У вівторок 3-го вересня Лука отримав запрошення на весілля. Його приніс огрядний поштар із розкішними сивими вусами, більше схожий на голову кооперативу. Ні на мить не забираючи пальця з кнопки дзвінка, він строго дивився, як сонний Лука ставив підпис біля галочки навпроти свого прізвища.
Виявилося, що дід і бабця знову вирішили одружитися. Вже, здається, вшосте. На останньому розлученні в суді дід привселюдно зарікався ніколи не зустрічатися з бабцею, бо вони повні антиподи, хоча обоє й однаково прагнуть бути в центрі уваги, і тому за жодних умов не зможуть жити разом. Весілля мало відбутися в колибі «Жовта вода», с. Луквиця, 28-го вересня, в суботу.
Зі звалених під ліжком фанерок, ватманів і картонок Лука випорпав великий — майже метр на півтора — незакінчений портрет, мальований ним до четвертого весілля, а потім чомусь облишений: на темно-синій канапі серед червоних, зелених і жовтих болгарських перців напівлежала оголена й молода бабця; на підлозі біля канапи стояв опуклий глек з об’ємним оберемком білих хризантем. Лука припер роботу до стіниу, а сам усівся в крісло навпроти. Працювати над портретом треба було ще багато, але якщо по-справжньому взятися за цю справу, десь на місяць забути про будь-які пари (однаково давно вже про них не згадувалося) і покластися на сприятливі обставини та відповідний внутрішній стан, то до весілля подарунок буде готовий. Звісно, ще зовсім свіжий, фарба не встигне висохнути, але нічого кращого Лука придумати не зміг.
Портрет він частково змалював зі старої фотокартки, зробленої дідом ще перед найпершими заручинами, частково з останньої, зробленої самим Лукою. Намальована бабця виглядала ні старою, ані юною, і навіть не зрілою. Вона не мала зморщок, сивих волосин, не мала сором’язливого ніжного рум’янцю, не мала віку. Портрет вийшов таким сам по собі, Луку спершу це розчарувало, але тепер, коли він знову розглядав забуту роботу, подумав раптом, що справжня бабця саме така, справжня жінка серед справжніх болгарських перців.
Вони познайомилися в хорі, керівником якого був бабцин тато, шкільний учитель музики, баяніст. Дідо найбільше любив пісню «Як з Бережан до кадри», а бабця — «Боже мій, нащо мене Ти покинув». Бабця співала меццо-сопрано, дідо ж — баритоном. Їхній хор виступав у міській філармонії кілька разів на рік, постійно брав участь у конкурсах і фестивалях, двічі вони їздили з виступами до Варшави, а одного разу — до Риму. Дідові страшенно подобалася бабцина сукня для виступів: оксамитова, темно-зелена, з блискітками. Бабці подобався дідів годинник фірми «Tissot» зі шкіряним ремінцем і запах тютюну, його вічний супутник. Діда дратував бабцин голосний і дзвінкий сміх та її любов до галасливих компаній і тривалих забав, під час яких вона сміялася й говорила особливо голосно. Дід теж любив гучні збіговиська і святкування, що нервувало в ньому бабцю. За її словами, він ставав ще похмурішим, мовчазнішим і невдоволенішим, ніж зазвичай. Після першого поцілунку — а сталося це останнього вечора під час їхнього першого перебування у Варшаві — дід із бабцею почали непомітно для себе обмінюватися особливостями своїх вдач, переважно тими, що найбільше дратували. Бабця ставала дедалі незадоволенішою всім і буркотливішою, дідо сміявся голосно і майже кричав, коли хотів щось розповісти веселій компанії. Повернувшись із подорожі, закохані побралися вперше, їхні характери змішувалися з неймовірною швидкістю і хаотичністю, той процес скидався чимось на броунівський рух, і незабаром дідо дорікав бабці, що вона занадто мовчазна, а бабця вичитувала дідові за непристойну поведінку на людях. Врешті сталося так, що обоє зненавиділи ходити в гості чи приймати їх у себе, за що звинувачували одне одного, хоча час від часу дідо повертався додому добряче п’яний, горланячи: «Як з Бережан до кадри січовики манджали, // то краялось серденько із горя і печали. // Кривавилось серденько в хорунджого Осипа, // як нам з очей зникала та Золотая Липа…», за що отримував тиждень гримання дверима, грюкання баняками і глухого мовчання; або бабця, в свою чергу, запрошувала додому зо два десятки знайомих, переважно тих, кого дідо недолюблював, і, незважаючи на його протести, скарги на головний біль та бажання побути самому, влаштовувала пишну гулянку з танцями і співами. Одним словом, перед подорожжю хору до Риму, відбулося перше розлучення. Через те Італію обоє намагалися не згадувати.
Окремо вони прожили якихось пів року. Спершу навіть не розмовляли, потім почали мимоволі зустрічатися поглядами. Дідо часто ловив себе на тому, що намугикує «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув…», бабці всюди вчувався запах тютюну, а після другої поїздки до Варшави, де їх через помилку поселили в готельному номері з двоспальним ліжком, вони побралися вдруге.
Наступні розлучення та одруження вже не пов’язувалися з подорожами, окрім четвертого весілля, яке відбулося в Умані через два дні після третього розлучення.
Саме до цього весілля Лука і малював бабцин портрет, але не закінчив його, і подарував того разу молодятам дві керамічні вази, а роботу закинув під ліжко. Судячи з усього, вона таки мусила стати весільним подарунком, подумав Лука.
Прикра дощова й холодна осінь почалася вже з перших чисел вересня. Це ще більше схиляло Луку до безвилазного сидіння в хаті. Робота над портретом йшла повільно, але без затримок. Лука шукав кольори, увиразнював тіні та лінії, не гарячкував, не старався, не думав, не поспішав, не рахував дні, не ходив на пари.
Щоранку довго не міг спромогтися вилізти з-під ковдр. Він влаштував собі на підлозі між шафою та дверми зручне кубло: кинув матрац, згори — дві подушки, накривався двома коцами і ліжником.
Перше, що він чув, виринувши зі сну — незмінний чіткий ритм постукування дощових краплин по підвіконню і склу. Кімнатою гуляв протяг, підвивав, постогнував, створюючи разом зі звуками дощу ненав’язливу мелодійку. Лука посміхався, і, намугикуючи її собі під ніс, ще більше запорпувався в тепло кубла. Уві сні мотив розростався, міцнів, могутнішав, обростав кольорами й образами, і згодом перетворювався на кліп, на короткометражний фільм. Лука чіплявся за ці витворені власною підсвідомістю історійки, намагався видовжувати їх, прокинувшись, примушував себе знову засинати. Але врешті-решт наставала тиша, і Лука, прудко і спритно одягнувшись під коцами, вислизав із постелі.
Їв Лука мало і швидко, не надаючи цьому процесові особливого значення. Йому подобалося вживати мало продуктів і часто повторювати страви.
Три смажених яйця-вічка, що потріскують на олії із салом та цибулею. Грінки, часто спалені. Помішування макаронів. Гострий кетчуп. Заляпані підборіддя й сорочка. Холодний кефір і булка з кремом, яблуками, маком.
Перед тим, як починати малювання, Лука натягував на себе всі видобуті з шафи светри (сірий ґольф майже до колін, смугастий синьо-білий, чорний плетений, схожий на нього вишневий і, або, теж смугастий, светр усіх кольорів веселки, або брунатний із трикутним вирізом і задовгими рукавами) та дві пари шкарпеток: одні звичайні, чорні, а інші — сірі, довжелезні, аж до колін, їх навіть шкарпетками важко було назвати.
Так Лука намагався хоч трохи зігрітися.
Натомість, ідучи на базарчик за темперою, бо раптом помітив, що тюбики один по одному спорожніли, на червону сорочку одягнув лише джинсову куртку, а на босі ноги взув сандалі. Лука був переконаний, що надворі тепліше, ніж у нього в хаті.
Купивши фарби, сів на лавці навпроти пам’ятника Шевченку і закурив. Поряд з ним сиділа старезна, висохла, згорблена бабуся, вбрана в сіро-чорні лахи, замотана в обшарпану хустку. Очі за неймовірної товщини скельцями окулярів здавалися намальованими, як у мультиплікаційних героїв. Давно вже — судячи з усього — беззубий рот виробив для себе особливий прикус: нижня щелепа далеко заходила на верхню, майже повністю ховаючи її в собі. Бабуся плямкала губами, безупинно вовтузилася, а потім повернулася до Луки і жестом попросила сиґарету. Лука віддав їй свою, щойно запалену. Стара вхопила її тремтячими руками, похапцем встромила до рота і жадібно затяглася. Вона смоктала сиґарету, не виймаючи її, не зупиняючи руху жовнами, як дитина смокче цукерку, і її мультиплікаційні черепашині очі іскрилися радістю.
Луці зустрівся також давно знайомий на вигляд бездомний стариган. Щодня він проходив сотні разів взад і вперед тією ж самою вулицею, ніколи не змінюючи ані на крок свого маршруту, чемно заглядаючи в кожний смітник, ретельно все обнишпорюючи. Він мав худе, жовте, ніби виліплене з воску обличчя, був одягнений у сіре пальто, на голові — невеликий чорний капелюх. Ходив неспішно і чинно, дивився просто поперед себе зі спокоєм і добротою, скидався на старого акуратного янгола.
На розі двох вулиць стояла пара бабів-жебрачок. Їхні обличчя були схожими, як дві краплі води, хоча бабів не пов’язували жодні родинні зв’язки. Однаковими зробила їх сліпота — довгими роками м’язи обличчя перебували в напруженому стані, що мало на меті одне: крізь пелену темряви побачити хоча б наймізерніший натяк на світло, на колір, на обрис. Драглистими тонкими голосами сліпі співали: «Ой лелія-лелія, породила діва сина, діва Марія…»
Повернувшись додому, Лука знову одягнувся в светри, ноги в шкарпетках загорнув ще й в ліжник, і довго дивився на свою роботу. Жінка на портреті мала в собі щось живе, але, на відміну від живих, вона не була ані юною, ні старою, ні зрілою. Жінка без віку підморгнула Луці і провела кінчиками пальців по пелюстках хризантем. Лука знову взявся за малювання.
Він до забуття вимальовував білі квіти в глиняному глеку. Справжні ж вазони на підвіконнях гинули на очах — якщо було б кому подивитися на них. Від холоду і спраги їхнє листя жовтіло, висихало, скручувалося і відпадало. Лише один високий фікус у діжці, що стояв біля обраного Лукою для роботи місця, не оминався увагою. Але навряд чи це йшло йому на користь: навіть не застановившись, абсолютно механічно, Лука виливав на фікусів корінь брудну від фарб воду, залишки чаю чи кави. Фікус мужньо тримався, навіть пустив декілька ніжно-салатових пагонів з дивно-брунатними прожилками. Здавалося, рослина слідкує за кожним рухом пензля, нахиляє ніби людина голову, щоб роздивитися краще, простягає до Луки велике листя, намагаючись щось порадити, заперечити, похвалити.
В п’ятницю ввечері Лука якомога обережніше, щоб не замаститися фарбою, загорнув завершену роботу в стару верету, обв’язав мотузками. Поволі спакував наплічник. Зробив собі велике горнятко чаю, але випив з нього лише кілька ковтків. Решту вилив фікусові.
28 вересня, в суботу вранці, Лука сів у автобус, ані на мить не випускаючи з рук свого весільного подарунку.
До Луквиці дістався надвечір. Висів з третього за день автобуса на порожній зупинці. По взутих у самі лише сандалі ногах гострою бритвою пройшовся вітер. Лука мерзлякувато потер руками плечі, видобув з рюкзака трикотажну шапку гірчичного кольору і натягнув на голову. Повітря здавалося майже морозяним, що нечасто буває в нас наприкінці вересня.
Розбитою неасфальтованою дорогою, по обидва боки від якої росли густі верболози, де чаїлися непроглядні сутінки, вийшов на пологий пагорб, звідки однак нічого не побачив. Десь дзюркотів потічок. Лука прислухався, почув поскрипування і розрізнив за кілька кроків попереду чорну постать чоловіка, котив рипучий ровер. Наздогнавши його, Лука привітався. Чоловік мовчки кивнув.
— Як мені знайти колибу «Жовта вода»? — запитав Лука.
Чоловік, все ще не кажучи жодного слова, вказав рукою вправо і трохи догори. Лука прослідкував поглядом за його рукою, і втупився в чорноту нічного неба. Нарешті селянин подав голос:
— Тамка-во вертольот на горбі над озером. Біля него колиба. Тутка-во йди по мосту і по стежці, — скерував він Луку. Той подякував і звернув направо. Відразу ж відчув під ногами дерев’яні дошки містка.
Стежкою, що вела спершу між кущів, а потім через поле, знову йшов догори. З певного моменту йому почало здаватися, що вже розрізняє обриси вертольота, почув гавкіт пса і далекі співи. Вітер розігнав хмари, і на небі навіть проблиснув місяць. Лука стояв перед дерев’яним парканом, за яким виростало декілька невисоких халупок, один доволі великий будинок, а трохи віддалік вимальовувався чорний гелікоптер.
Лука перекинув через паркан свій наплічник, за тим — набагато обережніше — картину, тоді перескочив сам. На ґанку двоповерхової дерев’яної колиби світився ліхтар, на скромній вивісці можна було прочитати: «Колиба "Жовта вода". Смачні страви зі свіжої риби, затишні кімнати, кваліфіковане обслуговування, відпочинок над озером та в лісі. Ласкаво просимо!» З колиби вийшла огрядна жінка і хлопчик років семи, несучи чималий таріль, з якого смачно пахло смаженою рибою. Голодний Лука ковтнув слину.
— Ви на весілля? — привітно запитала жінка. — Залишайте речі тут і спускайтеся до озера, ми якраз подаємо карасиків.
З-за дерев, які, вочевидь, оточували озеро, проблискувало світло. Святкування почалося, швидше за все, давненько, бо вітер доніс до Луки цілий хор дещо розстроєних голосів:
Чулися оплески, регіт і окремі вигуки, затим пісня продовжувалася:
І так без кінця.
Лука залишив наплічник просто біля входу, стягнув із голови шапку і, тримаючи в руках подарунок, пішов туди, де в темряві щойно розчинилися жінка з хлопчиком. Стежка вивела до паркана із заквітчаною хризантемами хвірткою. Звідси відкривався вид на озеро. Досить велике за розміром, видовжене, у формі правильного еліпса, воно дихало холодом і мовчки моторошно темніло біля берегів. Найдальший берег ховався в абсолютній чорноті. Натомість метрів за п’ятдесят від Луки світла було більше ніж достаньо: декілька величезних ватр палахкотіло, розсипало навколо снопи іскор, які змійками злітали до неба. Окрім них, світило ще з десяток ліхтарів на невисоких стовпах і гірлянди, що увивали деревця і кущі. Посеред всього цього довгою смугою простягався стіл. Вірніше, з десяток столів, зсунутих докупи, заставлених їжею і питвом. І сила-силенна гостей, які натхненно виспівували, звертаючись до молодих, що сиділи в голові столу. Лука посміхнувся сам до себе і рушив на святкування.
Несподівано невідь-звідки, мовби виткався з повітря, вискочив великий псисько. Лука встиг відбігти назад, пес був на прив’язі, тож тільки розчаровано рохнув, коли ошийник стиснув йому горло, але не гавкнув і не загарчав жодного разу. Навпаки, почав привітно метляти хвостом, вишкірюючи зуби, наче посміхаючись.
— Хороший песик, — зрадів Лука і, простягнувши руку, знову почав підступати до нього, з наміром погладити. Але коли долоня Луки вже майже торкнулася псячої голови, той раптом гаркнув і з неймовірною силою стрибнув Луці на груди. Картина відлетіла вбік, Лука повалився горілиць на мокру траву, намагаючись вхопити тварину за голову і відтягти від власної шиї. В цей момент пес затих і слухняно піддався чиїйсь руці, що взяла його за карк. Лука ошелешено підвівся і підняв з болота картину. Щастя, що вона була загорнута у верету.
— Тарзане, негіднику, — почув Лука жіночий голос, який сварив пса із вдаваною суворістю.
— Він мало не загриз мене, — буркнув Лука. — А спершу так улесливо махав хвостом.
— Це все його хитрощі, він неймовірний розумаха. Так, Тарзанку? Нечемний пес! — жінка навіть не оберталася до Луки, лише вуркотіла до звіра, схилившись над ним. — Недарма пані з кухні постійно тримають тебе на ланцюзі. Якщо ти ще раз зробиш щось схоже, я сама припинатиму тебе.
Пес винувато опустив голову і підлесливо ворушив хвостом, зиркаючи очицями. Жінка почухала його за вухом і він, відчувши, що його вибачено, вмить перевернувся на спину, підставивши для пестощів волохаті груди.
— Ну йди, гуляй, — щось клацнуло, і звільнений Тарзан радісно підскочив біля своєї рятувальниці. Її довга і широка спідниця гойднулася від різкого руху.
— Я краще піду, бо ваш звір може знову затіяти яку-небудь хитрість проти мене, — для чогось повідомив Лука. Жінка, ніби згадавши про його присутність, обернулася.
— Атож, — сказала вона. — Бабця з дідом на тебе вже чекають.
Невідповідний час для відпочинку під відкритим небом, подумав Лука, наближаючись до святкового столу. Гості були вбрані переважно в літній одяг, мало хто мав на собі светр чи куртку, але, на диво, здавалося, ніхто не замерз, хоч вітер, що наганяв посилений озером холод, куйовдив усім волосся, зривав з дерев гірлянди ліхтарів і квітів, тріпав сукнями жінок і прагнув зірвати зі столу скатертину чи поперекидати пляшки. Озеро брижилося, місяця знову не було видно за чорними хмарами. Але люди грілися від вогнищ і від випитого, грілися один від одного і від пісень, що горланили, наче востаннє в житті:
Луку зустріли голосним і захопленим ревом. Дідо з бабцею підвелися, рушили йому назустріч. Чимчикуючи вздовж довгого столу, Лука звернув увагу на те, що серед запрошених не було жодної молодої людини, геть усі — ровесники наречених, себто люди похилого віку, літні, підстаркуваті, а часто і зовсім уже… Чого й не скажеш із їхніх волань, співів, сміху й обіймів, — подумав Лука, втрапивши в дві пари рук, що міцно обхопили його разом з картиною.
Бабця була вбрана в жовту сукню з легкого шовку, але руки і лице мала по-літньому теплі, ніби нагріті сонцем. Дід мав на собі тепліший брунатний костюм. Облишивши Луку, обоє взялися за розгортання подарунку. Добувши його, вражено охнули. Бабця навіть пустила сльозу, дід нагадав собі про фотографію, яку зробив колись.
— Ти виглядаєш тут точнісінько так само, як зараз! — схопив бабцю за руку низький стариган з гачкуватим носом. Лука з подивом впізнав в ньому свого викладача літератури.
— Давненько не бачилися, — простягнув йому руку. Професор подав Луці келішок і завів низьким голосом: