Григор'їв уродженець міста Олександрії на Херсонщині. Правдиве прізвище його: Серветнік Никіфор. В часи першої світової війни був мобілізований, перебував довший час на фронті в царській російській армії, де й дослужився до ранги штабскапітана. Був невеликого росту, зігнутий, мав обличчя трохи подзьобане віспою, але був енергійний та рухливий: з револьвера стріляв швидкої мітко. За політичним переконанням чи ідеологічно наближався до Махна: себто до анархізму, або як пізніше виявилось до безвідповідальної отаманії з хворобливою манією провідника.
Листопад 1918 рік. Григор'їв із групою своїх однодумців з'являється несподівано у великому селі Цибулеві, яке досить вороже ставилось до гетьманської влади. Тут він з допомогою місцевих, як тоді казали, "большовиків" організовує повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. Нарід, не лише молодь, а й старші, колишні вояки, охоче вступали до його загону, бо боялися, щоб і в майбутньому не довелося підставляти їм своїх плечей та спини під нагайки гетьманського війська, як це вже було вліті за ту панську землю, що її поділив Неводничий Федір з гаслом большевиків; "Земля селянам без викупу", на яку так довго чекали селяни, але за гетьмана її мусіли повернути та ще й віддати половину врожаю, а непокірним довелось зазнати нагайок і шомполів /що й підірвало престиж і владу Гетьмана/.
Большевизм зростав і здобував довір'я. З села Цибулева Григор'їв із своїм адьютантом Ю.Тютюником вивели до трьох сотень добре озброєних та дистиплінованих хлопців-вояків, 3 цією групою він пішов через села-Веселий Кут, Плоське, Дмитрівку, Деківку, Косівку. Хлопців збільшувалось. Доки він дійшов до Олександрії, то в його загоні вже було понад п'яти тисяч "війська", та ще й добре озброєного.
Одної ночі на початку грудня розпочав наступ на місто Олександрію. Місцевість він знав добре. Гетьманські частини, що були в місті, великого спротиву не чинили. То були служаки не за ідею, а за гроші, за які й кресали нагайками селян. Відійшли вони на Байдаківку, а потім через Катернослав на Дін. До години дванадцятої наступного дня місто Олександрія було опановане Григор'ївим.
В Олександрії Григоріїв призначив коменданта, укомплектував свій штаб, перевів організацію свого війська. На станціях Користавка-Олександрія зібрав паротяги й вагони і укомплектувавши ешелони розмістив вних частини свого війська, З пульманівських вагонів поробив панцерники, які почали курсувати: Олександрія — П'ятихатки — Крюків та Знаменка.
Ще гетьман Павло Скоропадський гетьманував, як під ним вже горіла земля, всю Херсонщину охопив повстанчий рух Григор'їва. Народ, переважно бідняки, солдати і хлопці, перші зі зброєю принесеною з фронтів а хлопці й чоловіки роздобувши з пограбованих магазинів, сипнули до Григор'їва з метою, вибороти українську державність. Рух Григор'їва ріс, поширювався, міцнів. Большевики побачивши що росте сила повели агітацію що й вони підтримують цей рух. Отаманчики вийшли з лісів. Коцур осів на станції Цибулівці, зосередив своє тут військо і зробив собі бронепоїзд. Місцеві большевики раптом попідіймали голови. Той рух охопив майже половину правобережної України. До Григор'їва вояки прибували й далі і він формував нові частини. По станціях збирав вагони, робив ешелони і розміщав у них своє військо. За не цілий місяць у нього була вже чимала армія.
Грудень 14, 1918 рік. Директорія У.Н.Р. вступає в Київ. Гетьман зрікся влади. Владу перебрала Директорія У.Н.Р. на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою. Українські війська, що були при гетьмані, визнали уряд УНР. Не підпорядкувались Директорії УНР лише полк. Болбочан та Григор'їв, що був збоку і сам не знав чого він хотів, вже почав був виступати проти Директорії. Може й сам мріяв стати головним отаманом, захопившись своїми успіхами. Україна опинилась у вогні й бурі. Московський комунізм зі свого боку повінню сунувся на Вкраїну по хліб та інші харчі, бо Московщина почала вже голодувати.
Червоний військовий комісар Лейба Бронштейн-Троцький організував червону гвардію до якої влилися: матроси, лотиші, китайці та інші різуни, що милувалися чужою кров'ю. Це червоне військо з поспіхом сунулось на Україну. На Дону Денікін /цар Антон / формував свою білу армію, якому помагав і гетьман Павло Скоропадський. З Чорного моря Антанта зі своїми інтернаціональними військами, куди входила й дивізія "русскіх" зробили висадку /десант/ і захопили Одесу й Крим, а пізніше, Херсон, Очаків та Миколаїв. Не встигли ще опанувати Миколаївом, як уже виарештували частину свідомої української інтеліґенції. Про це донесли втікачі от. Григор'їву.
Григор'їв зі своєю армією вирушив на південь, узявши напрямок на Миколаїв — Херсон, щоб очистити ці міста від непрошених, як він казав, гостей, — військ Антанти. На станції Знамянка Григор'їв залишив, для охорони тилу, свого полковника Зайця з бронепотягом.
У той же час червона навала з півночі під командою Овсієнка і Муравйова посувалася в напрямку Києва. Військові частини армії УНР відступали з лівого берега Дніпра на правий, щоб приєднатись до головних сил української армії. Запорізька група під командою полк. Олександра Загродського тримала напрямок через Кременчук, Користовка, Знамянка, Бобринська на Київ. Але цей терен від Крукова займав от. Григоріїв з десятком своїх отаманчиків. Запоріжцям приходилось пробиватися силою через ці терени. Правда, вони великого спротиву не чинили, бо боялися. Зкомунізовані робітники Круківського вагоно-ремонтного заводу готувалися зірвати міст через Дніпро, але це було своєчасно виявлено і зірвати моста їм не вдалося. Запорожці від Крюкова до ст. Знамянки спротиву не мали. Зі ст. Знамянка григор'ївський пол. Заєць відступив на ст. Сахарову і почав обстрілювати з гармат свого бронепоїзда запорожців, але хутко його примусили замовкнути. Те саме було і з Коцуром на ст. Цибулевій. Від села Цибулева Запорожці по обох боках залізниці, розгорнувшись лавою пішли в наступ, Коцур зі свого бронепоїзду почав стрілянину з гармат на удар і на шрапнель. Бронепоїзд запорожців вийшов з виямки і першим своїм гарматним стрілом поцілив коцурівського бронепотяга. Пара високо знялася до гори і стрілянина затихла. Коцур та його "знамените" військо залишили ст. Цибулеву і кинулись утікати на село Красносілля (Княжа) та в ліс Чутки кидаючи мішки з награбованим майном по дорозі, Запорожці захопили станцію. Перевели ревізію майна, підібрали військові трофеї і пішли далі згідно свого маршрута Бобринська — Цвітково. На Київ їм дорогу перетяли війська червоних московських загарбників і вони з Цвітково звернули на Шполу — Звенигородку й зупинились аж у Христинівці.
На скромну думку автора, як тоді так і тепер — велику шкоду робить отаманія. На здоровий розум здавалося б, що Григор'їв, бувши сам українцем, та й частини його складалися з українців, повинен би був злучитися з армією УНР, а не поборювати її. Про це й радили йому багато свідомих вояків та старшин з ближчого його оточення. Звертався до Григор'їва й головний отаман Симон Петлюра, — як твердили мені В. Кедровський та Ф. Мелешко. Переконували його щоб з Антантою не битись, а спільно, разом з Армією УНР виступити проти нашого сильного московсько-большевицького ворога. Українське роздрібнене, кепсько озброєне військо, поділене різними політичними течіями дуже потребувало здібного командування і організованої єдности. Ми не тільки потребували єдности і одного командування а й чесних союзників.
Але зарозумілий отаман Григор'їв і слухати не хотів цих порад; він був дуже захоплений своїми успіхами, особливо організаторськими здібностями які за короткий відтинок часу принесли щедрі наслідки — численне, добре озброєне військо. Він і сам тепер потаємці мріяв стати Головним Отаманом. Він відкидав політику замирення з Антантою. Він бездумно був готовий одночасно битися з ворогами на всіх фронтах.
— Треба бити Антанту, бити большевиків, бити білих і червоних ворогів, — говорив він у штабі. Навіть прибулу немов би ж і свою запоріжську групу він зустрів вогнем і погнався за нею. Захопив Бобринську, Цвітково, Звенигородку а там Єлісоветград аж до Вознесенська.
Головні свої сили Григор'їв перекидає проти Антанти в напрямі Миколаїв — Херсон. Антанта почала укріплювати свої позиції. З Очакова до Миколаєва ходили невеликі військові човни, виконуючи прибережну охорону, а великі пароплави підвозили військо, харчі та різну амуніцію. Від Херсона через станцію Кульбакіно, Копані, Водопой до Миколаєва почали курсувати поїзди. Станція Водопой стала базою; її склади швидко заповнювались. Сюди довозились харчі, боєприпаси та різну зброю. На станції стояли состави з різним знаряддям, навіть один, як пізніше виявилось, був із грецькою горілкою. Для якої її мети привезли, було не відомо, але вона пізніше вирішила долю григориївського руху.
Григор'ївським військом заповнились усі станції від Долінської до Баштанівки. Перша спроба наступу Григор'їва на Водопой була Антантою відбита. Ю.Тютюник сам зі своєю групою узявся за розвідку. Він обріс, став старшим і менше підозрілим, спустився з своїми провідниками до міста Миколаєва, з Миколаєва до Херсону, а звідтам назад. Десь зі ст. Копані до Баштанівки прийшов пішки. Приніс чимало новин, а саме: при вступі антанти до Миколаєва при якій були і "русскі" частини, які вже встигли заарештувати частину свідомої української інтеліґенції, звезли їх у якесь загородне дерев'яне приміщення і там, ніби за спробу втечі, закидали в мешкання запальними гранатами. Мешкання з усіма арештованими згоріло. Скільки там загинуло — невідомо точно, але понад двох десятків. Довідавшись про такий злочин Григоріїв спалахнув несамовитим гнівом і вирішив за всяку ціну помститись над жорстокими ворогами.
План наступу Ю.Тютюника на ст. Копані та Водопой був готовий. Григор'їв його затвердив. Війська в нього до 20–25 тисяч яке розділили на кілька частин залишивши і в резерві. Саме наближалась суха весна і погода дуже була сприятлива. Степ не ораний, під ногами твердо, за шию не капало, сонце не пекло а тільки пригрівало.
Тютюник з частиною йде в наступ на ст. Копані, Григор'їв — на ст. Водопой. Дійшовши до Водопою Григор'їв на відповідній відстані зупинився, чекаю чи початку боя в Копаних. Тютюник до Копанів дістався аж опівночі. Греки, не сподіваючись наступу спокійно спали, виставивши слабеньку варту.
В наступ Тютюник повів свою частину досвідком. Саме в час найміцнівого солодкого сну. Вояки, що докладно знали цю місцевість, розповіли Тютюникові про всі підступи і відступи та будови де розмістився ворог, про терен ст. Копані. Вислухавши поради Тютюник знав з якого боку найліпше вдарити. Він наперед вислав вершників-гренадерів які раптовим нападом змели сонну охорону і закидали гранатами мешкання з солдатами. Зчинилась несамовита паніка. Розгублені й перелякані солдати антанти вискакували з приміщень роздягненими і потрапляли від постріли піхоти яка ввійшла в Водопой по слідах вершників. Хто впав трупом, хто встиг заховатися, хто з піднятим руками здався в полон а частина розбіглася в степу.
Це була блискуча перемога. Станція Копані була захоплена без втрат. Сполучення антанти між Херсоном і Миколаєвом перервано.
Григор'їв, почувши вибухи й постріли збоку Копані зі своєю сотнею розпочав наступ, очоливши гренадерів. А за гренадерами трьома лавами сунула піхота. Невеличкі розділи вершників прикривали фланги.
Наступ провадився так тихо, що чути було тільки дихання коней. Біля Станції Водопой Грнгор'їв зупинився і наказав приготуватись до атаки. Григоріїв випустив ракету. Золотою змійкою звилося в небі і вибухло іскрами. І в тій же миті все загриміло, заклекотало, загуло, В станцію полетіло сотня гранат, застрочили з усіх боків кулемети, затріщали рушничні постріли.
Грецьке військо в паніці звільнило станцію і відступило в діл, до води. Там поспішно почало творити шанці і земляні сховиська.
Григор'їв заняв Водопой. На сході підіймалось сонце. Але спочинку військам Григор'їв не дав, він продовжував тиснути ворога. Однак ворог встиг отямитись і зустрів шаленим кулеметним і рушничним вогнем. Довелось й григор'ївцям робити шанці.
Наближалась обідня пора. Тютюник, упоравшись з ворогом на ст. Копані, половину свого загону залишив на охорону Копані з другою половиною подався допомагати і рятувати Григор'їва. Недалеко ст. Водопой розгорнувся в лаву і вдарив з тилу. Військо Антанти не витримало двобічного наступу відступило в напрямі Очакова з великими втратами. Біля моря григор'ївців зупинила гарматним вогнем прибережна морська охорона Антанти. Григор'їв дав наказ зупиненим воякам копати окопи і залягти.
Ніч минула без особливих змін. Рідкі рушничні постріли з обох боків тільки насторожували. Ранком, коли розвіявся туман, Григоріїв побачив перед собою пусті, залишені ворогом шанці. Використавши темну ніч ворог човнами передістався до Очакова. Проте, Григор'їв підібрав за вояками Антанти численну амуніцію, зброю, взутті, одяг та різні прилади військового характеру.
Це була ще одна блискуча перемога над Антантою. Ворога розбито і можна тепер воякам дати заслужений відпочинок.
Григор'їв наказав відвести всі частини на ст. Водопой, розквартирувати чи в гуртових мешканнях чи у вільних приміщеннях станції. Але більшість вояків розмістились у вільних ешелонах що стояли на станції, І раптом появилася горілка. В кожного вояка стриміла з кишені пляшка. Грецька добра горілка. Піснею, свистом, вигуками святкували перемогу і запивали грецькою трофейною горілкою.
Побачивши таке безладдя /дике гульбище/ Ю. Тютюник скоикав тут же, на пероні станції, військовий мітинг. Він нагадав воякам що живемо військовими часами, що за нами слідкує ворог і до цього зобов'язує дистипліна і порядок, закликав до спокою і додав, що з ними хоче говорити сам отаман Григор'їв.
Григор'їв промовляв недовго. Він подякував воякам і старшинам за успішну перемогу над ворогом, признався що він закінчив школу прапорщиків тут, недалеко в Миколаєві, що служив в царській армії, був три роки на фронті в окопах разом з солдатами де і здобув військового мистецтва воювати і перемагати. А на останку покликав усіх до послуху, єдности і дисципліни — бо в цьому наша сила. На закінчення Григор'їв дав слово знову своєму адьютантові Ю. Тютюнику.
Тютюник обвів уважним поглядом зібраних вояків і голосно та чітко вигукнув:
— Від нині отаман Гритор'їв має титул "Отаман Херсонщини і Таврії!"
Вояки на мить завмерли а потім спонтанно кілька голосів вигукнуло — Слава! А між натовпом здивовано шепотіли: — Чому Херсонщини і Таврії, а де ж Україна.
На цьому мітинг і закінчився. Вояки розходились і занепокоєно обмірковувала почуту новину про свого отамана: Чому Херсонщини і Таврії?
На третій день по одержанні перемога над Антантськими військами Тютюник посадив своє військо у вагони та й рушив ешелоном назад до ст. Копані, а звідти через Кульбакино на Херсон. Антанта жодних перешкод не ставила і ще більше підіймало на дусі вояків.
До отамана Григор'їва приходили представники віл Антанти на чолі з генералом і пропонували замирення, але ж Григор'їв не тільки цю пропозицію відкинув а ще й пригрозив що зробить з ними такий порахунок як це було під Водопоєм і в Миколаєві. На цьому розмова й закінчилася.
Залізничний рух поїздів між Херсоном і Миколаєвом в цих непевних обставинах відновився. По містах почались організовуватись управи. Незабаром повставали самоохоронні частини вільного козацтва. Але яку владу визнавати законною — ніхто не міг відповісти.
Зате дуже пожвавішав рух серед робітників російського походження та зрусифікованх українців з наголосом на большевицьку справедливість. Вони, робітничі середовища вороже ставились як до Антанти так і до руху Григор'їва.
Довідавшись що на ст. Водопой в складах, магазинах і вагонах лежить велика кількість накопиченого добра, харчів передусім, борошна, крупа різна, пшоно, різні рибні та м'ясні консерви а поруч з харчовими продуктами безліч уніформи, взуття, зброї, набої, гранат та гарманті і іншого добра то це для вояків була така непереможна спокуса погріти руки що годі й уявити. А найголовніше — горілка.
— Кажу вам братішки, там горілки на цілу армію! — говорив збуджено один вояк серед натовпу.
— Пішли! — гукнув другий і вояки рвонули до складів хто з чим міг. Одні прихопили з собою наплечники, військові рукзаки, інші побігли з мішками. Кожний рвав і пхав у мішок все те що потрапляло до рук. Всамперед взуття і одежу. Кожний потаємці думав про дому, про родину, братів, сестер, наречену. Бо ж всі хлопці думали про одруження.
Добра й майна в магазинах та вагонах щодня маліло і в той же час чисельнисть військових частин меншала.
Тютюник, як адьютант про це небезпечне явище доповів отаманові Григор'їву.
— Нічого, вони ще всі повернуться, завезуть здобич і повернуться, — спокійно запевняв адьготанта.
За три місяці постою наблизилась весна а вояки не думали повертатися. Війська залишилося третина. Тютюник цим разом попередив отамана то армія віл бездіяльности деморалізується, розвалюється, В Україні бушує більшевизм, комуна кріпне, поширює свої вплнви а ми вилежуємося. На Дону Денікін піднімає козаків, формує "бєлую армію", готується рятувати " Єдіную неделімую".
— Ми залишаємося, пане отамане, в небезпечному стані, щоб не прийшлося нам відходити туди, куди відступила антанта, але їх підібрали їхні човни, а нам човнів ніхто т дасть і вам буде один вихід — у воду!
Григор'їв задумався а через декілька днів дав наказ: залишити Херсон та Миколаїв і повернутися до ст. Знам'янки де ще тримався його полковник Заєць, де з правобережжя сходились рештки григор'ївського війська.
Хотілось згадати той 1919 рік. В частині Херсонщини та й по інших місцевостях, що були під контролею от. Гритор'їва, витворилася величезна сваволя: почалися грабунки, підпали, вбивства заможніх селян. Робилось це в більшості під проводом сільських розбишак "отаманчиків", якими керували місцеві большевики. По селах свідоме населення організовувалося в так звані "самоохоронні загони", які намагалися припинити цю розбишацьку сваволю.
По містах, містечках та залізничних станціях місцеві большевики, за вказівками з Москви, теж організовували самоохорону. Туди входили зкомунізовані робітники та жиди. Грнгор'їв побачив, що він втратив у населення довір'я, зрозумів свою поразку. Тепер він уже не був отаманом усієї Херсонщини та Таврії, але лише маленької частини на Херсонщині.
Свій штаб, що був приміщений у трьох вагонах, Григор'їв перевів до ст. Хировки, де стояв ешелон з військом, військовим знаряддям, провізією та горілкою. Все своє військо, якого заледве лишилась четверта частина з сорока майже тисяч, він зібрав сюди та розмістив на станціях: Хировка та Трепівка. До міста Єлнсаветграду доступу вже не було, ним опанували місцеві большевики. /Ходили чутки, що там був і сам Зінов'єв-Ляфельбаум/.
Єлисаветград, одержавши підкріплення, яке підійшло з Вознесенська та Помошної, рахував себе укріпленим. Погода стояла суха, приємна. Був початок травня 1919 року, В цей час, коли Григор'їв підготовляв наступ на місто Єлисаветград, до нього був посланий ще раз від Уряду УНР. Фотій Мелешко, який мав би переконати Григор'їва, щоб вій залишив свою отаманію та приєднався до війська УНР. Ця місія Мелешкові не вдалася, бо всі шляхи доступу до Григор'їва були перетяті і сам Григор'їв зі своїм військом опинився в оточенні.
Не маючи іншого виходу, Григор'їв підтягає свої сили до ст. Трепівки, готовить наступ на Єлисаветград. За один день до наступу, його ад'ютант скликає мітинг на ст. Трепівці, де й оголошує, щоб вояки перевірили свою зброю та були готові, бо о 12 годині вночі вони від'їдуть до стан. Канатової а звідти підуть у наступ на місто.
Опівночі григор'ївське військо було в Канатовій, а на світанку лави були готові до наступу. Дійшли до села Сизонової, яке було в двох-трьох верствах від міста, там спинилися. Як сонце почало підійматися Григор'ївці піали на місто трьома лавами.
Оборону Єлнсаветграду большевики побудували в дві лінії. В першій, від передмістя Ново-Миколаївки понад могилою виставили кулемети і міномет. Друга, на якій окопалась піхота, спереду першої — по хлібах.
Місцевість тут була рівна, як на долові жодного прикриття і тому була для обох сторін невідповідна.
Отаман Григор'їв пустив свою піхоту в наступ широкою і ріденькою розстрільною аби не наражатись на зайві людські втрати. Піхотинці рвучко одинцем перескакували десять кроків і падали не даючи часу ворогові взяти на мушку. Так кидькома григор'ївці наблизились до ворогів на 150–200 метрів і поспішно окопалися. І щойно тепер з обох боків посипались спонтанно рушничні й кулеметні постріли але шкоди нікому не робили бо люди лежали в ямках.
В цей час на підмогу большевикам збоку залізниці, з-за насипу, наспіла нова большевицька частина піхоти і з вигуками: Ур-р-ааа… кинулась у фланг. Кулеметники та снайпери. Григор'їва швидко зупинили цю флангову атаку і змусили большевиків залягти. В цій же хвилі більшевицька піхота спереду й собі знялася і пішла в атаку. На зустріч їм піднялись григор'ївці і почалось пекло. Але вже за чверть години бій виразно показав перевагу григор'ївців. Рівне поле усіяне трупами і раненими. Ворог не витримав. Большевики одні утікали а інші кидали зброю і здавались в полон.
Бій закінчився блискучою перемогою частини отамана Григор'їва. Серед великої кількости полонених виявилась і жиди. Можливо вони і перерішили наслідки бою бо, вже давно відомо що жиди хоробрі над неозброєною людністю, або ж перемагають хитрістю та підступом. А тут же атака. В атаці боягуз ніколи не виграє. Крім того серед полонених найбільше було недосвідченої збольшевиченої молоді яку агітатори повели на смерть.
Загорілі григор'ївці почали сортувати полонених за національними ознаками і виявили багато чужинців, інших народів. На запит чого вони пішли вмирати за чужі інтереси, вони, ці чужинці, кидались тут же на своїх політруків-жидів щоб помститися. Але григор'ївці самосуду і порахунків робити навіть серед полонених заборонили.
Вигравши бій в полі Григоріїв легко заволодів містом Єлисаветградом. Там він виявив наслідки жорстокого терору большевицького над заможнішим населенням. В тюрмі повно трупів. Нищили перед відступом противників большевизму. Кращі мешкання спалені, заможніші будинки пограбовані, люди з жахом ховалися.
Григоріїв дав суворий наказ своїм воякам, під карою смерти, нічого в приватніх мешканнях не чіпати. А щоби це мародерство припинити отаман зробив облаву, впіймав двох мародерів-грабіжників мирного населеним і на площі перед натовпом розстріляв.
Залишивши частину війська для охорони Єлнсаветграду, Григор'їв повів свої війська на відпочинок до станції Трепівка та Хировка.
Після цієї перемоги над ворогом я з перев'язаною ногою виздоровлював на хуторі. Сюди зайшов оборонець большевицького Єлисаветграду Петро Бевз зі своїм приятелем обидва обвішані наритниками як коні та й на плечах у них були чималі мішки.
Запитав він мене, що зі мною, — Кілька днів тому мене вдарив кінь і розсік копитом дуже ногу, — відповів я, — А що це за наритники на вас, — поцікавився я, — та що то у ваших мішках? Ви ж захищали большевиків, де ж то ви набрали все це?
— Тактак, — відповів Бевз, — коли б у голові не варило, то захищаючи й побиті там були б. Але ми втекли до григор'ївців, там дечого дістали, тай оці наритники…
Я ще цікавився, чи вони й у своєму селі так ітимуть з наритниками, але Бевз наказав мені мовчати, не базікати зайвого, та й пішов з приятелем до свого села Княжі.
Після такої розмови кортіло мені дати їм обом по кулі з нагана, що стримів спереду за поясом, та я стримався, а опісля дуже-дуже шкодував.
Через кілька днів я сів на коника й поїхав подивитися що робиться в григор’ївському військовому таборі на стан. Хировка. Побачив цілковиту руїну.
Переважна більшість тих, які понабивали свої мішки мануфактурою, пішли з награбованим по домах. Інші сиділи в лісі, в холодочку, по трудах піячили та горланили, а частина ідейних сиділи у великому крузі й сумували. Приєднався і я до цього кругу.
Нарікали ми всі на Григор'їва, а сотник Діброва сказав:
— Коли б об'єднався наш отаман з Армією УНР, можливо що й Україна була б уже вільна, а тепер невідомо, як буде. Одних червоних поб'ємо, інші лізуть, як сарана. Ми вже опинились в оточені, — сумовито нарікав сотник Діброва що був в цьому товаристві, — Військо щодня меншає і меншає, — продовжував він, — я запитав адьютанта Тютюника що ж він далі робитиме а він мені порадив почекати як прибуде отаман Григор'їв. І справді, за три дні прибув із Єлисаветграду отаман, оглянув рештки свого війська і сумно зітхнув. Тоді він звелів усі розпорошені частини зібрати на ст. Хировку. Коли всі зібралися, він зробив огляд і переконався, провадити війну нема вже доброго війська. Крім того довірені його люди сказали що між вояками є багато нарікань що він не приєднався до Армії УНР яка є упорядкована, організована і дистиплінована. Григор'їв і слухати не хотів про об'єднання.
Після цього, — вів далі сотник Діброва, — ми з іншими старшинами вимагали від адьютанта Ю. Тютюнника, щоб він влоштував нам зустріч з отаманом і він це зробив. Запитав нас Григор'їв, що ми хочемо йому сказати. Ми всі по черзі викладали свої думки про сучасний стан. "Торбохвати" з війська вже розійшлися, нас залишилося мало, ми не в силі тримати фронт, бо червоні з усіх боків просуваються на Єлисаветград. З Дону, з півдня іде з білою армією Денікін, що воює за 'єдіную нєділімую" Росію. А нам, пане отамане, немає тут місця. От. Григор'їв уважно нас вислухав і з нами погодився. Обіцяв подумати і в скорому часі скликати всіх старшин на нараду, на якій все буде обговорено й полагоджено. На цьому наша розмова з отаманом закінчилася і всі розійшлися.
Кінець травня, початок червня. Приємна лісова тиша, яку час від часу порушували п'яні голоси. Соловейки тьохкали свої трелі, а деякі вояки замріяно слухали. А отаман Григор'їв зі своїм адьютантом та іншими старшинами засіли на нараду. Становище створилося таке, що вже не було іншого виходу — або йти на захід, або в партизанщину.
На нараді Тютюнник радив отаманові Грмгор'їву іти на захід, але Григор'їв не погоджувався, він твердо стояв на своєму, тому він ліпше піде в партизанщину й чекатиме слушного часу, а потім передихнувши додав, що він ще подумає і скаже про своє остаточне рішення завтра на нараді.
Потім, за звичкою того часу, випили, закусили добре і розійшлись на відпочинок.
На другий день от. Григор'їв скликав найближчих командирів в штаб до вагону на нараду. На нараді він лагідно, спокійно розповів про військовий стан, про бої і фронти навколо, про партизанські рухи і на закінчення оголосив що він на далі відмовляється від фронтової війни, яка не приносить бажаних результатів а переходить на партизанський спосіб боротьби. Отже я й даю вам до вибору, ті що погоджуються з моїм пляном залишайтеся, хто ж вважає мій плян помилковим — тим вільна дорога на всі боки світу.
Всі старшини приголомшено мовчали. Підвівся адьютант Ю.Тютюнник. Він почав переконувати Григор'їва що партизанка ніколи не дасть рішальної перемоги над ворогом, перемогу робить сильна армія і тому для нас єдиний шлях, іти на з'єднання з армією УНР і підпорядкуватися Головному Отаману Симону Петлюрі.
Григор'їв і цим разом відкинув пропозицію свого адьютанта Тютюнника, рішучо захищав партизанський метод і спосіб дольнійшої боротьби, і щоб виявити скільки ж командирів погоджується зним попросив підняти руку тих що до нього приєднуються. З двадцяти присутніх командирів підняло руку три особи. Він побачив що втратив між командирами довір'я.
— Гаразд, мовив розчаровано Григор'їв, — свого рішеня я не зрікаюся. Я не буду робити вам перешкоди а ви не перешкоджайте мені. Від сьогодні я призначаю своїм адьтантом Микиту Головченка що підняв за мене руку /Головченко уроженець Цибулева, сліпий на одне око, мав ще інше прізвисько — Чечіль/ він же я моїм заступником, а вашим отаманом тепер буде Юрко Тютюнник. Ідіть за ним і провадьте боротьбу так як вважаєте найліпше.
Після цього отаман Григор'їв запросив усіх на перекуску на якій і закріпили дружбу між двома частинами. На закінчення розпрощалися щирими і приязними потисками вояцьких рук.
Старшини оголосили воякам остаточне рішення отамана Григор'їва. Почалися наради вояків, які теж розділилися на дві групи. До Григор'їва прилучилося не більше, як 4 сотні вояків, в більшости з найближчих сіл. До Тютюнника приєдналося до двох і пів тисяч. Це були вояки, які думали лише про боротьбу за самостійність України. Після розділу Григор'їв поставив свою групу в лаву, призначив командирів по війську та транспорту, наказав що вояки мусять брати і розпустив їх.
Григор'ївці, що мали першість, брали що хотіли. Взяли 4 тачанки, 6 чи 8 кулеметів, декілька возів, на які наладували: рушниці, набої, гранати, медикаменти та провізію. Коли вояки Григор'їва були готові до вимаршу, отаман під'їхав на своїй тачанці і, звернувшись до свого колишнього адьютанта Ю. Тютюнника, побажав йому та всім його воякам щасливо дійти до наміченої мети. Попрощався і тихою ходою зі своїм відділом пішов у Чорний ліс. За нім військо та до півсотні кінноти.
Тютюнник забрав решту, що залишилась: дві тачанм, кілька возів, на які вояки поставили кулемети, та дві гамати, повантажили набої, гранати та провізію і поспішили відійти на захід. /Ст. Хировку залишили на призволяще, там населення провадило " ревізію " майже тиждень і дехто зробив собі чималі запаси, особливо "гречеської"/.
Тютюнник пішов зі своїм військом лісами: Раєвським, Вербовим та іншими і щасливо дійшов до ст. Христинівки, де і з'єднався з частинами армії УНР. Там усіх їх радо та щиро привітали.
Ю. Тютюнник ввесь час був у окладі армії УНР, брав велику участь у боях, ходив з вояками в Зимовий похід у 1920 році. Під містечком Базаром в 1921 році він зі своєю частиною попав в большевицьке оточення, військо його було розбите, а сам він потрапив у полон. Після, він як великий фахівець партизанського руху, був викладачем військової Академії в Москві, а використавши, большевики його розстріляли.
А Григор'ів з титулом великого отамана Херсонщини та Таврії, з десятками тисяч славної переможної армії, перетворився в партизанського отаманчика без титулу, без слави, без нагороди. Так часто буває що доля любить кепкувати з заразумілців, В Чорному лісі приховавши частину зброї й амуніції, яка обтяжувала рухливість загону, Григор'їв подався до лісу Чуту, але й там партизани інші вже обібрали в селах харчі ще зимою. Звідсіль він помандрував до лісу Мотриного, хотів розташуватись в Холодному Яру, але там вже господарював Василь Чучупака /Деркач/ і колишнього великого отамана біля себе відмовився мати. Тоді Григор'їв подався з своїм загоном далі і біля села Бурякової спіткав з загоном Коцуру, якого вважав своїм приятелем. Але й Коцура відмовився об'єднатися. Не тільки відмовився, а ще й сказав щоб Григор'їв забрав військо геть далі і не обїдав тут його населення.
Григор'їв не хотів сваритися, подався далі аж до Раєвського лісу, перейшов залізничне полотно поміж станціями Цибулівкою й Фундуклеєвкою, дійшов до села Нерубаю де і став постоєм.
В цей час несподівано на тачанках нарвався сюди батько Махно з своїми "синочками-молодчиками", Отаман Григор'їв кинувся до Махна і запропонував об'єдвання. В першій хвилині Махно відмовився, а потім щось подумав і погодився. Але тому що село Нерубай не могло вмістити два загони, то вони перейшли до більшого села Осітняжки і там розмістили по хатах та школах вояків. Але й тут було тісно. За тиждень пере мандрували до ще більшого села Сентово. Тут Махно зупинився в центрі села, школу заняв під свій штаб а молодчиків розмістив в хатах навколо школи.
Отаман Григоріїв свою частину розмістив по бічних вулицях села які прилягали до річки Інгул а сам оселився в священика.
Початок липня 1919 року. Субота але в полі жнива і всюду кипить робота, а до села всунулись непрохані та й небезпечні гості. Багато людей кинули в полі роботу і поспішали в село рятувати рештки свого добра. Вступивши в село вояки зразу ж розпочали гульбища. В кожного вояка запас грецької горілки. Всюду співи, крики, стрілянина. Люди в страху. Хто не зайде з "визволителів" в село то бешкетує і грабує, чи білі чи червоні чи й чорні махновці, — скаржилось перестрашене населення.
Неділя. В селі благодатний тихий ранок. Військо, пясля нічного гульбища, мирно спало. По обіді скликався мітінґ. Люди ще щойно сходились як сюди прибула військові провідники, батько Махно та отаман Григор'їв і біла сільської управи розпочали суперечку. Потім зайшли в сільську управу. Щойно Махно переступив поріг управи, як вихопив з кобура свого мавзера… Але заки він встиг цей великий револьвер приготувати до стрілу, Григоріїв блискавично витяг наган і почав стіляти в груди Махна. Однак Махно злорадо посміхаючась направив уже мавзера на Григор'їва і стрілив. Отаман хнтнувса, зігнувся, рука його з наганом в безсилі ослабла. Він це знайшов в собі сали вискочити з управи на подвір" а, навіть гукнув про допомогу. Але в дворі були самі махновці Він пробіг ще до рівчака вимитого водою і упав до нього. Махновці підскочили і дорубали його раненого шаблюками.
Як виявилось згодом, зрадник з близького отечення Григор'їва, ще звечора підміняв отаманові в нагані набої на холості. Ось чому Махно від час двобою посміхався і не поспішав випередити в пострілі.
Смерть отамана Григор'їва рознеслась по селу блнскавично. В таборі григор'ївців повстала паніка. Вони, довідавшись що Махно забив отамана почали тікати з села через річку до Пенькіно. За ними кинулись махновці і загнавши в болото вимусили здати зброю. В цій стрілянині кілька Григор'ївців загинуло, між ними і помічник-адьютант Григор'їва Чечіль. Поховали замордованого Чечіля люди в кінці садиби на огороді Чайковського.
Такий безславний кінець знайшов собі отаман Григор'їв, що відмовився об'єднатися з Армією УНР.
Забитих григор'ївців Махно звелів похоронити на цвитарі. Полоненим григор'ївцям Махно дав право вибору: ті що пристануть до його загону отримають зброю, інші можуть повертатися додому.
Труп отамана Григор'їва Махно наказам вивезти за село і закопати в рові біля цвинтаря ніби стерво.
Після цього Махно посадив своїх молодчиків на тачанки та коні і тричі пролетів вулицями села демонструючи свою спритність та силу. Дочекавшись ночі Махно з своїм військом зник з села, Люди полекшено зітхнули.
Довідавшись що Григор'їва замордував підступно Михно в селі Сентово і похоронив в рові за селом як собаку, дружина з родичами приїхала, відкопала труп і забрала до міста Олександрії де його поховала за християнськими порядками, в труні і з священиком.
Ми щойно познайомились з безславно-трагічним завершенням руху високолетного і зарозумілого отаманчика Григор'їва. Хай буде ця подія новітньої історії нашого визвольного руху повчальною всім тим дріб'язковим отаманчикам яких ще й сьогодні так густо в нашому середовищі, які ще й сьогодні несвідомо руйнують нашу націю, а зокрема еміґрацію. Ця отаманія на еміґрації зводить нанівець всі наші зусилля на національній, політичній, громадській і навіть релігійно-церковній ниві.
Ці амбітні отаманчики, часто-густо засліплені своїми вузько-партійними проблемами, дрібними осягами в свому волосному чи хуторянському загумінку, перешкоджають, ато й руйнують великі ідеї Соборности і Самостійности України.
Вони забувають, що для добра Соборности, Самостійности, Незалежности від чужого втручання, в ім'я великої ідеї України, часом треба поступитися своїми куцими політичними, партійними, громадськими чи й церковними постулятами, часто навіть помилковими чи й шкідливими.
Ми знаємо випадки з нашого еміґраційного життя коли існує добра, конструктивна організація яку слід тільки підтримати, але зразу ж знаходиться амбітний отаманчик і починає демагогічними покликами творити другу, з такими ж цілями організацію тільки для того щоб бути самому отаманчиком. І замість скріплювати нашу боротьбу з головним ворогом — з московським большевизмом, свідомо чи не свідомо цю боротьбу підважує.
Очевидно, в таких випадках безсумніву часто діє організована большевицька аґентура.
В 1917–1921 роках такі отаманчики як Григор'ів, Волох, Зелений, Божко, Говоров та безліч інших які ніби тоже боролись за Україну /я вже не згадую тих зрадників українців які відкрило пішли під московсько-большевицький червоний прапор і новели за собою збаламучену українську людність чим обезсилили нашу національну українську Армію УНР/ але за яку вони боролись Україну? Бо ж їхня боротьба приносила не перемогу а руїну.
Отаманія, мабуть наше лихо спадкове. Де великий князь Ярослав Мудрий боровся з цією пошестю і казав що в єдності сила. А славний наш гетьман Іван Мазепа писав що: ми самі себе звоювали. І чи не повторилось це саме з нашою новітньою визвольною боротьбою коли кожний з дрібненьких чи й більших отаманів хотів творити Україну під своїм проводом.
Чи не ганьбою себе вкрив командир Галицькою Армією Тарнавський у найбільш критичний стан Армії Ук. Н.Р. повів свою Армію до Денікіна, а коли Денікіна розбило то він перейшов до большевиків. То де ж та соборність, де ж те чесне лицарство. А ми все кричимо про єдність. А диктатор Пелрушевич, замість едности оголошує окрему Україну, Галицьку, Католицьку.
Ось чому ми не маємо Самостійної України, бо тягнемо воза як у тій байці, де спілкується лебідь, щука й рак.
І те саме діється сьогодні на еміграції, на наших очах. Одні до червоної Москви залицяються і валять носія державности УНР, другі танцюють перед Ватиканом, а є ще й такі отаманчики що зовсім нехтують боротьбу а закликаюль: Не трать куме сили, пускайся на дно.
А я скажу: Схаменіться!