Клекотав 1919 рік. Майже вся Україна була охоплена військовими діями. І в цей же час по всій Україні поспішно селяни закінчували жнива, днями й ночами звозили, тягли з поля снопи, своє добро — хліб додому. Поспішали бо з півдня сунула ненаситна біла денікінська армія.
Із станції Знаменка до станції Бобринської тяжко стукаючи колесами котився бронепотяг. На новому паровозі з обох боків казана гарними білими літерами світився напис "ГЕНЕРАЛ ШКУРО"
Крім напису на паровозі і вагонах різними фарбами і мистецькими стилями виднілися мальовані дикі звіріща несамовито гризлися між собою. Тут були голодні вовки, розгнівані чорні пантери, тигри, дикі кабани тощо.
Ці дикі звірі на панцернику попереджали людей і ворога що й вояки в панцернику такі ж люті і безстрашні як і дикі звірі.
Щоб уникнути бою з денікінцями, щоб врятувати життя, большевицькі верховоди в селі Цибулеві з своїми прихильниками пішли в запілля. Частина з них подалась в ліси Чути і Мотриного, де діяв большевицький ватажок Коцура, а інші притихли в селі.
Денікін, захопивши місцевість зразу ж оголошував мобілізацію старшин. Але старшин большевики вже встигли вимордувати і розігнати. В селі залишились тільки поручник Іван Трихманенко та прапорщик Іван Фелоненко яких і запрягли до війська.
Минало тепле літо а на зміну впевненою ходою наближалась мокра, дощова, холодна осінь. Ця несприятлива і дошкульна погода почала вигонити з лісів большевицьку партизанку, яка шукала захисту в хатах хуторів та близьких до лісів сіл.
Денікінці вишукували по селах своїх ворогів і нищили. Знаюча денікінську жорстокість большевики живими до рук не здавились. Одного разу денікінці оточили в селі двір комуністичного ватажка в Цибулеві товариша Гаврила Навроцького, якого ще до революції вся околиця й села знали як злодія, запропонували йому здатися до рук денікінців. Але Навроцький через вікно почав на денікінців стріляти. Після цього денікінці підпалиди хату і ватажок вистрілявши набої, ще вибрався на горище. Коли на хаті стріха, хоч і мокра від дощів, почала горіти, він покінчив самогубством. Труп обгорілого Навроцького родина і люди поховали на цвинтарі біля Залізниці.
Крім Навроцкого в селі ще переховувалось вісім чоловіків з большевицького підпілля але денікінцям не пощастило натрапити на їхні сліди.
Прийшла зима з дошкульними морозами. Тепер уже і в соломі чи хліві тяжко було большевицьким партизанам висиджуватись а сніг зраджував кожний рух. Тому місцеві большевики облюбували собі схованку в хаті Гонтаря Тимоша що його двір стояв край села і прилягав до чагарників лісу Чуток і цим давав змогу у випадку небезпеки і облави зникнути.
Гонтар Тиміш належав до бідняків, чи як то більшевики окреслюють, до пролетарів бо був бондарем. Він з самого початку повалення царяту примкнув до більшевиків, бо їхні гасла "вся влада пролетарям" йому дуже сподобалась. Тому то його контакти з большевицькою партизанкою були щирі і віддані.
Син його Андрій 1898 року народження, здобув двоклясову освіту і числився грамотною людиною. В час революції був в царській армії, потім був при війську Болбочана, але швидко перекинувся до большевицького руху і став навіть провідником. В хаті його батька Гонтара Теміша і знайшла надійну схованку большевипька партизанка. Тут же в хаті ховалися Дем'яненко, Нечуйко та Михайловський.
Денікінцям хтось з селян натякнув про большевицьке кубло в цій хатині на околиці села. Вони одного дня несподіваним нападом хотіли всіх захопити. Але большевицька сторожа помітила як денікінці оточують подвір'я і підняли стрілянину. З хати вискочили інші большевики і відстрілюючись відступили до лісу Чуток. Під час цієї сутички Дем'яненка ранено в ногу. Денікінці оточили хату вже тоді як большевики зникли. Старого Тиміша з дружиною арештували, посадили на сани і повезли до Єлисаветградівки. Але так і не довезли, біля залізниці їх обох розстріляли.
Біла Армія під командуванням генерала Денікіна, боролась на всіх фронтах з одним гаслом; єдіная неделімая Росія. Це вороже для всіх поневолених Росією народів шовіністичне гасло Денікіна і перерішило його боротьбу, затягло в поразку. Проти Денікіна виступили большевики, проти його єдінонеділимської політики виступила Армія УНР, проти його окупаційного походу виступили всі партизанські загони.
Менше як за місяць наступ Денікіна був не тільки зупинений, а його "блискуча" золотопогонна біла армія поспішно розпочала відступати, котилась на південь до Чорного моря.
Під Новий 1920 рік станція Знаменка вже була звільнена від денікінців, які поспішно відійшли до Єлисаветграду і тут почали зводити укріплення.
Денікінських реставраторів старої монархічної Росії били з усіх боків, били під прапороми червоними большевнків, били під жовтоблакитними Самостійної України і били під прапорами чорними Махна.
Не відчуваючи більше денікінської небезпеки, виліз з своєї схованки Неводничий Федір з поки по малочисленною большевицькою зграйкою. Він тепер сміливо й завзято почав збільшувати свій загін. Він почав стягати до себе і тих, невиразних прихильників що висиджувались по хатах родичів чи знайомих.
Плян був такий: Підняти проти Денікіна повстання в усіх навколішніх селах і вигнати з Єлисаветграду білу денікинську погань і цим здобути честь та славу серед населення округи. Цей свій плян він запропонував підпільному центрові, що перебував в селі Єлісаветградківці.[1] Керував цими підпільниками Скирда та І.Курченко.
Большевицькі ватажки погодились з цим пляном, але замість селянського повстання, в яке не дуже вірили бо знали що селяне большевиків не люблять, рішили оголосити загальну мобілізацію місцевого населення — чоловіків від 19 до 40 років віку.
По селах кинено пропаґандистів які на загальних зборах селян оголошували наказ мобілізації та родинам покликаних до війська обіцяли різні привілеї: дозвіл заготовляти паливо на зиму в державному лісі, дозвіл рубати матеріал на ремонт і будову хатів та мешкань тощо.
Серед населення знялася метушня. Пропозиції дуже спокусливі, але ж і небезпечні. Гляди большевики програють а прийдуть інші. Але ж до обіцянок існує наказ.
Новий Рік зустрічати довелось в напружені й з великою тривогою. Рік 1920 не віщував добра. І дійсно, одного дня на Різдв'яних святах цибулівцям довелося виражати своїх вояків у похід. З усього села та й з інших навколишніх малих сіл зігнали людей і підводи. Ті, яких Неводничий наділив землею, та учасники різних екзекуцій явилися самі, добровільно, але їх було небагато, може з сотню. Неводничий, як генерал, командував цією збірною "армією" всіх поставив до строю, розбив на відділи та призначив командирів. Потім став викликати по списку селян з підводами й наказував брати на кожну по 8-10 мобілізованих. Коли все було готове, валка виїхала в напрямку Єлисаветграду, що був за сорок кілометрів від Цибулева.
Переночувавши в селі Казарні, що було на половині дороги до місця призначення, другого дня вранці приїхали в село Високіх, де об'єдналися з Єградківцями. До Єлисаветграду залишалося біля десяти кілометрів. Дорога лежала через рівний чистий степ, що злегка був припорошений снігом.
Командири Неводничий та Курченко почали поспішно лаштувати своє "військо" до бою: в передні дві лави поставили людей з рушницями, а за ними третя лава була цілком не озброєна. Було наказано: як переднього вб'ють або ранять, то задній мусить взяти його зброю і йти вперед у наступ.
Так і пішли тими лавами, вгинаючись змійкою, та й дійшли до підміського села Сізонова. Денікінці вже були готові до зустрічі ворожого війська. Від села Лелеківки показалася денікінська кіннота і застрочили кулемети. Большевицьке військо під командою Неводничого-Курченка спинилось і бійці залягли на снігу. Раптом з боку залізниці почулася інша стрілянина. Над головами зашумів вихор скорострільного вогню. Прихований денікінський панцерник вийшов на відкриту лінію Єлисаветград — Канатова і перед ним, мов на долоні, було видно все те "військо".
Перший гарматний постріл з панцерника прямісінько й точно вибухнув між першою і другою лавою наступаючого війська. Від вибуху зірвався селянин з відірваною рукою і тріпаючи скрівавленим оцупком рештки руки подався спателичено вперед а потім обернувся, заверещав не своїм голосом тікав назад.
Мов би по команді перша лава схопилась і почала тікати бо ж створилась паніка. Залишилось тільки два трупи.
Намацавши першим пострілом дистанцію з панцерника посипались гарматні постріли як з мішка. До гарматних і кулеметних приєднались і рушничні. За пів години рівне і чисте поле встлалось трупами. Ранені і частина вцілілих чим дужче втікала з цього безглуздого бойовкська.
Не пощастило большевицьким ватажкам взяти Єлисаветград селянською юрбою, не здобули вони й слави, тільки невинними трупами встелили поле.
Панцерник ще зробив кілька гарматних пострілів туди де ворушились запізнілі людські постаті в полі і зробивши протяжний гудок паровозом, мов би похоронну відправу над покійниками подався ліниво назад, на станцію.
Так безславно і злочинно закінчилась спроба большевиків чужим життям здобувати перемогу.
Проте, денікінська армія і без большевицького наступу незабаром залишила Єлисаветград і подалась на Одесу та Крим. (Ходили чутки, немов би був наказ "царя Антона" ч.1-ша) Яким розіклав він своє військо.
Я з своїм приятелем, учасником багатьох боїв, тримались осторонь цього наступу, помаленьку відходили до села Високі що лежало в балці. Коли раптом почули знову постріли з гармат. Снаряди на удар і на шрапнель вибухали над селом а часом мало що не над головами. Ми хутенько знайшли яму і лягли. Лежали аж стемніло, тоді піднялись і подались далі своєю дорогою. Хоч це була зима і навколо білів сніг, але небо закрите хмарами і ми щасливо дісталися нашого спустошеного хутора, що лежав недалеко станції Трепівки.
На хуторі господарював мій брат Артем, але після бандитського нападу большевиків там вже нікого з братової родини не залишилося. Брат змушений був лягти в лікарню а його родина перебралась до родичів. Але коли я постукав у двері, нам відчинив Костенко Корній, мій родич, якого в скрутну годину було запрошено доглянути на хуторі господарку.
Голодні і змучені ми з радістю переступили поріг теплої рідної оселі в надії знайти спокій і відпочинок. Корнієва Мотря подала нам добру вечерю після якої ми немов ожили і світ побачили. І тоді поплила між нами розмова.
Коли ж це большевицька банда зруйнувала ваш хутір, поцікавився і з сумом почав оглядати хату а з ним я де всі вікна вибиті, двері і все попсовано за винятком кухні. Чи й могло що уціліти коли в хату увігнато понад сто куль і 7 гранат. Майже півтора місяці, — відповів Корній. Большевики приїхали вночі і почали стукати. Артем відчиняти не поспішав, думав — їх небагато а двері міцні, вікна на прогоничах. Тоді вони почади стріляти у двері й віква. Менші діти підняли галас, крики. Тоді Артем всю родину в кухню а там в комірчину, звелів лягти. В цей час почали в світлиці рватись кинені гранати. Артем узув валянки, надів полушубок і вийшов у сіни відчиняти. В пробиті двері кинули третю гранату яка розірвалась біля нього. Він впав знепритомленим. Бандити дубовою сохою вивалили двері й увійшли в сіни, відсунули з дороги Артема, добрались в хату та й почади господарювати. Били їх, знущалися? — з жахом запитав приятель. Не били а тортурували, — відповів я. На Гапку накинулись з кулаками, штрикали швайкою в боки і груди, били шомполом по обличчі й поперебивали їй губи, але нічого не вибили. Нарешті садист ударив два рази прикладом в груди, Гапка впала і більше не встала. Потім тортурували тата з якого теж нічого не вибили. Як звірі казилися вимагаючи золота, а його таки й не мали. Нарешті садист ударив по обличчі Нечепурека і сказав: Вот вам падлеци Україна і ваш гетьман! А як же Артем? — запитав приятель. Артем в сінях лежав в калюжі крови і стогнав. Вже коли бандити всіх покалічили, запрягли пару коней і своєю підводою під'їхали до порога, забрали все з хати і поїхали. Тоді й почали вони одне одного рятувати, перев" взувати рани. Насамперед Артемові, в якого потім лікар нарахував біля тридцяти осколків гранати. Коні з саньми знайшлися за селом Казарнею, недалеко лісу Високих. Артема відвезли в лікарню і ним заопікувавоя лікар Буксір. Тоді Артем сказав дещо перевезти до Цибулева, а родині переїхати до Єградківки.
Понад шість місяців лежав в лікарні Артем заки позаростали рани, але на все життя залишився калікою. Не витримала тортур і Артемова дружина. По двох роках відійшла у вічність. Незабаром померла й дочка Хрося.
Того вечора ми вдосталь набалакались з Корніем. Він мене розпитував про бій під Єлисаветградом, цікавився чи вигнали Денікіна. Я, жартома відповідав, мало-мало що не вигнали, бракувало нам одного лицаря, такого як Корній.
Було вже за північ як ми полягали спати. Щойно задрімав, як загавкав собака. Я кинувся до вікна. В двір їхало троє парокінних саней з високими драбинами.
— Що це за гості? — з тривогою запитав Корнія.
— Це господарі з Кучерявівки, приїхали за половою.
— Ти їх знаєш, давав дозвіл на полову?
— Чом не знати, я всіх людей в Кучерявівці знаю, але дозволу нікому не давав. Це ж ті що керуються большевицькою засадою; — Моє не твоє, а твоє моє. Ці хапуни самочинно все це звикли робити.
Я захопив зброю і вискочив з хати. За мною на допомогу мій приятель.
— Гей, лицарі темної ночі, чого це ви в таку пору собак дрочите?!
У відповідь почувся грубий мат. Мій приятель вихопив наган але я заборонив в моїм дворі робити розправу. Для попередження він стрілив кілька разів в нічне небо. Те саме зробив і я щоб підкреслити нічним гостям що ми не жартуємо. Непрохані гості швидко повернули свої підводи й виїхали з двору та зникли в темряві.
Але минуло трохи часу і я вже потім шкодував що не стріляв по цих розбишаках.
Незабаром прокотилась чутка що Командир Тарнавський перекинув Українську Галицьку Армію до Денікіна, а отаман Волох перейшов до большевиків, Укр. Січові Стр. самозліквідувалися. Кругом зрада. Армії УНР відступила, припинила фронтову війну і під командуванням генерала М. Омельяновича-Павленка готується в новий похід.
Це село ще звали Єградківкою.