9 жовтня 1890 року
Ми з Шерлоком Холмсом довго розглядали цю коротеньку записку, потім перевели погляд на сумне обличчя Джабеза Вілсона. Смішний бік події заступив від нас усе інше, і ми розреготалися.
- Не бачу нічого смішного! - ображено вибухнув наш клієнт, підхопившись із крісла і почервонівши до коренів свого вогненного волосся.
Якщо замість того, щоб допомогти, ви збираєтеся сміятися з мене, я звернуся до когось іншого!
- Ні, ні! - вигукнув Холмс, знову саджаючи його в крісло. - Мені нізащо не хотілося б відмовлятися від вашої справи. Вона надихає мене своєю новизною. До того ж, погодьтеся, в ній є щось кумедне… То що ж ви зробили, побачивши цю записку на дверях?
- Я був вражений, сер. Я не знав, що мені робити. Відтак обійшов сусідні контори, але там ніхто нічого не знав. Нарешті, я подався до хазяїна будинку - він жив на нижньому поверсі - і спитав, куди поділася Спілка рудих. Він відповів, що ніколи навіть не чув про таку організацію. Тоді я поцікавився, чи не знає він містера Дункана Росса. На що той сказав, що вперше чує це ім'я.
- Я маю на увазі джентльмена, що знімав у вас квартиру номер чотири, - уточнив я.
- Рудого?
- Так.
- Але ж його звати Вільям Морріс! Він стряпчий, знімав у мене приміщення тимчасово, поки не підшукав ліпшого. Він учора виїхав. - А де його можна знайти?
- У новій конторі. Він, здається, залишив свою адресу, ось: Кінг-Едуард-стріт, 17, біля собору святого Павла.
Я вирушив за цією адресою, містере Холмсе, але там виявилася протезна майстерня, і ніхто й гадки не мав ані про містера Вільяма Морріса, ані про містера Дункана Росса.
- І що ж далі? - спитав Холмс.
- Я повернувся додому на Сакс- Кобург-сквер і порадився зі своїм помічником. Але він нічим не міг зарадити. Треба, сказав, почекати, можливо, мені повідомлять що-небудь поштою. Але мене це ніяк не влаштовує, містере Холмсе. Я не хочу здаватися без бою. Я чув, що ви даєте поради бідним людям, які потрапили в скруту, ось тому й прийшов саме до вас.
- І правильно зробили, - сказав Холмс. - Предивний у вас випадок, і я щасливий, що маю можливість ним зайнятися. З того, що ви розповіли, я роблю висновок, що справа ця набагато серйозніша, ніж може здатися на перший погляд.
- Звичайно, серйозніша! - сказав містер Джабез Вілсон. - Адже я втратив чотири фунти на тиждень.
- Ну, особисто вам навряд чи варто скаржитися на цю незвичайну Спілку, - сказав Холмс. - Навпаки, ви заробили тридцять фунтів, не кажучи вже про здобуті глибокі знання про предмети, що починаються на літеру «А». Отож, по суті, ви нічого не втратили.
- Не заперечую, сер, усе це так. Але мені все ж хотілося б розшукати їх, дізнатися, хто вони й навіщо, втнули зі мною такий жарт, якщо тільки це жарт. Справді, забавка обійшлася їм дорогувато: вони заплатили за неї тридцять два фунти.
- Ми спробуємо все з'ясувати. Але спершу дозвольте мені задати вам кілька питань, містере Вілсоне. Чи давно служить у вас цей помічник… ну, той, що показав вам оголошення?
- На той час він прослужив у мене майже місяць.
- Де ви знайшли його?
- Він прийшов за оголошенням, яке я дав у газеті.
- Він один відгукнувся на ваше оголошення?
- Ні, чоловік десять.
- Чому ви взяли саме його?
- Бо він моторний і заправив небагато.
- Вас спокусила можливість платити йому половину платні?
- Так.
- Який він із себе, цей Вінсент Сполдінг?
- Маленький, кремезний, дуже жвавий, на обличчі ні волосинки, хоча йому під тридцять. На лобі в нього біла пляма - опікся кислотою. Холмс випрямився. Він був дуже схвильований.
- Я так і думав! - сказав він. - А ви не помітили в нього у вухах дірочок для серг?
- Помітив, сер. Він пояснив, що вуха йому проколола якась циганка, коли він був ще дитиною.
- Гм! - промовив Холмс, відкинувшись па спинку крісла в глибокій задумі. - Він і досі у вас?
- Так, сер, я тільки що бачив його.
- Він добре справлявся зі справами, коли вас не було в конторі?
- Не можу поскаржитись, сер. Втім, зранку у позичковій касі роботи небагато.
- Чудово, містере Вілсоне. За день або два я матиму задоволення дещо повідомити вам. Сьогодні субота… Сподіваюся, в понеділок ми про все будемо знати.
- Ну, Вотсоне, - сказав Холмс, коли наш відвідувач пішов, - що ви про все це думаєте?
- Нічого не думаю, - щиро зізнався я. - Як на мене, то справа дуже темна.
- Загальне правило таке, - сказав Холмс, - чим дивніший випадок, тим менше в ньому таємничого. Саме банальні, безбарвні злочини розгадати буває найважче, так само, як розшукати в натовпі людину, нічим не примітну з вигляду. Але зараз я не можу зволікати.
- Що ви збираєтеся робити? - спитав я.
- Курити, - відповів він. - Це завдання саме на три люльки. Тільки прошу вас хвилин п'ятдесят ні про що не розмовляти зі мною.
Він скоцюрбився в кріслі, підтягши худі коліна до свого яструбиного носа, і довго сидів у такій позі, заплющивши очі і виставивши вперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якогось дивного птаха. Я вже був подумав, що він заснув, та й собі закуняв, коли раптом він підхопився, мов людина, що прийняла тверде рішення, і поклав люльку на камін.
- Сьогодні в Сент-Джеймс-Холлі грає Сарасате, - сказав він. - Що ви думаєте про це, Вотсоне? Можуть ваші пацієнти обійтися без вас кілька годин?
- Сьогодні я вільний. Взагалі моя практика забирає в мене не дуже багато часу.
- Тоді надягайте капелюха й ходімо. Мені потрібно в Сіті, а по дорозі де-небудь перекусимо. У програмі концерту багато німецької музики, мені вона подобається більше, ніж французька чи італійська. Німецька музика сповнена глибоких думок, а мені якраз необхідно про дещо поміркувати.
Ми доїхали підземкою до Олдерсгета, а потім пішки пройшли до Сакс-Кобург-сквер, де сталися події, про які нам розповідали вранці.
Сакс-Кобург-сквср - маленький сонний майданчик з нікчемними потугами на аристократичний стиль Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегельних будинків виходили вікнами на крихітний садок, де в густій траві кілька прив'ялих лаврових кущів у тяжкій боротьбі змагалися з насиченим кіптявою повітрям. Три позолочених кулі і коричнева вивіска з написом «Джабез Вілсон», виведена білими літерами на розі одного з будинків, указували, що саме тут і знаходиться контора нашого рудого клієнта.
Шерлок Холмс зупинився перед дверима і, схиливши голову набік, уп'явся в неї очима, що яскраво блиснули з-під примружених повік. Потім повільно пройшовся вулицею, уважно вдивляючись у будинки. Перед позичковою касою він разів зо три щосили вдарив своєю тростиною по бруківці, затим підійшов до дверей і постукав. Двері відразу ж відчинив жвавий, чисто виголений молодик і запросив нас увійти.