Марта передала мікрофон співачці, отримавши натомість партнера до танцю.
— Ви маєте де спати? — прошепотіла мені на вухо корислива адміністраторка. — У мене є дешева кімната зі всіма вигодами. Нічого зайвого.
Мені було вже байдуже.
Пізньої ночі ми йшли слідом за вусатою пані Галею, петляючи вузенькими вуличками, дуже схожими на сільські. Знову з'явився зниклий ще вранці Тарзан і не відставав тепер ні на крок.
Кімната виявилася великою, обшитою пахучим деревом. «Всіма вигодами» було одне гігантське ліжко: і справді — «нічого зайвого». Марта захопилася широкими вікнами на цілу стіну.
Я влігся першим. Збуджена веселим вечором Марта ходила взад-вперед, заглядала у вікно, розмовляла з Тарзаном, який прикидав, чи не вмоститися б і йому поряд зі мною.
— Щастя ще, що нічка немісячна, — сказала Марта. — Бо спали б ми, як у світлі прожекторів.
Іноді її усмішка здавалася мені зовсім дитячою. Тепер я подумав, що отак в темряві блукаючи кімнатою, ця жінка по-дитячому, ґраційно і незграбно водночас, ще й рухається. А коли вона нарешті вмостилася з іншого краю ліжка, до мене долинув її запах немовляти.
— Я колись читала оповідання, де чоловік, який ненавидить цибулю, прокидається одного ранку і помічає, що його пальці тхнуть нею, — на моє прохання щось розповісти почала Марта. — Запах викликає у ньому огиду, відчай, брудні, слизькі, липкі й непристойні асоціації. Руки починають тремтіти, в голові паморочиться, чоловік кілька годин поспіль намагається відмитися від нав'язливого аромату, через що запізнюється на роботу, але все марно: запах переслідує його всюди, відволікає від праці, від бесід, від їжі. День минає, як жахливий сон. Герой, спухлий, мокрий від поту, червоний, повертається додому і розповідає своїй молодій красуні-дружині про нестерпний цибуляний дух, який його переслідує. Дружина намагається заспокоїти чоловіка: можливо, назавтра все зміниться. Він кохає її до нестями. Вони обіймаються і йдуть в спальню, де герой на якийсь час забуває про свої цибуляні неприємності і навіть засинає з усмішкою на устах. Але, прокинувшись зранку, перше, що чує — це разючий сморід цибулі. Його страждання росте і ускладнюється, кожен наступний день наповнються новими неприємностями, пов'язаними з запахом, і лише красуня-дружина здатна зменшити біль і примусити чоловіка забути про нього. Тільки ненадовго — щоранку запах повертається, і ось за якийсь місяць-два ми застаємо кволого, розбитого, немічного героя, прикутого до ліжка, із запаленими червоними очима, з жовтою шкірою, руками, які трясуться, ніби в старого алкоголіка. То вже не людина, а якась жалюгідна її тінь, скелет, що, дивом випорпавшись із землі, перебуває поміж живими, хоча весь аж тхне підземеллям, смертю, цибулею. Лікар виносить свій вирок. Дружина ридає, кинувшись на груди приреченому чоловікові. Він заспокоює її, кажучи, що прожив щасливе життя завдяки їй. І тоді жінка зазирає своїми прегарними волячими очима просто в його просяклу цибулею душу, і, часто-часто кліпаючи віями, шепоче, що то вона в усьому винна, що кожної ночі натирала шкіру чоловіка соком цибулі, бризкала сік на одяг і постіль, клала цибуляні кружальця в кишені його пальта і маринарки, і навіть черевики натирала порізаними шматками цибулі. Робила так щоночі ось уже протягом місяця чи двох, кожнісінької темної ночі, коли він, щасливий, спав з усмішкою на устах після їхніх любощів.
Я прокинувся в непроглядній темряві, довго згадуючи, де я і що сталося. Відчув на своєму обличчі дихання Марти — подих сплячої дівчинки, суміш дитячого крему і молока.
Марта перевернулась на інший бік і обійняла Тарзана. Крізь хмари проблиснув місяць, освітив крону дерева за вікном і нашу кімнату.
— Але скажіть, скажіть мені на милість, — не вгавала Марта, — чому вже в першій строфі стільки птахів? Що не рядок — то птиця! Як не зозуля, то ластівка, а як не ластівка — то соловей. Це що, орнітологія? Хто цю пісню писав — дроздофіл?..
Марта їла чанахи в придорожньому барі. Лука сидів поряд з нею, сьорбаючи вистиглий чай, а навпроти примостилося знайоме Марті подружжя, яке випадково зустрілося їм нині вранці — Богумила і Миромир.
— Івасюк, — роздратовано пояснив Миромир. Цей огрядний літній пан постійно думав про щось своє, увесь час перемикаючись на тему суперечки і вставляючи слово чи речення. Натомість його дрібненька дружина, бабця з низьким чоловічим голосом і сивим волоссям, підстриженим в кружальце, щиро намагалася довести Мартину неправоту і те, наскільки жахливо вона помиляється.
— Марто, Марто, — забубоніла Богумила, — уяви собі: настала весна. Гори, гірське село. Все починає зеленіти. Але по-справжньому можна бути впевненим, що зима закінчилася, тільки тоді, коли прилітають птахи. Знову настала весна — «знов зозулі голос чути в лісі», знов «ластівки гніздечко звили в стрісі», а ось — чуєш? — «тьохнув пісню соловей за гаєм»!..
— Але ж ні, це якась пташина інвазія, пташина напасть і пошесть! — гарячкувала Марта. — Добре, зозуля хоч одна. А ластівок якого дідька до дідька?.. Я маю на увазі — так багато…
— Ластівок, швидше за все, тільки дві, — знову отямившись від самозаглибленості, забурчав Миромир, — бо вони звили лише одне гніздечко.
— А решта де птаства багатоголосого? — єхидно поцікавилась супутниця Луки. — Якась у вас весна недороблена: одна нещасна зозуля на цілий ліс, дві ластівки бідолашні… І який стосунок до них всіх має Отар?
— Вівчар, — знову поставив її на місце Миромир.
— Нехай вівчар. Чого вівчар зі своєю отарою затесався між птахів?
— Уяви собі картину: весна. Птахи повертаються в рідні краї. Нарешті вівчар вперше може вигнати на плай свою отару, — замріяно сказала Богумила.
— Дуже однобоко, — наморщила ніс Марта. — А чому не дзюркотять струмочки, чому квітки не розцвітають?
— Розцвітають. Пізніше, в приспіві.
— Гарненька компанія: зозуля, ластівки, соловей і Отар.
— Вівчар.
— Гаразд, — не вгавала Марта. — Самі бачите, як недолуго. От ще цей соловей. Якого милого він тьохнув свою пісню за гаєм, а не в гаї чи не перед гаєм?
— Може, ще не долетів? — припустила Богумила.
Марта залилась сміхом:
— Якщо не долетів, тоді він перед гаєм, все ж таки.
— Але для нас — за!
— Ну це, по-перше, ще невідомо: залежить, як з якого боку подивитись. А навіть, якщо і так, якщо він летить до гаю з протилежного від нас боку, то для нього самого все-одно перед, бо пісню тьохнув соловей, а не ми: йдеться про нього!
Офіціант прибрав брудний посуд і поставив перед кожним ще по горняткові чаю. Марта відразу ж взялася до свого.
— Добре, залишимо тих птахів у спокої, — промовила дещо тихше. — І перейдемо до приспіву. Тут у нас починається флора. Черемшина-калина-садок вишневий коло хати…
— Останнє не звідти, — спробував встромитися Лука, але Марта жестом його зупинила:
— Як можна порівнювати одну з одною дві різні рослини? Це так, якби вола порівнювали з коалою: «віл стояв біля тину, мов коала сиділа на своїй гілці». Це ж абсурд! Ця пісня абсурдна і нелогічна!
— Я тобі зараз поясню… — почав було, насупившись, Миромир, але Марта не дала йому жодного шансу: надто повільний темп мала Миромирова мова.
— Як калина взагалі може «вбратися до шлюбу»? Що це за порівняння: черемшина квітне так, ніби то калина вбралася до шлюбу? Я зрозуміла би ще, якби до шлюбу вбиралася дівчина, але калина? Чому?
— Ти зовсім недобре розумієш, — строго сказала Богумила. — Заспокойся і вислухай нас.
— Добре, — вмить охолола Марта, уважно спозираючи на подружжя.
Богумила продовжила:
— Тут не взаємозв'язок, а послідовність: один — «всюди буйно квітне черемшина»; два — «мов до шлюбу вбралася калина», тобто калина вбралася (зацвіла білим), мов до шлюбу. Розумієш?
— О, тепер так. Тепер розумію все. Чому ж мені досі ніхто не пояснив? Дякую! — відразу ж здалася Марта, ніби щойно не відстоювала своєї думки з палким ентузіазмом. — Але скажіть, чому пісню треба пояснювати? А якби ми з вами ніколи не заговорили на цю тему — я так і не знала б, про що йдеться, так і думала б, що вола порівняли з коалою, щоб то нагла кров залляла!.. Що й не кажіть — а речення в пісні побудовані неправильно, якщо їх можна розуміти двояко.
— З пісні слів не викинеш…
— Якщо вони неправильні — викинеш!.. Але пісня ця насправді хороша, я під неї вчора добре натанцювалася, — закінчила суперечку Марта, вмиротворено зітхнувши. — Залишаємо Яремче? Їдемо до вас?
Ніби недостатньо тільки того, що я стара.
«Ниву» ми залишили просто посеред містечка. Піднімалися стежкою, яка вела вгору через цвинтар. Він виглядав доволі життєрадісно, без звичних для таких місць настроїв, без навислих в повітрі завмерлості, відмерлості, гнітючості й німої урочистості. Цей цвинтар служив ніби додатком до стежки, а не самодостатнім місцем. Було в ньому щось навіть веселе, бо Марта тут же заспівала і, підплигуючи, понеслася від однієї яблуньки до іншої, зриваючи недостиглі ще ренети
З цвинтаря ми вийшли на колію. Тут пахло смолою і осінню. Далі виднілася хата Богумили і Миромира.
Марта застигла, широко розставивши ноги: права на одній рейці, ліва — на іншій, і задивилася в гори, що нечітко проступали з-за хмар. Її широка картата спідниця напнулася вітром, як парашут. У цей момент Марта здалася мені схожою на нескінченний шлях у щось невідоме і нестерпно-солодке.
Тепер я, до повного щастя, ще й точно знаю, к о л и.