Якось восени минулого року, зайшовши до свого приятеля, містера Шерлока Холмса, я застав у нього літнього джентльмена, повнотілого, з вогненно-рудим волоссям на голові. Помітивши, що обидва вони захоплені якоюсь розмовою, я вибачився і хотів було піти геть, але Холмс підхопився і майже силоміць затягнув мене до кімнати.
- Як доречно, що ви прийшли, дорогий Вотсоне, - вітаючись, мовив він.
- Боюся, що я невчасно. Адже ви зайняті.
- Справді, я зайнятий. І навіть дуже.
- То, може, я почекаю в сусідній кімнаті?
- Ні, ні… Містере Вілсоне, - звернувся він до товстуна, - цей джентльмен не раз надавав мені дружню допомогу в багатьох моїх найбільш вдалих розслідуваннях. Не сумніваюся, що він буде вельми корисний і у вашій справі..
Товстун підвівся зі свого стільця і, вітаючись, кивнув у мій бік головою; при цьому його маленькі, заплилі жиром очиці з цікавістю поглянули на мене.
- Сідайте сюди, на канапу, - запросив Холмс, а сам опустився в крісло і, як завжди, коли про щось роздумував, склав кінчики пальців обох рук разом. - Я знаю, дорогий Вотсоне, що ви поділяєте мою любов до всього незвичайного, до всього, що порушує буденність і одноманітність нашого життя. Інакше б ви не стали з таким ентузіазмом записувати скромні мої пригоди… Хоча, як на мене, деякі з ваших розповідей подані у трохи прикрашеному вигляді.
- Зовсім ні, - заперечив я. - Ваші пригоди завжди здавалися мені надзвичайно цікавими.
- Пригадую, нещодавно, якраз перед тим, як міс Сазерленд підкинула нам свою нескладну загадку, я говорив вам, що найсміливіша фантазія нездатна уявити собі тих незвичайних і дивовижних випадків, які зустрічаються в повсякденному житті.
- А я відповів, що маю сумніви щодо правильності вашої думки.
- Втім, докторе, вам доведеться визнати мою правоту, інакше я закидаю вас безліччю дивних фактів, і ви, зрештою, змушені будете погодитися зі мною. От хоча б історія, яку мені щойно розповів містер Вілсон. Зізнаюся, за все своє життя я не чув чогось подібного. Пригадуєте, я говорив, що найбільш дивні і незвичайні злочини частіше бувають саме дрібні, а не великі, або й навіть такі, коли виникає сумнів, чи правопорушення це взагалі. З того, що мені довелося почути, я не можу певно сказати, чи є тут склад злочину, проте події неабияк зацікавлюють. Будь-ласка, містере Вілсоне, повторіть свою розповідь ще раз. Я прошу вас про це не лише тому, що мій друг, доктор Вотсон, не чув початку, але й тому, що мені самому кортить довідатися про всі подробиці. Звичайно, коли мені починають розповідати про який-небудь випадок, у моїй пам'яті зринають тисячі подібних історій. Але цього разу я змушений визнати: нічого схожого не доводилося чути.
Повнотілий клієнт нс без гордощів випнув груди і дістав з кишені пальто брудну, пожмакану газету. Поки він, розклавши її на колінах і витягнувши шию, пробігав очима по стовпцях оголошень, я уважно розглядав його, намагаючись, як це робив Шерлок Холмс, за одягом і зовнішнім виглядом угадати, хто він такий.
Проте мої спостереження нс дали майже ніяких результатів. Відразу впадало в очі, що наш відвідувач - звичайнісінький крамар, самовдоволений, повільний у думках і в рухах. Сірі, картаті штани висіли на ньому мішкувато, не надто охайний чорний сюртук був розстебнутий, а на темному жилеті красувався квадратний шматочок якогось металу, в який через отвір посередині був пропущений масивний золотий ланцюжок. Поношений циліндр74 і вицвіле коричневе пальто з пожмаканим оксамитовим коміром лежали, недбало кинуті, на стільці. Одним словом, хоч скільки б я не вдивлявся в цього чоловіка, але не міг побачити нічого примітного, крім вогненно-рудого волосся на голові. Та ще те, що він прикро вражений якоюсь неприємною подією.
Проникливий погляд Шерлока Холмса відразу зафіксував моє заняття, він кивнув мені головою і посміхнувся.
- Звичайно, кожному ясно, - сказав він, - що наш гість колись займався фізичною працею, що він нюхає тютюн, що він франкмасон,75 що він побував у Китаї і що останнім часом йому доводилося багато писати. До цих очевидних фактів я не можу нічого більше додати.
Містер Джабез Вілсон випростався в кріслі і, не відриваючи вказівного пальця від газети, витріщився на мого приятеля.
- Яким чином, містере Холмсе, ви про все це довідалися? - спитав він. - Звідки ви знаєте, наприклад, що я займався фізичною працею? І справді - я починав корабельним теслею.
- Ваші руки розповіли мені про це, мій дорогий сер. Ваша права рука більша від лівої. Ви працювали нею, і м'язи на ній більш розвинені.
- А що нюхаю тютюн? А франкмасонство?
- Про франкмасонство здогадатися й зовсім легко, бо ви, всупереч суворому статуту свого ордену, носите шпильку для краватки із зображенням дуги й кола.
- Он воно що! Я й забув про неї… Але як ви здогадалися, що мені доводиться багато писати?
- Про що ж інше можуть свідчити ваш заяложений до блиску правий
рукав і витерте сукно біля лівого ліктя!
- А Китай?
- Лише в Китаї могла бути витатуйована рибка, що красується на вашому правому зап'ясті. Я вивчав татуювання, і навіть дещо писав про це. Звичай фарбувати риб'ячу луску в ніжно-рожевий колір поширений саме в Китаї. А побачивши китайську монету на ланцюжку вашого годинника, я остаточно переконався, що ви були в Китаї.
Містер Джабез Вілсон голосно зареготав.
- Он воно що! - сказав він. - Я спершу подумав, що ви хтозна якими мудрованими способами вгадуєте, а виявляється - це так просто.
- Я починаю думати, Вотсоне, - сказав Холмс, - що зробив помилку, пояснивши, яким чином я дійшов своїх висновків. Як вам відомо, «omne ignot u m рго magnifico»,76 і моїй скромній славі загрожує катастрофа, якщо я буду такий відвертий… Ви знайшли оголошення, містере Вілсоне?
- Знайшов, - відповів той, тримаючи товстий червоний палець посередині газетного стовпця. - Ось воно. З цього все й почалося. Прочитайте самі, сер.
Я взяв у нього газету і прочитав:
Спілка рудих
Виконуючи заповіт покійного Ієзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсільванія (США), відкрито нову вакансію для члена Спілки. Пропонується платня - чотири фунти стерлінгів на тиждень за суто номінальну службу. Кожний чоловік з рудим волоссям не молодший двадцяти одного року, при розумі й у добрій пам'яті, може виявитися придатним для цієї роботи. Звертатися особисто до Дункана Росса в понеділок, об одинадцятій годині, в контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-корт, 7.
- Що це, в дідька, може означати? - вигукнув я, двічі прочитавши
незвичайне оголошення.
Холмс беззвучно засміявся і аж завовтузився в кріслі - вірна ознака, що він неабияк втішений.
- Як вам оголошення, га? - спитав він. - Ну, містере Вілсоне, почніть спочатку і розкажіть нам про себе, про свою домівку і про те, яку роль відіграло це оголошення у вашому житті. А ви, докторе, запишіть, будь ласка, що це за газета і за яке число.
- «Морнінг кронікл» 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.
- Чудово. Продовжуйте, містере Вілсоне.
- Отож, як я вже говорив містеру Холмсу, - сказав Джабез Вілсон, витираючи спітнілого лоба, - у мене є невеличка позичкова каса на Кобург-сквср, неподалік від Сіті. Справи в мене й раніше йшли не якнайкраще, а в останні два роки взагалі - ледве зводив кінці з кінцями. Колись я тримав двох помічників, але тепер - лише одного; мені було б важко платити і йому, та він погодився працювати за половину платні, аби мати можливість як слід вивчити справу.
- Як звати цього послужливого юнака? - поцікавився Шерлок Холмс.
- Вінсент Сполдінг, і він давно вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Кмітливішого помічника мені не знайти. Я чудово розумію, що він міг би влаштуватися і в іншому місці, де заробляв би вдвічі більше. Але, зрештою, як він задоволений, то нащо наводити його на такі думки, що завдадуть шкоди моїм інтересам?
- Справді, нащо? Вам просто пощастило: у вас працює помічник, якому ви платите набагато менше, ніж платять за таку ж роботу інші. Не часто зустрінеш у наш час безкорисливих службовців. Що не кажіть, цей ваш помічник, мабуть, ще цікавіший, ніж саме оголошення.
- Мушу сказати, в нього є й свої вади, - продовжував містер Biлсон. - Я ще ніколи нс зустрічав людини, яка так захоплювалася б фотографією. Клацає апаратом, коли потрібно працювати, а потім ховається в підвал, наче кролик у нору, і проявляє пластинки. Це його основна вада. А втім, він гарний працівник, і мені нічим йому дорікнути.
- Він і тепер служить у вас?
- Так, сер. Він і чотирнадцяти річна дівчина, що куховарить, як уміє, та підмітає в кімнатах. Більше нікого нема, бо я вдівець, і до того ж бездітний. Ми всі троє живемо дуже скромно, сер. Дах над головою маємо, борги сплачуємо - що нам ще треба? Але це оголошення вибило нас із колії. Сьогодні минуло рівно вісім тижнів з того дня, коли Сполдінг зайшов у контору з цією газетою в руці і сказав:
- Містере Вілсоне, а все-таки шкода, що Господь не створив мене рудим.
- Чому? - спитав я.
- А ось, гляньте, - відказав він, - відкрилася нова вакансія в Спілці рудих. Той, хто її посяде, матиме непоганий заробіток. Там, схоже, вакансій більше, ніж кандидатів, і керівництво сушить собі голову, не знаючи, що робити з грішми. Якби волосся моє змінило колір, нізащо не упустив би це вигідне містечко.