- Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих? - здивовано спитав Сполдінr у мене.
- Ніколи.
- Дивно, адже ви - один із тих, хто має право посісти цю вакансію.
- А що я з цього матиму?
- Двісті фунтів на рік, не більше, але ж і робота - так, дрібничка, і не заважає займатися іншими справами.
Ясна річ, я нашорошив вуха, адже моє підприємство останнім часом давало мені зовсім мало доходу і зайві двісті фунтів на рік були б дуже до речі.
- Розкажіть усе, що ви знаєте про цю Спілку, - попросив я.
- Як ви самі бачите, - відповів Сполдінг, показуючи мені оголошення, - Спілка рудих має вакантне місце, а ось і адреса, куди ви можете звернутися за подробицями. Наскільки мені відомо, Спілку заснував американський мільйонер Ієзекія Гопкінс, великий дивак. Він сам був геть рудий і сприяв усім рудим на світі. По собі він залишив величезну суму грошей і заповіт, згідно з яким спадкоємці повинні на відсотки з неї підшукувати теплі містечка для тих, у кого руде волосся. Що не кажіть, платять непогано, а роботи майже ніякої.
- Але ж рудих людей мільйони, - сказав я, - і кожний напевне захоче посісти вакантне місце.
- Не так і багато, як вам здається, - відповів він. - В оголошенні, як бачите, йдеться лише про лондонців, і лише про дорослих. Цей американець народився в Лондоні, прожив тут свої юнацькі роки і хотів залишити в рідному місті по собі добру пам'ять. Окрім того, я чув, до Спілки рудих нічого потикатися тим, у кого волосся хоч і руде, але дуже світле або дуже темне, - колір має бути лише яскраво-сліпучий, вогненно-рудий. Якщо ви хочете скористатися з цієї пропозиції, містере Вілсоне, пройдіться до контори Спілки рудих. Утім, чи варто відволікатися від основного заняття заради кількох сотень фунтів?..
Як ви самі можете бачити, джентльмени, волосся в мене яскраво-руде, такого багатого відтінку, що коли б дійшло до змагання рудих, я, очевидячки, мав би непогані шанси. Вінсент Сполдінг, як людина добре обізнана, міг, виявитися корисним у цій справі, тому я звелів зачинити віконниці на весь день і попросив його супроводжувати мене. Він зрадів, що на сьогодні з роботою покінчено, і ми, замкнувши контору, вирушили за адресою, вказаною в оголошенні.
Такого видовища, містере Холмсе, мені більше ніколи не доведеться побачити! З півночі й півдня, сходу й заходу в Сіті кинулися всі, у кого волосся мало хоч найменший відтінок рудого кольору. Фліт-стріт була запруджена рудими, а Попс-корт схожий був на візок рознощика апельсинів. Ніколи б не подумав, що в Англії стільки рудих, якби не це оголошення! Яких тільки відтінків рудого тут не було: солом'яний, жовтогарячий, цегельний, лимонний, як шерсть ірландських сетерів, колір жовчі, глини. Щоправда, Сполдінг зауважив: справді живий, яскравий, вогненний колір був у небагатьох. Від видовища сили-силеної люду мене охопив розпач і я вирішив відмовитися від свого наміру, але Сполдінг про це нс хотів навіть чути. Не знаю, як це йому вдавалося, але він проштовхувався крізь натовп з такою впертістю, що невдовзі ми опинилися біля сходів, що вели в контору. Сходами рухався подвійний людський потік: одні піднімалися, сповнені рожевих надій, інші розчаровано спускались. Ми протиснулися наперед і незабаром були вже в конторі…
- Предивна історія! - зауважив Холмс, коли його клієнт замовк, щоб освіжити свою пам'ять понюхом тютюну. - Будь ласка, продовжуйте.
- У конторі нс було нічого, крім пари дерев'яних стільців і простого соснового столу, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший, ніж я. Він перемовлявся кількома словами з кожним із претендентів і в кожному знаходив ту чи іншу ваду. Очевидно, посісти вакантне місце було нетак-то легко. Втім, коли настала наша черга, маленький чоловічок став набагато люб'язнішим, і тільки-но ми ввійшли, він замкнув двері, щоб поговорити з нами без сторонніх.
- Це містер Джабез Вілсон, - сказав мій помічник. - Він хотів би посісти вакансію в Спілці.
- І він цілком гідний цього, оскільки відповідає всім вимогам, - відповів чоловічок. - Давно нс випадало мені бачити такого прекрасного волосся!
Він відступив на крок, схилив голову набік і вдивлявся в моє волосся так довго, що мені зробилося ніяково. Потім кинувся раптом вперед, схопив мене за руку і гаряче привітав з удачею.
- Було б злочином вагатися, - сказав він. - Але, сподіваюся, ви мені вибачите, якщо я вживу деяких застережних заходів.
І він, обома руками вчепившись в моє волосся, смикнув так боляче, що я аж скрикнув.
- У вас на очах виступили сльози, - сказав він, відпустивши мене. - Отже, усе гаразд. Вибачте мені, але доводиться бути обережним, бо нас двічі обдурили за допомогою перук і один раз - вдавшись до фарби. Я міг би розповісти вам про таких пройдисвітів, що вселили б у вас відразу до всіх людей.
Він підійшов до вікна і голосно крикнув у натовп, що вакансію зайнято. Звідти долинув стогін розчарування, люди почали розходитися хто куди, і невдовзі не залишилося жодного рудого, крім мене і службовця Спілки.
- Мене звуть містер Дункан Росс, - відрекомендувався він, - і я теж одержую пенсію з фонду, що його залишив наш великодушний благодій ник. Ви одружені, містере Вілсонс? У вас є родина?
Я відповів, що ні, і помітив, як при цьому спохмурніло його обличчя. - Гм… Це неабияка перешкода! Жаль, що ви неодружені. Фонд створено не лише для підтримки рудих, але й для того, щоб сприяти зростанню їх кількості. Як прикро, що ви холостяк!
Мушу сказати, містере Холмсе, що при цих словах я засмутився, бо подумав, що мене не візьмуть. Але містер Росс, поміркувавши кілька хвилин, заявив, що все владнає.
- Заради когось іншого ми не стали б відступати від правил, але людині з таким волоссям можна піти назустріч. Коли ви зможете стати до виконання ваших обов'язків?
- Точно, не знаю, адже в мене своє діло… - завагався я.
- Не варто турбуватися, містере Вілсоне! - вигукнув Вінсент Спілдінг. - З роботою я впораюся і сам.
- В який час я буду зайнятий у вас?
- З десятої до другої дня.
Оскільки в позичкових касах головна робота припадає на вечірні години, особливо по четвергах і п'ятницях, напередодні получки, то я вирішив, містере Холмсе, що непогано б заробити трохи в ранковий час. Та й помічник у мене - людина надійна і цілком може мене замінити.
- Час мене влаштовує, - сказав я. - А яка платня?
- Чотири фунти на тиждень.
- І що маю робити?
- Робота суто номінальна.
- Що ви називаєте суто номінальною роботою?
- Ви повинні бути в нашій конторі або, принаймні, в будинку весь робочий час. Відлучатися не можна, бо втратите місце. Заповідач особливо наполягав на точному виконанні цього пункту. Якщо хоча б раз підете з контори в зазначені години, вважатиметься, що ви не виконали наших умов.
- Якщо йдеться всього лише про чотири години на добу, то мені і не спаде на думку піти з контори, - запевнив я.
- Майте це на увазі, - повторив містер Дункан Росс. - Бо ніякі хвороби, ніякі справи нс можуть бути для вас виправданням. Ви мусите постійно сидіти в конторі або втратите службу.
- А що ж я робитиму?
- Вам доведеться переписувати «Британську енциклопедію!». Перший том - у цій шафі. Чорнило, пера, звичайний і промокальний папір ви дістанете самі, а ми надаємо лише стіл і стілець. Чи нс могли б ви стати до роботи вже завтра?
- Звичайно, можу, - відповів я.
- Тоді на все добре, містере Джабезе Вілсоне. І дозвольте ще раз привітати вас з отриманням такого гарного місця.
Він уклонився. Я вийшов із кімнати і пішов додому разом з помічником, страшенно радіючи несподіваній удачі. Ця історія весь день нс йшла мені з голови, але під вечір я трохи занепав духом, бо майже переконав себе, що все це - справжнісіньке шахрайство, хоча й не міг здогадатися, в чому криється суть. Здавалося майже неймовірним, що хтось залишив такий заповіт і що мені платитимуть такі гроші за переписування «Британської енциклопедії». Вінсент Сполдінг старався підбадьорити мене, але, вкладаючись спати, я твердо вирішив відмовитися від цього заміру. Проте вранці мені спало на думку: а чом би й не сходити туди? Купивши на пенні чорнила, прихопивши гусяче перо та сім великих аркушів паперу, я подався на Попс-корт. На мій подив, там усе було добре. Я дуже зрадів. Стіл був приготовлений для роботи, і містер. Дункан Росс уже чекав мене. Він звелів мені почати з літери «А», а сам вийшов. Проте час від часу він заходив, щоб упевнитися, що я працюю. О другій годині дня він попрощався зі мною, похваливши за те, що я встиг так багато переписати, і замкнув двері контори.
Так тривало день у день, містере Холмсе. У суботу містер Росс поклав переді мною на стіл чотири золотих соверени77 - плату за тиждень.
Минув другий тиждень, потім третій. Щоранку я приходив туди рівно о десятій і йшов додому рівно о другій. З часом містер Дункан Росс почав заходити в контору все рідше і рідше, а потім і зовсім перестав навідуватися. Проте я, зрозуміло, не насмілювався залишити роботу навіть на хвилинку, адже він міг прийти в будь-який момент, а мені не хотілося втрачати таке вигідне місце.
Так минуло вісім тижнів; я переписав статті про абатів, артилерію, архітектуру, Аттику і сподівався незабаром розпочати літеру «B». Я добряче витратився на папір, і списані мною аркуші ледве вміщалися на полиці. Аж раптом усе закінчилося.
- Закінчилося?
- Так, сер. Сьогодні вранці. Я прийшов на роботу, як завжди, на десяту годину, але двері виявилися замкнуті, а на них був прибитий аркуш щільного паперу. Ось, погляньте самі.
Він простягнув нам цей аркуш. Там було написано: