— Інший спосіб витримувати старість — не думати про неї, — сказала Марта в день, коли жодного разу не кашлянула. Вона дивилася крізь вікно на сніжинки, що плавно падали з неба. То був день видужання і першого справжнього снігу. — Так робили мої дідо і бабця. Відколи я себе пам’ятаю, вони працювали, не озираючись навколо, метушилися, допомагали всім підряд, не даючи собі можливості навіть подумати про що-небудь. І чим старішими вони ставали, тим більшою кількістю клопотів навантажували себе.
Мій дідусь був майже алхіміком. Чи — іншими словами — парфумером. Досягнувши повноліття, він отримав чималий спадок від своєї троюрідної звідної тітки і заснував марку косметики «Зюськінд»:
Його косметика для мерців була якийсь час суперпопулярною навіть серед живих. А що вже казати про мерців. Нераз, пам’ятаю, прийшовши до дідуся в майстерню, я заставала там холодне нерухоме тіло на великому столі посеред кімнати. В скляних шафках навколо, на підставках і в скриньках лежали тисячі косметичних засобів. Пахло конваліями, мускусом, спиртом, трояндами, пудрою, паленим і мертвим. Найчастіше дідусь сидів на високому кріселку біля «клієнта» і, вистромивши від старанності кінчик язика, підводив мерцеві чорним очі, замальовував тіні смерті на обличчі, робив червонішими уста, а щокам надавав природного відтінку — врешті ті мертві виглядали живішими від живих, і було дивно, чому вони не розмовляють чи не всміхаються, не кліпають і не дихають. Дідусь мріяв колись стати художником-портретистом, який днями висиджує біля ринку на холодній сходинці і чекає, що нарешті надійде групка туристів, і кожен замовить свій портрет. Але тітчин спадок перекреслив усі сподівання. Дідусеві довелося вдосконалювати свою майстерність на неживих. І він був справді визначним митцем. Своєю майстерністю він перевершив би багатьох світових художників, його витвори всі називали не інакше як шедеврами, а стиль окреслювали як щось середнє між Дюрером і Доменіко Венеціано, Рафаелем і Якопо Понтормо (причому гра світла і тіні була відверто запозичена з Караваджо), але я знала: дідусь ні від кого нічого не запозичував, він навіть не знав, хто такий той Рафаель, хоча й полюбляв розглядати репродукції з Доменіко Венеціано — але це нічого не означало. Він був самобутнім художником, мій дідусь.
— Добре, добре, — втрутився раптом Лука, — все розумію, крім однієї речі: навіщо гримувати мерців?
Марта засміялася.
— Дурненький! Їм же теж хотілось би бути гарними. Майже кожна людина плекає потаємну мрію виглядати в труні такою вродливою, якою не була навіть за життя, багато хто записує це першим пунктом у заповіті. І я готова засвідчити на суді: мій дідусь виконував цей перший пункт краще, аніж вони могли собі уявити. Я бачила їх ще до того, коли їхніх лиць торкалася чародійна рука мого діда. То були білі обличчя з синьо-зеленим відливом, невиразні, майже невидимі — а за кілька годин ставали заспокоєними, умиротвореними, усміхненими, піднесеними, таємничими, розсудливими, хитромудрими, багатозначними, натхненними, екзальтованими і т. д. і т. п. Спершу їхній запах — запах крижаного болота, затягнутого рястом — викликав нудоту, заважав нормально дихати, викликав сльозливість, але як тільки дідусь діставав зі спеціальної скриньки одну зі своїх крихітних пляшечок з парфумами, атмосфера кардинально змінювалася: то вже був сонячний день, або яблуневий сад, або шоколадні цукерки, або помаранчеві шкірки, або кава з пінкою, або жовте опале листя, або Новий рік, або що-завгодно інше, запахи, які хвилювали і підбадьорювали, запахи свят і урочистості. Окрім того, парфуми і косметику в дідуся замовляли найвідоміші акторки й актори, співачки і співаки, балерини і балеруни, політики, дружини багатіїв і самі багатії, знамениті повії, і сила-силенна інших славетних жінок та чоловіків. Фірма «Зюськінд» процвітала, розросталася, розгалужувалася, поглинала інші косметичні і парфумерні фірми, ставала монополією…
— А твоя бабуся? — поцікавився Лука. — Вона працювала в дідуся? Чи сиділа вдома?
— Та ти що! — вигукнула Марта. — Бабуся була емансипованою жінкою. Вона започаткувала свою справу, яка за розмахом зовсім не поступалася дідусевому «Зюськінду». Вони були такими крутими монополістами, гігантами-підприємцями, що, за ідеєю, мали би, якщо й не замовити один одному вбивство, то, принаймні, розлучитися, адже про жодне кохання, взаєморозуміння, взаємоповагу та сімейне вогнище мова йти не могла. Але ж ні — все було навпаки. Дідусь з бабусею встигали всюди: і до дітей, і на роботу, і додому, і до друзів, і до незнайомих, і до грошей, і до вбогих, і до бездомних, і до хворих, і на вечірки, і до живих, і до мертвих, і до ненароджених, і до великих, і до маленьких… Бабця, власне, займалася виготовленням меблів для карликів. Хто не знав марки «Гулівер» у ті часи, і хто знає її тепер? Бідолашні маленькі люди! Як їм живеться зараз? Хто про них дбає? В дитинстві у мене самої кімнатка була нафарширована кріселками, шафками, столиками, психами, накасликами, комодиками, ліжками від бабці. Діти теж карлики, а карлики — теж діти. Я ніколи не бачила красивіших меблів, як меблі від «Гулівера». Гнута деревина, різьблення, інкрустація, запах, фактура, міцність, зручність, надійність. Доходило навіть до того, що деякі кав’ярні та ресторани змінювали звичне умеблювання на крихітне, і то був стиль, і, хоч чимало товстодупих відвідувачів падало з мініатюрних крісел і ламало їх, перевертало столи незґрабними рухами, але клієнтів не меншало — навпаки. Вже перед самою бабциною смертю хтось із високопоставлених осіб закупив величезну партію кріселок для парламенту, а один із прогресивних священиків замовив до своєї церкви маленьку катедру і лавочки. До речі, концепцію реклами для «Гулівера» створив сам Анрі де Тулуз-Лотрек. І він часто бавився, малюючи ті сумні постаті, які бачив з перспективи карлика, укладаючи їх в сатиричних комбінаціях: масивні жінки, чиїх облич не видно за товстими стовпами ніг в чорних панчохах, що злітають понад головами глядачів, пузаті дядьки і огрядні повії з подвійними підборіддями і грубими рисами мало не падають із крихітних стільчиків, намагаючись втримати рівновагу і не зганьбитися в очах рівних собі, хоча давно вже зганьбилися перед нижчим за ростом чоловічком з гострим зором. Тулуз умів явити те, що хотів — бабця була в нього просто закохана. А мені в одній з його робіт, в «Мулен Руж», найдужче подобалася руда повія в рожевій сукні з трикутним вирізом на спині, яка стоїть ще з однією жінкою в глибині кімнати, повернута до нас задом, і поправляє зачіску.
— А далі?
— А далі промисловці-гіганти повмирали від старості. Це було несподіванкою навіть для них самих: дідусеве серце зупинилося якраз тоді, коли він духм'янив парфумами одного мертвого посла. Він впав зі свого високого крісла, скринька з парфумами гепнулася слідом, пляшечки порозбивалися, розбризкуючи пахощі на дідуся. Можеш уявити, як від нього відгонило на похороні. Натомість заґримувати його ніхто б не спромігся, якби не я. Бабуся померла того ж дня на прийнятті в Спілці Рівноправ’я. Вона пила шампанське, похитнулася, впала, і забрала з собою життя ще дев’ятьох карликів, забивши їх власним тілом. По обидвох залишилися плани на кілька років вперед, ґрандіозні задуми щодо розширення і злиття їхніх підприємств, тисячі незавершених справ, недоказаних слів, невиконаних обіцянок. Вони не залишили по собі заповітів з першим пунктом, у якому висловлювали би бажання виглядати гарно в труні. Вони не залишили нікому спадку, жодних розпоряджень і вказівок.
— І що сталося з «Гулівером» і «Зюськіндом»?
— Просто розсмокталися. Виявилося, що карликів не так уже й багато, аби масово виробляти для них хоч якусь продукцію, і що мерцям не обов’язково бути наквацяними, як клоуни в цирку-шапіто. Майно розікрали і розтягнули дрібніші фірми. Так нечутно стався крах двох імперій, так настав кінець ще одного світу.
Наближався грудень, снігу випадало щодня більше і більше. Я пам’ятаю, як ти любиш сніг, Фйоно. Марта теж його так любить, а може, навіть сильніше.
Ми гуляли з нею в безлюдних ранкових парках, дивлячись на верхів’я дерев, з яких вряди-годи тихо спадали малі купки снігу. Ми ліпили голими руками верблюдів і морських котиків, руки ставали червоними й гарячими. Мартині щоки теж червоніли, часто її кликали дівчинкою. Бо вона справді виглядала як дівчинка, в моїй плетеній шапочці, з якої вибивалося волосся, обмотана довгим шаликом, в моїй завеликій на неї куртці..
Одного вечора, п’ючи в «Челентано» какао з молоком і спостерігаючи за не в міру збудженими дівчатами мого віку, Марта сказала:
— Хочу піти сьогодні в нічний клуб. Хочу співати, пити і танцювати.
Я знічено перерахував гроші, які в мене залишились. На нічний клуб, може, ще вистачить, але ж треба якось жити і далі. Нічого, заспокоїв себе я, живемо зараз, а не завтра. А завтра я піду до Єгора, занесу ще декілька перців, декілька саксофонів, декілька Мартиних портретів… Хоча ні — Мартині портрети я не буду продавати. Може, Єгор матиме для мене щось приємне. Якось буде, і буде добре. А сьогодні ми йдемо в нічний клуб.
— Ідемо сьогодні в нічний клуб, — повідомив я Марту. Але вона не почула, замислившись про щось своє, як вона любила робити, і чого я ніколи не міг розгадати.
Дивно, ще якийсь час тому мені там було неприємно. Мене дратувало освітлення, напівтемрява, інтер’єр, обслуговування, фотографії і картинки на стінах, меню, дзеркала, туалет, барна стійка, сцена, завсідники. Лише там у мене починала боліти голова — більше ніде й ніколи.
Але коли я опинився з Мартою в цьому тісному підвалі, де вже на ту годину нічого неможливо було роздивитися через непроглядну завісу сиґаретного диму, я не відчув жодного дискомфорту. Я почувався щасливим гультяєм, який витрачає всі свої гроші на один-єдиний вечір і на одну-єдину жінку.
Марта виглядала прекрасно. Виявилося, вона прихопила тоді з «Жовтої води» вечірню сукню про всяк випадок, який власне тепер і трапився. То була шовкова темно-ґранатова сукня, що облягала Мартині груди і таку тонку ще талію, і округлі стегна, трохи нижча колін, з довгими рукавами і невеликим округлим вирізом на шиї. Чорні панчохи обтягували литки, мило постукували черевички на тонких обцасах. Своє неслухняне волосся Марта зібрала догори, але деякі пасма вибились із зачіски і спадали їй на шию і на чоло. Вона пахла жасмином, ґвоздикою і ромашкою.
Ми замовили пляшку Hennesy, і Марта скрутила нам по папіросці. Я бачив, як на неї задивляються з усіх боків: товстий лисий дядько в окулярах, компанія п’яних шмаркачів, бармен і офіціанти, навіть дівчата з-за столика поряд. Марта тримала мундштук на деякій відстані від себе ледь зігнутою в лікті рукою, посміхалась і дивилася на музикантів, які налаштовували існтрументи на сцені.
— Дивись, — кивнула вона в напрямку чоловіка, який протирав блискучі частини саксофона і скручував їх докупи, — такий, як ти намалював учора.
Я продовжував оглядати приміщення, бо в якусь мить мені видалося, ніби я побачив знайому постать, якій зовсім не був радий.
— Музика Річарда Роджерса, слова Лоренца Ґарта. «My Funny Valentine», — оголосив вокаліст.
Ми випили вже майже пів пляшки. «Танцювати, танцювати,» — прошепотіла Марта мені на вухо, — «бо я піду в туалет.»
І ми танцювали, дивлячись на свої відображення в дзеркалах і в очах спостерігачів.
— Я ніби побачила когось знайомого, — сказала Марта.
— Кого це? — насторожився я.
Але Марта вже підспівувала:
— Когось, кого ти теж знаєш, — продовжила вона.
— Не говори загадками! — розсердився я. Але Марта лише засміялася і знову заспівала:
Ми повернулися до нашого столу. Марта сама налила коньяку і знову скрутила папіроски.
— Музика Дюка Еллінґтона, слова Майкла Періша та Ірвінґа Майлза. «Sophisticated Lady», — назвав наступну пісню вокаліст.
— О, Дюк Еллінґтон! Я його знаю! — заголосно, як мені видалось, вигукнула Марта. Я схопив її за руку. Вона випручалась і сказала: — Я йду співати.
— Зачекай! — спробував я зупинити її вдруге.
— Вірніше, пісяти, — твердо пояснила вона, хоч не надто твердо стояла на ногах.
Підперши чоло рукою, я спідлоба дивився, як вона добрела до сцени, пробираючись між парами, що танцювали, і зупинилася, не відриваючи погляду від саксофоніста. Так стояла вона, може, з хвилину. Тоді вилізла на сцену, попередньо підтягнувши сукню до самих стегон, а я аж заскрипів зубами від цього її вибрику.
Вона взяла до рук другий мікрофон, вокаліст перелякано затнувся, охоронець кинувся до неї, але саксофоніст жестом зупинив усіх їх.
— Thanks, Duke, — кивнула Марта. — I`ll sing.
Папіроска загасла, і хтось простягнув їй звичайну сиґарету, яку вона тут же встромила в мундштук і припалила. Хтось подав їй келишок горілки, Марта залпом вихилила, навіть не подякувавши.
— На чому ми зупинилися? — вона відкашлялась:
Темп змінився і Марта перейшла раптом на українську:
Усі були вражені, аплодували, як навісні. Марта сяяла, немов діамант, про який співала, і розсилала всім повітряні поцілунки, навіть не зупиняючи на мені погляду. Поганенький переклад, подумав я, обов’язково скажу їй, наскільки він примітивний.
— Прошу вибачення за недолугий переклад, — промовила Марта. — Це імпровізація. До того ж, мені вилетіли з голови деякі англійські слова.
Саксофоніст підхопив лівою рукою Марту за талію, і вони закружляли сценою. Тим часом я спорожнив пляшку Hennesy і замовив «Десну». Я був злий і на Марту, і на себе, і на саксофоніста, і на Дюка Еллінґтона, і на цей клуб, і — не повіриш — навіть на тебе, мила, ні в чому не винна Фйоно!.. Вибачиш?
— А тепер я нарешті йду пісяти, — виголосила Марта в мікрофон. Це оголошення публіка прийняла найбільш захоплено, вона просто шаленіла, а я думав, що, може, це гуде в мене в голові. Але Марта повторила ще голосніше, майже гаркнула: — Чуєш, Луко, я йду пісяти!..
Всі повернули голови до мене, і я відчув, як червонію весь, як червоніють навіть мізинці в мене на ногах. Публіка сміялася, реготав товстий лисий дядько, тримаючись за живіт, верещали від сміху дівчата, душилися огидними звуками хлопці, бармен і офіціанти, хихотіли вокаліст, саксофоніст і саксофон… Не знаю, що сталося б зі мною, якби я не помітив раптом десь у кутку, біля дзеркал постать, яка переслідувала мене цілий вечір. Я пильно вдивився туди, іґноруючи пальці, які вказували просто на мене, регіт і репліки. Чоловік у помаранчевому штруксовому костюмі то з’являвся, то зникав, ховаючись за парами, які танцювали чи просто так товклися тут і там. Усвідомивши раптом, що Марти немає вже досить-таки довго, я зірвався на рівні. Чоловік у костюмі зарухався теж, я втратив його з поля зору, тоді встиг помітити блиск скелець його окулярів вже біля самого туалету. Перекинувши пляшку і штовхнувши в плече лисого товстуна, не зважаючи на обурені крики, які супроводжували мене з усіх боків, я кинувся до туалету.
Там на перешкоді мені став чималий дядько, який запропонував заплатити 50 копійок за користування пісуаром. Я кинув йому в тарілочку решту грошей, які залишилися. Дядько лише присвиснув, відступив убік і швидко сховав папірці до кишені. Він був тепер на моєму боці, і навіть не писнув, коли я різко потягнув на себе двері жіночого туалету.