Чорноліська група пол. Хмари перейшла до Лебедина і тут зустрілися із Завгородним та Гонтою і відбули спільну нараду. Загальне становище погане, на фронті з поляками панує відносне затишшя, комуністична влада в Україні зміцнюється, стає шо далі то більша небезпека на шляху повстанської армії та її боротьби. Комуністична зграя продаґентів нахабніше і сміливіше грабують українські села, забирають хліб і фураж…
Нарада остаточного нового рішення не винесла, рішили далі вичікувати "у моря погоди", можливо виникнуть кращі якісь зміни та певніші вияснення з армії УНР. Тому Завгородній, Ґонта і Гризло тимчасово залишаються в своїй місцевості і будуть провадити боротьбу з продаґента — ми які завзялись безоглядно "викачувати" хліб від селян, а лише під осінь всі відділи мають з'їхатись на чергову нараду до Холодного Яру.
Після такого домовлення роз'їхались кожний відділ в наміченому напрямку. Хмара повів свою групу по лівому жиру, по дорозі вони мали багато сутичок з різними ворожими відділами, дійшли майже до станції Гнівань, зупинились, як не помиляюсь, в селі "Миронівці", й прочистили село, що розкинулось по обох сторонах Богу. Пороном перебрались на правий берег і повернули назад. Дорогою зустрічалися з деякими малими частинами повстанців, але прізвища їх отаманів вже не пригадую. Вони давали Хмарі поради і вказівки кудою ліпше пройти аби обминути червоні частини, якими було заповнене все правобережжя. Та не завше щастило перейти спокійно, бувало й не одна несподівана зустріч, де право переходу дорогою доводилось і зброєю добувати, На лівий берег Богу перейшли біля Тростянця й пішли старою дорогою. Був серпень 1921 року, кінчалися жнива а починалась молотьба. Нарід поспішав обмолотить та після голоду наїстися хліба. А тим часом проагенти підсилені своїми яничарами сиділи по селах і теж ждали нового обмолоту, щоб як найскорше забрати хліб та нагодувати своїх червоних голодрабців у московщині. В кожному селі плач і стогін: не встигли намолотите хліба, як комунарі вже спішать забрати все. Повстанці переходили з одного місця на друге, робили маневрування, бо поспішати не було куди. Де не було близько війська, там стояли довше. Не раз доводилось зводити бої з міліцією та воєнною охороною, що ходили разом з продагентами.
Тоді за нами починала слідкувати кіннота Котовського й підсилювала своїх агентів. Оголошували амнестію за амністією й використовували інші ріжні приманки, намагаючись захитати волю повстанців. Але тепер на ці брехливі обіцянки ніхто з повстанців не реагував, бо знали з не одного гіркого досвіду, що це все робиться з підступною метою.
Одного дня на світанку біля Тростянця перейшли річку Бог та й зайшли до голованівських лісів. Звідтам через романтичну річку Ятрань, що "круто вмється і по камені шумить", попрямували до лісу Покотилівського, а потім через Сенюху простували у свої ліси — Чорний та чуту. По дорозі заходили в більші ліси, а інші обминали.
Жнива майже закінчилися. Степи вже були напівголі й непривітні. Де-не-де маячили, сумовито похнюпившись, соняшника, проса, рудувата гречка та пожовкла кукурудза.
Продовжуємо свою дорогу, ночуючи в степах і попасаємо коні. Прямуємо поміж Златополем та Миргородом. Пробиваємося до лісу вербового, а звідтам і до Раєвського. В селі Шпаковій що є понад самим лісом, зустрічаїмося з ворожою "спецчастиною", що чекала на нас. Звели бій. В тім бою спецчастина червоних була розбита на дві частини і мала втрати. Одна з них відійшла на Сентово, а друга лісом на Розумієвку і Бовтижку. Але в цій сутичці було вбито козака Федварського Булаха, трьох поранено та трьох забрали до полону, між ними й Явдоким Щербак.
Після бою, підібравши ранених, поховали побратима і вирушили далі в дорогу. В дорозі тягарем були ранені яких мусіли возити зі собою в обозі, бо не було безпечного місця, де можна було б їх залишити на лікування.
Раненого Грицька Довженка довший час возили при повстанському обозі, згодом завезли до села Федвара та й залишили там на лікування.
В тому селі мешкала його родина.
Отаман Хмара намагався якнайшвидше добратися в ліс Чуту, де були землянки, медична обслуча й медикаменти. Там було безпечно покласти ранених на лікування.
Коли прийшли до Чорного й Чути, тут і тепер був належний спокій і порядок. В часи відсутности от. Хмари ворог землянок не виявив і Хмара радів з цього, бо, як він казав: 'яничара ще не було". Ранених негайно примістили в спеціяльних землянках та призначили обслугу, а решта повстанців розмістилась в інших землянках. Після довгих перемаршів, всі мріяли про відпочинок.
Та відпочивати довго не довелося. Почалися знову часті сутички з Володимирським ескадроном. Ранених ставало більше.
Пройшло не повних пару тижнів, як з большевицького полону з'явився назад у ліс Чуту Явдоким Щербак. Повстанці не вірили своїм очам та дивувалися як то могло бути, шо Явдоким повернувся цілим і здоровим. Кожному козакові не давала спокою думка, чи не з'явився в лісі, в рядах повстанців зрадник?!
Хмара теж був стурбований цією подією і він запитав Кібця, шо він думає про такий дивний поворот Щербака.
Кібець без вагання рішуче ствердив:
— Маємо, отамане, між нами большевицького агента.
Покликали Щербака і почали допитувати. Він як герой, без хвилювання твердив лише те, що йому пощастило втекти:
— Присягаюсь вам, хоч і розстріляйте, нічого злого на сумлінні я не маю"!
Розповідав, що після допиту в ЧеКа, його вели вночі до Особого Відділу. Один конвоїр штовхнув його і він кинувся тікати.
— Блискавкою промайнула у мене думка: "нехай краще мене вб'ють на бігу, ніж мають мордувати та стріляти в підвалі. По мені знялася стрілянина, але мене сам Бог врятував. Слава Богові одному, що я лишився живий! Вірю, що Господь мені поможе разом з вами бити запеклого ворога нашого народу — безбожну комуну, та кривавих катів чекістів, — так закінчив свою розповідь Щербак.
Доброго туману напустив Явдоким і трудно було довести, що це не так, як він каже, адже ж бувають у житті чуда…
От. Хмара уважно вислухав і, як видно, вагався. Лише Кібець ніби пронизав Щербака своїми чорними орлиними очима і твердо сказав Явдокимові:
— Неправду ти говориш! Того не могло бути! Ти, Явдокиме, вже на службі у комуни. Гляди, ліпше відійди від нас і не заводь нас у блуд!
Щербак знову почав божитись і христитись, щоб довести свою правдивість:
— Хоч убийте мене, але я вам кажу правду!
Доказів проти нього не було і тому він залишився в загоні, хоч і не мав довір'я ні у козаків, ні у проводі.
Комуна насувалася з усіх сторін. Під селом Гутницьким звели бій з Володимирським ескадроном, думаючи його оточити в куті й знищити. Але ворог скоро зорієнтувався і почав тікати непрохідними чагарниками через ліс і, хоч мав не малі втрати, проте врятувався.
В цій сутичці повстанці теж мали декількох ранених, в тому числі і Явдоким Щербак був теж ранений в ліву руку.
— Може маєш ти місце на хуторі чи де інде аби було де лікуватися, — запитав його Кібець, то можеш іти.
— Не маю жодного місця, буду там де і всі, — відповів.
Ранених примістили в землянці, де їх тепер було аж шістнадцять осіб. Минав час, козаки лікувалися. Хто міг, то вечорами виходили й провітрювались скільки хто хотів чи здужав. Були й такі що цілу ніч насолоджувалась і відпочивали на просторі і в тиші. А вже ранком всі зникали під землею. Тяжко, але іншого виходу не було. Явдоким багато докладав зусиль обслуговуючи ранених, бо почував себе в змозі допомогти слабшим, тяжко раненім.
Червоне військо щоразу то більше скупчувалось в селах біля лісів, для поборювання петлюрівського "бандітизму". Крім Володимирського ескадрону були й інші частини та в додаток місцева міліція до якої щодня то все більше й більше присмоктувалося пристосуванців та яничарів. Але й вони не могли дати ради не лише з повстанцями а й з відчайдушним спротивом населення, яке щораз то гірше ставилося до продаґентів та міліції. Дійшло до того, що для " викачки " хліба прибуло з московщннн спеціяльне військо. На цьому грабункові України особливо і жорстоко прославився 64-й полк ВНУС, який переходив від села до села, зупинявся постоєм і допомагав продагентам "викачувати" хліб. Група відібраних головорізів спецчастини ходила від одного заможнього чи й напівзаможнього двору до другого, носили якусь скриньку що звали її "апаратом" для вишукування зброї, а зброю вночі наперед десь господареві в стріху стромляли і знайшовши таку бідного господаря жорстоко карали, лякаючи інших. Таке військо тепер ходило по Знаменській окрузі, а потім і завітало до великого села Дмитрівки в якому відокремлено мешкали дві нації: москвини й українці.
До цього села, як ми вже згадували раніш, рік тому, приїздив сам Всеросійський Староста тов. Калінін, який то й обіцяв людям "золоті гори та медові ріки", шо виявилось брехнею, а його обіцянки насильством. Отож до цього села надійшло військо та й стало тут постоєм. Велика частина війська складалася з кінноти та тачанками з ку. леметами. Почалась енергійна "викачка" і хліб поплив потоком до ст. Знаменка. Не один селянин був арештований. Уповноважений партії на Знаменську округу москаль Церевалов дуже радів що осягнув не абияких успіхів у хлібозаготівлі. Та не радів український селянин, позбавлений продуктів харчування.
Гнівно дивились на большевицькі "успіхи" Холодноярські отамани й козаки, і вирішили почастувати червоних грабіжників не хлібом-сіллю, а шаблями та гарячими кулями. Отаман Хмара, порадившись з Кібцем та іншими командирами, які завжди брали на себе найтяжчі завдання, зважились діяти. Кібець порадив отамана Хмару щоб дав наказ зробити несподіваний напад на село Дмитрівку. Повстанці добре знали розташування ворожого війська в селі, вони знали всі входи й виходи, та навіть стежки й доріжки усего села Дмитрівки.
Однієї ночі на світанку, отаман Хмара з групою кінноти із тачанками та двома "максимами", переїхали вулицю що простяглась понад Інгульцем до мосту. На цій вулиці жили майже одні Іванови. Головка дорога проходила через міст, сельце Шамову на станцію Знаменку. З вулиці перейшли на огороди і зробили засідку. Кібець з своїм відділом зайшов з другого боку села щоб підняті червону кінноту та спровокувати її до погоні, коли він, піднявши тривогу буде тікати дорогою що веде через місті, де в засідці, зайнявши відповідне місце, чатував на ворога отаман Хмара.
При в'їзді в село Кібець зіткнувся з червоними вершниками з трьох осіб. Заки ті впізнали чи це свої, повстанці зняли їх з коней меткими пострілами. Почувши стрілянину червоне військо в Дмитрівці заворушилось. Кібець з своїм загоном зчинив стрілянину й галопом подався по дорозі через міст в напрямку Знаменки, а за ним в погоню летіла з усіх сил розлючена червона кіннота. Після умовного Кібцевого пострілу, отаман Хмара відкрив із засідки гураганний вогонь по ворожій кінноті.
Вцілені меткими кулями падали коні й вершники, деякі зіскакували з коней і залягали по ровах, городах та за насипами дороги. Повстанці без жодних втрат відійшли спокійно до лісу Чути. Добре замаскували наші сховища, переднювали, а наступної ночі перебралися до лісу Чорного. Того часу в цій окрузі було чимало війська Буденного, то повстанці передбачали що комуна може зробити наступ на ліс Чуту. Так воно і сталося. Наступного дня об'єднаними силами Буденного та й інших червоних частин пішли наступом на ліс Чуту. Пройшли його майже від початку аж до самого кінця /до Заломів/, але нічого не виявили, ні одного сховища.
Повстанці, пробувши кілька днів у Чорному лісі, повернулись назад до Чути, де було все спокійно. Комуна ж напевно думала що "банда" Хмари забігла десь далеко, то в цій окрузі на деякий час настав повний спокій.
Минали дні, наближалась осінь. Одного дня от. Хмара скликав козаків на нараду щоб обміркувати плян майбутнього поступу. Останні часи на нарадах завжди стояло одне і те саме кардинальне питання: як бути далі, шо робити? Наближалась друга повстанська зима, час тяжкий, одяг та взуття доношуються, треба думати як одягнутись та взутись…
Вирішили, слідкувати за транспортом і зробити напад на ешелон або на склади з одягом на залізничних станціях чи де інде. Інше важливе питання що всіх дуже хвилювало, це питання: — загальна ситуація наших визвольних змагань за волю Україні. Від Уряду УНР, що перебуває на терені Польщі, жодних відомостей немає. Ходять різні контроверсійні чутки, яким не йнялося віри. Громадянська війна наближається до закінчення, комуна закріплюється і що раз то сильніше насувається на нас. Наше існування дуже загрожене і нема іншого виходу окрім двох несприятливих альтернатив: або самоліквідуватись, або пробиватись на захід, на еміграцію.
Мало хто висловив бажання йти на захід, більшість з повстанців висловилось за самоліквідацію. Отаман Хмара і цього разу не радив іти на еміграцію, прихильніше й він ставився до поступової самоліквідації і переходу до цивільного стану життя на терені України. Але нікому не боронив вільного вибору рятувати своє життя. Сам же він лишався на своєму становищі доти, доки буде з ним разом хоч один повстанець. При цьому просив козаків не кидати загін самочинно, а докладати йому про свій намір, щоб він знав хто і куди відійшов.
— Кожному дам пораду та потрібну допомогу, — обіцяв він, хто хотів би відійти вже тепер, то мусить йти як можна далі від свого дому, туди де його не знають. На новому місці кожен мусить "конспіруватись", і дбати про свою безпеку, — повчав він.
Охочих залишати повстанський загін на цей раз небуло. Вирішили і на далі ждати вісток від війська УНР. Протягом цього часу багато ближчих козаків відвідали потаємці свої родини. Але військова тактика не дозволяла довго стояти на одному місті бо комуна навкруги блука і вишукує.
Отаман Хмара дав наказ готуватись до вимаршу: забезпечились належними боєприпасами із сховищ, забезпечити землянки продуктами і медикаментами, які здобули в походах. Біля хворих залишився фельдшер, що був теж легко ранений і тепер він мав опікуватись хворими та подавати медичну їм поміч. Плян маршу був вироблений і накреслений командирами. Відділ от. Хмари вирушив з Чути перейшов Мотрин ліс і зайшли до його села Цвітної. Комуна ще й досі це село оминала. Далі завітали до Вищіх і Нижчих — Верещак, де зустрілися з міліцією та продагентами, роззброїли їх і призначили до розправи. Вони дуже "просили помилування, мовляв, мобілізовані і послані сюди на роботу. Кібець, якому доручалась розправа, питав їх:
— Хіба у вашій московщині роботи для вас не було що сюди прислали, чи може не було чого "викачувати" коли прислали вас, голодранців, на Україну? Чи подобається ж вам тут робота?
Полонені зайди з московщини мовчали.
Повстанці вийшовши з верещак повернули знову до лісу Мотриного, а лісом попрямували в холодний Яр. Серед холодноярців панував тепер настрій самоліквідації. А між тим жевріла якась іскра надії на відомості з Штабу Армії УНР., не погасала, і люди та й козаки сумно і терпеливо дня на день чекали вістки.
Отаман Хмара з Чорнотою мали коротку нараду у вузькому колі старшин і домовились на випадок особистих вісток, негайно повідомляти один другого.
По цих відвідинах і нараді от. Хмара зі своїм загоном залишив Холодний Яр і подався лісом майже до Смілої, потім повернув ліворуч і, йдучи селами нічого не чіпали. Біля Райгороду перейшли залізницю, беручи напрямок на Тальне, де хотіли зустрітися з от. Гонтою, що оперував у Звенигородській окрузі, але того не сталося. Дійшовши до села Маківки, зустріли кінний роз'їзд червоних. Зав'язалась перестрілка і роз'їзд передової частини скоро зник, але нам пощастило затримати двох розвідників, які й виявили, що тут є червона під командою Яхонтова, яка прибула на Звенигородщину для боротьби з бандами як Гонти так і Гризла, Після цього почалось велике переслідування, тому от. Хмара наказав залишити село Маківку і рухатись в напрямку Лебедина. З от. Гоитою зустрітись так і не довелося. Від Лебедина пішли знову силами, де по сільрадах назбирали штампів та початок, щоб згодом, при потраві виробити відповідні посвідки кожному повстанцеві під час вимушеної самоліквідації.
Починалась осінь. Зашуміли листям жовтіючі дерева лісів, сумно гомонів вітер по полю, холодні дрібненькі, часто густі дощі рясно поливали землю. Як хотілося повернутися знову до своїх затишних лісів, до теплих землянок, щоб хоч трохи заховатись від холодної стихії. Беремо напрямок на схід і приходим до лісу Давидівського, де в окрузі все спокійно. Аж раптом — новина; прибуло двох козаків, Микита і Гриць з Чути. Вони й розповіли нам про трагічну подію.
По відході от. Хмари з Чути на дальші військові операції, ранені залишились в своїй землянці в повному достатку. Свіжі харчі підвозилися своєчасно. Фельдшер доглядав пильно і робив сумлінну медичну обслугу, лікував рани. Козаки сумлінно, з любов'ю помагали один одному: дужчий помагав слабшому. Співали та розповідали казки, вивчали та імітували вигуки різних лісових мешканцівта звірів і птахів як вовків, сов та пугачів… Михайло описував повстанські дії для майбутнього історика визвольних змагань України. Дні минали безжурно, з кожним днем і годиною міцнішали сили ранених та хворих, вони раділи й надіялись іцо вже скоро з них дехто вийде з землянки на волю, побачить світ, сонце, ліс, відвідає родину та знов повернеться до діючого повстанського руху, козацького життя.
Явдоким Щербак вже видужав, але жалівся ще на біль руки і носив її на шлейці, Однієї ночі Явдокима нестало.
— Що сталося, чому його так довго нема? — занепокоїлись козаки. Одні говорили що пішов собі до знайомих чи до матері в село переодягнутись, або щоб роздобути якої будь їжі, але багато дехто занепокоївся поважно.
Час минав а Явдоким не приходив. Хворі все більше й більше хвилювалися, робили слушне припущенна підступної зраді, але запобігти лихові не могли, перейти на інше місце не могли, а допомогти не було кому, бо відділ відійшов далі на оперативні дії. Пригадувався козакам тепер Щербаків "поворот з большевицького полону", його "втеча з під розстрілу", його плачі і моління, що він не бреше, вся та облудна робота його ставала тепер ясною та і неминучою загрозою, якій вже пізно запобігти і неможливо її усунути.
— Агент большевицького Чека що був спеціяльно відпущений з полону для провокативної роботи, для зради та шпигунства, ось хто такий був Явдоким Щербак, дарма що його молодший брат загинув лицарем під Базаром, розстріляний большевиками (підтв. М.Д.), сумно вели мову козаки в землянці.
— Без жодного сумніву нас усіх тут чекас біда, або й смерть, ствердив один з козаків. Ранені мовчки зітхали.
А тим часом Щербак привів Володимирськнй ескадрон в село Веселий Кут, а звідси й до землянки в лісі Чути де п'ятнадцять ранених козаків.
Саме в обідню пору навколо землянки раптом почувся тупіт численних ніг а згодом і команда "Стой"!
Червоне військо зупинилось на віддалі від землянки, напевно не дуже ще довіряли зрадникові Щербакові. Попереду вирядили його самого до місця землянки аби він її відкрив. Але відразу відкрити її він не міг. Він мов би той злодій підкрадався до кожного пенька, кушика і як очманілий розглядав і не впізнавав місця де була замаскована землянка і де знаходиться до неї прохід. Напевно його мучило сумління і його проймав страх і з чола котився холодний піт.
— А що буде коли я не знайду землянки? — напевно з жахом думав він. Тоді ж мені кінець.
Він ще і ще раз пробував зрушити, відхилити кожен пеньок, і не щастило знайти вихід, В землянці почули великий і гучний тупіт, насторожились і з острахом запитували один другого: Що це могло бути? Це не свої, чи не комунарі» завітала до нас, — захвилювались козаки майже всі в землянці, — Что, не найдеш, каверно ти нас спеціяльно сюда завйол чтоби нас здесь унічтожілі, почули козаки грубий голос з зовні.
Почувши російську мову тепер козаки вже впізнали і впевнились хто є над землянкою, — оповідав згодом Микита про цю подію.
Командир продовжував люто кричати на Щербака:
— Смотрі, ти первий у меня получіш пулю в лоб!
В землянці все було добре чути. Нарешті Щербак знайшов той пеньок, підняв його і сказав;
— Ось вона та землянка про яку я вам говорив. Тут е п'ятнадцять ранених партизанів, і серед них фельдшер.
В цей критичний час в лісі жодного повстанського загону поблизу не було, відійшли на Златопільщину. Цією відсутністю і скористався Щербак.
Коли землянка була відкрита, командир наказав Щербакові щоб він кликав усіх виходити із землянки і всім буде медична допомога та лікування.
Але на всі ці заклики Щербака ніхто не внишов. Тоді і командир почав закликати обіцяючи помилуванні:
— Вихадіте, война копчена, совєтська власть вам простіт! А єслі не вийдєте — бомбами забросаєм падлєцов!
Срок — п'ять мінут на размишленія! — грізно закінчив.
Ранені і хворі вагались, але іншої ради не було.
— Треба виходити, — сказав Архип, бо закидають бомбами, а так, поки прийде час розстрілу і не вивезуть нас звідси, то може, дізнаються наші повстанці і визволять.
Дев'ять козаків, найтяжчо ранених, зважились вийти і здатись на ласку ворога, шість інших не вірили в обіцянки командира, не хотіли живими на муки здаватися ворогові, залишились в землянці, в окремому закутку почали будувати загороду.
Почали гукати Щербака в землянку аби він допоміг раненим виходити, але він не йшов, він знав що його в землянці чекає — смерть за зраду.
Хворі виходили помаленьку самі, один другому допомагаючи…
Коли дев'ять осіб вийшло з землянки, а більше не було, командир розгнівано гукнув:
— Где остальниє?
— Видужали і розійшлись хто куди! Назад не поверталися, — відповіли йому.
— Вроте! Єслі не хотять виходіть, я іх сейчас похороню в етой землянке!
В цій же хвилі до землянки полетіло одна за одною аж п'ять гранат і почали вибухати…
Землянка завалилась, вихід закрився. Над землянкою знявся стовп диму й пилюги.
— Ми в шістьох, — продовжував Микита, — забаридакувавшись в кутку землянки, витримали і вночі відкопались. Чотири з нас добрались до селища — Д…, а ми, вдвох подались шукати вас. Ранених комуна повезла в село Веселий Кут, а там, кажуть, посадили їх до школи під охороною варти і має відбутися суд.
Почувши таку новину, от. Хмара сумно сидів і мовчав, а Кібець ходив твердим кроком взад і вперед, лютуючи:
— От зрадник, от сволоч! Я його ще тоді бачив, шо бреше сучий син! Та все таки повірили й що вийшло?! Тепер, пане отамане, — звернувся він до Хмари, — мусимо швидко повертатись, так, щоб ворог не зник. Нам треба його побити і визволити козаків. Дощі трохи на перешкоді, але поспішати нам треба.
Володимирський ескадрон став постоєм у Веселім Куті. До в'язнів у школу привезли лікаря, який поперев'язував ранених і дали їм їсти. Було навіть дозволено побачення з рідними.
Скориставшись із цього дозволу до Бондаренка Архипа та до Головченка Кіндрата кожен день навідувалися їхні сестри. Приходили на пару годин: прибирали приміщення, прислухалися до розмов повстанців.
Так минуло два, три дні, а потім почалися допити.
Від козаків вимагали, щоб вони зрадили свої таємниці: Де єе тепер от. Хмара, де є їхні землянки і чи їх ше багато, скільки між ними ранених і т.і.
І хоч за зраду повстанських таємниць і допомогу ліквідувати "банду", обіцяли дарувати в'язням життя, та нікого ці обіцянки не тішили і не ввели у блуд: козаки давно і добре знали свою долю.
Повстанці між собою присягнулися не видавати ворогові жодних таємниць і твердо цього трималися.
Архипова сестра Векла розповідала, що вона чула:
— Дорогі побратими! — звернувся Архип до в'язнів, — не здобули ми того щастя, що хотіли: Своєї Незалежної України, але не будемо ми і зрадниками нашої ідеї. Може наші десь далеко і не визволять нас, ворог нас знищить, але чесна слава про нас не загине!
Від цих підбадьорюючих слів побратима, похилені голови повстанців підіймалися, в очах засвітилося завзяття, — А зрадник Явдоким Щербак нехай буде проклятий від нині й поки його віку! Щоб його українська земля не прийняла! — закінчив Архип свою коротку промову.
Всі підвелися й урочисто повторили проклін.
Була неділя. По всій окрузі було оголошено, що коли б хто з населення захотів відвідати в'язнів, то влада дозволяє. Але ніхто не поспішав на ті відвідини. Приходили тільки сільські комуністи та дехто з родин.
В'язні сиділи й чекали останньої розправи. Раио й вечером молилися Богу, перед їжею всі разом співали: "Отче Наш". Попросили Євангелію і їм принесла її Архипова сестра Векла.
Читали про народження Ісуса Христа, хто Він був, про Його науку, та й хто Його доконав! Співали любовні а більше патріотичні пісні. Як пізніше нам розповідали наші в'язні як ті пісні на них діяли, особливо Архипів голос в якому було стільки сердешности, стільки зворушливого заучання, якого не міг заступити будь який оперовий співак.
Україна буде вільною, хоч, може, і нас уже не буде.
Всі козаки були співучі й гарно співали, а особливо Архип. Він навіть складав власні вірші. Векла потайки приносила папір та олівці, повстанці дещо там записували й віддавали їй назад.
Під час співу довкола школи збиралася прудка й голосиста дітвора: заглядала у вікна й прислухалася до пісень. Приходили сюди підлітки хлопці й дівчата і вони з захопленням слухали та навчалися величавого надхненого співу самостійників.
Пізніше варта заборонила в'язням співати, а всіх слухачів відганяли геть від школи. Та козаки не слухали варти, відчиняли вікна й співали до втоми.
Так проминув цілий тиждень часу. Допити не дали комуністам ніяких наслідків — зрадників не було.
Вся справа швидко наближалася до сумного кінця. І на другий тиждень, в понеділок рано відбулося читання "вироку".
Біля школи зібралось трохи людей, воєнний конвой та начальство. Козаків вивели на двір, оточили конвоєм і тоді чекіст прочитав "вирок".
Спочатку зачитали список в'язнів:
| З села Цибулів: | Село невідоме авторові: |
| 1. Годовченко Кіндрат, | 6. Мочар Михайло, село Гутницька, |
| 2. Бондаренко Архип, | 7. Чорногор Симен, |
| 3. Вовченко Гнат, | 8. Чухрай Дмитро, |
| 4. Задовннй Яків, | 9. Чорнобай Грицько, |
| 5. Колісник Петро, |
(За правдивість прізвищ шести козаків та з яких сел походять автор не відповідає, бо й сам діяв в партизанці під кличкою "Вернигора".)
Далі большевицький командир чи комісар прочитав обвинувачення і присуд:
— За участь в партизанських бандах українських самостійників, всіх вище згаданих осіб засуджується до розстрілу!
Цей самосудний вирок козаки вислухали спокійно, бо ж іншого вони й не сподівалися. Одна ще жевріла в них надія, надія на своїх визволителів із лісу, бо вони тут довідались що от. Хмара знає про їх трагедію, але чи встигне він вчасно прийти з далекого походу.
Командир червоного ескадрону тов. Грецьний пихато приглядався до облич засуджених і до приявних, він намагався розглянути яке враження зробив цей вирок на всіх присутніх людей. Він хотів похвалитися своєю гуманністю і запитав смертників:
— Де хочете мати свою могилу?
Козаки порадились між собою і сказали:
— Ми хочемо щоб нас похоронили у лісі Чуті, на галявині при дорозі що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Там, на тій галявині хай стоїть наша могила.
Товарищ Грецький дав згоду і тут же було призначено людей викопати яму в лісі.
І же одну тяжку, повну мук і страждань ніч провели смертники від замком, під червоною вартою. В напруженому і бентежному очікувані, а от. Хмари не було.
— Виходить, що поки прибудуть наші повстанці то нас живими не застануть, кати нас постріляють. Мабуть далека й мокра та дорога повстанцям, — з сумом сказав до смертників Архип.
— А може Бог допоможе, — хтось висловив надію.
Вночі випав сніжок а під ранок почав накрапати дощ. Саме початок жовтня і погода стояла дуже мінлива й холодна. Ранком комуна заворушилась, готувались до виконання смертної екзекуції. Козаки покликали до себе командира і попросили прислати їм священика, щоб перед смертю вони мали сповідь і причастя. Але Грецький на це дозволу не дав, категорично сказав: "НЄТ"!
Вівторок, дев'ята година ранку. Вся ворожа кавалерія в повному зборі біля школи, тут же недалеко й церква.
За наказом командира, ударили у великий дзвін. Мабуть хотілося владі зібрати більше людей на цю "дивовижу". Та народ не поспішав. Тоді почали зганяти людей примусом на площу.
Цю акцію виконувала кіннота. За якийсь час почали сходитися селяни, між якими найбільше було старших чоловіків та жіноцтво, навіть з немовлятами на руках. Були і хлопці-підлітки. Прийшли й сестри Бондаренка та Головченка.
На площі була збудована трибуна. З одного боку від неї поставили селян, а з другого розмістили смертників, оточених конвоєм. Частина війська стояла лавою на площі, а частина навкруги площі вартувала.
Першим на трибуні з'явився комісар-жид, з такою промовою:
— Товариші! Ось тут, перед собою ви бачите бандитів-самостійників, що перешкоджають нам закінчити війну, закріпити совєтську владу, яка всім вам дала земаю та обіцяє краще життя. Коли б не ця самостійницька банда, ми б могли вже перейти на мирну будову соціалізму, а пізніше й комунізму…
Далі в своїй промові він вихваляв комуну, Леніна та Троцького і ганьбив холодноярців, Хмару й Кібця та всіх повстанців, яких ось тут незабаром покарають.
Всі навкруги стояли й мовчали, жінки тихо витиради заплакані очі. Моторошну тишу порушував плач немовлят та час від часу фиркання коней;
— Тепер, товариші, — так закінчував свою палку промову жид-комісар, — бандит Бондаренко який покаявся в своїй вині, розповість вам усім за що їх і його засуджено до розстрілу.
На трибуну висадили Архипа Бондаренка, якого на допитах провокували, щоб він прилюдно зганьбив себе та й усіх повстанців, за що йому подарують життя.
Архип, тяжко поранений у ногу, ледве підвівся, спираючись руками на загородку трибуни, зняв шапку, тричі перехристився на церкву, повернувся до людей і тихо промовив:
— Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!
— Бог простить! — почулася відповідь із народу.
Комісар напружено чекав і думав, що ось-ось почне Архип говорити про свою провину, буде каятись, як від нього вимагалось і він обіцяв.
Та Бондаренко не поспішав і комісарові терпець урвався, він крикнув:
— Скорєй там говорі!
Тоді Архип почав повільно говорити:
— Дорогі брати й сестри! Ви всі знаете що нам буде. Ми дійсно дуже-дуже завинили перед своєю Батьківщиною тим, що не одностайно стали проти цієї ненависної комуни та не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами й вами.
А на закінчення свого звернення підвищеним голосом додав:
— Та прийде час і Самостійна вільна Україна буде!
Далі йому говорити не дали. Почали стріляти вгору й розганяти людей… Люди з переляку тікали, але в серцях понесли останні слова повстанця-"самостійника".
Архипа брутально стягнули з трибуни і почали штовхати під боки, бити прикладами рушниць, кричати і лаяти, але він твердо мовчав і терпів, Негайно всім в'язням пов'язали руки назад, посадидії на вози й повезли дорогою, що йшла на Лмитрівку, до лісу Чути, до тієї ями, що була викопана на поляні, Сильний кінний конвой супроводив смертників: попереду відділ кінноти і дві тачанки з кулеметами, і позаду теж, я по боках довгим рядом ішло гуськом військо.
Передні вже вступили в ліс, коли на зустріч їм поспішно вийшов лісник.
Він щось сказав особисто командирові, після чого червоний ескадрон панічно заворушився.
Валка зупинилась, не доїхавши до ями. З підвід почали поспішно стягати невільників-в'язнів, Підводили їх до підлісного рову й розстрілювали. На швидку руч стріляли а ще швидше прикидали землею і мерщій верталися назад у село.
Цього дня рано отаман Хмара вже був у лісі Чуті: його роз'їзд почув десь стрілянину.
— Де стріляють? — запитали повстанці у лісника, що їхав їм назустріч.
— Не знаю — відповів переляканий лісник і поспішив своєю дорогою.
Незабаром роз'їзд доїхав до місця злочину, де й виявили повстанці свіжі сліди загибелі своїх побратимів.
Скорим маршем повернулися вони назад і донесли от. Хмарі що чули і що бачили.
До місця розстрілу поспішив Кібець зі своїм відділом і негайно ж почали розгортати землю над похованими. Всі вони лежали в безпорадну, один на одному. Між ними був один живий, в непритомному стані. Він був прострілений крізь праву частину грудей, зійшов крон'ю, але лишився жиний. Його негайно відвезли в хату лісника і там ним заопікувались, Кібець з відділом і двома тачанками поспішив до лісу Чорного, щоб звідти наступати на Веселий Кут. З інщого боку на Веселий Кут прямував от. Хмара, щоб оточити там комунарів і відтяти їм шляхи відступу.
Кібець скорим маршем прямував лісом попід селом і степом, а червоні відходили в напрямку села Цибулева.
З боку Чутівки почулися постріли: то роз'їзд червоних наткнувся на Хмару, Кібець поспішав на закрут лісу, ближче до дороги, що лежала біля Інгульця, між Веселим Кутом і селом Чорноліскою.
Червона кіннота розтяглася дорогою, їхали помалу й не поспішаючи. Дві тачанки з "максимами " їхали в ар'єрґарді, позаду. Середина валки наближалась до схованих позицій Кібцевого відділу.
Зненацька знялася буря скорострільного вогню з лісу. Валка червоних здригнулась і, розірвавшись на дві частини, почали тікати. Передня частина рванулась вперед, а задня понеслась назад.
Густий град повстанських куль поливав сполоханого ворога. Падали люди йконі, без цілі цокотіли ворожі скоростріди, розсипаючи гарячі кулі по лісі.
Одна тачанка проскочила і поспішала за втікаючими, а друга не довго стріляла, бо двоє коней з розгону впали вбитими, тачанка перевернулась і зупинилась впоперек дороги й цілком загородила проїзд.
Ситуація тим ускладнилась, що збоку дороги їхати було неможливо; бо було болото, а з другого боку був ліс. Сама ж дорога була бугрувата і частково у вирізі, тому частині пощастило укритись.
Ті, що не встигли втекти підняли руки вгору й не робили спротиву.
Перемога була за повстанцями. До полону взято шістьох кіннотчиків, чотирьох кулеметчиків та одного провідника — разом одинадцять осіб.
Друга частина червоного роз'їзду, що поїхала по лівому боці Інгульця, в напрямку Чутівки, натрапила на от. Хмару. В бою було двох убито, один загруз в болоті та й дістався в полон, а решта пробралась таки через болото і втекла. Кібцеві дістались такі трофеї: один кулемет " максим один " люйс " та досить до цих кулеметів набоїв, крім того кілька скриньок гранат яких повстанському загонові дуже бракувало.
Полонених Кібець відрядив до от. Хмари в село Чутівку, а сам з загоном зупинився ночувати тут же, в маленькому селі Чорнолісці. Смеркало, Кібець дав наказ козакам розійтись по селу і підкріпитись а сам з десятком козаків заїхав на подвір'я свого тестя Олекси Трихманенка. Тут часто бувала і переховувалась від комунарів та злих людей жінка Миколи Бондаренка-"Кібця", чорнява красуня Євгенія із своїм півтора річним сином. Тиждень тому назад тут спіткала її трагічна доля, большевицька банда страшними тортурами замучила її на смерть. Разом з нею замордували большевики й малого синочка, якого також звали Миколою. В нещасливу годину лишила тоді вона свою хату в селі Богданівці І лісом прийшла до тата разом з синочком щоб заховатися…
Кібець вже знав про трагедію своєї любої родини, але воєнний час не давав можливости упорядкувати наболілі, болючі справи, подумати над своєю долею. Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір'ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину.
З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.
— Тату! — гукнув Кібець, — якщо ви в хаті, вийдіть сюди!
У вікні блимнуло світло, а незабаром з хати вийшов тесть.
Микола зліз з коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татови ноги й гірко заплакав. Це вперше козаки бачили сльози у свого героїчного командира.
— Тату, татуню, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини й сина.
Хвилина непорушної тиші й напруження здавалася без конечно довгою. Всі плакали.
Горем убитий батько підвів Миколу і обняв, кажучи:
— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш, їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити.
— Де вони поховані? — запитав Микола.
— На городі, поміж яблунею і грушою лежать вони, — відповів батько.
— Хочу я їх сьогодні поховати по людському, якщо не можна по християнському, — промовив Микола. — Хто зна чи буде інша нагода для нас, чи довго ше я буду горе микати по степах та лісах, по цій нашій безталанній та бездольній Україні.
Микола взяв лопату і з батьком пішли до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами.
Засвітили ліхтар і почали обережно розгортати землю. Яма була не глибока і копачі скоро натрапили на вехні дошки, якими були прикриті трупи.
Витягли перше жінку, бо вона була зверху, а потім сіна. Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв і понесли до хати.
Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину-"труну". Серед хати постелили куль свіжого околоту, зверху застелили чистим рядном і положили мучеників.
Жахливий був вигляд нещасних жертв, сліди побоїв і знущань неймовірні. Трупи потемнілі, але ше не піддалися тлінню.
Колі вода нагрілась, принесли великі ночви і сам Микола помив трупи. Скоро нарядили в чисте вбрання, поклали в нову домовину й поставили її на лавці під образами.
Осиротілі батько і Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.
Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов дохати, перехристився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:
— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!
— Хібо ж це, пане отамане, робили люди? Це ж "нелюди"! — сказав Залізняк.
Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.
Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв з кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши кусок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались, в останнє попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою.
— Нещасні ми й нещасна наша Батьківщина, що не зуміла оборонитися від цієї червоної навали, — тяжко вболівав, прощаючись, Микола.
Домовину, тим часом, накрили і кришку прибили цвяхами, винесли й поставили на віз. Сумна процесія рушила на кладовище.
Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест.
На цій могилі повстанці поклялися знищити червоний Володимирський ескадрон.
Повернувшись до села, нашвидку пом'янули спочилих та, підкрипившись, пішли на Чутівку та Веселий Кут. Там хотіли відпочити і набратися сили для нового нападу на комуварів.
Їдучи дорогою, от. Хмара захотів побачити свіжу могилу дев'ятьох розстріляних побратимів-козаків, що впали жертвами підлої зради Щербака.
Поїхали. Десять козаків і Кібець супроводжували от. Хмару. Біля могили заїхали в ліс, поприв'язували коней до дерев, а самі зійшли над рів.
— Що ж маємо робити з цією могилою? — запитали козаки Хмару. — Чи перенести їх до тієї ями, що викопали червоні на галявині?
Подумавши, отаман відповів:
— Ні, братове, не час нам тепер упорядковувати всі наші могили. Нехай вони тут спочивають. Наш народ і так знає, де ворог нас складає.
— Коли здобудемо незалежну Україну, — продовжував отаман, — наш народ тоді перенесе їх тлінні останки до села Цибулева. Там, біля церкви св. Покрови тоді поховаємо їх у братській могилі і пам'ятник поставимо, або ж насипемо могилу " Слави". А тепер трохи впорядкуємо цю могилу.
Повстанці — одні підправляли і підкидали на могилу землі, а інші зрубали дубочка, обробили і поставили великого хреста з написом: "Тут спочивають 9 жертв комуністичиого терору, жовтень 1921 року".
По закінченню стали в строй, віддали трикратний "салют" і козацтво з отаманом вернулось до села, де й стояли якийсь час постоєм.
Червоні між тим, залишили село Цибулів та переїхали до села Зяамеики.
На порядку денному у повстанців тепер стояло важливе завдання, звести порахунки з Володимирським ескадроном. Бажання помсти росло не днями а годинами. Кібець особливо перейнявся цим завданням, він і раніш вже обмірковував, виношував в серці й голові плян не таку собі відплату, а цілковитого знищення того дикого й кривавого Володимирського ескадрону.
За ухвалою ради і отамана почалась дбайлива підготовча компанія. Розвідка зібрала докладні відомості розташування червоного ескадрону, свої люди що жили на терені Знаменки подали докладно всі важливі дані не лише топографічного характеру, але й внутрішнього розташування ескадрону, денного розпорядку червоних і рівня дістиплини.
Таким чином повстанці мали в руках навіть мапу з усіма позначенями де містився ворожий штаб, де мешкання командирів, комісара, де виставлялась варта і куди висмались застави.
Село Знаменка лежить на п'ять кілометрів від залізнічної станції. Через село проходить залізниця, що сполучує Знаменку з Києвом — Одесою. З одного боку села росте ліс, а з другого степ. В частині села від степу розмістився ескадрон. Кожного ранку грала сурма "збір", на широкій вулиці перед штабом червоні ладнались на перевірку. По перевірці розходились снідати, відпочивали і пиячити. Так минуло чотири доби.
Кібець підганяв командирів і поспішав не зволікати а діяти як можна скоріше аби ворог не встиг підкріпитися і зміцніти поповненням. Отаман Хмара вповні з цим погоджувався і незабаром все було готове.
Ніч випала темне, і непривітна, дув невеличкий осінній вітрець і падала холодна мжичка.
Чотири тачанки з кулеметами "максім" стояли в поготівлі на призначеному місці під Знаменкою чекаючи сигналу від Кібця. Отаман Хмара вийшов з Чорного лісу і дорогою Богданівка-Знаменка наближався до Знаменки, зупинився в бойовій готовності, чекаючи від Кібця вістового. Кібець з відділом кінноти мусить "без пострілу" захопити приміщення варти, роззброїти її, а далі діяти як у себе дома.
Проспівали перші півні, коли Кібець з відділом козаків залишили в степу коней, а самі гуськом, слідом за провідником, підкралися до Знаменських городів і дворів з високими огорожами, а там і до "караульного приміщення".
Ось вони вже у дворі, навкруги мертва тиша, все спить. Кібець з хлопцями зупинились біля комори й почали прислухатися. Раптом почули за ворітьми, на вулиці, тверді військові кроки кількох людей; що наближалися до воріт.
За пару хвилин відчинилася хвіртка і в двір зайшло четверо. Троє пішло до хати, а четвертий, почувши кінський тупіт і побачивши вершника, вискочив на вулицю з рушницею і закричав:
— Кто єдет?
Почув відповідь:
— Свой!
— Кто — свой? Пропуск! — кричав "розводящий".
— П'ять! — відповів вершник і в свою чергу запитав отзив.
— Портсігар! — сказав розводящий.
За хвилину приїхав другий вершник, це був роз'їзд, хлопці вирішили заїхати у двір покурити.
Розводящий відчинив одну половину воріт і вершники у дворі злізли з коней і поприв'язували їх до стовпів піддашшя комори.
Тільки хотіли вони братися до закурки, як Кібець із хлопцями вже тримали нагани біля носів ворожих вартових.
— Руки вгору! — скомандував Кібець. — Тут є для вас " прикурка"!
Спантеличені кіннотчики і розводящий не спам'яталися, як їхні роти були заткнуті і руки пов'язані назад.
— Не пищати мені тут! — пригрозив Кібець, — бо зразу вам кінець!
Пов'язаних вояків вкинули в комору і знадвору приткнули клямку. Розводящому розв'язали рота і першого пустили до хати, а за ним ішов Кібець і декілька козаків.
В хаті світилася гасова лямпа, прикручена на малий вогник. Всі вартові спокійно спали серед хати, на соломі. Їхні рушниці стояли в куті біля порога, на лавці лежав наган з пасом, що належав кулеметчикові.
Хлопці зразу прибрали до рук усю зброю і зупинилися біля порога, вартуючи біля себе розводящого. Кібець тримав "кольта" на поготовійпочав будити варту. Скомандував:
— Подйом!
Вартові, деякі з них тільки заснули першим сном, неохоче пробуджувались, чухались та позіхали. А хтось із них запитав:
— В чом дєло?
— Здєсь банда, — спокійно відповів Кібець.
Поки розгублені комунари кліпали очима, Кібець вигукнув:
— Встать, рукі вверх і ні с мєста! Хлопці, обшукать і впорядкувать "товаріщей'', — наказав козакам.
Один з кулеметників кинувся до свого нагана, що лежав з поясом на лавці, але наган уже був підібраний. Решту вояків блискавично обшукали, пов'язали їм руки та й повели до комори під замок.
Почувши гамір, з другої половини хати вийшов наляканий господар. Кібець зразу ж його заспокоїв, кажучи:
— У вас дядьку, буде все в порядку. Ідіть і спокіно відпочивайте аж до ранку. Зрозуміло? Ви нічого не бачили й не чули, а ранком вийдете і будете собі господарити, Була четверта година ранку, час зміни вартових і застави. Йшли міняти заставу в п'ятьох: Кібець, три козаки з рушницями і "розводящий". Розводяший ішов попереду, за ним Кібець і козаки з рушницями на плечах і ножами та револьверами в руках.
Коли наблизились до застави, що була в ямі між деревами, звідтіля залунав голос:
— Кто ідьот?
— Свої, — обізвався розводяший.
— Пропуск? — питає застава.
— Антабка, — відповідає Кібець та питає відклик.
— Ствол! — відповів вартовий застави.
Кібець зразу вигукнув:
— Ні з місця! Руки вгору!
Два вартових піднесли догори руки, а третій вхопився за револьвера, та ніж у груди звалив його на землю.
Двох нових полонених пов'язали. Зміна варти на заставі відбулася без шуму.
Тепер тут, біля кулемета лишились два козаки на варті і біля них дві запасні коробки набоїв.
Кібець з одним козаком-побратимом верталися назад до вартового примішення, ведучи зі собою двох нових в'язнів і розводящого.
Село ще спало. Навкруги тиша і спокій, лише співи півнів сповіщали скорий прихід ранку.
Прибувши до вартівні, Кібець вислав двох вістових на новопридбаних конях з рапортом до отамана Хмари. Третього коня Кібець лишив біля себе. Двох полонених вартових замкнули теж у комору.
— Що ви там робите майже цілу ніч, хочете на цій хляповиці поморозити нас? — жартуючи говорили козаки, коли вістові зупинилися коло застави от. Хмари.
— Та ви не жартуйте! — обізвався інший, — дивіться ж яких вони коней дістали, та ще й з сідлами!
— О о, це ше не все! Побачите якого коня Микола собі придбав! — весело відповідали вістові.
— Не даром кажуть вовка ноги годують, — хтось знову кинув жартома.
До гурту під'їхав от. Хмара, помітив добрий настрій і гумор серед козаків та веселу розмову, нових коней під віступами, та й питається:
— Ану кажіть скоріше, як там справи? —
— Поки шо дуже добре, пане отамане! Сім полонених, один "максимчик", дві скриньки набоїв в наших руках та шей охорону села без шуму перебрали в свої руки. Ми з побратимом, на оцих конях що маємо, об'їхали майже з пів села, — весела голосив вістун отаманові, — Так що в нас все в порядку, — продовжував він, просив Микола шоб прислали підводу забрати кулемет, набої та багато іншої, можливо зброї як Микола успішно закінчить свою всю роботу.
Станковий кулемет Максим
Не марнуючи часу вістуни поверталися до села разом з от. Хмарою, якого супроводжувала чисельна охорона з двома тачанками з кулеметами і відділ казаків-вершників, а за ними підвода. Їхали швидко, не марнуючи часу і діставшись до застави за селом, негайно поставили на возі кулемет, Вирішили бути в поготівлі, чекати на вислід бойових дій. Дві інші тачанки от. Хмара поставив в іншому місті, при дорозі від степу. Сам же він вернувся на свою заставу.
Кібець взяв собі належне підкріплення з прибулих із Хмарою козаків, підсилив належно варту на стійках та й на "караульному" дворі, а сам взяв двох своїх вістунів та знаного вже "разводящого", (дежурного по часті) й під'їхали до квартири командира ескадрону т. Грецького.
— Зайшли в двір і, як годиться, зручно розташувались: діжурний, під загрозою ножа, постукав у вікно. З хати почувся голос товариша Грецького;
— Кто там!?
Товаріщ командір, скарей подимайтесь, банда єсть! — з жахом промовив діжурний.
Командир відслонив завісочку на вікні, виглянув і переконався що то був діжурний.
— Одну мінуточку, я сейчас, — відповів і зник.
Не минуло й хвилини, як командир Грецький, майже роздягнений, чіпляючи на ходу пояс з револьвером, вискоччив з сіней і поспішно запитав;
— В чом дєло, діжурний, где банда?
Із-за вугла хати вискочив Кібець і, спокійно піднісши цівку кольта до носа командира, відповів:
— Банда здєсь. Рукі вверх!
Не встиг Грецький спам'ятатись і взятися за зброю, як двоє козаків уже його роззброїли.
— Тепер, товаришу командире, — промовив Кібець, — можете руки спустити.
Зайшли в хату. Крім Кібця й командира там нікого не було, бо замісник був у командировці.
— Знаєш що, командире, — почав Кібець, — я є той чоловік, чию жінку й дитину ти замордував. Як ти думаєш, що я маю з тобою зробити?
Грецький перелякався. Його широко розплющені очі бігали, ніде не зупиняючись. Він намагався себе опанувати і, трохи заспокоївшись, промовив;
— За твою жену і ребьонка я нє віноват. Ето падлец-політрук Галемба.
— Добре, — сказав Кібець, — якщо наш плян буде виконаний, я тобі, сволоч, дарую життя. Одягайся скоріш і наказуй горністові грати збір ескадрону, та негайно поклич свого комісара. Чуєш?
— Да-а… — відповів командир, — єслі ти мєня пощадіш, то свої меня разстрєляют.
— То вже до мене не належить, — відповів Кібець. Пока велася розмова з командиром, новий козачий коновой, за допомогою вартового, викликали комісара ескадрону і передали наказ командира; "негайно явітся!"
Після цього діжурний з пов'язаними руками пішов до комори на "відпочинок".
Новий кінний конвой супроводив півсонного комісара. Біля хати командира він жваво вискочив із сідла, поставив коня біла ґанку а сам бігом до хати. Не встиг переступити порога й питає:
— В чом дєло?
Та зразу зорієнтувався, коли побачив навколо себе несподіваних гостей. Затрусився, зрозумівши своє небезпечне втановшце. Він без спротиву дався себе роззброїти.
— Грайте збір ескадрону, скоро! — наказав Кібець.
— Что хотітє ви дєлать? Обєзоружіть? — спитав командир.
— Так! — була Кібцева відповідь.
Скоро викликали горніста і тривожна мелодія "збору" металевим голосом розірвала ранкову тишу вогкого повітря. Надворі почало розвиднятись.
Червона кіннота зібралась скоро. Старшин і підстаршин закликали у двір, що був обнесений високим дерев'яним парканом і тут роззброювали та відводили вже до сараю, під замок. Решта ставала в ряди посеред вулиці, що теж була обнесена парканом.
Коли всі були зібрані, то за наказом Кібця, колону червоного ескадрону з обох сторін було закрито. Наблизились дві тачанки, розвернулись і поставили колону під перехресний вогонь. Колона заворушилась, але не рушила з місця.
Під натиском Кібця і в оточенні конвою, командир ескадрону Грецький вийшов і перед ескадроном об'явив:
— Товаріщі! Ми окружени, я больше не командір, командір — вот он, — він показам на Кібця. Теперь он вам даст свой пріказ.
Кібець сів на коня, виїхав наперед і промовив:
— Не хвилюйтесь, товариші! Всі ви будете живі, але й не думайте тікати, бо потрапите під перехресний вогонь що ним обсиплять вас наші меткі скоростріли.
— А тепер, ескадрон, слухай мою команду! — залунав дзвінкий голос Кібця, — складати зброю! По одному наліво-о, марш!
Червоні кіннотчики спокійно, без спротиву, під'їжджали по одному до повстанської застави і складали зброю на віз. Після цього кожного особисто обшукували і тоді червоноармійці знову ставали до строю.
Належну кількість гарних коней відібрали для своїх потреб і для резерви.
Так було роззброєно Володимирський ескадрон в числі до двох сот вояків, решта, приблизно 25 осіб були в роз'їздах і під роззброєння не попали.
Впорядкувавши вози з набутим знаряддям, повстанці від'їжджали на дорогу і ставали до валки.
Затриманих бранців перевірили і декого відпустили, а політрука Галембу з його вірними прислужниками і трьох "косооких" пов'язаних посадили на вози і теж прилучили до валки.
Стрій червоноармійців стояв і чекав остаточного розпорядження.
Нарешті Кібець під'їхав до командира Грецького, подав йому руку і сказав:
— Залишаю тобі твій ескадрон, роби що ти хочеш з ним.
Потім повернувся до строю, подав команду:
— Смірно!
Всі затихли й стояли струнко.
Кібець вистрілив з револьвера вгору і після маленької павзи весело сказав:
— Я, товариші, вам більше не командир. Вашим командиром остається товариш Грецький…
На прощання Кібець дав другий постріл угору і залишив ескадрон. По цьому пострілові повстанці вирушили в дорогу. Кібець їхав позаду валки, а за ним, в ар'єрґарді їхали дві тачанки. В степу за селом дали декілька стрічок з ново добутих скорострілів.
Їхали помалу. Були дуже задоволені успішним роззброєнням ескадрону і тим, що поповнився повстанський арсенал на два скоростріли системи "максим" і "Люіс". Добавилося до двох сот рушниць з набоями, гранати, т а пара десятків різних револьверів і набоїв до них.
Із штабу добули списки осіб, що підлягали арешту, забрали різні накази і телеграми кременчуцького Губ. ЧеКа.
Отаман Хмара тихою ходою вів свій відділ до лісу Чорного, за ним рухалась Кібцева валка і кіннотчики.
Біля Поляни /чи Поляної / Кібець зупинився для порахунку з Галембою і " косоокими" за жінку й дитину.
Тут же розстріляли декількох комунарів, що брали колись участь у розстрілі дев'ятьох побратимів, яких зрадив Щербак, Від'їхали трохи від місця порахунку і всі стали постоєм.
Отаман Хмара призначив кулеметчиків до ново здобутих кулеметів, оглянув придбану зброю і сказав:
— Багато для нас усього цього. Повеземо до Холодного Яру й віддамо там якомусь відділові, що потребує.
Спочивали тут недовго. Треба було поспішати до Холодного Яру, де мала відбутися давно заплянована нарада повстанських загонів, що були об'єднані з Холодним Яром.
З Чорного лісу, поза Веселим Кутом, перейшли в ліс Чуту. Там спинилися над свіжою могилою дев'ятьох розстріляних побратимів, віддали знову "салют" та провідали ту землянку, з якої їх забрали. Отаман Хмара з своїм оточенням об'їхали всі сховища. Дещо залишили тут, а дещо взяли для поповнення, та й рушили до села Гутняцька.
Майже рік не була тут ворожа нога, та мабуть не скоро і буде після цих Знаменських подій, боялись і боятимуться Хмари та Кібця, цих легендарних звитяжців, що наводили жах і трепет на всіх ворогів України.
З Гутницької маршували лісом Чутою до Мотриного, а потім до Кріселецького і, нарешті опинились в Холодному Яру. Сюди почали вже прибувати повстанські частини на нараду, Отаманом Холодного Яру був вибраний заступник Василя Чучупаки, Чорнота, що звався " Деркач".Чорнота розподіляв прибулих на постійно селах, а розводив їх його адьютант, якого одні звали "Гриць", а другі " Юрко". А прізвище його було — Горлиця, бо мав тоненький, як у горлиці, голосок.
Отаман Хмара став у Яничі. Шполянський відділ отаманів: Ґонти і Гризлд, що складався з трьох сот шабель та невеликої частини піхоти, розмістився у славному Суботові, а отаман Завгородній — у селі Матвієвці. Нараду було скликано у село Медведівку.
Відкрив нараду от. Чорнота і сказав коротке вступне слово.
— Славні побратими! Від того часу, як ми перший раз вліті тут збиралися, сталася велика зміна. Багатьох наших козаків і отаманів не стало в наших рядах. Не стало і нашого Головного Холодноярського отамана, Василя Чучупаки /Деркача /, він загинув від руки атентатчика, провокатора-жида.
Пам'ять поляглих вшанували трихвилинною мовчанкою. Після цього Чорнота говорив недовго, бо нараду довелося припинити.
За пляном ЧеКа, чекіст Ф. Дзержинський, з допомогою яничара Баліцкого, їздили по Україні, нищили національне українське відродження та закріпляли сов. владу. Саме тепер Дзержинський мав намір очистити Холодний Яр та всю ту округу, щоб відкрити дорогу: Новогеоргієвск, Чигирин, Олександрівка, Сміла — Бобринська.
З цією метою він побував у Кременчуці, зібрав там чекістів та червоного війська і Дніпром, на пароплавах та баржах переплив до Новогеоргієвська, де доповнив своє військо якоюсь частиною. Там же він озброївся ще двома гарматами і вирушив на села: Андрусівку, Стицівку, Галаганівку та вступив і до Чигирина.
Був Дзержинський тут тиждень чи більше. Настановив свою владу із місцевих яничар та "вибранців божих", що люблять чужу кров і оголосив амнестію, але на оголошену амнестію ніхто не з'явився.
Після цього почалися арешти. По селах чекісти заарештовували запідозрених у націоналізмі людей, звозили їх до Чигирина, і тут допитували…
Зібрали вони до двох десятків ні в чому невинних селян і обвинуватили їх в бандитизмі та нездачі хліба. Тут же за наказом чекіста Дзержинського, половину з них вивели на "пісок" і розстріляли, декого звільнили, а решту арештованих розстріляли, коли Дзержинський виходив з Чигирина.
Відходячи, загрожував:
— Вот так будут унічтожени все врагі совєтской власті!
Саме під час холодногорської наради, яка тількишо почалася, наспіла вістка, що Дзержинський з Чигирина прямує на Ведмедівку зі своїм численним військом ще й з гарматами.
Повтанці почали жартувати з пляну Дзержинського, що хоче "відкривати дорогу":
— От іще один і "відкриватима дорогу". Багато вже було таких, що намагалися її "відкрити", але не відкрили, бо дуже туго вона " закрита". Лоби тільки собі побили. Так і цьому, що прийде, то "лапті сплетемо"…
Отаман Чорнота запропонував відкласти нараду на пізніше, а тепер зайнятися підготовкою до оборони. Сказав, що має відомості про ворожу розвідку, яка вже дуже близько.
Нараду відклали до слушного часу і почали готуватися до зустрічі з ворогом.
З піднесенням був вироблений план оборони та наступу, за яким ворог мусять бути повністю знищений, а сам Дзержинський — роздертий.
Дзержинський вийшов з Чигирина і взяв напрямок на село Ведмедівку.
Плян лінії оборони, відступу та обходу ворога, мав кожен отаман зокрема і був готовий до зустрічі з ворогом. Але Дзержинський дійшов до Миколаєвського манастиря і спинявся. Даремно повстанські частини готувалися дати йому бій.
ДзержинськиЙ перейшов Тясмин і не пішов ні на Суботів, ні на Ведмедівку, а звернув на с. Адамівку, а потім на Чаплище і Подорожнє. Втік!
— Чому це так? — запитували отамани один другого, чухаючи голови.
Очевидно, Дзержинському донесла розвідка, що в лісі та Холоднім Яру зібралася велика повстанська сила та чекає на нього. Він, щоб не попасти до лісових "дзяблів" та щоб вони йому не "сплели лаптів" як Володимирському ескадронові в селі Знаменці, звернув в інший бік і втік. Гнатися за ним не було потреби.
Після тих подій, частини отамана Хмари і холодноярські втупили до Чигирина, з якого, після від'їзду Дзержинського, вся влада втекла, наробивши там не мало лиха.
Військова нарада була скликана в селі Матвієвці, в місцевій школі, тут стояв зі своїм відділом от. Завгородій.
Відкрив нараду от. Чорнота, сказав вступне слово і дуже жалував, що нарком ЧеКа втік. Попросив до слова Батька.
Батько вийшов наперед, змучений але жвавий, обвів присутніх поглядом і зробив доповідь про сучасний стан.
— Дорогі побратими! Стан на фронтах докладно нам не відомий. Знаємо тільки, що війна навкруги кінчається. Десь іще ходить там Махио, та ми.
Присутні з зацікавленням слухали Батькову доповідь, сподіваючись почути від нього щось важливе та підбадьорююче.
— Про наше Військо УНР, на чолі з Петлюрою, теж немає докладних відомостей, — продовжував свою доповідь Батько. — Як ми бачимо тепер, комуна два фронти, та ше й велике повстання майже по всій Україні витримати не зможе. Я маю відомості, хоч і не офіційні, але правдиві, що комуна хоче віддати змінливим полякам всю Західню Україну і половину Волині, аби вони замирились. Як видно, Поляки з УНР зламали договір і ніякої допомоги від них не можна чекати, нині на польському фронті тихо. — коли вони замиряться, то правдоподібно, що наше військо УНР піде до поляків за дроти.
— Військо Будьонного, — вів свою доповідь далі Батько, — та інше було перекинуте до Криму, на фронт Вранґеля. Але самі вони вибити білогвардійців із Криму не змогли і попросили на допомогу Махна. Цей добре, кажуть, знає Крим та Лиман і перевів червоне військо десь по мілководдю Вранґелю в тил.
— На Вранґеля, пояснював далі Батько міжнародню ситуацію, — наші надії не покладали. Він боровся за єдіную і нєделімую Россію, забив голову Кубанської П.Ради Миколу Рябовола, після чого кубанці не схотіли воювати й відкрили фронт. Війська у Вранґеля залишилося мало і тому його розбито. Нині комунари розправляються в Криму, як вони хочуть.
— Як видно з цьогогна закінчення доповіді говорив Батька, — наше становище щодалі стає безнадійнішим. Є ще, правда, і такі відомості, ніби то Польські владарі дають нашому війську УНР змогу перегрупуватися, звертаються й до нас, щоб ми ще потримались і почекати на зв'язкових. Ми, правда, тримаємось, відбиваємося від навалу, що насувається з усіх боків. Нас висліджують, виявляють наші сховища, все що далі, то гірше. Думаю, між нами щодалі все більшатиме 'яничарів-щербників", яких не порахувався з раненими побратимами, а віддав їх на знищення. Після цих слів Батько підвівся.
— Вічна пам" ть нашим славним лицарям-козакам і великомучениці дружині Миколовій Євгені та синочкові малолітньому Миколці. Вшануймо їх вставанням та однохвилинною мовчанкою, — сказав от. Чирнота.
Всі повставали і шанобливо посхиляли голови. Після ж хвилинної мовчанки от. Чирнота завважив:
— Коли б на цей час не було тут вас, то я певний, переконаний що ця сила була б пішла наступом на нас. Які б були успіхи бою — трудно сказати, але втрати були б великі з обох боків. Тому ми й уникаємо, мусимо оминати ворога у відкритім бою, ми запроваджуємо тактику несподіваних нападів, обходів, так як то зробив от. Хмара з Володимирським ескадроном в селі Знаменці.
— Думаю, продовжував от. Чирнота, що ми мусимо добре обговорити наше майбутнє та виробити докладний плян дальшої нашої боротьби.
Потім от. Чирнота попросив до слова от. Хмару.
Хмара підвівся, розповів про хід своїх дій, де переходили, по яких лісах та місцевостях, де, коли і які мали сутички, скільки вибуло козаків і скільки ще залишилось в ладу. Так само розповів про відомі всім міста і села та й ліси де відбувалися бої, про вовчі стежки якими доводилось часто пробиратися щоб обійти ворогову стежу.
Далі от. Хмара розповів про найновіші події докладно зупинившись на зрадникові Явдокимові Щербакові що пішов на послуги до большевиків і видав сховище-землянку, наслідком чого дев'ять ранених осіб було забрано а інші тільки завдяки щасливому випадку тепер є між нами. А захоплених большевики розстріляли, загинули смертю лицарів. Ми не встигли їх врятувати тільки тому що дорога далека, мокра, з перешкодами і ми запізнилися з допомогою. Однак, наш Микола все ж таки хвоста їм відрізав…
В цій хвилі всі козаки повернули голови до хороброго Миколи і вдячно подивилися. Микола, невеликий на зріст, підвівся на ноги, уклонився козакам і сів.
Отаман Хмара продовжував:
— Після тих подій та похорону своєї дружини та синочка Микола став у головах могили і поклявся помститися червоному ескадронові і його командирам. Звернувся він до мене, але я мав сумнів, чи вдастсься нам розбити такий добре озброєний ескадрон, що має більше двох сот шабель.
— Але Микола наполіг, — вів далі Хмара свою розповідь розробив плян, зв'язався з потрібними провідниками з того кацапського села, приніс мені той плян і вимагав як найшвидшого виконання. Я погодився. Наскок нам удався як найліпше…
Потім от. Хмара засміявся й додав:
— "Кібець" — птах, що літає і ловить курчат та курей поодинці, а наш Микола — "Кобець", як його прозвала комуна, піймав до двох соток. Майже цілий ескадрон забрав без одного пострілу. Він виконав обіцянку, що дав на могилі своєї родини і тепер він вільний, може прямувати, як каже сам Микола, на всі чотири вітри.
Всі встали. Отаман Чирнота підійшов до Миколи і потис йому руку, подякував на відвагу і сказав:
— Вельмишановний брате Миколо! Коли б наша Україна була Самостійною, ти б удостоївся самої вищої нагороди.
Всі присутні гучно зааплодували.
— Так, пане отамане! Приспана ворогами наша бідна-бідна мати Україна, а ми, її сини не маємо сили щоб оновити, поставити її на власні ноги, — відповів Микола. — Москва має перевагу бо вона століттями садовила на вільні землі серед нас своїх злодіїв, а тепер їх розмножилось не мала кількість, і вони їм допомагають нас поневолювати. Та й своїх зрадників не мало що за юдині срібняки продаються ворогові, вони й не подумають про те що пізніше і їм петлю закинуть на шию, — з сумом зітхнув.
— Довідався я про свою батьківщину від свого, по матері, 90 літнього діда Юхима Дорошенка, — продовжував далі Микола, — він розповідав мені, що наш рід повстав з часів гайдамаччини, та не лише наш рід, а й половину села. В 1912-15 роках від учителя в школі Захарія І. Божка, що, організував і вів гурток, ми довідались і про наші лісові простори, про Чорний ліс, про Чуту та інші.
Нині ми боремось, — вів далі Микола, — з жорстокими ворогами що напосідають з усіх боків, але ми безсилі, ми й змагаємось і відчуваємо що Вільної України ми не здобу, демо. Добуде Волю наше наступне покоління яке впізнає ворога і зрозуміє своїх батьків та чиї вони діти. Вони виженуть ворога і Вільну Україну здобудуть, і віру Православну відновлять.
Ще хотів би вам додати, нам треба намагатися на Чигринській горі, на якій Байда Вишневенький в 16-му столітті оборонявся від татаро-монгольських орд, створити історічний музей.
Потім Микола підвівся, виструнчився і гукнув;
— Слава Україні!
Всі раптово підвелися на ноги і гучно гукнули;
— С-л-а-в-а!
Після цього от. Чирнота оголосив перерву.
Під час перерви Миколу обступили козаки зі запитами:
— Ну, а що як би тобі не вдалося? — питав один з них.
— Що б тобі тоді зробила комуна? — додав інший.
Микола нічого не відповів і тільки засміявся, — Мабуть те, — сказав хтось з гурту, — що зробили з князем Ігорем древляни.
— При потребі, — не моргнувши вусом, відповів Микола, — я володію двома пістолями… Руки догори підіймати, та просити помилування я не збирався. То ж живим я комуні ніколи не дамся!
Після перерви нарада продовжувалась. Виступів було досить багато і всі нарікали на поляків. Але виглядало так, що іншого виходу не було, або йти до них, або самоліквідуватись. Це питання поставили на голосування.
Виявилося, що більше як дві третини присутніх були за те щоб ще потриматися.
Залишилося ще останнє питання: вибір Головного Отамана. Одноголосно вибрано Івана Ґонту. Гонта підвівся і подякував за вибір і довір'я, а потім сказав:
— Високодостойний Батьку, шановні отамани, панове старшини й козацтво! Я тут не часто буваю, можливо що й не скоро знову буду, але мені хочеться пригадати про цей славнозвісний Холодний Яр, де колись збирались месники і звитяжці народні під проводом Залізняка та Ґонти, прізвище якого оце й тепер я собі прибрав. Вони, оборонці скривдженого українського народу, в 17-му столітті тут збір робили щоб гуртом повстати на поляків. Тут вони сходились: батько з сином, брат з братом мов із хреста зняті, /Т.Ш./ щоб на ворога лукавого одностайно стати.
На лугах Тясмину, продовжував він, коней попасали, а над яром, на горі манастир де ножі святили і клялися різати католиків які за допомогою польського короля та й своїх магнатів зрадників Кунцевичів, Потіїв, Терлецьких та інших зрадників православної віри, вогнем і мечем запроваджували католицизм. Православні церкви обертали в костьоли або віддавали жидам в оренду. Хто робив спротив, того садовили на палі. Такими методами на Україні запроваджували католицизм вороги українськими зрадницькими руками.
А коли тих ворогів поменшало, прийшли інші вороги і супостати, цим разом з півночі — московська комуна, яка лізе на Україну щоб прибрати до своїх рук, бо без Украї — ни вони вимруть з голоду. Ми бачимо що вони нині виробляють, а коли приберуть край до своїх рук, робитимуть і каратимуть людей ще більше.
Згадав головний отаман повстанців і вірш Т. Шевченка Чигирин, та вогонь новий з Холодного Яру. Сказав:
— Ми не в силі повіяти таким вогнем щоб спалив всю ворожу силу, але хай ворог знає що український нарід є і буде, він бореться і рано чи пізно дійде своєї мети.
Отаман Іван Ґонта
— Я приєднуюсь до слів нашого славного козака Миколи, що сказав: Наш нарід мусить упізнати ворога і себе, (підійшов до Миколи і потис руку) народ об'єднається та і стане гуртом на захист своєї Батьківщини, буде продовжувати боротьбу своїх попередників, що боролись за Волю, за віру православну, — продовжував він, — за Церкву Христову, за рідний край, за славних гайдамаків що тут серце живе своє розбивали… та кров свою і ворожу густо проливали, і нам ту велику славу передали.
Український народ, — вів далі він, — не складав зброї і не складе, і ніколи не зречеться боротьби за краще майбутнє своєї Батьківщини, і пізно чи рано " повіє вогонь новий з Холодного Яру " з такою силою що спале всю ворожу силу аж до Кремля!
В залі гучно залопотіли жваві оплески і грізно гримнуло вояцьке С-л-а-в-в-а-а!…
Потім гол. отаман додав:
— На Захід ми покищо не підемо, бо мої козаки бажають ще залишатися на своїй Звенигородщині. Правда, тут осівся Яхонтов-Дибенко із своєю дивізією, але ми з ним воювати будемо, чи не будемо, а більше "матимемо діла" з продаґентами і місцевою червоною владою. Будемо тримати зв'язок з Холодним Яром, з отаманом Чорнотою, та при потребі допомагати один одному.
— Бо у нас, — закінчив Гонта свою промову, — одна з ними мета — Соборна й Незалежна Українська Держава!
Всі встали і проспівали " Ще не вмерла Україна"!…
На цьому нарада закінчилась.
Головний отаман Гонта відійшов на свою Звенигородщину, а Хмара і Завгородний зійшлися тут же в Матвієвці на свою нараду, на яку прибув і жвавий Юрко Горлиця-Горський.
На нараді вирішили разом, спільними силами намагатися ще раз пробитися на Захід, до Польщі або до Румунії. Хоч отаман Хмара не мав бажання йти на Захід, але Завгородний його намовляв, кажучи:
— Якщо пройти всім не вдасться, то з останньої зупинки вишлемо до штабу армії УНР своїх зв'язкових, маємо добрих хлопців з галицьким мовленням і вони підуть і розвідають та й принесуть нам усі відомості, що робиться в Польщі з нашим проводом та військом.
Довго не думали. Зробили реорганізацію своїх частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції отаманові Чорноті, та й мерщій у дорогу. Поспішали, поки нема снігів, а тим часом зробилася відлига і потепліло.
З Матвієвки повернули до лісу, пройшли ним певну віддаль, а потім повернули і пройшли поміж селами Вищими та Нижчими Верещаками до села Соснівки, де перебули одну добу. Тут Микола Кібець довідався, що до села Цибулева вступила червона частина, так звана "БеБе"/ борьба с бандітізмом/.
То ж Микола й запалився бажанням всипати трохи перцю до тієї " большевицької баланди".
Він просив от. Хмару вдарити всіма силами на Цибулів, але Хмара і Завгородний не радили відхилятися від наміченого пляну вимаршу і не погодилися на пропозицію Кібця. Навпаки, вони домагались, щоб іти наміченим шляхом усім разом.
— В такому разі, — сказав Кібець, — ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулева, а потім вас незабаром дожену.
Отамани трохи нарікали на неслухняного Кібця, але й не дуже боронили, кажучи:
— Нехай вчинить свою волю, а як залишиться з головою то дожене нас.
Взявши з собою до сорока козаків і кулемет, Кібець на світанку вирушив своєю дорогою.
Хмара іЗавгороцний помаршували своїм шляхом через залізницю на Рубаний Міст, звідтам на Бовтижку де зробили перевірку, а далі до лісу Раєвського в якому й спинилися чекаючи на Кібця. Хотіли довідатись про нього та вияснити що з ним сталося.
Після роззброєння Володимирського ескадрону навколиші лісові села, в тім числі й Цибулів, були без місцевої влади, яка тепер сиділа на станції Знаменка. В селах верховодили війська "БеБе".
На станції Знаменка, та й по інших залізничних станціях та селах були розвішані великі большевицькі плякати з малюнком хижого птаха — кібця який нападає на чевовоармійські лави. Цей кібець в своїх кривавих пазурях несе двох червоноармійців як курчат, а з них великими та густими краплями стікає кров. Він же ще швидше летить за другими, витягнувши шию вперед і клює своїм кривавим дзюбом переполоханих вояків. Під цим малюнком на плакаті великими літерами напис: Бандит — кобець!
Правда, не довговічним був цей плякат. Большевики й самі скоро розкусили дух того малюнку, що лякав не людей а червоних і зміцнював завзяття повстанців. Плакат скоро ліквідували.
Частина по боротьбі з бандитизмом що розмістилася в Цибулеві, складалась лише з кінноти. Штаб і командир містилися в хаті Івана Лимаря, що жив рядом з церквою св. Миколая. Большевики тероризували населення, а особливо старого Бондаренка Степана, батька Миколи Кібця.
Про ці речі Кібець довідався ще в Соснівці, а тепер з своїм загоном поспішав до Цибулева щоб ще раз пригадати товаришам "почем сотня гребешков".
Наступного дня вранці Кібець явився до табору Хмари в Раєвському лісі. Йому на зустріч вийшли отамани Хмара і Завгородний. Кібець від задоволення аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки його просто тріюмфували, кажучи: Комуні таки всипали трохи перцю.
Пізніше, на дозвіллі, в гурті отаманів і козаків, Кібець розповідав про свій напад.
— Свій-відділ я зупинив у ліску Чутках, який близько від великого лісу " Чути". Призначив місце, де має бути засідка і наказав чекати мене, чи мого повідомлення. Можливо, мені вдасться привести червоних під засідку. Коли до вечора не вернусь, то щоб далі не чекали, а доганяли загін. Ще сказав я їм щоб слідкували пильно, можливо я буду їхати з червоним командиром попереду, поруч, то аби вважали на мій сигнал: я буду увесь час надівати та скидати з голови кашкета. Це я робитиму щоб бува не стрілили в мене як відкриєте вогонь по ворогові.
Обумовивши ці подробиці, наостанку додав:
— Про дальшу мою підготовку, про наступний хід нашого задуму я вас повідомлю.
Після цього розпорядження я взяв трьох сміливих козаків, ось вони тут, переодягнув їх в червоноармійську, з п'ятикутною зіркою будьонівку уніформу, добре озброїлись револьверами, шаблями і рушиницями, набрали з собою гранат і рушили. Для більшої певности я надів через плече командирську планшетку, приліпив комісарську борідку, і козаки казали: Наш командир мас чудовий вигляд.
Гей, кажу, хлопці, або голову збути, або слави здобути! За мною, кажу, хлопці! І нас чотири вискочило в степ, помчали як Тарас Бульба з синами. Об'їхали навколо села, а потім і в село повернули. Тут нас зустрів ворожий роз'їзд із двох вершників. Где єсть ваш командир? — запитую сміливо привітавшись. Вони мені відкозиряли і без жодної пвідозри довели до хати Лимаря, хоч я і сам ліпше знав село, ніж вони, бо тут виріс, але червоні про це нічого не знали.
Приїхавши до Лимаря ми вдвох з Іваном ідемо до хати. Роз'їзд трохи постояв коло хати і від'їхав. Тільки ми вступили до сіней як нам на зустріч Вустя, Лимарова жінка. Як глянула на мене, зразу ж пізнала, і з переляку закам'яніла. Я вловив її погляд і приклав палець до своїх уст, подав знак, щоб мовчала. Вона вернулась у другу половину хати і більше не виходила ні вона, ні її чоловік.
Ми сміливо зайшли в другу кімнату де мешкав командир, а з ним разом ще один військовий, напевно його заступник чи помішник. Переступивши поріг як належиться, ми козирнули, і я відрапортував:
— Командир енського ескадрону армії Будьонного Хлебов, по пріказу наркома товаріща Троцкого прібил для борби с бандітізмом в етіх районах.
Командир встав, подав руку і ми чемно один одному потиснули.
— А где же ваша часть, товаріщ командір Хлебов? — запитав командир.
— Мой ескадрон в Єлісаветградовке расположілся, товаріщ командір, — відповідаю і витягши з планшетки свої документи подаю йому на стіл. Він не дуже дбайливо приглядався до документів, лише глянув на печатку і повернув мені назад, — Очень харашо что прібилі, садітесь, будем друзямі, а тепер — чем могу услужіть вам?
— Я с ордінарцамі прібил в Цибульов ознакомітся лічно с местностю і познакомітся с вамі, товаріщ командір, чтоби договорітся о совместном виступленії протів банд Хмари і Кобця, — відповідаю йому.
— Очень харашо, товаріщ, очень пріятно! Спасіба! — подякував командир.
— Местность здесь, відать, курортная, — почав я заговорювати йому зуби.
— Да, да, вероятно когда то била спокойная, для отдиха, а тепер — очень опасная. Тепер, пожалуй, здесь можно очень скоро попасть на вечний упокой, чєм на курортний отдих, — занепокоєно відповів.
— Да, — додав я, — но нам, будьоновцам, не впервиє із коварним врагом встречатся на полє боя, не даром ми закалялісь на фронтах, а с етімі груповимі бандамі ми легко справімся, — кажу йому зухвало.
Командир посміхався. Він був в доброму настрою і від моїх слів ще більше бадьорився.
— Не мешало би нам совместно проєхать і посмотреть местность, ознакомітся с обстановкой, — запропонував йому, — чтоби без потер еті петлюровскіє остаткі согнуть в баранній рог. А для всякого случая возміте с собой какіх нібудь два трі десятка!
— Да, да, конечно, я сейчас прікажу!
Наказ його був негайно виконаний. Він узяв з собою з пів сотні вершників і ми з такою ескортою рушили на огляд місцевости. Тим часом я повідомив своїх як і кудою ми будемо їхати.
Я з командиром попереду, за нами вершники. Їдемо ми спокійно, спочатку селом Цибулевим, потім розглядаємо і Робимо оцінку округи, обмінюємось заввагами. За селом поїхали дорогою через греблю на Чорноліску в напрямі до Веселого Кута. По одному боці дороги ліс і гори, а з другого боку річка й болото. Доїхали до балки, тут засідка.
Я зняв кашкета з голови, потім надів на голову. Хотів повторити це умовлене гасло та вже не було потреби. З засідки, з ярка сипнуло кулеметним і рушничним вогненним шквалом такої сили мов би це було пекло.
Вершники, що їхали за нами, рванулися врозтіч.
Спантельчений червоний командир розгублено кліпає і оглядається на всі боки, не розуміючи що потрапив в пастку;
— Что ето такос, что нам делать? — з острахом питає.
— Отступать надо, в село. Там займйом оборону.
А його вершники вже й самі, як навіжені летіли до села рятуючись від повстанських куль що свистіли за ними. Інші опинилися в болоті, деякі лежали на шляху і по ровах біля дороги.
Повертаючись до села, оборони вже не займали. Я побажав своєму "другові" командирові з пістоля вічного і спокійного відпочинку… Він впав з коня край дороги. Гнатись далі за большевицькими рештками я не дозволив, бо між ними були й мобілізовані. Все закінчилось дуже добре, без шкоди і без втрат з нашого боку. А за добру роботу червоний командир залишив нам доброго коня… — жартував Кібець.
— Ну, що ж, тобі щастить Миколо, на свому рахунку і бойовому конті маєш ще одну перемогу. Вітаємо з успіхом! — сказав Хмара і потис Миколі руку. Так само подав руку Залізняк та Завгородний. Микола свого коня віддав Хмарі, а для себе залишив щойно здобутого в червоного командира. Поклепав його по шиї, погладив долонею і промовив:
— Добрий кінь, вишколений, і хоч на мене косить сердитим оком але хліб і цукор бере, значить, будемо друзями, заприятелюємо.
— Хоч ми ізЗавгородним твій вчинок не виправдували, але роботу ти Миколе, зробив знаменито. Хай комуна затямить, не забуває що ми ще існуємо, — зробили висновок отамани Хмара і Завгородний.
З Раєвського рушили на Вербовий, Давидівський, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминаємо міста та села де стоять червоні залоги, бо будьововський наш одяг доношувався, багато з нас мали вже всяке різнородне вбрання і це нас виявляло перед ворогом і перед ворожим населенням.
Першорядний нашим завданням було здобуті військовий одяг: зробити напад на якусь велику залізничну станцію, де стоять цілі ешельони з одягом та амунуцією. З цією метою ми зупинились біля ст. Бобринської. Стали постоєи у селі Бузівці.
Ніч минула спокійно, але розвідка донесла, що по селах стоять Будьоновські залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанські загони.
Отамани повідомили козаків про можливі напади, тому всі повстанські відділи мусять бути готовими. Ворог вас уже виявив і одного ранку Вудьонувська кіннота в кількості біля сотні щабель зробила на нас наскок.
Під селом звели бій і почали відступати в напрямку Жажківців, поспішаючи до маленького ліска.
Кібець із своїм відділом кінноти та кулеметом, чвалом поспішали наперед, щоб обскочити той лісок і залягти в рові оброслому густим чагарником.
Отаман Хмара з боєм почав відступ до ліска, але будьоновці кинулись оточувати загін Хмарі намагаючись як можна швидше відрізати від ліска. Отамани Хмара і Завгородній з своїми повстанцями-козаками перебіглі за бугорок і там залягли. Звідтам і сипнули по ворогові сильним рушничним та кулеметним вогнем. Ворог зупинився понісши великі втрати, а потім трохи відступив очікуючи кінця бою та рештки відступаючих своїх сил. І справді допомога прибула, з села Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти і чвалом летіла з двома тачанками попід ліском, де заліг Кібець з своїм загоном намагаючись оточити Хмару і Завгородного. Кібець дав команду приготуватись, чекати на сигнал.
Коли червоні були проти засідки на віддалі одного півгону, Кібець подав команду відкрити вогонь.
Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці, зливою, як град посипались кулі на ворожі лави. Несподіваний вогонь викликав серед ворожих лав дику паніку та замішання в командирів які не сподівалися нападу збоку.
Поле враз усіялось трупами та раненими червоноармійцями і кіньми, кулеметні тачанки лежали боком. Рещта уцілілих вершників повернула тікати. Бій закінчився з такою швидкістю як і розпочався.
На полі бою залишились до двох десятків вбитих та й тяжко ранених, а між ними й коні. В цьому бою попав під кулі й червоний "герой", комісар Абраша Біляков та начальник штабу якийсь Мурзій. Про це розповів один ранений полонений, що добре знав обох командирів, з якими довгий час був на фронті.
Юрко Горлиця зняв з Біляковича планшет, заглянув до середини і там виявив чимало секретних паперів. Дальший повний ретельний обшук червоних "тузів" допоміг виявити зашиту в мундирі картку з написом: "ВЧК, Абрам Білякович, действует под кличкой Б. Зуб".
— Це дуже цінні для нас документи, — сказав Кібець і забрав з собою планшет з усіма документами щоб докладно їх простудіювати разом з Хмарою та Завгородним. (Секретній відділ провадив Залізняк).
Після цього перевірили поле бою, підібрали все що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли в ліс і там заховались. Вночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм в зашифрованому стані невідомими кодами, і це позбавило нас можливости розгадати військові таємниці. Але були розпорядження і накази писані без кодів, один з яких звучав так:
Ком. Дівізії, спец Отдел ВЧК. Москва. Секретно.
Ввіду перемірія с Польщей, всє войска перебросіть на Крим. Проходя по правой сторонє Днепра, пріказиваю помогать спецотдєлам унічтожать партізанскіє отряди. Партізан, белогвардейцев і петлюровскіє остаткі.
Об'явіть амнестію. Сложівших оружіє расстрєлівать негласно без суда.
Председатель ВЧК Фелікс Дзержінскій
Цей важливий наказ Завгородний прочитав перед лавою цілого загону, але повстанці вислухали його спокійно, бо ці речі були давно всім відомі. Ще тов. Калінін в селі Дмитрівці пустив такого туману амнестією, закинув вудку і таки трохи зловив наївноі "рибки", але тепер уже досить, вже з дурнів виросли, чекістам ніхто не вірить.
— Нині проходить хвиля чергової брехливої амнестії, — сказав отаман Хмара і витяг з кишені одну большевицьку відозву і прочитав перед козаками. В цій відозві комісари звертаються до українського населення з закликом не ставити спротиву большевикам, русскім братьям, з якими під час війни 1914— 17 років з "общего" котелка разом їли кашу.
— Сдавайтесь, вам всьо будет прощено! — закликалось наостанку у відозві, — Потом кто куда пожелаєт, туда себе і отправітся, кто домой а кто і в красную армію. А закончітся война — все будем жіть мірно!
Закінчивши читати отаман Хмара порвав цю брехливу відозву, кинув під ноги і потоптав.
Всі мовчали. Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було. Можливо серед повстанців і були провокатори, або слабодухі але дуже добре конспірувалися, бо Кібець їх дуже скоро розпізнавав.
Стояли тут кілька днів, трохи відпочили, упорядкували свої справи та дещо потрібне вивідали. А тим часом не викували, готувались в дорогу поки червоні не підібрали сил та не натрапили на наші сліди щоб оточити, Раптом наша розвідка принесла добрі відомості, що на станції Бобринській, в парку що біля вітряка, стоять ешельони з обмундируванням, взуттям та інше. Підхід до ешельону був добрий і провідників не бракувало які знали добре дорогу до парку.
На другу ніч був зроблений напад. Ніч випала темна і небо захмарене, на станції і в парку горіло електричне освітлення. Охорони було виставлено не багато а тому повстанці легко з нею розправились.
В вагонах виявилось повно різного військового майна як амуніції так і обмурдування. Брали що кому найбільш в цей час було потрібне. Деякі козаки тут же переодягались в нове скидаючи своє поношене. Однак, от. Хмара попередив цього не робити, бо при сутичці з ворогом, з червоними можна помилково свого замість ворога стрілити не добачивши. Але взуття дозволив обміняти.
Раптом з боку червоних пролунав алярм тривоги. Електрика то гасла, то знову запалювалась і почулися постріли. Електрика згасла, але вона вже повстанцям і непотрібна була.
По даному сигналові ми залишили парк і зупинились аж біля вітряка, очікуючи доки всі зібрались та й рушили в напрямку Цвітково.
Коли Бобринська зникла з нашого поля зору, ми повернули в бік і за пару годин дістались якогось невеликого села в якому йзупинились на відпочинок.
Надворі розвиднялось і ми переконались що за нами, з заду переслідування не було, тому розмістились днювати. Почали переодягатись майже повністю, включаючи білизну. Всі одяглися в нові шинелі та червоноармійські нові шлеми. Навіть отаман Хмара скинув свою сиву кубанку, яка вже добре зносилася і заховав її до кобури, а на себе натягнув шлем.
Увесь повстанський загін, мов за чарівною паличкою, враз змінився до невпізнання, козаки самі себе невпізнавали а реготали: що… перетворились в червоноармійців.
Отамани Хмара і Завгородний вивідали в місцевого населення про всі шляхи й дороги і устійнили плян маршу на Захід, обминаючи небезпечні місця. Готувались до виїзду а погода стас непривітною, пригноблюючою, починає сипати дрібненький дощик. І наша "червона" частина вирушила дорогу, прямуючи на ліс Капитанівський та село Оситяжке. Довго їхали різними кривими дорогами, і. нарешті, як стемніло, виїхали на шлях, що проходив понад залізницею Бобринська — Помічна і наблизились до лісу. Спереду наш дозор повідомив що назустріч нам зближається загін, який напевно бере напрямок на Бобринську. Ми негайно повернули в ліс і заховались.
Дощ перестав, але кругом було вогко і дув свіжий вітер, видимість була погана.
Отаман Хмара дав наказ Кібцеві взяти відділ вершників і зробити край лісу на виступі біля дороги засідку, зустріти непроханих гостей кулями.
Насувався вечір, навколо повільно сутеніло. Ворожа група доброї півсотні вершників та до двадцяти підвід з військовим вантажем рухались жвавим маршем. Спереду яких п'ятнадцять вершників, потім транспорт, і замикали колону всі інші вершники. Ми припускали, що це маршує якась спецчастина. Незабаром вони наблизились дорогою до лісу, до того місця де Кібець в рові з своїми козаками зробив засідку.
Передніх Кібець пропустив без перешкоди, виждав доки вся валка з початку до кінця була під його зором.
— Вогонь! — раптом дав команду.
В одну мить гримнув рушничний залп, зацокотіли кулемети, вибухали кинені гранати…
Передні вершники рванули вперед, в транспорті створилась колотнеча. Мертві й ранені коні запрудили рух так що нікуди їхати. Задні вершники пробували тікати назад. Дехто зайняв оборону зіскочивши з коня, ховаючись за насипом по той бік дороги.
В запалі боротьби Кібець не помітив, що ворог заліг за горбком. Він з своїм відділом вискочив із засідки і в нестримному запалі кинувся доганяти тікаючого ворога.
Та не судилось догнити. Ворог з укриття відкрив вогонь по вершниках і по лісі. Тієї нещасливої хвилини ворожа куля вирвалн з повстанських лан найхоробрішого і сміливішого лицаря — Миколу Степановича Бондаренка — Кібця. Упав з коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України. (Кібець держак шаблі затиснув так що довелось розгинати по одному кожний палець) З його відділу при цій сутичці було ранено одного козака, забито троє коней. Решта вернулася до лісу.
Прикриваючись вогнем, червоні тікали розбігаючись на всі боки, В коротці всі вони зникли. Стрілянина припинилась. Серед дороги залишилась валка з одинадцяти підвід.
Повстанці вийшли з лісу і розгорнулися лавою в атаку. Спротиву майже ніде не зустрічали. були забиті і ранені червоноармійці та коні. Коли повстанці підійшли до возів, гримнув ще один постріл яким поранено повстанця, але другого пострілу ворог вже не встиг зробити, його прошила повстанська куля. Це був перший заступник Будьонного — тов. Пархоменко, який сам провадив, як виявилось, цю особливу валку з великими ціннощами та важливими документами. І козаки дуже шкодували що таку важливу людину не дістали живою.
Серед цієї валки виявилось п'ять мобілізованих селянських підвід з підводчиками. З їхніх возів ми познімали різні тяжкі скрині та коробки, перевиязали раненому селянинові ногу, замінили вбиті коні і наказали підводчикам слідкувати за раненими відпустили додому. Снрямували їх на безпечну дорогу. Вони з радістю від'їхали.
Насувалася ніч і ми поспішали всі здобуті скарби повантажити на свої вози. Аж тут довідались від раненого полоненого, що це є армійська скарбниця, і що на цих шости возах є різні цінності та папери й військові документи армії. Візниками на кожній з цих підвід сидів червоноармієць. На одній підводі волинського типу з добрими, молодими кіньми, їхав сам Пархоменко, а його кінь, осідланий, йшов прив'язаний за возом. На інших возах все було накрите брезентами та добре прив'язане. Ніяких речей розглядати тут не було часу, треба було скоріше тікати.
На Пархоменкову підводу поклали труп славного воїна Кібця і поспішно рушили в напрямку Лебедина.
Їхали майже цілу ніч, обминаючи небезпечні села, де стояло червоне військо, але Лебедина ніяк було обминути бо з одного боку міста болото і круча, а з другого — глибока залізнична виїмка, а далі високий насип. Мусіли їхати просто через Лебедин.
Вислали наперед дозорців і їхали з напруженою поготівлею кожної хвилі зустрінути ворога і прийняти бій. Але того не сталося, все пройшло щасливо. Зовнішній вигляд і вся наша одежа та зброя нічим не різнилася від будьонівських частин червоної армії, в яку ми переодягнені були, і тому ніхто не мав найменшої підозри, що ми не будьонівці. І так Лебедин ми перейшли щасливо.
Ніч в цьому перемарші минула без пригод, лише перед ранком ми дісталися в Надлак де і зупинились та розмістились на постій, тут червоного війська не було. Спокійно відпочивали від учорашніх бойових пригод та цілонічного поспішного маршу.
Забитого Миколу Кібця занесли в приміщення школи і там поклали для похорону. Школа стояла не далеко від церкви. Негайно покликали теслярів, добули дощок і замовили труну. Незабаром Микола Кібець лежав у новій сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу.
Тяжко відходити на вічний спочинок не здобувши волі Україні, але таке героїчне життя, яке він поклав на вівтар Батьківщини, цей сімвол вічно буде горіти вогнем любови і жертвенности, вічно буде кликати і запалювати наступні покоління до нової рішучої боротьби за свою незалежну Батьківщину.
Місце вічного спочинку було приготоване в ограді на церковному погості біля церкви. По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самітній дзвін. До школи зібралося повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку — Кібцю. Всі козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові — командирові повстанського війська.
Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події, яка відбувалася тут, прийняли повстанців за червоноармійців, та хотіли перешкодити і переконати організаторів похорону не хоронити з попом та з хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка… Того ж дня, тільки без священиків, хоронили їх… і поза церквою.
Із школи винесли Миколу на подвір'я і з труною поставили на мари. Підняли їх на свої рамена отамани Хмара та Завгородній, старшини Залізняк та Вернигора (автор цих спогадів), та два інших, та й понесли до могилі.
Розпочався похорон.
Священик з дяком провели відповідні молитви, потім в двійку співали, незабаром до їх співу приєднались козацькі голоси, що добре знали церковні співи і панахиду, і утворився імпровізований хор.
Отаман Хмара стояв спереду, в почесній варті, через його плече висіла Миколина кабура. В почесній варті були: отаман Завгородній та старшини Залізняк і Вернигора, та два найближчих земляки Миколи.
Одна частина козаків стояла строєм біля могили, а решта — навкруги. Коли священик закінчив відправу, запанувала надзвичайна тиша.
Тоді отаман Хмара виступив з прощальним словом:
— Більше року тому назад мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже леґендарною людиною — Миколою Бондаренком. В початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстанського загону. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішности, і до його хитромудрої поведінки. Сам він, як усім відомо, невеличкого росту, похила постава, широке чоло, великий мужній ніс, розумні чорні і пронизливі очі. Гадав я що це такий собі хитрун, а може бути й підступник. Але згодом переконався що я дуже помилявся. Виявив що це не хитрун а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець а кришталевої чистоти людина в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного в якого з покоління в покоління плекалась любов до своєї Батьківщини, козацького роду був Микола з Бондаренків що діяв під кличкою Кібець.
Свідомий українець, — продовжував от. Хмара, — відданий народові борець за Волю України. Мало тепер роде і наша окрадена земля, таких синів як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці, статечний і поміркований в діях, розсудливий і далекоглядний. Він завжди свої дії передбачливо обмірковував всебічно і тоді вже приймав рішення. І завжди нападав і перемагав, як не силою зброї то хитрістю і спритом.
Несподіванки, обіход, швидкість — це його методи якими він перемагав ворога. Ці несподівані напади на ворога і швидкість дій, наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Не дарма дали вони йому прізвище — Кобець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з'являвся, хто зна звідкіль і зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьонівські частини.
Після зведення порахунків з Володимирським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину, тоді сказав: Дякую Тобі Господи, що намічений плян я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легче буде мені помирати в бою з ворогом.
Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків — Запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про по полю розкидані могили і про пам'ятники.
Тяжко нам тебе прощати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас, дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна і за цетобі слава і вічна пом'ять!
Отаман Хмара став на струнко, віддав салют, витяг з Миколиної кабури червону китайку і накрив небіжчикові в труні очі. Після цього козаки попрощались в останнє з своїм побратимом — отаманом Кібцем.
Труну закрили. Пролунала команда. Всі козаки виструнчились. Жовтоблакитний прапор схилився над могилою. В могилу тихо спускали домовину. Останній воєнний салют: трикратний рушничний залп, і… лункі звуки прокотились просторами вічного спочинку чесного вояка.
Болісно гуркотіла падаюча земля в яму прикриваючи соснову домовину.
Біля церкви в Надлаку виросла свіжа могила над якою височів дубовий хрест.
Напис зроблений долотом на дубовому хресті сумно і болісно сповіщав живих про лицаря Кобця який спочиває сном праведника. Під написом дата: 1896–1921.
Похорон закінчився поминальним обідом за звичаями українського народу, як і належить кожному православному християнинові.
Після похорону короткий відпочинок. Червоні нас ще не виявили, а може й знали та не мали досить сили до наступу, нас не чіпали. Користаючись тимчасовим затишшям старшини стали розпаковувати пакунки та скрині, що відбили в червоних і розглядали майно та документи, приводили їх до порядку. Виявилось чимало пакунків з новим советськими грішми, — безвартісними паперовими купюрами в мільйоновій вартості. Знайшлися й царські паперові гроші проте, в окремому пакунку виявили до тисячі золотих монет 5-ти рублевої вартости. В скринях знайшли скарби з ювелірної крамниці: сережки, перстені з коштовними камінцями, хрестики, ланцюжки та золоті годинники. Автор цих скромних спогадів і досі зберігає один із них, як дорогу пам'ятку. Чимало було й текстильного краму та шкіри. На одному возі були медикаменти та перев'язочний і інструментальний матеріял. Частину грошей отамани зразу роздали козакам, а решту грошей і цінностей зберігалась в загальній повстанській касі.
В інших скринях було безліч різних списків: воєнні документи — накази з дивізії та з комісаріяту, всякі телеграми тощо. В пляншеті Пархоменка був такий же наказ, як і в Біляковича, але за підписом Лейби Троцького а не Дзержинського. На тім наказі резолюція Будьонного: " Помкомдіву, тов. Пархоменку, для ісполненія", В тому наказі продовжувалось:
"В погранічной полосе оставіть для охрани начдіва — тов. Котовского, на пространстве от Каменец-Подольска до Балти і ніже по рекам: Днестр, Збруч і Бог, а также і в населенних местностях занятся очісткой от белогвардейскіх і національних петлюровскіх банд".
Накази Троцкого виконувались дуже точно. Червоні окупанти кинулись нищити українське відродження страшним терором, приборкуючи національний рух до Волі. Цією каїновою роботою насамперед керував Пархоменко, винищуючи українську національно свідому людність, та грабуючи її влаоніоть.
Сльози і кров не упали на камінь, а проросли на доброму грунті і… сам каїн Пархоменко загинув від наших рук а загарбані ним українські скарби потрапили до повстанської скарбниці.
За віддану працю окупантові комуністична влада поставила Пархоменкові пізніше в селі Бузівці пам'ятник.
Отаман Знвгородній та Залізняк, який вів спецчастину, перечитуючи ті накази, вивчали їх і робили висновки, які були надто сумні. Польсько-большевицька війна була закінчена, військо УНР було Інтерноване поляками й ув'язнене в таборах та позбавлене перспектив продовжувати боротьбу за Самостійну Україну. Як виявилося, на поляка ні в чому не можна покладатись, поляк завжди лишасться тим самим поляком, яким він був.
Але повстанцям нема куди діватись, а тому вирішили продовжувати похід на Захід, бо все ж жевріла іскра надії на з'єднання з військом УНР.
Щоб не дочекатись нападу на нас в Надлаку, збираємося в дорогу і на третій день увечорі вирушили. Вийшли в напрямку на схід, але потім повернули на захід. Так робили тому, щоб місцеве населення та шпигуни не могли знати справжнього напрямку нашого маршу.
Пройшли якусь віддаль, і на світанку зупинились у невеликому селі біля річки Синюхи. Тутешні люди займалися рибальством і дуже радо гостили нас рибою. Стояли ми тут одну добу, поки наша розвідка виявила, чи була можливість нам рухатися вперед за призначеним пляном.
Розвідка дізналася, що за Синюхою також оперують спецчастини Котовського. Ці пекельні частини п'яних головорізів мали широкі уповноваження тероризувати населення і вільно гуляли по обох берегах Богу, доходили також і до Синюхи.
Не було такого села куди б не заїздили червоні кати Котовського, вишукуючи петлюрівців і "бандитів"-партизан. Роз'їжджали вони по вулицях, стріляли, розмахували шаблями, піячили й грабували та об'їдали українське селянство. Коні у них були добрі та й відживлені, самі вони ситі та п'яні.
Повстанське ж військо і коні були змучені всіма труднощами партизанського життя: постійні переходи, нестача харчів і фуражу та безперервні воєнні дії з переважаючими силами противника. Всі були такі ослаблені, що навіть місцеве населення впізнавало хто ми.
Під одним селом, біля Синюхи, напала на нас частина Котовського. Зірвалася стрілянина. В бій вступати ми не бажали і стали відходити дорогою до лісу Спорного.
Як і завжди в таких випадках, ми розділилися на групи і одну з них негайно направили в засідку, а друга, вівступаючи, манила ворога за собою. Раніше засідками та наскоками оперував Кібець, а після його смерти от. Хмара доручив цей відділ кінноти старшині Залізнякові.
Залізняк узяв із собою до півсотні кінноти та два кулемети і чвалом обскочив лісок та засів на краю ліса, при дорозі, якою мали відступати повстанці.
Отамани Хмара й Завгородній, що ставили спротив, почали відступати а потім і втікати тією дорогою. Побачивши цей відступ, котовці з криком і стріляниною щосили погналися за повстанцями.
Коли частина партизанських загонів проскочила в ліс, а частина ще була під лісом, ворожа лава дуже наблизилася, Залізняк відкрив вогонь. Передні ряди червоних вершників лягли покотом, а поміж рештою зчинилася неабияка паніка; почали тікати назад і зникли.
Бій пройшов вдало. Котовці мали таку добру зузстріч, якої й не сподівалися. Втрати їхні були великі в людях та і в конях. Число вбитих досягало до півсотні.
Після бою повстанці пройшли по бойовищу поміж раненими та вбитими. Ранені підіймали догори руки й просили помилування. Партизани ж перевірили кабури в сідлах та взяли один кулемет і багато набоїв до нього, рушниці, шаблі й нагани. Поле бою залишили для уборки Котовському.
Після такої зустрічі погоня за нами котовців в цій окрузі припинилася на довгий час.
Повстанці ж після такої вдалої баталії зупинилися в одному селі й відпочили. Отамани Хмара й Завгородній скликали нараду старшин та розглянули й обговорили всі моменти минулого бою. При цьому подякували от. Залізнякові за вдалий напад і прочуханку, яку він зробив котовцям.
Між тим від розвідки наспіли відомості куди і як повстанці мусять переходити, прямуючи на Захід, Через річку Синюху перехід був ще неможливий, лід був тонкий і треба було шукати мосту.
Довелося маршувати до Новоархангельського де й перейшли річку та взяли напрямок на Покотилово і його ліси. Недалеко лісу протікає легендарна річка Ятрань, яка "круто в'ється і по камені шумить"… В селі Орловій її перейшли.
Тут був міст і гребля, до стояв турбиноний млин та круподерні, що мололи для комуни і виробляли перлові крупи. При цій нагоді й ми запаслися погрібною кількістю борошна та крупами.
Пройшли Голованівські ліси, піднялися вгору по Богу до Тростянця, де й натрапили на іншу частину Котовського. Бій був невдачний і ми з двома раненими підступили до Тернівки і там зупинились, Розвідка принесла відомості, що всі села від Богу і на захід до самої Польщі й Румунії заповнені кіннотою Котовського а з ними і спецчастиннми, які маршують з села до села і тероризують населення, роблячи чистку від "петлюрівських банд". Наше пересування на Захід стало загрожене, або й зовсім неможливе. Тут знову виникло питання: що робити?
Отамани Хмара і Завгородній вирішили скликати нараду, на якій вирішено припинити марш на Захід і ждати до літа в місцевих лісах та селах. В літі, коли степи одягнуться травою, а ліси вберуться листям, то легше буде маскуватись і робити переходи, А тим часом треба вертатись назад до Холодного Яру і довколишніх лісів.
В Холодному Яру є ще пару добрих землянок, так наче б і перезимувати буде добре. Поворот назад був мало підозрілим, бо деякі частини чпрноних відходили в тил для демобілізації.
Звідсіля командировано двох козаків добровільнів до Уряду УНР, в Польщу, з особливо важливими документами від повстанців Холодноярців, щоб узгіднити спільні воєнні дії, або й спільні пляни боротьби в інших умовах…
З Тернівки повертаємось назад через Рижівку та інші села, назви яких тепер не пам'ятаю / те що було занотоване, залишилося в землі і, гадаю, давно зогнило/. Перейшли Синюху і взяли напрямок на Малу Виску, а з Виски до Звенигородки, щоб зайти до отамана Ґонти, що перебував у цій окрузі.
Проходимо селами мов би червона частина, ми нікого не чіпаємо, і нас ніхто не зупиняє. Де потрібно то зупиняємось на постій, харчуємось і об'їдаємо селян… Дійшли до Мокрої Калигірки, де стояли загони отаманів Ґонти і Гризла. Вони були дуже раді нашому приїздові і прийняли нас як рідних, гостинно.
Навколо них блаженна тиша і Божа благодать. Ніхто в цій місцевості не воює, ніхто нікого не переслідує, не ворогує і не ганяється.
— Що це є, другий світ? — запитав от. Хмара Ґонту.
— Тимчасове замирення з комуною, — жартома відповідає Ґонта.
— Дивно! І давно це сталося?
— Щойно оце започаткували.
— В такому разі може й ми скористаємо з вашого перемир'я та трохи відпочинемо, хоч виспимось та доладу себе приведемо, — сказав Хмара.
— Будь ласка, ми дозволяємо, — посміхнувся Ґонта.
Отаман Хмара постояв, почухав трохи потилицю й пригадав: що ж, за вами слідкує 145-та червона дивізія Яхонтова і Дибенка, штаб якої знаходиться в Звенигородці. Та й незабаром від червоної дивізії до табору Ґонти прибула "мирова делегація", на чолі з самим Дибенком.
Делегація ще раз запропонувала перемир'я, і показала наказ підписаний трійкою: тов. Л.Троцьким, Балицьким та Якіром яким, цим наказом, проголошувалась амнестія всім повстанцям, які негайно складуть зброю, припинять будь яку боротьбу з большевиками, і перейдуть на мирне життя та активне будівництво.
Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі повинні включитися до відбудови зруйнованої війною країни. Кожному з вас вільно вибирати собі працю хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому а хто на виробництво, або куди захоче.
Згідно нашому наказу оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року перемир'я, і просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі закладниками, але щоб наше життя було в безпеці.
Червону делегацію затримали. Вістка про її прихід до повстанців блискавкою дісталася до загонів Ґонти і Гризла, і багато місцевих повстанців, пройняті духом амнестії почали мріяти про мирну працю в своїй господарці.
Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амнестії, збирались залишити загін і відійти в мирне будівництво, як закликав підступний ворог.
Отамани Ґонта і Гризло вимушені обставинами, скликали негайно нараду. На нараді погодились вислати делеґацію до червоної дивізії.
Отамани Хмара і Завгородній були рішучі противники довір'я до ворога і до амнестії, але командири й козаки їхніх загонів домагались вибрати і тоже послати делегацію. Вибрано було чотири особи на чолі з ревним прихильником амнестії, сотником Бойком.
Домовились двох червоних делегатів залишити закладниками, поки не повернеться делегація із штабу дивізії Яхонтова із Звенигородки.
Повстанську делегацію до штабу дивізії супроводив, показував шлях один з червоних делегатів. В штабі червоної дивізії наших представників вітали чемно, гостинно, добре частували та протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому, і що нікому нічого не станеться, — запевняли червоні пропагандисти в дивізії.
— А коли не хочете повертатися додому, то можете їхати з нашими, червоними до Києва, — пропонували.
На закінчення побуту в червоних, наша делегація подякувала за гостинність і вияснення та запевнила червоне начальство, що відозва про амнестіго буде поширена серед повстанців, і хто схоче то піде зараз, а остаточну відповідь обіцяла подати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгіднити і з іншими повстанськими загонами.
Час минав. Кінчалась осінь, наступала сувора зима. Коли делегація повернулась, отаман Ґонта скликав поширену нараду.
Голова делегації зробив доповідь про вислід переговорів та прочитав знову наказа про амнестію, У дискусії думки присутніх поділились і більшість була схильна довіритись на большевицьку амнестію. Отаман Хмара застерігав не довірятись на амнестію в ніякому разі:
— Нам же добре відомо, що це є підступ і обман, — говорив отаман. — Адже ж і раніше вже наші пробували тієї амнестії і що з того вийшло? Підступом заманили та знищили. Так і тепер, заберуть і знищать як не зразу то пізніше.
Тим, хто хотів зразу піддатись, Хмара дораджував:
— При першій нагоді, коли вас відпустять, їдьте подалі від своїх домів туди, де вас ніхто не знає і не видасть до рук міліції чи ЧеКа.
Були такі, що обурювались за це на Хмару, кажучи йому, що вони хочуть іти додому, а не хто зна куди.
Після Хмари говорив Завгородний. Він витяг із свого планшети таємного наказа червоного комісара Лейби Троцького до командира Будьонного і з цього наказу почав читати ті уступи, де було написано: " всє петлюровскіє остаткі, бєлоґвардєйщіну і банди вилавлівать і унічтожать".
Більшість присутніх подякувала отаманові за цю важливу інформацію, але дехто говорив, що то, мовляв, було так колись, а тепер інакше.
На закінчення Завгородній додав:
— Комуна не змінилась, яка була раніше, така вона і нині, то й довірятись їй не можна. Але, хто хоче, то нехай звіряється на амнестію. Ми вас попередили, а ви робіть, як самі знаєте.
Всі відомості, які привезла делегація, було оголошена на цій поширеній нараді, а потім і поміж відділами.
Значна частина козаків піддалась підступному більшовицькому закликові і готувалась відходити з повстанських загонів.
Отаман Ґонта був у розпачі. Нарікав на безнадійний і небезпечній стан, на поразку і т. д. Шкода було йому добрих козаків, з якими разом довгий час боролися, сміливо дивилися смерти в очі, вірили в свою перемогу, що здобудуть волю Україні… Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломились.
— Але, так чи інакше, мусимо й ми, Пилипе, шукати собі якогось безпечного місця, — не раз обзивався Ґонта, — Надокучило врешті-решт роками блукати по лісах та степах і ховатись у норах, мов звірина.
— Не журись, Іване, — розважав Ґонту Хмара, — то правда, що тяжкий час настав для нас, але ж ми повстанці, що присвятили себе визвольній боротьбі за нашу Батьківщину, то мусимо все зносити: поразки, незгоди і навіть смерть. Ми попередили козаків перед підступною й зрадливою політикою червоних, тепер кожному з них вільно шукати свою долю. А ті, хто бажає відійти, нехай собі йдуть. Вони люди дорослі і мусять розуміти, що вони роблять.
— Ми ж, — продовжував Хмара, — з останньої зупинки під Богом послали своїх надійних хлопців у Польщу, до Уряду УНР, до штабу Армії. Забезпечили ми їх необхідними документами, грішми всякими, навіть золотом і споліваємось, що вони туди прибудуть і докладно поінформують штаб Армії про наш стан. То ж мусимо чекати повороту нашнх посланців, десь біля Різдва, або весною. Привезуть вони нам розпорядження, вказівки про дальшу боротьбу і в якій формі. Отже, будемо міцно триматись до весни, а тоді вже остаточно вирішимо про наше майбутнє.
Надходило Різдво Христове. Народ, хоч і в тузі, та недостатках, але готувався до свята.
Свят-Вечір… У кожній хаті на покуті снопик жита й їство, на ньому традиційні стравикутя й узвар, всі дивляться на небо коли засяє вечірня зоря щоб сісти за стіл до урочистої вечері, а дітвора поспішала нести вечерю до своїх хресних, до дідусів і бабунь.
До св. Вечері, бувало, запрошували подорожніх, бідних, самітніх, а для відсутніх чи для душ померлих за столом залишали вільне місце.
В час визвольно-революційних подій, повстанці та армія УНР, в ці дні часто гостили по хуторах і селах з селянами за спільним святочним столом. І все це було таке дороге та рідне, таке свіже мов би відбувалось учора.
Холодноярські отамани Хмара і Завгородній в 1921 році, сівши за святвечірній стіл, насамперед спом'янули в урочистій тиші полеглих своїх вояків, побратимів-козаків, відвівши вільне місце за столами. Довше патріотичне слово виголосив Хмара, підкресливши що вони віддали своє життя за Волю України. З жалем згадав він і цілий український народ перед яким стелеться многостраждальний шлях під московською неволею.
— Комуна, — говорив він, — щоб лекше нас побороти, поневолити, поділила нас на кляси: багатіїв, середняків, бідняків та наймитів. Нацьковує одних проти других, сіє ненависть, ворожнечу, злобу щоб ми самі себе поїдали, нищила а комуна на цьому мала користь.
Багатіїв, продовжував Хмара, комуна вже звишила, а тепер черга прийшла до середняка. " Ми тобі дали землю, кажуть большевики, а ти нам давай хліба, а коли не хочеш добровільно дати, силою заберемо". А бідняків поки заспокоюють обіцянками. А як владу закріплять за собою то і до бідняків прийде черга.
— Я ставлю пряме питання, чи приносив коли будь окупант, чужинець добро поневоленому народові? Ніколи! Він приходить для визиску, для насильства і грабунку!
— Правильно! — дружньо відповіли старшини Хмарі.
Отаман продовжував:
— В часи визвольної боротьби наш нарід мусів би стати одностайно в лави Армії УНР, гідно обороняти Самостійність України, на жаль того не сталося. Одним набридло воювати, другі втомилися, інші сподівались що хтось інший виборе їм Україну, а були ще й такі що пішли за славу, за нагороди в лави ворожої армії. І так неволя знову над нашою знедоленою Україною.
Отаман тяжко зітхнув і продовжував:
— Грушевський і Симон Петлюра не мали сили цю розбурхану стихію спрямувати в одне русло і кинути на ворога, дати большевикам належну відсіч. А тут і з іншого Іоку небезпека. Німці на спілку з землевласниками-поміщиками скинули Уряд УНР і поставили Гетьмана, який в обороні поміщицьких маєтків своїми карними загонами підняв проти себе 75 % населення. І цим своїм нерозумним вчинком допоміг большевикам а себе повалив.
Після відходу гетьманату, прийшла Директорія на чолі з Петлюрою, але й вона не була в силі навести порядок бо в нашому запіллі наплодилось безліч отаманчиків, які поборювали один одного і цим допомагали комуні.
1920 рік, почалася Польсько-Російська війна. Армія УНР пішла в наступ. Ми думали допомогти і вигнати комуну зі своєї Батьківщини. Народ наш уже впізнав доброту комуни і на наш заклик ставав у повстанські ряди, але трагедія була в тім, що не було зброї. Тепер не ті часи, що йшли проти ворогів з кійками, косами, вилами чи шпилями /шпичками/. У комуни є гармати, кулемети, гвинтівки, набої й гранати, що виробляються в їхній Росії.
Ми мали частину озброєних, а інші мусили добувати у ворога собі зброю. Спільники зрадили. Чи в такому стані могли б ми перемогти мільйонову червону армію? Звичайно, що не могли.
Отаман Хмара продовжував;
— Про себе і про вас я менше дбаю, наша доля вирішена, а що в майбутньому робитиме комуна з нашим народом, того я не знаю.
Виступав Завгородній і старшини, вони запевняли, висловлювали глибоку віру в майбутню перемогу України за свою державність з московським зайдою.
Старшина Залізняк в своїй промові висловив думку що большевики, перемігши Україну доберуться й до інших. Що Північ велика, лісів там рубати досить, туди й будуть висилати непокірних де вони рубатимуть ліси, добуватимуть золото, руду та інші поклади й будуватимуть московщині і большевикам міста та комунізм.
На наших, українських родючих просторах большевики заведуть комуни, заставлять людей в комунах працювати, увесь хліб під вартою відправлятимуть в московщину а в селах люди голодуватимуть. Я думаю, що так робитимуть московські большевики, бо так робили царі. Адже ж люди старі ще знають як кат Петро 1-й загнав наших козаків на північ будувати Петербург на болоті, і що з того болота в Україну ніхто не повернувся. А ще розповідають як лярва Катерина друга, тоже цариця московська, січ нашу зруйнувала. Те саме й тепер наближається на Україні.
Після цього обговорення існуючого стану, старшини розійшлись по своїх мешканнях.
Так скориставши з спокійного періоду, козаки перебули в цьому затишному селі і новий рік. Потім перейшли до іншого села і там відсвяткували Водохреща, напились свяченої, спожили спільний обід і намітили плян дальшого вимаршу.
Подякувавши господарям хати за святочний обід, старшини розійшлися.
Другого дня ранком рушили в дорогу, так як плянували: на Журавку, Турію, Розливи, Лементарівку, Розумієвку і далі… Маршували без поспіху. По дорозі боїв з червоними обминали, маскуючись як червона частина що переходить до Кременчука на демобілізацію. В дорозі іноді від 10 до 20 козаків відокремлювались, їхали до недалеких сел щоб роздобути печаток та штампів різних комуно-советських самоуправ, це для виготовлення повстацям на випадок самоліквідації, потрібних посвідок.
Зайшли до лісу Раєвського, тут мали невеличке пристановисько. В цьому лісі до загону от. Завгороднього, з тактичних міркувань, знову приєднався Гриць Довженко, мешканець Федваря. Він, як вище згадувалось, був ранений і довший час перебував на лікуванні у потайному місці. Вилікувавшись, прийшов був додому відвідати родину, але за ним прибула советська міліція на чолі з чекістом, заарештували. Зв'язали Довженкові руки і ноги, і залишили під охороною міліціонера, а самі перейшли в другу половину хати переночувати.
Охоронник Г. Довженка задрімав, жінка Довженка розрізала йому зв'язані руки і дала ножа. Довженко розтяв мотузок на ногах і був вільним. В цій хвилі охоронник відкрив очі, Довженко вдарив його ногою в живіт і він покотився. Вирвавши з рук міліціонера рушницю, Довженко вискочив прожогом на подвір'я, і поміж деревами та кущами утік. Повернувся назад до своїх побратимів-партизан.
Це була загальна радість що Гриць врятувався і повернувся немов би з того світу. Але тут же зродилась в партизан тривога що чекісти помстяться над його дружиною й дітьми за втечу.
Це партизанське передбачення здійснилося. Незабаром дійшла чутка що чекіст справді замордував доню Довженка, а дружину арештували і відправили до Златопілля, і звідтіля до Одеського ЧеКа яке очолював Красний Льова. 19 травня 1923 року її було розстріляно. Малолітній синок Довженка чудом лишився живим. Сусідка, що мешкала в другій половині хати, сказала чекістам що це її син, і цим добросердечним вчинком врятувала життя хлопчикові.
Так жорстоко комунари мстяться на своїх противників.
Михайло Дорошенко та Гриць Довженко, побратими по зброї 1920—22р.
Гриць Довженко передав дозвіл тій жінці й далі мешкати в його хаті та доглядати синочка. Сам же він діяв у партизанскім загоні аж до половини 1923 року, а потім, в час самоліквідації партизанки, змінив собі прізвище, так як і інші, назвав себе ГІлужником і став сибіряком. Одружився з партизанською розвідчицею Галиною, що походила з Лемвнтарівки, і помандрували обос на Волинь, де вони дістались до Шляхової і там замешкали. Добрі приятелі допомогли знайти працю, влаштуватись і там вони щасливо прожили п'ять років.
Дружина Галина, як розповідав Гриць, дуже часто хв. — воріла, бо будучи розвідчицею довелось її зазнати багато труднощів, лиха, голоду і холоду, там і застудилась.
Після смерти Галини, перенісши ще одну болючу втрату, Гриць зійшовся з удовою, що була старша від нього на 14 років. В 1941 році, коли вибухла війна з німцями, Довженка обставини змусили залишити жінку, з якою прожив він 10 років і повернутися у своє рідне село Федвар. Там він поселився біля сина, у свойхаті.
Коли ж німці почали відступати, а насувалася знову з півночі комуна, Гриць Довженко вдруге залишає сина, рідне село і свій край та й мандрує у світ-заочі.
Пощастило йому пережити війну, еміграцію і добратися до С.Ш.А. Нині доживає віку в окрузі Чікаґо й належить до парафії Св. Софії.
Отамани Хмара і Завгородній пробули біля Ґонти більше двох тижнів, маючи можливість спокійно відпочити самім і дати відпочинок стомленим, виснаженим козакам. Потім знову повернулися до своїх лісів.
Ґонта ж із своїми партизанами, які не бажали піддатись червоним на їхню підступну амнестію, залишився на своєму старому, втоптаному місці. Зробивши реорганізацію свого і Гризлового загонів, він з козаками відпочивав та уважно слідкував за всіма рухами ворога.
Закінчувався місяць перемир'я, а Гоита ніякої відповіді Яхонтову не давав.
Яхонтов знову прислав свою делегацію, але цим разом уже без Дибенка і без представника вищої ранга, а тому Ґонта не схотів і говорити з ними. Тільки й сказав їм:
— Вертайтеся назад і більше до нас не праходьте. Досить з вас тих, яких вже заманили. Ми будемо чекати, та побачимо, що ви з ними будете робити.
Після закінчення перемир“ а знову почалася війна.
Червоні перші пішли в наступ, а партизани оборонялися, а згодом перейшли теж у наступ.
Боротьба настала жорстока, ніхто в боах не піддавався живим і про амнестію не думали. Ворог скаженів і нахвалявся, що всі банди скоро будуть знищені, Червоні розділили своє військо на частини та намагалиса оточити повстанців, але ті з оточення завжди щасливо виходили, бо звали свою місцевість, хоч і кривавились та складали жертви на вівтар Батьківщини …
Минуло чимало часу з того дня, кола в наслідок перемир'я, сотник Бойко і чотовий Пугач з сотнею повстанців відійшли до Звенигородки в штаб Яхонтова та Дибенка. Вони повірили в амнестію і пішли, щоб одержати, згідно обіцянок, вольну волю.
Настав 1922 рік. В кінці березня до отамана Ґонти в ліс прибув посланець і просив, щоб Ґонта провідав свого колишнього сотника Бойка в одному довіреному місці, де він переховується.
Переконавшись у щирості посланця, Ґонта взяв відділ козаків і однієї ночі поїхав на побачення.
В низенькій теплій хаті, при світлі полохливого каганця, Ґонту зустрів, шкандибаючи на ранену ногу, сотник Бойко і вони тепло потисли один одному руку.
А далі Бойко розповів таку історію:
— У Звенигородці в штабі дивізії нас зустріли дуже гостинно, з обіймами. Політкомісар Дибенко влаштував нам особливе прийняття з добрим обідом. На цьому обіді він промовляв до нас чистою українською мовою.
Він сказав:
— Вітаю вас, товариші, і радію, що нарешті ви усвідомили свої помилки та покинули того безглуздого Ґонту, який вас морочив та водив по лісах, що, як мені відомо, досягають і до Холодного Яру. Тепер радянська влада про вас турбується і зробить усе, щоб ви були людьми й повноцінними громадянами своєї радянської країни.
— Війна закінчена! — продовжував Дибенко. — Настав новий мирний час, коли ми з вами повинні відбудовувати зруйновану війною, батьківщину. Україна є і буде самостійною, ми маємо свій уряд, що міститься в Харкові, а згодом переїде до Києва. Вам, молодим людям, здібним до роботи треба вчитись і працювати для блага своєї рідної країни. Наша молода батьківщина вас потрібує і ви мусите їй допомогти.
— Ми оточені білоґвардєйщиною, — вів далі свою промову політкомісар, — і мусимо її позбутися. Ви також ненавидите поміщиків і не потрібуєте їх. Ви может бути добрими червоиоармійцями і командирами та охороняти кордони нашої батьківщини. Пропоную вам вступити до школи красних командирів у Києві, або ж до школи червоних старшин у Харкові. Хай кожний вибирає, куди хто хоче. Я вам раджу поїхати разом зі мною до Києва, там оглянемо історичну старовину, історичні місця, а потім уже, хто куди захоче.
Після Дибенка виступав з промовою сам генерал Яхонтов. Говорив він не довго, лише висловив своє задоволенля з тієї події, яка відбувалася. Привітав усіх та теж рекомендував поїхати в Київ, нібито на екскурсію.
— Більшість партизан, — продовжував Бойко свою розповідь, — були захоплені таким гарним прийняттям та обіцянками, Були, правда, й такі, що говорили: " з великих обіцянок мало коли буває щогл, доброго, а більше злого."
— Після прийняття, — говорив далі Бойко, — і смачного ситого обіду, дехто з метких хлопців зуміли зникнути, Далі, щоб не розбіглись усі, нас було взято під варту.
Уважно, не пропускаючи жодного слова, слухав Ґонта оповідання свого побратима, а той продовжував:
Незабаром Дибенко повіз нас до Києва, де нас зустріли привітно і примістили в школі червоних командирів, де були вже вищі й нижчі кляси. Нас, новоприбулих перевірили за здібностями і знанням та й розмістили в касарнях, по клясах.
Тепер уже нас зобов'язував військовий режим і дисципліна. Без дозволу за ворота - ні кроку. Спочатку водили нас під командою, разом з іншими курсантами, по деяких музеях і показали важливі історичні місця, а пізніше — лише наука. Ніхто вже не міг вийти за ворота. Навчання розгорнулось на повний хід: словесність по клясах, а муштра у великому дворі школи, який був обнесений високою огорожею з колючими дротами зверху. Вчилися ми наполегливо і почили звикати до нової ролі курсантів та забувати потроху своє недавнє минуле.
— Так минуло, — розповідав далі Бойко, — біля трьох місяців часу, а потім пройшла чутка, що частина курсантів має виїхати до Харкова в школу червоних старшин, і бажаючі можуть зголошуватись у своїх командирів.
Майже всі ми зголосились і раділи такій зміні, сподіваючись побачити якесь інше, своє середовище і інший ліпший світ та кращі умовини.
Одного дня, по обіді, усіх нас і нам подібних, по списках, викликано і поставлено в лаву та оголошено, що всі ми відряджаємось до Харківської Школи Червоних Старшин у Харкові. Виявились такі що не хотіли переїжджати в Харків, просились бути в Києві, але було всім ще раз сказано що ніяких змін вже робити не можна.
Після цього було наказано готуватись до виїзду, забрати кожному особисті речі і зібратися всім до казарми Б, і там бути готовим в дорогу. Ми зібрались.
По дванадцятій годині ночі нас вивели на подвір'я, де стояли проготовані вантажні автомашини, на які нас усіх розмістили і під сильним конвоєм повезли на станцію Київ — Товарова. Тут на нас чекали товарові вагони з вікнами заґратованими колючим дротом, до яких нас і наладовано по 40 осіб до вагону.
Тоді ми зрозуміли, що справа кепська, бо до школи в таких вагонах не везуть.
Постояли ми в Києві цілий день до вечора, аж тоді наші вагони причепили до якогось потягу і повезли в напрямку Знаменки.
Всі ми тепер побачили, що везуть нас до Харкова, до відомої в'язниці на Холодній Горі, на фізичне знищення, а не до школи. І я вирішив за всяку ціну тікати…
З великим зусиллям зірвав я з вікна колючий дріт. Руки порізав і пошарпав, але болю я не відчував — думка була моя за вікном.
Минули станцію Цвіткову, прямуємо до Бобринської. Тут я виліз за вікно і впав на ходу під насип, упав і покотився. Радість життя заливала мої груди.
Варта помітила і почала стріляти. Ранили мене в ногу, але не вбили.
До світанку я згарячу зайшов далеченько від місця мого причалу, до благословенної землі і заховався та відпочивав. Одне моє щастя: на дворі потепліло, весна наближалася а тому й не замерз ночуючи в полі під скиртою. Аж на третю ніч добрався я до Киселівських хуторів, де й розповів про свою пригоду. І мені люди повірили, перев'язали мою рану і перевезли мене сюди, до Шполи. А тепер я і маю притулок у свого брата.
Я, пане отамане, — продовжував сотник Бойко, — дуже помилився повіривши в амнестію, і бажав би хоч одно ще добре діло зробити, поки живий: повідомити тебе, друже отамане, розповісти тобі і побратимам про підступ та обман. Щоб знали ви, як заманюють нашого брата повстанця амнестіями та що справді роблять з тими, хто піддався большевикам на віру.
Не гнівайся на мене отамане, — вів далі Бойко з сумом, — що гірка доля завела не одного з нас в сліпий кут. Бо ми не маємо сили, перемагають нас вороги. Ти рятуйся сам, та й іншим допоможи врятувати життя всіма можливими і доступними тобі засобами, пробирайтеся на Захід, за кордон. Якийсь час я буду пробувати переховатися тут, а потім і сам подамся десь далі, підшукаю спокійніше місце. Дуже мені шкода тих хлопців які повірили в амнестію, повірили в брехню "трьох жидів верховодів", що оголосили амнестію. Тепер всі наші хлопці загинули…
Отак, слухаючи журливу розповідь Бойка, отаман Ґонта і його варта та господар хати, посиділи всі разом при гостинному стлі, підкріпилися, чим Бог обдарував, а тим часом прийшла пора й вирушати. Попрощавшись, від'їхали своєю дорогою.
Коли вернулись до свого табору, отаман Ґонта зібррав усіх повстанців і розповів їм почуте, яка доля чекає всіх тих що повірять в большевицькі обіцянки, повірять в амнестію.
Минав час, повстанські лави маліли щодня, але в амнестію вже ніхто не вірив.
Отаман Ґонта не вступав у бої з ворогом, не мав сили і обмежувався лише незначними наскоками в разі потреби. Дехто з повстанців лишав загін, конспіруючись переходив на мирну працю, вливався до загального людського моря. Але решта все чекала і сподівалась якихось змін. Нетерпляче ждали повернення посланця з Польщі, а може й самого уповноваженого від уряду УНР, і штабу Армії.
Нарешті прийшла довгожданна весна 1922 року, але й вона не принесла бажаних надій і щастя повстанцям. Їхні загони щодалі то меншали. Хто міг, відходив і якось влаштовувався на цивільну працю.
Але все ж лишалася чимала частина козаків, які ждали посланця з Польщі і розпорядження від Уряду УНР, і дочекались його серед літа.
Одного соняшного запашного дня до Холодного Яру прибув сподіваний посланець із Польщі, а з ним і уповноважений від Уряду УНР, на прізвище полк. Бойко!
Отамани повстанських відділів та їхні заступники зібралися до Холодного Яру на нараду, яку, вступним коротким словом, відкрив отаман Ґонта, та попросив до слова уповноваженого полковника Бойка.
Полковник Бойко після короткого привітання, розповів зібраним те, що вже повстанці чули, та не хотіли б його більше чути.
— Я, — почав полковник Бойко, — є уповноважений від нашого Уряду і штабу Армії УНР. Прибув до вас із дорученням від штабу Армії, щоб сказати вам в якому стані ми тепер перебуваємо. Польща припинила війну з большевиками, помирилася з ними. Наше військо інтерноване і тепер перебуває за колючими дротами в таборах. На жаль, ніяких надійна краще майбутнє Уряд УНР не передбачає. Ніхто не хоче прийти нам на допомогу. До кого ми не зверталися — скрізь відмова. Ми безсилі!
— То ж Уряд УНР, — продовжував полк. Бойко, — звертається до вас з закликом припинити повстанські дії, і не пробувати більше підіймати повстання, бо нагода до того минула.
— Мусите подумати тепер про самоліквідацію і перехід до громадської праці. Помагайте відходити в запілля, добре конспіруйтесь, пристосовуйтесь до місцевих обставин. Кому є можливість, трапляються шляхи — пробирайтесь в Польщу, Румунію, взагалі на Захід. Вас там прий муть і допоможуть, про це вже подбає Уряд УНР.
Ми будемо, мусимо ждати слушного часу, сприятливої нагоди, якщо діждемось, щоб відновити нашу боротьбу. Ми віримо, надіємось що така нагода прийе, пізно чи рано а світ впізнає що то за большевизм, комуна сама себе покаже своєю діяльністю. І наш нарід, збаламучений большевицькою пропагандою, колись очуняє, витверезвиться з чаду большевицьких обіцянок, раю на землі.
Полковник Бойко своєю інформацією, своїми прогнозами остаточно всіх приголомшив. Почалась широка й запальна дискусія — що робити? Довго говорили, виступали одинцем, вели суперечки в гуртках, але доброго виходу з скрутного становища ніхто не бачив. Так і розійшлись. В своїх загонах кожний отаман мусить оголосити своїм старшинам і козакам про почуте на цій нараді. Допомогти документами та грішми всім тим що відходять до приватнього життя. Хто ж не хоче, або не може лишатися на рідних землях, тим допомогти перейти кордони на еміграцію, добре забезпечивши документами, в Польщу чи Румунію.
Отаман Чирнота, який, після смерти Чучупаки, прибрав собі кличку — Деркач, зголосився що він і далі лишається в Холодному Яру.
Отаман Ґонта, в свою чергу вирішив лишатися на своїй любій Звенигородщині, Хмара залишив собі округу Чути і Чорного лісу.
Завгородній має намір піти на захід, а покищо, тепер в цей непевний час вирішили розділитись з Хмарою. Біля ж Хмари залишаються всі ті, які хочуть відійти. Хмара почав дбати про ліквідацію свого загону як найшвидше. Він почав видавати посвідки й гроші і спрямовував хлопців переодягнених в цивільне до Херсону, Миколаєва, Харкова й інші міста, де вже були свої люди, і там їх влаштовували на працю.
Коли в загоні нікого не залишилося, помандрував в далеку дорогу і сам Пилип Хмара. Після дворічного побуту і праці на виробництві, устаткувався і забрав до себе дружину й сина.
Ті, що не мали наміру самоліквідуватися, або ж планували мандрувати на Захід, десь в чужі краї, приєднувались до отамана Завгороднього, він погодився на це, тому що мав деякі зв'язки і знав західній світ.
А тим часом загостило літо. Населення працює на полях, обробляє свої ниви, дерева й ліси причепурились зеленим листям, повиростали густі й буйні трави і вся земля в запашному квітінню.
Ой; як же гарно стало на білому світі.
Цвірінькають пташки, щебечуть соловейки ранніми ранками і пізніми вечорами, а жайворонки в небі, а перепели в пашнях, а бджілки медоносні, а… Боже, яка краса! Тільки партизанам нема спочинку ні днем ні ночами, потрібно боротись проти завойовників за свою Батьківщину, їм гірше всіх на світі. Ворог міцніє і закріплюється.
Два роки минуло в боях. Блукали взовж і впоперек по правобережній Україні, від Дніпра до Вапнярки, а від Гніваня до Балти. Майже не було там місцевости, щоб партизани не знали її лісів та ярів.
— Ходити більше немає сил, а надій на краще май бутнє — ніяких… Жити хочеться і якось треба! — так іноді на дозвіллі міркували повстанці. Намагалися винести якесь рішення, Що було, те минуло! Побачимо, що буде далі! — підбадьорювали інші.
Літо 1922 року. Отаман Завгородній зі своєю групою розпочав перемарші, шукаючи шляхів переходу до Польші чи Румунії. А пробратися туди не так то було й легко. Прикордонна смуга сильно охоронялась, а крім того, виділяли ще й нагороди кожному, хто виявить втікача. А хто не виявить а сховає втікача — тому розстріл. Та все ж світ не без добрих людей, були такі, що й допомагали.
Дійшли повстанці до Богу, перейшли його і попрямували лівіше Вапнярки. Пробиралися лісами, але часті села не дуже сприяли конспірації.
Крім того виникла нова проблема: пробиратися закордон всією групою не можна, бо тому противилась Польща і велику групу вона могла б інтернувати.
Радили проходити лише малими групами 5—10 осіб, а такий перехід мусів би розтягтися не менше, як на місяць часу.
Такий повільний переход, в оточенні ворожої сили, перекреслював усі плани, що б проскочити мало помітними і без спротиву.
Пара таких груп встигло пробратися підчас кількоденних дощів і туманів, але так довго не було. За два чи за три дні все змінилось: настала гарна соняшна погода. Дальші спроби переходу припинились, бо при таких сухих сонячних днях, легко було себе виявити ворогові.
З усіх боків посунули частини Котовського і почалися знову часті сутички, з великими нашими втратами.
Лишатися в цій окрузі було вже безнадійно. Довелося вертатись назад.
Знову перейшли річку Бог десь біля села Люшнюватої, а потім попрямували до лісів: Голованівських, Покотилівських, Сучок, Лебедин, біля якого покрутилися трохи по селах та й подалися знову на Лавидівський, Вербовий, через Раєвський і Нерубай на Чорний і Чуту.
Дорогою робили іноді наскоки на залізничні станції та пошти, брали що було потрібно, а особливо забирали гроші, які, хоч були й безвартісні, але й необхідні. Без грошей теж було зле.
При кожному нападі червоні все більше натискали, та знищити нас не могли, бо партизани навчилися дуже скоро замітати за собою сліди.
Кінчався 1922 рік. Надійшла осінь, а за нею й третя повстанська зима.
Загін залишенців, із отаманом Завгороднім на чолі, пішов до лісів Чорного й Чути, де було пару землянок. Там була можливість перебути холод і привести себе до порядку. Робили деколи не значні, але й на більшу віддаль, вимарші. Доходили й до Холодного Яру та перебували там деякий час. Святкували там Різдво Христове.
В Холодному Яру і далі тримався Чирнота /Деркач/. Навколо нього спокій і тиша. Червоні стали обминати Холодний Яр, цим підлабузнювались до населення. До Чирноти надсилали листи і агентів та намовляли піддатись на амнестію.
Завгородній не радив того робити, щоб пізніше не жалували.
Чирнота нарікав на безнадійний стан своєї "Холодноярської республіки" і говорив:
— Ми є в оточенні, скоріш чи пізніш облогу стиснуть і зроблять що схочуть. Вони можуть палити села і загине чимала кількість невинних людей: жінок і дітей, Чирнота був у крайньому розпачі і мав уже намір піддатись. Частина його молодих козаків пішла в невідоме. Частина розійшлася по лісах, як лісоруби, а весною йшли на Дніпро, на різні навігації. Але не всім то вдавалося, в той час розрухи не так легко було найти роботу.
Навідувався до Холодного Яру з пару разів і пол. Бойко.
В середині літа 1923 року Чирнота /Деркач / піддався і доля його невідома.
Настала весна 1923 року. Група залишенців з отаманом Завгороднім знову почали свої перемарші по лісах і степах. Не раз проходили тими самими дорогами. Проходячи лісами, заходили до лісників у їхні сторожки, щоб здобути дечого, або запастися водою.
Бували в одного лісника, що його сторожка була під лісом Чорним, з боку села Дмитрівки. Хоч прізвище його бкло російське Сільвейстров, але він часто допомагав партизанам і ввійшов у їхнє довір'я.
Його син-курсант Зінов'євської кав. школи /Єлісаветград / був шпигуном від ЧоКа. Він довідувався від батька, чи бувають у нього, або проходять близько нього партизани і батько пригнався, що проходять. Тоді цей син удвох а своїм товаришем, за наказом ЧеКа і добро продуманим пляном, розіграли трагічну для партизан аферу. Ніби то й вони самі є переконаними партизанами-підпільниками в тій кавалерійській школі. Навчаються в червоній шкоді лише для того, щоб стати фаховими воєнними командирами. Здобувши вишкіл перейти до діючих повстанських загонів.
З таким виясненням своїх намірів у листі, вони почали шукати побачення з повстанцями через лісника Сілівейстрова, і передали йому листа для повстанців. Сілівейстров того листа передав повстанцям.
Прочитавши цього листа, Завгородній захопився ідеею побачення з курсантами. Він прочитав того листа в зборі свого загону, кажучи:
— Бачите які наші хлопці є в червоній школі!? Та ж нам треба буде добрих командирів, це ж наш приріст!
Однак, не всі поділяли захоплення Завгороднього, були й такі що вбачали тут черговий хитрий ворожий підступ.
Але Завгороднього якась лиха година тягла на зустріч з курсантами, і він сказав:
— Зустрінемось і перевіримо їх щирість, а якщо це підступ, ми з ними розрахуємось кулями на місті.
Курсанти продовжували відвідувати лісника, і через нього була призначена зустріч. Мала вона відбутись коло другої години пополудні в лісі Чорному, недалеко станції Хировки, на широкій просіці що є поміж залізницею та балкою, яка починається з Вовчого біля Полиної під Берестиватим.
Партизани до цієї зустрічі були дуже обережні, зай няли ту частину лісу ще в ночі і чекали гостей.
Біля другої години по обіді, на умовленій просіці показалося два вершники, за ними і навколо них ні живого пса.
Їхали вони тихою ходою до призначенного місця, потім з просіки звернули в гущавину, зупинились, позлізали з коней і поприв'язували.
Зустріч відбулася на невеличкій галявині серед лісу. Завгородній та й інші повстанці посідали на м'якій траві, сіли також і гості. Довкола галявини була партизанська варта. Завгородній запитав курсантів:
— Чого ви сюди приїхали, і чого бажаєте?
У відповідь вони тихо і спокіно, то один, то другий в діловій формі розповідали хто вони такі є, пояснювали що вони такі самі партизани як і ми, що пішли в школу командирського вишколу щоб здобути знання і повернутися до партизанки. Крім того вони мають змогу влаштовувати в різних підприємствах, заводах чи установах тих партизан які хочуть залишити партизанку і перейти на мирну працю.
— А потім ці всі колишні партизани будуть викриті перед владою і розстріляні, — зауважив Завгородній:
— Де б це ми могли такий злочин заподіяти своїм людям, — почали виправдувати себе курсанти і обіцяли всім тим які бажають вийти на еміграцію до Польщі, Румунії чи куди інде допомогти документами та влаштувати перехід через кордон.
— Для цього, — продовжували курсанти, — нам треба зібратися ще раз на поширену нараду, але вже не в Холодиому Яру, а в Спорному. За пару тижнів туди з'їдеться на нараду вся округа, прибуде от. Ґонта, Тютюнник, представник Уряду УНР, та інші особи. Отже, за пару тижнів, вас повідомимо, як усе буде готове. Тут десь під дубом, який ви призначите, ми покладемо листа з датою і паролем. Готуйтесь, щоб всі були в зборі, ми прибудемо і разом поїдемо на нараду до Спорного.
Партизани слухали ці хвалькуваті балачки і одні насмішкувато підморгували, а інші довірливо хитали головами даючи згоду. Але деякі настоювали зараз же з цими провокаторами звести порахунки.
Але отаман Завгородній заборонив це робити, він сказав що нам неодмінно треба зустрінутися з Гонтою, бо ми з ним давно втратили зв'язки. Тому нам треба до нього в ліс поїхати. Крім того там напевно буде пол. Бойко, який вертаючись у Польщу, мав бачити Ґонту. Так само варто побачити Тютюнника, про якого згадувалось, я його особисто знаю, почути що він скаже.
— Самоліквідуватись і не лізти на рожен, нас там оточать і знищуть! — чулися голоси.
За два тижні під дубом знайшли короткого листа в якому подано пароль і дату, коли курсанти прибудуть щоб разом їхати на нараду.
В призначену суботу отаман Завгородній прибув у Чорний ліс, чекав на провідників-курсантів. Загін повстанців розділився, більша половина не хотіла їхати на зустріч до Спорного, підозрівали пастку. Будь розсудливий та обережний, застерігали Завгороднього, не їдь на зустріч.
Але Завгороднього тягнуло їхати щоб побачитись там з Тютюнником, він нікого не слухав, горів бажанням так само побачитись з Гонтою, які туди прибудуть.
— Доки я буду ходити один по цих лісах, казав він тужливо, рішайте самі, хто хоче — залишайтесь в лісі а хто зі мною, поїхали. Там ми, на зустрічі остаточно вирішимо справу з провідними особами, назад не повернемось а поїдемо за кордон.
— Шкода мені тебе отамане, довший час ми тебе знали як незламного, бойового командира і друга, що в найгірших небезпеках давав собі раду, а тепер заломився, сам сунеш голову в червону пастку, — дорікав Грицько Довженко. Це ж курсанти самі видумали цю нараду, оточать вас там і знищать. Ми з тобою, отамане, прощаємось на віки, — закінчив сумно Довженко, підійшов до свого отамана, потис руку і поцілував. За ним підходила решта козаків і прощались.
Завгородній розгнівався таким прощанням і кинув:
— Що це ви прощаєтесь мов би на той світ виражаєте!
— Так є, пане отамане, на той світ провожаємо.
Це на Завгороднього ще більше подіяло, вій подавав руку збентежений, хвилювався що розлучається з частиною козаків, мабуть навіки, але до попереджень своїх побратимів не прислухався, діяв за покликом свого наставлення мов би зачарований обіцянками курсантів. Вперся і ніяк не хотів в цей рішальний час змінити своєї думки.
Нарешті два вершники, провідники, відомі вже всім курсанти прибули на місце призначення. Привітались з радісними посмішками на обличчі.
Це була субота кінця квітня 1923 року.
Отаман Завгородній ще раз подивився на залишених в лісі козаків, якось вимушено посміхнувся, махнув рукою і поїхав. За ним півтора десятка повстанців які повірили ку. рсантам в обіцянки. Спереду їхали курсанти з Завгороднім, а за ними повстанці. Виїхали з лісу Чорного і поїхали до Спірного.
Кого вони там зустріли, як відбувалась та зустріч, які там були провідникм і скілько їх — не відомо. Була чутка що нарада в лісі Спорному відбувалася в хаті лісника. Можливо що й не в хаті, а на подвір'ї, але з тієї наради ні отаман Завгородній, ні жоден з повстанців не повернулись. Ніби гостей приймав сам генерал Тютюнник під контролею і охороною спецаґентури ЧеКа, яких в лісі було сила-силенна зохована в чагарниках.
Коли розпочалась нарада то червоних зібралося в три рази більше як повстанців.
Тепер уже довірливим повстанцям стало ясно, що вони опинилися в пастці і вони кинулися до спротиву. Почалася стрілянина й рукопашна бійка. Між чекістами були ранені і вбиті, але партизанів оточили і побили всіх тут же на місці.
Після цієї "наради" червоні заспокоїлись, партизани більше не воювали, а розходились хто куди. Частині партизан пощастило включитись у мирне советське життя і переховатись. Дехто пішов у Польщу, а невелика групи коло 25 осіб ходила лісами та робила наскоки ще й у 1924 році.
Не на поляні, де готували могилу повстанцям, а в рові під лісом, над дорогою Веселий Кут — Дмитрівка.