаженіли, пінились, реготали, стогнали, дрочили одне одного хтивими жестами, хапали руками, кололи загостреними палицями і злизували кров. Але, покірний владі чужого бога, з ними, в них був тепер той, кому снився сон. I навіть більше: вони стали ним, коли кинулись на тварин, почали роздирати їх, убивати, поглинати шматки теплого м'яса, коли на вкритій мохом, збитій ногами землі почалося суцільне злягання у жертву богові. I його душа скуштувала блуду і шаленства загибелі.
Від цього сну Ашенбах прокинувся пригноблений, виснажений, покірний демонові. Він уже не лякався пильного погляду людей; йому тепер було байдуже, здогадуються вони про щось чи ні. А крім того, вони ж тікали, виїздили. Багато кабін на пляжі були порожні, в їдальні ставало дедалі більше вільних столиків, у місті рідко можна було побачити чужинця. Видно, правда вийшла наверх, хоч як запекло приховували її зацікавлені, і паніку вже не можна було спинити. Але жінка з разками перлів і її діти лишалися в готелі — чи тому, що чутки не дійшли до неї, чи вона була надто горда й відважна, щоб тікати від небезпеки. Отже, Тадзьо зоставався; і охопленому пристрастю Ашенбахові часом марилося, що втеча або смерть зможуть змести все живе навколо, яке стояло йому на заваді, і він лишиться на цілому острові сам з прекрасним хлопцем, — і коли вранці над морем він не відводив важкого, впертого погляду з того, до кого линули його почуття, коли надвечір він ганебно йшов назирці за ним вулицями, якими скрадалася гидотна смерть, неможливе, потворне здавалося йому можливим і сприйнятним, а моральний закон необов'язковим.
Як кожен, хто любить, він хотів подобатись, і його мучив гіркий страх, що це неможливо. Він добирав до свого костюма яскраві, як у молодих, краватки й хусточки, почав носити коштовні камені, парфумитись, витрачав по кілька разів на день багато часу на свій туалет і з'являвся до столу ошатний, схвильований і напружений. Перед лицем чудесної молодості йому здавалося гидким власне підстаркувате тіло; дивлячись на своє сиве волосся, на обличчя з загостреними рисами, він відчував сором і безнадію. В ньому прокинулась якась потреба відсвіжувати й підновлювати своє тіло, і він тепер часто навідувався до перукаря.
Відхилившись у пелерині на спинку крісла під спритними руками балакучого перукаря, він змученим поглядом дивився на своє віддзеркалення.
— Сивий, — сказав він, гірко скрививши губи.
— Трохи сиві, — погодився перукар. — I через власну ж таки недбалість, через байдужість до своєї зовнішності, цілком зрозумілу у видатної людини, а проте не дуже похвальну, тим більше, що якраз видатні люди не повинні упереджено ставитись до природного і штучного. А якби, логічно міркуючи, сувору мораль деяких людей у цьому питанні поширити й на зуби, це викликало б неабияке обурення. Врешті, вік треба міряти тим, що відчуває наш дух, наше серце, і сиве волосся за певних обставин дужче бреше, ніж та дрібна поправка, якою здебільшого нехтують. Ви, добродію, безумовно, маєте право на свій природний колір волосся. Дозвольте мені просто повернути його вам?
— Як це? — спитав Ашенбах.
Тоді балакучий перукар вимив гостеві голову у двох водах — одній світлій і одній темній, і волосся стало чорне, мов замолоду. Потім він гарячими щипцями злегка покучерявив його, відійшов убік і поглянув на свою роботу.
— Тепер ще не вадило б трохи відсвіжити шкіру, — сказав він.
I як людина, що ніяк не може скінчити свою працю, не може вдовольнитися її наслідками, він почав невтомно виконувати одну процедуру за одною. Ашенбах, зручно сидячи в кріслі, нездатний опиратися, швидше навіть схвильований і підбадьорений тим, що відбувалося, бачив у дзеркалі, як вигин брів у нього став рішучіший і рівніший, розріз очей подовжився, вони стали блискучіші завдяки ледь підмальованим повікам, нижче, де шкіра була суха й темнувата, ожив ледь помітний, ніжний рум'янець, губи, досі бліді й безкровні, налилися малиновим кольором, зморшки на щоках, навколо рота й під очима зникли під кремом і пудрою, — бачив, і серце в нього колотилося. Із дзеркала дивився на нього квітучий юнак. Нарешті перукар задовольнився і, як усі люди його фаху, улесливо подякував тому, кого обслуговував.
— Дріб'язкова допомога, — мовив він, додаючи останню рисочку до Ашенбахового обличчя. — Тепер, добродію, вам можна сміливо закохуватись.
I той пішов, замріяно-щасливий, збентежений і наляканий. Краватка на ньому була червона, крислатий бриль пов'язаний барвистою стрічкою.
З моря дув теплий штормовий вітер, дощ ішов рідко й недовго, але повітря було вологе, важке, напоєне духом гнилизни. В ньому стояв хлюпіт, плескіт, свист, і Ашенбахові, якого морозило під гримом, здавалося, що то лихі духи вітрів зчинили свою зловісну гру, що хижі птахи моря роздирають на клапті їжу приреченого, пожирають її, споганюють. Бо спека відбивала апетит, і в голову настирливо лізла думка, що їжа отруєна заразою.
Якось надвечір, ідучи назирці за прекрасним Тадзьом, Ашенбах заглибився в нетрі хворого міста. Вулички, канали, мости й невеликі площі в цьому лабіринті були такі подібні одне до одного, що він скоро втратив орієнтацію, навіть не був уже певний, де північ, а де південь. Думаючи тільки про одне, як би не згубити з очей дорогу істоту, і змушений до ганебної обережності, то припадаючи до мурів, то ховаючись за спинами перехожих, він давно вже не помічав утоми, нервового виснаження, до якої довели його тіло і душу почуття і ненастанне напруження. Тадзьо йшов позад усіх, у вузьких переходах він звичайно пропускав уперед гувернантку й сестер, а відставши від них, часом обертав голову й дивився через плече своїми незвичайними, сірими, як присмерк, очима, чи йде за ним той, хто його любить. Він бачив його, але не виказував. Це відкриття п'янило Ашенбаха, ці очі вабили його вперед, пристрасть туманила йому голову, і він гнався за своєю ганебною надією і, врешті, все-таки згубив її. Поляки перейшли через стрімко вигнутий міст, його висока арка сховала їх від переслідувача, а коли він теж опинився на мосту, їх уже не було видно. Він пошукав їх у трьох напрямках: трохи пробіг уперед, тоді вернувся й пройшов в обидва боки вузької брудної набережної, та все дарма. Виснажений, знеможений, він врешті-решт кинув пошуки.