С. Мельники що лежить під лісом КРЕСЕНЕЦЬКИМ
Після ПАНАХИДИ й обіду по слав. пам'яті от. В.Чучупаки-"Деркача", на подвір'ї Чучупаки. На знимці зліва: Нач. Олександрівської поліції Григорій Закрввський, зправа нач. Гібіту Іван Фелоненио. Обидва розстріляні німцями в 1943 р. В центрі, сивобородий батько В.Чучупаки, біля нього мати з онуками.
Робив цю знимну ЮРІЙ ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Червня 1942 р.
Наближалась весна 1920 року. Міцніли в людей сподівання що з приходом весни, з наближенням теплої погоди Армія УНР в спільні з Польщею знову розпічнуть боротьбу з московським большевизмом.
Отаман В.Чучупака скликав зв'язкових своєї округи в село Медведівку на нараду. До нього часу ніхто з непрошених гостей: як німці, денікінці чи комунари сюди не заходили і холодноярці жили в цілковитому спокої. Тепер прийшли відомості, що ворог почав наближатися. Коли большевизм закріпиться в околишніх місцевостях, то треба сподіватися, що й у нас на Чигириншині почне ворохобити. Ми — холодноярці добре усвідомлювали, що самі, своїми силами "республіки" не здолаємо оборонити. То ж чекаємо, що вліті знову розгорнеться боротьба з большевизмом і ми маємо плани об'єднаних дій, та завдання: бути готовими до війни.
Про це доповів на нараді отаман Чучупака і ще до цього додав:
— Отже тепер наше найважливіше завдання — поширити зв'язки по селах, психологічно підготовити населення щоб в слушний час підняти повстання об'єднаними силами а не розкиданими групками.
При цьому були запити до отомана про можливості використання існуючої ситауції та приєднання партизанського сусіда з Суботова — отамана Коцура, який був уже незадоволений большевицькими шарлатанами, що грабували українське селянство.
— Я кликав Коцура до Медведівки, — відповів Чучупака, — але пін не приїхав, мабуть доведеться мені самому до нього їхати. В разі щось злого зі мною трапиться, сподіваюся, панове, що ви маєте досить мотузків повісити кожного Коцурового партизана і самого Конура, — закінчив Чучупака.
Наступного дня В.Чучупака, прибувши до Суботова, говорив з Коцуром. При цій розмові був присутнім і старшина Лука Полудень, що недавно прибув з німецького полону.
— Ти, Коцуре, — почав свою розмову Чучупака, — народився в цьому, славному з минувшини, Суботові, де й Богдан Хмельницький. То ти мусиш, так як і він, боронити Україну. А ти чомусь "почервонів " та й почав поборювати військо УНР. Виступав проти Запорожців, проти полковника Дяченка з його чорношличниками. Вони після відомої перемоги над червоними у Смілій, заходили й до нас, хотіли зупинитися на відпочинок, та у нас для них не було місця і вони відійшли та зупинились у Яничі. То й що ти їм зробив? Роззброїв!
— Ти ж робив спротив, — обвинувачував далі Чучупака, — і Стрюкові та Ангелові. Ми думали, що ти одумаєшся, як ти обіцяв, тому тебе й не чіпали. А ти знову почав допомагати цій червоній навалі, що намагалася зайти й до нас, але ми їм дали добру відсіч. Щоб не ти, Коцурез своїм чигиринським жидодрантям, то ми б їх зовсім знищили, або ж вигнали. А ти з нею об'єднався та й поміг їм побити полковника Гулого-Гуленка в селі Цибулеві. Після цього він заходив до нас та нарікав особисто на тебе.
— Схаменися, друже, — на закінчення звернувся Чучупака до Коцура, — ставай до спілки з нами, бо твоє місце в рядах і проводі тих, що боряться за рідний край. Будь з ними разом, Холодний Яр тебе не зрадить! Пам'ятай, Росія бореться за потрібний їй хліб, чому ж ми маємо своїми руками й кулями помагати їй здобувати нашу Україну?
Коцур спокійно слухав, здвигував плечима, нібито навіть трохи шкодував за свої вчинки, але й розумів, що для нього повороту назад нема. Раптом немов прокинувся та випрямившись патетично промовив:
— Чи знаєш ти, Василю, що я вже маю заслуги? Мені за мій труд большевики обіцяли нагороду — орден Красного Знамені СССР!…
Слухаючи божевільну тираду зрадника, вислужника "отечества чужого", Чучупака намагався бути спокійним, хоч в ньому вмить спалахнув гнів, Полудень обурився також.
Відчувши це, Коцур поспішив переключитися на мову більш дипломатичну, що, мовляв, про об" еднання він ще подумає, але перед тим він мусить поїхати на станцію Знаменну до штабу большевиків.
На це Чучупака йому сказав:
— Ой, гляди, Коцуре, щоб ти там не дістав такої нагороди, якої й не сподіваєшся! ЧеКа з такими, як ти, бавитися не буде.
Таким попередженням Чучупака закінчив розмову з Коцуром і від'їхав.
Подумавши трохи над словами Чучупаки, Коцур все ж таки поїхав до Знаменки, повіз заяву до штабу большевицького полку "ВНУС" на одержання обіцяного ордену. Він був певен, ідо за співпрацю з червоними йому нагороду мусять дати. Адже ж він бив петлюрівців, німців, бив скоропадців, а ось тепер поміг розбити в Цибулеві український відділ Гулого-Гуленка.
В большевицькому штабі полку Коцуру зустріли непривітно, навіть дещо вороже. До нього присікалися з страшними обвинуваченнями:
— Ти ж отамане Коцуре не лицар, не отаман, як сам себе возвеличив а… пристосуванець, кар'єрист, а хочеш найбільшої нагороди Ордена Красного Знамені! — кепкував з нього молдаван комісар Прищенко, — Я ж тебе бачу наскрізь. Ти ж підленький кар'єрист яких серед хахлів чимало. Ти ж служиш і нашим і вашим. Служиш тим чия бере верх. Коли б брала верх Армія УНР, коли б перемагав Петлюра ти б був в Петлюри, коли б Скоропадський, ти б шмагав канчуками бідняків. А коли на всіх фронтах перемагають большевики-пролетарі, ти з нами. Ти перед пролетарями хвостиком махаєш. До большевиків пригортаєшся.
— Але ж я бив ваших вооогів, мої вояки кров проливали за большевицьку владу, — не стримався Коцура.
— Знаємо, бився і чимало твоїх повстанців полягло в бою з нашими ворогами. Але це не були твої вороги. Ти воював за кар'єри, за орден що оце приїхав получити. А ми таких хитрунів, підленьких кар'єристів не шануємо і не вгороджуємо — бо хахлам не віримо. Чому ти самовільно з своїми хахлами залишив 64 полк ВНУСа /Внутрішня Оборона Страни/? Мовчиш! Бо ти ще розглядався? Вагався, вибирав сильнішого? — гнівно вигукнув комісар і повернувши голову до двох озброєних охоронців наказав командирським тоном:
— Обеззброїти й арештувати!
Не встиг Коцура отямитись як в нього відібрали револьвер і скрутили назад руки.
— Товариш комісар, та ж я вам служив що ви робите?!
— Потім розберемося, відведіть його?
І відвели, зачинили в льох. Яничарів, пристосуванців і підлабузників усіх чекає одна доля, використає їх ворог і до "стєнки".
В кінці квітня 1920 року большевики Коцуру розстріляли і ніхто не знає його могили.
Під кінець весни 1920 року блискавично поширились і прогриміли чутки що Армія УНР підписала з Польщею договір спільними силами виступити проти больщевиків. На Київ маршувало військо польське і Армії УНР. Комуністична влада зчинила галас. Червоні командири — Будьонний, Котовський, Шорс, Якір тощо пішли із своїм військом у протинаступ на Польщу. На залізничних станціях, по селах і містах висіли пропаґандивно-мобілізаційні заклики до молоді вступати в ряди червоної армії та йти на боротьбу проти поляків та буржуазно-націоналістичних Петлюрівців і захищати "родіну" — СССР. За таку службу молоді обіцяли безкоштовне навчання у вищих школах по закінченні війни.
Але молодь не дуже квапилась на такі обіцянки, а дехто навіть каялись, що не вступили до Армії УНР, бо за короткий час уже побачили як в Україну щодень то більше напливає московського війська, при ЧеКа та Особих відділах формуються цілі загони головорізів зодягнених у шкурянки. Війна проти московського большевизму поширювалась. Поляки з армією УНР наближалися до Києва, в Криму висадився єдінонедєлімський Вранґель і почав воєнні дії на півдні України. Большевики ширше розгорнули акцію за вступ добровольців у червону армію, але й тепер поспішаючих на їхні заклики та обіцянки в Україні було надто мало.
Наближалися жнива 1920 року. Холодноярці напружили всі сили, намагаючись підняти повстання, але і в них успіх був незначний. Та незабаром з'явилася сприятлива нагода: большевики оголосили мобілізацію чотирьох річників. Отаман Чучупака скликав своїх зв'язкових до села Цвітної на нараду з метою зірвати большевицьку мобілізацію. Молодь, що не бажала йти до большевиків, скеровували б до Холодного Яру з метою розпочати повстання.
На нараду прибуло з околичних сіл національно свідомих мешканців — біля 100 осіб. Із села Цибулева прибув на нараду відомий В.Чучупаці Василь Мус, Халявка, якого намічали у представники від холодноярців до Української Центральної Ради у Києві. Був це вродливий і здібний, з освітою, чоловік козацького роду. До революції він служив у Петербурзі десь ніби при царському дворі. А в революцію 1917 р. вернувся в Україну, в рідне село Цибулево. Перебував у брата, відвідував сестру, яка була черницею в Чигиринському манастирі. Заходив і до Мотриного манастиря та не минав і Холодного Яру. Під час революції він умів так маневрувати, що комуністична влада довший час його не чіпала.
Нараду відкрив отаман Чучупака коротким вступним словом. Поінформував присутніх про хід воєнних операцій поляків проти большевиків, про військо УНР та про Холодний Яр і його завдання — зірвати большевицьку мобілізацію та зорганізувати всенародне повстання.
Закінчивши свою інформацію, Чучупака попросив до слова, як він сказав, Батька, тобто Василя Халявку. Той встав, поважно скинув з голови капелюха, побожно перехристився, обвів грізним поглядом присутніх і почав говорити. В коротких словах згадав історію України, починаючи з подій 16 століття. Пригадав присутнім, що вони є нащадками славних козаків Запорожців, нащадками хоробрих селян-гайдамаків, які, не шкодуючи життя, боронили Україну та рідну Віру Православну. Сказав зібраним і про те, що вони є прямі нащадки тих, що вкрили невмирущою славою Чигирин, Суботів та Холодний Яр і ту гору, що її обмиває чистими водами оспівана річка Тясмин.
— Ось на тій горі, — показав рукою Халявка, — князь Дмитро Вишневецький-Байда стояв зі своїм військом, що було оточене 500 тисячами татар, майже півроку, а коли не стало харчів, він пробився через оточення й відступив. На тій горі був поставлений пам'ятник Вишневецькому — великий кам'яний хрест. А на південному боці гори лишився історичний "архів" із списком імен і прізвищ козаків, осавулів, хорунжих — оборонців Батьківщини, писаний видовбаними на камені літерами. Ті написи кличуть усіх нас ставати на захист нашої України. Коли б Україна була вільною, ця гора була б у нас історичним пам'ятником-музеєм, де люди оглядали б славну пам'ятку козацької минувщини. А тим часом там виробляють бруски й точила, і половина того історичного заповідника вже знищено…
Далі В.Халявка згадав Суботів, преславного оборонця України і її Віри Православної — Багдана Хмельницького, його церкву, згадав Холодний Яр, Мотрин манастир і луги Тясмина, куди Ґонта з Залізняком збирали покривджених польськими панами та католицькими ксьонзами, українських селян та козацтво щоб ставати до бою в обороні чести народу, його Віри й Волі. Сюди "сходилися батько з сином і брат з братом мов із хреста зняті, щоб на ворога лукавого одностайно стати"… Наш Холодний Яр ще не перестав бути тим Холодним Яром, звідки, за словами співця долі України Т.Шевченка, має "повіяти вогонь новий".
— Ми, бриття, мусимо встати і "повіяти" так, щоб ні одного ворога не лишилось на "нашій, не своїй" землі. Допоможімо ж нашому урядові УНР і Військові відвоювати Україну і вступити до рідного Золотоверхого Києва. — Така була в загальному промова "батька" Василя Халявки, наскільки автор цих рядків міг зберегти її в своїй пам'яті.
Після промови Халявки всі присутні встали і з ентузіязмом проспівали — "Ще не вмерла Україна"!
Далі, за порядком наради, слово мав землемір із села Цвітної Ол. Дюдюра. Він вніс пропозицію, щоб від нині Василя Мус. Халявку звати "батьком".
3 цього часу і став він для холодноярців не тільки батьком номінальним але й батьком ідеологічним, дорадником і порадником воєнному проводові Холодноярських повстанців.
На нараді виступали ще й інші присутні, а між ними й Штиловий, зв'язковий із степу, який пізніше виявився зрадником. Всі промовці наполягали на тому, щоб якнайскоріше готуватись до повстання.
На внесок Халявки вирішено, щоб Головний Штаб повстання був у Креселецькому лісі, в районі Холодного Яру. Головним отаманом повстання одноголосно обрано було В. Чучупаку, під прибраним прізвищем — Деркач. Його заступниками обрано: Чорноту, Соловія, Хмару, Горбенка і Залізняка.
Було також устійнено плян повстанчих дій, зв'язків, заготівлі боєприпасів тощо. Спільно уложено й видрукувано на машинці відозву до Українського Народу, копії якої, в багатьох примірника, були роздані зв'язковим до розповсюдження.
ВІДОЗВА
Український Народе!
Ти є нащадком Славного Козацького Роду. Ти посідаєш родючі землі, гори, ліси, степи, ріки та моря. В надрах твоєї землі багатющі мінерали, води, вугілля та залізо. На твоїх просторах надзвичайно лагідне підсоння і чисте та запашне повітря. Наші діди-прадіди віками боронили двою землю від зайдів-наїзників: монголів, татарви, турків, поляків, москалів, тощо які сунулися на наші простори, як чорна хмара, та ділили її між собою навіть сотками тисяч десятин, а нарід поневолювали. Наша рідна земля спливала кров'ю й омивалась сльозами кращих синів і дочок України.
Славнозвісний наш Чигирин не раз був устелений козацькими трупами. Не одно було містечко-Берестечко, де на чотири милі, наші славні запорожці "своїм трупом поле крили"…
Спроба гетьмана Мазепи в 1709 році вирвати з неволі Україну зробивши союз з Шведським Королем Карлом дванадцятим, зазнала невдачі. В рішальному бою під Полтавою проти Петра Першого з 50 тисячним московським військом Карл XII ледве мав до 30 тисяч, а Гетьман Мазепа до помочі міг дати кілька тисяч, бо козаки не всі хотіли стати під команду Мазепи, а частина пішла на поміч катові цареві Петру 1-му.
Цей поділ українських збройних сил на два протилежних табори і створив в великій мірі поразку та завів Україну ще в тяжчу неволю.
Після перемоги над шведами під Полтавою Петро Перший зруйнував Батурин, полонив козаків і на їхніх кістках збудував столицю Росії Петербург. Там, в північних московських болотах загинули кращі сини і батьки українського народу тільки тому, що ми не одностайно боронили свою державу, своє право на вільне життя.
Ми ще раз закликаємо український народ до єдности в боротьбі за право існування Самостійної України, аби не повторювалася трагедія минулого.
Московська цариця Катерина знищила наш леґендарний Запорозький Кіш, а останнього кошового, отамана Петра Кальнишевського посадила, в кайдани закутого, на 25 літ у Соловецькому манастирі.
Хоч царів тепер нема, але їх замінили інші московські можновладці, які звуть себе большевиками-комуністами. Залицяються вони до нас та "дуже добра нам бажають". Не вірте їм! Вони такі самі, як і ті царі, що в Переяславі обіцяли Хмельницькому незалежність і рівність, а потім… Де ж дівся той договір, де ті незалежність та рівність?…
То ж женіть їх від себе, опікунів нам не треба! А разом з ними геть і своїх зрадників, яничар!
Український Народе! В своїй хаті ти мусиш бути вільним і сам собі господар. Ми визнаємо, підтримуємо і будемо. боронити 4-й Універсал, проголошений Урядом УНР 22-го січня 1918 року.
Всі ж до зброї й оборони! Всі за свою Суверенну, Соборну, Самостійну Україну!
Холодний Яр, 20-го липня 1920 р.
Військова Рада Повстанців-Самостійників.
Большевики готувалися до переведення мобілізації та скріплювали по селах і волостях свою владу. Дня 24-го липня всі призовники мали зголоситися до повітових міст: Єлисаветграду, Олександрії, Черкас тощо. З цією метою міліція зганяла до сільських управ підводи і звідси мали везти мобілізованих до призначених пунктів. Селяни їхати на ту мобілізацію не хотіли, бо ще не скінчились робори на жнивах. Хоч збір урожаю закінчувався, але вслід за ним починалася возовиця, а в декого й молотьба.
Напередодні мобілізації були розвішані по селах ще й відозви з закликом до повстання. З багатьох сіл молодь на большевицьку мобілізацію не пішла зовсім. Але в Цибулеві на заклик до повстання уваги не звертали і в призначений день усі підводи й мобілізовані були в зборі біля сільської управи готові до від“їзду.
Цвітнянські повстанці на чолі з Дядюрою вирішили не пустити мобілізованих із села Красносілля /Княже/, які мали їхати через ліс Чута в Олександрію і зробили в цьому лісі засідку.
Попереду чималої валки підвід з мобілізованими їхав начальник районової міліції, Микита Компанієць з кількома міліціонерами, а позаду їхала теж міліція, пильнуючи щоб мобілізовані не втікали у ліс. Дорогою, через село Гутницьку до валки прилучилось ще кілька возів із мобілізованими.
Повстанці в лісі приготувались до зустрічі цієї валки. Впоперек дороги лежав великий гіллястий дуб, а поза деревами й кущами сиділи озброєні повстанці.
Валка під'їхала й спинилась. Бундючний Компанієць жваво скочив з воза і став кликати мобілізованих, щоб стягти з дороги дуба.
— НЕ ТРЕБА! — пролунав мужній голос з лісу. — Ви вже приїхали на своє місце…
Компанієць, кличучи свою міліцію до оборони, схопився за рушницю, але з лісу пролунали влучні постріли і він з двома міліціонерами впали мертвими. Міліціонери, що були ззаду валки побачивши це, в переляку втекли назад до Краснопілля.
Підводи з мобілізованими стояли на місці, чекаючи що буде далі. Вийшовши з-за кущів Дядюра, покликав до себе мобілізованих і промовив до них:
— Україна — це НАША Батьківщина і вона мусить бути вільною і ні від кого незалежною. Царів уже нема, а большевиків та своїх яничар нам не треба. Тепер саме є нагода всім нам взятися за зброю і вигнати з України московських грабіжників.
При цьому Дядюра прочитав відозву і пояснив, що повстанський провід постійно перебуває в Холодному Яру, то ж нема потреби мобілізованим їхати до Олександрії й запропонував їм приєднуватися до повстанців. Більша частина прилучилася, інші вернулись до Краснопілля, а з ними й кілька повстанців з дорученням зловити комуніста Кигима, щоб розрахуватися з ним за його криваві злочини, але Кигима хтось попередив і він утік у Знаменку.
Мобілізація пройшла незадовільно. Пішов до війська переважно різний набрід, якого тоді в Україні не бракувало, як поляки, жиди, москалі та наші безхребетники, що не знали "на яку стати". Всіх їх примістили в кошарах в Олександрії, під зміцненою охороною. Але вночі 30-го липня 1920 р. охорону повстанці тихенько роззброїли, а мобілізовані непомітно розійшлися хто куди.
Спаса — щедре українське православне свято. Це свято припадає на осінь коли закінчуються жнива і люди мають в коморах працю своїх рук.
На 6 серпня 1920 р. випав сонячний день. Була неділя і з причини неділі та ще й Спаса ярмарок в Цибулеві був особливо багатолюдний та великий.
Цю нагоду повстанці з Холодного Яру давно передбачали і рішили використати для ширення ідеї загального і всеохоплюючого українського повстання, вони всюду розвідували, всім роздавали надруковану відозву повставців.
Місцева міліція на чолі з Ф.Нечуйком та І.Вакуленком заходились ці відозви зривати з парканів та будинків, але повстанці, вибравши місце і нагоду, роззброїли міліцію і пригрозили сидіти тихо.
Перелякана "влада" комунарів втекла з Цибулева на ст. Знаменку.
Для повстанців це була дуже добра нагода діяти. Найперше вони вирішили промовити до народу живим, палким словом. До зібраних на ярмарку людей-з патріотичною промовою виступив поручник кол. царської армії Яків Ребенко.
— Москва хитрим підступом поневолила Україну, знищила нашу Волю козацьку і наші історичні надбання. Ось тут, за річкою Інгульцем та Веселим кутом, на острівці колись був Дорошенківський курінь, в якому перебував легендарний Мамай, але то вже було пізніше. Тепер наші історичні місця знищені, зруйновані. Живуть там переселені Вавіловим московські лапотники та "картопельку садять". Недалеко звідси село Богданівка. Чи ж не нагадує воно нам ім'я того, хто в грізний для Українського народу і його Віри Православної час підняв всенародне повстання на боротьбу з ворогами України. В Богданівці підлісна місцевість зветься Лагерями, там стояв табором Б.Хмельницький зі своїми героїчними повстанцями.
Біля промовця збільшувалась юрба народу й жадібно ловила кожне його слово болючої правди. Будилась, прокидалась приспана національна свідомість, людська гідність. Несподівано на возі, як на трибуні, звелась висока постать відомого на всю округу сивобородого і широкоплечого діда Трибуна. Його знають від малого до старого веселого байкаря діти, і як суворого переповідача козацтва січового старші люди. Йому ж бо понад 110 років.
Дід Трубив погладив долонею свою довгу сиву бороду, випростав широкі плечі, гліхувато відкашлявся і розпочав свою до людей мову:
Люди добрі, православнІ християни, слухайте і навчайтесь розпізнавати правду. Умійте відрізняти ваших чесних людей від лиходіїв підісланих ворогами, ідіть боронити свою волю бо ж ви козацького роду.
Почувши дідів голос увесь ярмарок зійшовся до воза з якого промовляв дід Трубин. А дід вів далі:
— Ось тут не далеко, на річці Інгулець, поміж лісами Чорним та Чутою, стояв козацький курінь Дорошенків, який з своїми козаками колись обороняв людей і села від татар та поляків. А в Чорному лісі, як ви всі знаєте, ще й тепер росте три старих дуби, славні свідки нашої минувшини. На одному з них висів срібний дзвін у який скликали віча і дзвонили в час небезпеки. Але прийшли москалі, курінь зруйнували, Дорошенка прогнали, козаків полонили а нашого срібного дзвона до Москви загарбали.
Потім між турками й москалями розпочалась війна що й забрала звідсіль москалів. Цією нагодою скористав козак Мамай і на згарищі Дорошенкового куреня заснував і закріпив свій козачий кіш.
Та не довго пощастило Мамаеві охороняти волю і тримати спокій для людей. Невдовзі до Цибулева прибуло московське військо під командою Вавілова. Цей московський полковник знов таки хитрістю заманив Мамая в Цибулів і там полонив, прив'язав до кожної ноги Мамая дужого коня і пустив в поле. Труп Мамая козаки знайшли вище великого яру де й вночі поховали та висипали високу могилу яка й зветься Мамаєвою. Стережіться люди москалів. Вони як ті жиди хитрощами людей у неволю беруть. Слухайте повстанців і помагайте їм, — закінчив дід свою мову і зліз із воза.
Люди іце довго обмірковували дідове застереження, і одні приймали до серця а інші пропускали крізь вуха.
Пізніше цю патріотичну промову діда Трубина большевики пригадали, вдень підпалили йому стареньку, як і сам дід хату. Двері навмисне з-зовні ворожа рука зав'язала і дід разом з своєю убогою хатиною передчасно загинув як мученик за правду.
На тому ярмарковому мітінґові Якова Горбенка було обрано провідником — командиром повстанського загону а пізніше був обраний полковником Цибулівського полку. Постання проти большевиків розпочалося. Нашвидку було в околиці зорганізовано 4 сотні повстанців. Люди щоденно прибували, але бракувало зброї та амуніції. Все це треба було здобувати від ворога в рішучих і жорстоких боях. Повстанці мали відомості що на ст. Знаменка стоять кілька ешелонів кінноти з боєприпасами. Большевики перекидали в цей час свої збройні сили на польський фронт. Залізничний рух був великий і пожвавлений. Для охорони потягів від повстанського нападу большевики виставили постійну охорону. Між станціями Знаменка і Бобринська курсував панцерник.
Але повстанці зважились напасти на ешелон з кіннотою та забезпечити себе транспортом. Це завдання взяв на себе сотник Микола Бондаренко. Він з своєю сотнею, відважними повстанцями, вийшов з Чорного лісу і залягли в невеличкому ліску Кушнерів. Це було яких сто метрів від залізничного полотна між станціями Хировкою та Циболівкою. В цьому місці потяги завжди рухались повільно і тому найкраще надавалось для нападу.
Налягла ніч. Повстанці залягли. Сотник Бондаренко в напруженні пильнував за залізницею, виставив "дозорців" і сам слідкував за рухом. З Бобринської вже пробило кілька ешелонів, але це все порожняк. Рейки вже на стиках були розкручені, 1 щойно почувся здалеку потужний й голосний свисток паровоза, як хлопці розтягнули звільнені з шпалів рейки. Це було 10 — го серпня 1920 року. Поізд тяжко дихаючи, неквапливо наближався до роз'єднаних рейок. Машинист помітив що рейки роз'єднані і пробував загальмувати, але тяжкого паровоза гальма не стримали і він зіскочив з рейок і усім своїм тягарем вгруз в землю. Буфера задзвеніли, колеса заскрипіли, люди підняли крики, безладну стрілянину, коні в вагонах били копитами, іржали.
Повстанці сипнули по зупиненому ешелонові з кулеметів. Під вагони кинули гранати. Большевики відчинили двері й почали викидати зброю а потім і самі виходити з піднятими руками. Деякі большевики вискочивши із ешелону тікали поміж деревами в поле. Розбігалися і ховалися в соняшниках та між копами. За такими летіли повстанські постріли. Інші здавалися в полон.
Так до рук повстанців потрапив ешелон кінноти Будьоного з усім устаткуванням. Дістали 92-е коней, сідла, рушниці, шаблі, 5-ть кулеметів та багато набоїв.
Наладувавши майно на придбані вози запряжені кіньми щойно виведеними з вагонів, повстанці щасливі легкою перемогою і багатою здобиччю подались в Чорний ліс.
Місцева большевицька влада шаліла зі злости на повстанців, скаженіли з безсилля, в ліс вони піти наступом не відважувалися.
Цей сміливий і одчайдушний напад повстанців на поїзд підняв дух, оживив надію в населення. Люди знову відчули за собою силу. Селяни з Цибулева кинулись до залізничного сполучення і зруйнували рейки. Частину викинуто і яр, а дальші перевернули догори шпалами від яру Мамая в напрямі ст. Хировка до 3-х кіл і цим припинили рух.
Повстанський рух ширився, розпалювався далі. До лісу тягнулися озброєні люди щоб гуртом здобувати волю і захищати право жити вільно в своїй хаті. Всі дрібні повстанські загони приєднувались до холодноярців. Приходили в ліс піші й вершники. Піших привів і дальше брав під свою команду полковник Соловій та Горбенко, кіннотники ставали під команду отамана Хмари. Незабаром приєднавсяй й кінний загін з Цибулева під командою М. Бондаренка, а потім прибули з Єлисаветградівки піші й вершники до 3-х тисяч під командою Залізняка. Це вже була поважна сила й грізна віськова частина. Населення до повстанців ставилось приязно і скрізь допомагало чим могло, головно харчами. Допомагало, співчувало але приєднуватись до постанського руху, за винятком одиниць, не поспішало. Над людьми і тепер тяжіло оте хуторянсько-мужицьке: моя ж хата скраю, я нічого не знаю…
Повстанський штаб почав обговорювати плян дальших дій боротьби з зайдами. Війна з ворогом ще не закінчилася, в Україні шаліла анархія, большевики провадили й далі грабунки населення, і люди з надією дивилися на повстанців очікуючи захисту. Повстанці йєамі бачили що повстанськими силами не наведеш порядку, тому вони найбільше покладали надії на армію УНР під проводом Головного командувача Симона Петлюри яка билася з большевиками в спільці з поляками.
Бойовий дух повстанців був бадьорий, сильний, рішучий провадити боротьбу до переможного кінця, але щодня все більше й дошкульніше відчувалась нестача зброї, амуніції та лікарського обслуговування. Помалу назрівала непевність, безперспективність, прнреченність на власні сіли, а головне брак сильного проводу на якїй можна було, бодай морально, психологічно покластись, звіритись, відчути що є міцна рука на яку можна опертися. І як його діяти далі?
З метою здобути зброї та боєприпасів, повстанці зва — жились захопити станцію Знаменка. Були чутки що там є чим поживитись. Але на жаль їхні сподівання не здійснились. На станції боєприпасів майже не було і повстанцям не вдалося поповнити навіть тих, що було витрачено при нападі, то ж і перемогою не дуже тішились. Так само вони здовали собі справу, що большевики за всяку ціну захочуть звільняти Знаменку від партизан, бо це була вузлова станція.
Дійно, ранком наступного дня від станції Бандурівка показався димок: червоні підтягали сили до наступу. Спереду сунулись два панцерники, а за ними два ешелони з піхотою, яка стала вивантажуватись з вагонів і розгортатись у лаву. Большевики розбігалися по гладенькому Дмитровському степу як вівці на пасовиську.
Повстанці, перебуваючи на станції, пильно слідкували за розгортанням ворога виставивши дозорців з далековидами на водогонній вежі.
Полковники Горбенко й Соловій опрацювали такий плян оборони: Свої повстанські сили поділили на дві групи, одну розмістили за залізничним насипом а другу залишили в резерві. Два зміцнених шпалами вагони з паровозом і зміцненою площадкою вивели на відкрите місце для стрільби з гармат прямою наводкою.
Розпочав стрільбу саморобний-панцерник з гармат частуючи ворожі лави в степу шрапнелями. Большевики залягли. Тоді большевики відкрили вогонь з своїх двох панцерників по ст. Знаменка та по ліску на схід від лісу Чорного де залягла оборона. Але цей двобій наслідків не приносив жодній стороні.
На поміч большевикам з Зінов'євська прибула кавалерійська школа червоних старшин прихопивши ще й гармати та скоростріли. Ходили чутки що з школою червоних старшин прибув сам Ф.Дзержинський, голова кривавого ЧеКа, большевицький демон.
Червоні розпочали наступ на Знаменку з ст. Сахарова. На поміч школі червоних старшин прийшли робітники москалі які завжди були по боці московського окупанта. Вони й захопили Миколаевський парк.
Повстанцям загрожувало оточення. Треба було вирватись з небезпечного кола.
Переконавшмсь що ворога вдвічі більше полковник Горбенко дав наказ залишити ст. Знаменку і відійти балкою в Чорний ліс. Він не хотів наражати повстанців на поразку.
Після такої перемоги над повстанцами Дзер» наський заняв Знаменку без втрат і розташувавса. Тут він негайно організував відділ ЧеКа назначивши начальником вірного яничара Пріщенка. Так само створив "Особий Отдел" керівником якого призначив якогось ката чужинця товариша Баландіна, а начальником міліції став цибулівський комуніст Ф.Нечуйко, начальником Воєнкомату, гнучкошиєнко з Еграднівки Іван Курченко.
Київський Губвоєнкомат прислав свої відділи які розмістились на ст. Бобринська. Та все це було тоді, зокрема літо-осінь 1920 р., майже безсиле в ліквідації повстань, які охопили всю Київщину, половину Херсонщини, й Катернославіцини та й на Полтавщині партизнські відділи проявляли активну діяльність. В херсонських степах розгорнув більше повстання отаман Блакитний, в селі Казанці, близько ст. Долгінцева і Долинська діяв дуже рухливий от. Іванів.
Щоб придушити ці повстання і втримати в Україні окупаційну владу, червоні комунари призначили Зінов'євську школу червоних старшин кінноти на боротьбу з повстанцями, надаючи їм необмежені права в жорстокости й терорі супроти людиости в районах, де діяли повстанці. Катуючи й винищуючи населення України, червоні командири набували практики в будівництві комуністичного суспільства.
Перший наступ школа повела на повстанське село Еградківку, де Залізняк з повстанцями приготував добру оборону. Біля Казанської церкви, на краю села, звідки чекали наступу, спорудили оборонну лінію з ровів, бліндажів барикад. На вулицях і дорогах було накидано борів, плугів, саней і всякого завалу. На головному відтинку оборони командував Сидір Назаренко з помічником Момса.
На світанку ворожі війська розгорнулись лавами перед селом і з криками урааа! ввірвалися в село. Кіннота нарвалася на вулиці на гострі зуби перевернених борін і зразу ж зупинилась, виникло замішання, покалічені коні бокували, збивали інших і створили з саміх себе живу й трагічну барикаду. В цей же час з засідки повстанці били рушничним та кулеметним вогнем. Вибухали гранати і ще більше творили паніку в ворожих лавах. Ворожі піхотинці забачивши спереду пастку зразу ж подались назад сподіваючись ще й інших пасток.
Ворог з великими втратами відступив залишивши позаду купи трупів коней та ранених вершників.
Повернувшись на ст. Трепівку, червоні зупинились і почали упорядковувати свої частини. Тепер командир школи червоних старшин зрозумів, що з повстанцями воювати не так то легко, як йому здавалося, і він покликав собі на допомогу із ст. Знаменки нач. воєнкомату Ів. Курченка. Той зорганізував загін, в який ввійшла частина лотишів і приєднався до школи червоних старшин.
За кілька днів наступ червоних на Еграднівку повторився. Вже зрання вони почали обстрілювати село з гармат. За якийсь час силу вогню комунари збільшили і тоді в наступ пішла піхота. Зав'язався жорстокій бій. Коли на цьому відтинку було кілька забитих, а командир повстанців був поранений, оборонці села напружили всі свої сили й завзяття, щоб намарно своїх голів не скласти.
Після довгої і завзятої баталії, повстанці під натиском, хоч і не переважаючої кількісно, але добре озброєної ворожої сили» змушені були відступити в ліс Круглика та до ст. Цибулева. Еграднівку зайняли червоні.
Страшна була помста комунарів у повстанському селі. Довго не вгавав кривавий бенкет головорізів.
Катували винних і невинних. Били вікна, виламували двері в хатах, грабували все що було вартісніше і врешті підпалили село, якого гасити вже не було кому.
Найбільшу лють і жорстокість виявив начвоєнкомату, яничар Курченко. Він кожного, кого бачив, стріляв на міссці. Так " робітничо-селянська " влада московських варварів закріплювалась і розправлялась із непокірними українцями.
За кілька днів червоні, укріпившись в Еграднівці повели наступ на велике село Цибулево, яке за свій довгий вік пережило багато бурхливих подій. Бачило чимало кри-. вавих воєн, змагань, жорстоких розправ, чужинецьких нападів і розгулів. В своїх лісах Чуті й Чорному зберігало багато таємних сховищ. По дорозі з села на Водяну стояли й до моїх днів три дуби-велетні, на одному з цих дубів висів срібний дзвін, яким, за часів Козаччини, кошовий скликав товариство на нараду. Недалеко села, вище Яру була й могила, як казали, козака Мамая, але всі ці дорогі українському серцю, пам'ятки знищено москвинами.
Наступ на Цибулево червоні почали десь біля 10-ої години ранку. Перед наступом вони, за допомогою цибулівськнх яничар, розкинули по селі летючки, зі закликом здатися без бою, бо в іншому разі село буде знищене і мешканцям його буде гірше, як було в Еграднівці.
Селяни ж, не звертаючи уваги на заклики, продовж) ' вали свою працю в господарстві. Вони були майже певні, що оборонять село.
Одного дня червоні почали обстрілювати з гармат, били по Миколаївській церкві і по всьому селу, від посадки наступала піхота.
Першу атаку комунарів було відбито з засідок рясним вогнем і червоні відступили до посадки, а там залягли. Перестрілка продовжувалась до пізнього вечора. Потім, уночі до червоних прибуло підкріплення і ранок розпочався новим їх наступом. Червоні підійшли до залізниці і вздовж неї зайняли позицію, прикриваючись придорожніми кущами. Залізниця на цьому перегоні була зруйнована, дерев'яні мости спалені і навіть шпали розтягнені. Большевики припинили наступ на село і взялися за відбудову залізничного полотна. З Ерграднівки та інших ближчих сіл вершники зігнали все робоче населення до праці, і за три дні рух поїздів відновився.
Першою ластівкою прибув панцерник на якому большевики розмістили кілька гармат. Вслід за панцерником поїзд з червоноармійцями які зразу ж висипали з вагонів на поле лавою. Розпочався новий большевицький наступ в напрямку Цибулева. Большевики підійшли і захопили Мамаїв Яр, вулицю Лисівку біля залізниці та Пшенешнівку і розпочались грабити населення та палити мешкання. В цім наступі приймала вже участь і кіннота. Одна тачанка з кулеметом з розгону вскочила через міст в село аж до церкви і почали строчити по хатах, вікнах і дворах. За тачанкою низами сунула піхота.
Повстанці принишкло ховалися в засідках щоб заманити в село більше ворога і потім оточити. Кіннота школи червоних старшин вичікуючи не вступала в село.
Коли большевицька піхота зайшла в село командир Сидір Вусенко дав сигнал повстанцям відкрити вогонь. Сипнули численні постріли і большевики в паніці кинулись тікати. Вбитими й раненими стелилися вулиці, кінь один ранений в тачанці впав, тачанка перекинулась і большевики з тачанки кинулись тікати залишивши кулемет.
Два кіннотчики потрапили в полон і стали оповідати, шо школа червоних старшин наступати на село не буде, бо командир боїться наразитись на велику поразку. Він вважає, що розположення села е некорисним для наступу кінноти а крім того, партизани зі своїх засідок перешкоджали б цьому наступу.
Після довгої важкої перестрілки червоні відійшли від Цибулева. Але, з допомогою примітивного панцерника і якоїсь частини піхоти, фронт вони тримали.
За якийть час, підібравши досить сил, кав. школа червоних старшин із відомими вже яничарами Кигимові Курченком, повели наступ на Красносілля /Княже/, де повстанська оборона була малувата. Степове село лежало в рівнині, мов на долоні, а навколо не було ніяких природніх об'єктів захисту.
Одного нещасливого ранку люта зграя червоних хижаків: піхота й кіннота, під дикий грім гармат, в блискавці скорострільного й рушничного вогню, швидко оволо —. діли нещасним селом.
Повстанська частина відійшла у лісок Чутки, а за ними й багато переляканих селян. В безборонному селі розпочали справляти свій кривавий бенкет червоні окупанти.
Почувши канонаду, довідавшись про жорстокі розправи червоних, селяни почали масово втікати у степ та до лісу Чуток, що був біля двох кілометрів. Червоні кіннотчики погналися в степ за безборонним утікаючим населенням, а коли доганяли, то били й рубали шаблями всіх, кого попало. Невинні люди падали на коліна й благали пожаліти, але їх не жаліли і нищили. Такий був наказ: нікого не милувати. Ранених або дострілювали, а більше рубали шаблями.
Побачивши таке нещастя, повстанські частини, що були в лісі Чуті і в Гутницькій, пішли в наступ на Княжу та йприпинили там кривавий бенкет комунарів. Врятувалося пара сот населення. Вбито було 4-х курсантів, а три дісталися до полону.
Заходило сонце і червоні відійшли, залишивши скривавлене й пограбоване село. Кіннота школи червоних старшин з латишами, обвантаживши своїх коней награфленим у селі добром, бундючно поверталися в Еграднівку на відпочинок, та підготовку до нових кривавих дій.
При цій жорстокій розправі було 122 вбитих, в більшости хлопці — підлітки та жінки. Плач і смуток огорнув усе село: рідко де була хата, що не мала б небіжчика а то й двох.
Та не дивличись на це, військові події боротьби з окупантом розгортались далі. Соло Цибулево з Горбенком далі трималося непереможним, заволодіти ним большевикам було тяжко і вони його обминали.
По якомусь часі червона кіннота вступила в село Верешаки. Туди ж прийшла й запасна частина зі ст. Бобринської і тут отаборилась.
Штаб повстанців передбачав, що червоні готують наступ на с. Цвітну. Так воно і сталося. Щоб оборонити це село та не допустити до плюндрування й інших сіл та мордування невинної людности, як то сталося в Красносіллі /Княжеві/, штаб повстанців скликав ширшу нараду.
На цій нараді крім повстанських провідників із сіл, були й полк. Соловій та Хмара. При обговоренні ситуації, бралося під увагу, що коли червоні будуть наступати на Цвітну, то напевно не обминуть і с. Бурякова. От. Хмара пропонував щоб повстанська лінія оборони була перед селами, натомість Штиль вніс пропозицію аби оборонну лінію мати під лісами. Мотивував він це тим, що треба їм бути обережними, з огляду на недостатню тут силу повстанців у порівнянні до сили 1 озброєння червоних. От. Хмара однак настоював на обороні сіл, щоб не допустити до того, шо сталося в с. Красносіллі, а партизани, мовляв, боронять ліси та себе в них.
Рішено було не творити оборони в селі чи під селом, щоб не наражати сіл на кровопролиття і руїну.
Плян оборони був остаточно усталений: повстанці були готові дати відсіч червоним, що й далі стояли у Верещаках. Спокійний їхній тут постій наводив повстанське командування на думку, що червоні чекають якогось підкріплення. Старшина О.Дядюра навіть твердив що таке підкріплення у Нерещаки вже прийшло.
— Можна сподіватися, що завтра червоні почнуть на нас і на Цвітну наступ, — додав Хмара, На цьому ширша нарада повстанців закінчилася.
Минув тиждень після Красносільських подій і червоні почали на Цвітну наступ.
Першу їх атаку було відбито і комунари повернулися до Верещаків. Звідси почали наступ на невелике село Бурякове. Йшли вони широкою балкою розгорненим фронтом. Командир повстанців Штиль, який був на цьому відтинкові, не повідомивши штаб відступив і цим створив вікно для ворожого прориву на правому фланзі повстанської оборони. Червоні кинулись у цей прорив, а селяни перелякалися, створили паніку, крики і в замішані почали тікати до лісу. Це небезпечне становище врятував Дядюра, що своєчасно помітив помилку Штиля і наказав частині повстанців із засідки в лісі йти в наступ на ворожу лінію. Червоні були відбиті. Тікаючи, вони наткнулись на засекречений відділ Хмари який зустрів їх густим вогнем із кулеметів. Червоні в паніці кинулись назад, в безладді розбігалися, тікали і всюду натрапляли на вогонь повстанців з скорострілів та рушниць. І напевно б всі большевики лягли б тут трупом аби не затявся в повстанця окоростріл. Червоні побачили свою поразку і кинулись відкритою дорогою до с. Верещак.
В цій бойовій сутичці повстанці втратили тачанку, пару коней, кулемет і двох кулеметчиків.
Втрати червоних складалися: 21 вбитими, 8 полонених, між якими знайшлося два місцевих зрадники і два Елисаведградських жидки.
З чела Бурякови червоні вбили 19 селян які почали в паніці утікати за відступаючим Штильовим.
Після бою відбулась нарада повстанців. Командири що були на дальших відтинках фронту в нараді участи не брали. Штиль також не прибув і ніхто не знав що з ним сталося. Дядюра оповів про самовільне залишення поля бою і визначеного місця Штилеві в час бою за Вуряківку.
— Для мене Штиль не зовсім зрозумілий, — мовив Хмара. Штиль був зв'язковим до холодноярських повстанців від Степової дивізії отамана Блакитного і в холодноярців був не досить знаний, а тому його відсутність були особливо в підозрі та непокоїла Хмару і Соловія. Чи не шпигун він?
Залізняк радив бути більш обережними з новоприбуваючими бо, комуністи напевно будуть намагатись відсилати в наші ряди своїх шпигунів та провокаторів. Зайшла мова і про загальну ситуацію в Україні а на фронтах її бо-. ротьби за державність зокрема. Інформував Батько Халявка В:
— На польському фронті затишшя, можливо перед бурею… В ситуації яка зараз існує, можна передбачувати що наше майбутнє, мабуть, буде не дуже щасливе, — говорив сумно Батько. — Надходить осінь, нам слід думати й про зиму. Очевидно, нам і далі доведеться триматися в лісі бо селами все більше і більше опановують большевики. Повстанців ми маємо багато, але боєздатність наша не велика. Нам бракує зброї й амуніції. На мою думку доцільнішим буде зредукувати наші ряди, розійтись частково, приховатись до слушного часу влившись непомітно до загального життя краю. Треба про це розповісти кожному повстанцеві, — пропонував батько В. Халявка.
Цю пропозицію поважно й довго обговорювали провідники з повстанцями 1 мало хто був проти.
А тим часом відділ школи червоних кіннотчиків, що прийшов був зі ст. Бобринської на допомогу, відійшов із Верещак до Олександрівки, а відділ школи червоних старшин кінноти повернувся до Зінов'євська і вже більше не брав участи в боях з повстанцями. Очевидно не було военної рації наражувати школу на деморалізацію в свавільнім розгулі по безборонних українських селах і на поважні втрати в людях, які завжди бувають в умовах партизанської війни.
На деякий час настав спокій. Ліси, яри й околишні села большевики обминали. Цей час, неофіційного спокою, використопувала кожна сторона на підготовку і зміцнення своєї босздатности. Повстанці виробили плян окремих нападів та оборони. От. Хмара взяв на себе обов'язок запровадити між повстанцями дисципліну, постійну бойову готовість. Повстанці поважали Хмару за його поводження з людьми. За його наказом відділи рано й увечорі ставали до строю на повірку, обговорення внутрішніх справ та на молитву.
Одного грізно — непевного дня всі холодноярські відді-. ли зібралися на віче. На широкій, зеленій прогалині рівні йстрункі ряди повстанців утворили чотирикутник, в центрі якого стояло старшинство.
Після загальної молитви " Отче Наш " до повстанців промовив от. Хмара, Він передав присутнім постанову Повстанської Ради про редукцію повстанчих лав з огляду на замирення, що настало на большевицько — польському фронті. Воно дало большевикам вільну руку зосередити свої сили на боротьбу з повстанським рухом в Україні, — інформував Хмара.
— До цього незавидного стану, — продовжував свою промову отаман, — долучаються ще й труднощі, які нам несе наближення зими. А нам і надалі доведеться триматися лісів. Хоч і зі зменшиними відділами, але наша боротьба буде продовжуватись — або переможемо, або згинемо. Боротьба буде нерівна, вимагатиме міцної волі духа і великих жертв, хоч ми й хотіли б мати найменше зайвих жертв.
Повстанці уважно й напружено слухали промову свого улюбленого отамана.
— Нехай же кожний подумає, — звернувся Хмара до повстанців, — хто має тверду волю і бажає битись далі, нехай лишається з нами в лісі, а хто хоче, може відійти та непомітно включитись до сільського чи робітничого життя, пам'ятаючи про слушний час і своїх побратимів-холодноярців. Отже, хто мас замір демобілізуватися, виходьте зрадів.
Більша половина повстанців вийшла з рядів, лишились козаки — одчайдухи, готові на все.
Старшині О. Дядюрі Повстанча Рада доручила подба — ти про запас харчів на зиму та побудувати в скритих місцях лісу землянки з відповідними входами й виходами щоб було де примістити хворих і ранених, чи переховатися від холоду.
Дядюра добре знав всі такі ліси, бо виріс у них. Він згодився і взяв на себе цей обов'язок.
Тимчасове затишшя продовжувалось. Большевики підготовляли сили для дальшої боротьби. В цей час же у степах Херсонщини повстанці вели запеклі бої з різними частинами червоних, а зокрема з каральними загонами кривавої ЧеКа. Чекісти, після відвороту денікінців, жорстоко мстились на заможніх селянах та свідомих українцях.
Але повстанці Херсонщини, під проводом хоробрих керівників-отаманів: Гулого-Гуленка, Іваніва, Блакитного, Струка та інших, вели з ворогом запеклу боротьбу в Херсоні, Олександрії, П'ятихатках і Єлисаветграді. Червоні кидали в бій проти повстанців багато переважаючої сили і це примушувало останніх багато маневрувати, робити великі виснажливі переходи тощо. Довелося їм топтати стежку і до Холодного Яру, щоб там відпочити, та й нав'язати стосунки з холодноярцями для спільної дії проти червоних. Багатьох з них цікавили теж історичні місця і пам'ятки, що ними була багата околиця і сам Холодний Яр.
До Холодного Яру й околиць за час революції майже ніякі війська не доходили. Вийнятком були деякі відділи армії УНР, які брали участь у Зимовому Поході під коман — дуванням ген. М. Омел'яновича — Павленка в 1919–1920 р. Сюди завітав був тоді командир відділу Чорний, інформуючи холодноярців про воєнний договір армії УНР з Польщею і про розпочату спільно війну проти московських комунарів, та радив триматись армії і Уряду УНР, співпрацювати з ними.
У вересні 1920 року прийшов від Степової дивізії повстанський зв'язковий Штиль, який опісля десь зник, але це не перешкодило Херсонським повстанцям завітати до Холодного Яру.
Одного дня до штабу холодногорців надійшла вістка, що повстанці-степовики підходять до лісів. Пройшли вони поміж Олександрією і Прагою через село Бандурівку, Плоске, на ліс Чуту й вийшли на дорогу з села Глинського. Перші відділи Степовиків холодноярці зустріли під лісом Чута. Спереду їхала кіннота з весело повіваючим жовтоблакитним прапором. За кіннотою йшла, розтягнена кілометр піхота, а за нею тачанки з скорострілами, дві гармати та кілька підвід з боєприпасами і харчами.
Від холодноярців назустріч їм виїхали от. Хмара та Залізняк.
Колона зупинилась і назустріч холодноярцям виїхало три вершники. Попереду їхав командир кінноти Чорний Ворон. Наблизившись, він зліз з коня, підійшов до отамана Хмари, відрекомендувався і повідомив:
— Ми — степовики прибули сюди, в ліси, щоб спільно з повстанцями-холодноярцями стати на оборону Батьківщини і разом з ними боротися до перемоги, або загинути в боротьбі. Слава Україні! — закінчив він своє освідчення.
— Слава Україні! — гримнули дружньо Степовики.
— Ми вас радо вітаємо, хоробрі Степовики, — відповів Хмара, — Гостинний наш ліс для вас відкритий, просимо заїздити!
— Слава! — знову гучно пролунало лісом і під цей оклик дивізія увійшла в ліс Чуту.
До холодноярців під'їхав головний отаман дивізії степовиків, молодий, стрункий Кость Блакитний. Він звернувся до Хмари і висловив бажання побачитись з от. Чучупакою /Деркачем / — командиром холодноярців.
Хмара пообіцяв влаштувати бажану зустріч, але перш за все запропонував всім відпочити після дороги.
— Спочивайте, хлопці! А пізніше порадимось, усталимо спільний плян наших дій, а товариство огляне місцевість і пам'ятки в ній, — пояснював от. Хмара.
Дивізію степовиків спрямовано в село Медведівку, де її зустрів от. Чучупака зі своїм заступником. Розташувавши дивізію, до Медведівки була скликана нарада на яку врябули командири майже всіх відділів повстанців з околидь. За внеском Батька народу відкрив старший віком і чином полковник Соловій. Відкривши нараду він представив присутнім, хоч молодого, але освіченого, знаючого воєнне діло та ворожу тактику отамана Костя Блакитного. В перебігу наради були до от. Блакитного запити: чи не могли б ми об'єднаними силами піти в наступ на Черкаси, Бобринську а потім і на Київ?
— Сили ми маємо, відповів Блакитний, але не маємо в водостатку зброї та амуніції щоб можна було взятись за здіснення такого пляну. Мусимо мати хитрість і витривалість щоб зберігти свої сили, щоб коли прийде час і червоні будуть відступати, ми могли перетяти їм шляхи і легко перемогти без зайвих втрат, запобігти знищень які в такнх випадках неминуче бувають. Якщо Польща замириться з большевиками, тоді нам буде самим боротися ще тяжче як тепер, закінчив свою мову от. Блакитний.
На цій нараді от. Чучупака запропонував обрати головним отаманом всіх повстанських загонів отамана К.Блакитного. Всі однодушно погодились з цією пропозицією, на заступника обрано от. В. Чучупака-Деркача.
На закінчення наради головний отаман Блакитний виголосив патріотично — змістовну промову з попередженням і пересторогою бути всім пильними, а так само подякував за вибір і довір'я. На цьому нарада й закінчилася. Відпочиваючи в затишному лісі степовики чекали наказу щоб розпочати бойові акції і продовжувати визвольну боротьбу.
Червоні не дрімали. Розвідка донесла що із Черкас — Бужина вийшов відділ червоних в кількості до 1000 осіб, переважно ново-мобілізованих москалів. Рухались вони попід лісом Буда щоб захопити підлісні села. Дійшли до Трушівців а далі йшли в напрямку Медведівки й Чигирина.
Довідавшись про це повстанці добре приготовились і вже ждали на зустріч.
Під Медведівкою повстанці зустріли червоних смертельним вогнем з рушниць і скорострілів. Тяжко було червоним провадити наступ по піскуватих холодноярських дорогах, а ще тяжче було тікати по піску в лаптях. А тікати треба було не оглядаючись бо такого густого олов'я-. ного дощу із Медведівки вони не сподівались.
Повстанці здобули дещо возів з боєприпасами, та захопили кілька полонених. Були це виключно чужинці москалі. При допитах розповідали, що командири інформували їх немов би "хахли" воювати не уміють, що вони, мовляв боягузи, що від одного пострілу розбігаються хто куди встигне. У них замість зброївила, коси а то й зате-. сані кілки. А тепер ми переконались що нам "навралі, сволочі", — розчаровано бідкалися полонені.
Після цієї сутички з червоними Повстанча Рада вирішила зробити наступ на Черкаси. Головний от. Блакитний дав згоду, сили було досить і почалась інтенсивна підготовка до наступу. Соловій і Хмара не були призначені до участи в задуманому наїзду на Черкаси. Вони залишались в резерві для охорони холодноярського району.
Наступ на Черкаси відбувся, згідно пляну, вночі. Большивиків було вигнано з міста. Здобувши від червоних чимало воєнних припасів, повстанці повернулись до Холодного Яру, щоб відпочити і підготуватись до дальшої акції супроти червоних, От. Блакитний дав наказ перейти залізницю між Цибулево і Фундуклеївкою та очистити від червоних села, де оперують Бобринські та Ново-Миргородські відділи ЧеКа допомагаючи комуністичній владі “ викачувати " хліб та інші харчові продукти в українських селян. Награблений большевиками хліб вивозився на ст. Фундуклеївка та Кам'янку й відправлявся в Московщину.
Напередодні наступу полк. Соловій наказав Чутинцям та Чорколісцям бути готовими вночі до маршу. До кінноти Хмари мав долучитись відділ кінноти Степовиків під командою Чорного Ворона. Всі буди з цього задоволені й веселі.
Користуючись із нагоди, степовики попросили показати їм повстанця на прізвище Кібець, про якого в степах України вони чули багато легендарних оповідань. Була в тому й велика доля правди, бо холодноярський Кібець справді нападав на червоних, як хижий птах на курей, несподівано.
Отаман Хмара відрекомендував кіннотчикам Миколу Кібця — невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними, гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: "Маємо двох птахів "кібця" й "чорного ворона"… А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі подали один одному руки та обіцяли один другого боронити.
Призначеної ночі повстанці перетяли між Цибулево і Фундуклеївкою залізницю й прямували до сіл Рубаний Ліс та Івангород. По дорозі зустріли валку підвід, які везли вродподаток із Розумівки та Бовтижка. Валка супроводилась більшою охороною червоноармійців, яких повстанці роззброїли. Дещо з продуктів узяли собі, а решту підвід з вантажем завернули назад у села.
Повстанці помаршували далі на Захід і розтяглись по різних селах. Сотня, що нею командував сотник Д. зайшла до села Сентова, а звідтам пішла в напрямку Ново — Миргорода, пройшла де-які села й зупинилась у Красносілці. Туди повстанці теж наопіли вчасно, транспорт, навантажений збіжжям, готовий був відійти до збірного пункту. Головних збірщиків продподатку переловили, а решта, що ходила ще по селі, почула про повстанців, встигла втекти і приховатись.
Надходив вечір. Повстанська сотня зупинилась ночувати на бічній вулиці, що розтяглась понад степом. Ніч пройшла спокійно, але на ранок повстанцям довелося вступити в бій з червоними, які раненько підійшли й зайняли частину села.
Сотня зайняла позицію в рові через перевал, вище кладовища. Сотник на лівому фланзі по всій лаві подавав команду. Позиція була не вигідна, але сотня міцно трималась.
Почалася від кладовища й села стрілянина. Червоні пі-. шли в обхід щоб відрізати сотню від головних сіл. Але чотовий Марко Пшеничний відбив цей обхід, хоч і сам тут положив свою голову.
Команду над чотою перебрав автор цих скромних рядків, бо бій продовжувався. Прийшлося озброїтись Марковим біноклем та пляншетою і зосередити всі сили на перемогу над ворогом.
Біля другої години дня бій закінчився нашою перемогою, комуністи втекли, залишивши кулемет.
Того ж дня ще й друга частина червоних, підійшовши зі ст. Бобринська, заатакувала наші інші сотні. Ця червона частина була під командою якогось Лопати, що добре знав цю місцевість, та через це і був для нас небезпечним. Наступ розпочав Лопата з вербового лісу на село, в якому були степовики. Вони й дали Лопаті добру "відправу", навіть обстріляли з гармат. Решта червоної частини поспішила звикнути.
Між тим зв'язкові принесли нам недобрі вісті: на Польському фронті настало перемир'я. Польща зрадила армію УНР. Большевики вже перекидають свої частини на південь.
Захвилювались степовики, бо їхні рідні села стали відкритими об'єктами большевицьких наїздів і грабунків. Стали степовики домагатись від Блакитного, щоб повертатись назад на Херсонщину та стати в обороні своїх рідних сіл.
— Краще загинемо в своїх селах, — казали вони, — коли не сила буде боронитись, аніж тут, в далеких лісах будемо гинути, З великим жалем отаман Блакитний мусів на це погодитись.
Почався вимарш степовиків. Спереду рушило до сотні вершників, за вершниками піхота а далі обоз. В ар'єррді вершники Чорного Ворона кількістю до двох сотень. Степовики вийшли від Вербового лісу й плянували перейти залізницю між ст. Трепівка та Канатова щоб прямувати степами де села на півдні зустрічаються дуже рідко. Та нещаслива доля судила їм смертельну зустріч із червоним ворогом. Якраз в той час червона кіннота в розмірі повної бригади, перемаршовувала тут з польського фронту. Біля села Сентова роз'їзд Чорного Ворона наткнувся на роз'їзд бригади червоних. В цій зустрічі двох червоних потрапило до степовиків у полон, а інші втекли і сповістили червоних про небезпеку. Розгорнувшись лавою червоні оточили ліс де сховався Чорний Ворон із своєю кіннотою.
Зав'язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав Юбре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, робили контр атаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами поверталися в ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години невтихаючи гупали гармати руйнуючи останній захист степових вершників — густий ліс, обсипаючи хоробрих воїнів та їхніх коней осколками смертельного металу. Падали знесилені повстанці, несамовито ржали з переляку коні, розгрібаючи під собою підковами землю, і сумно, з жахом дивилися добрими, великими очима на своїх скривавлених вершників. Іноді жалібно хилили гривасті шиї й гостровухі голови над своїми хоробрими господарями. Нюхали пролиту кров, знову іржали, відходили з наміром тікати і знову вертались, несучи на своїх спинах сідла для своїх вершників. Не хотілося розлучатися ні людям, ні коням. Голі стовбури поламаних дерев люто дивились на ворога, що залізними кліщами своїх п'яних лав стискав чим раз більше й тісніше арену боротьби хоробрих синів України.
Ще один-два тісніших кроків до середини поля бою і тисяча червоних горлянок закричали:
— Сдавайтєсь!… Вам всьо будет прощено!…
Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися, просити прощення у тих, хто був винен у цьому кривавому замірі. Час від часу ще лунали спорадичні постріли повстанців, попереджуючи ворога що ще не всі оборонці Правди тут полягли… ще жила між ними надія, що побратими-холодноярці, які були не так далеко, почують стрілянину з гармат і прийдуть на допомогу.
Полковник Хмара, почувши ураганну стрілянину і довідавшись про окруження Чорного Ворона червоними, поспішив на допомогу, але з двома сотнями кінноти стримався встрявати у відкритий бій з бригадою комунарів Піхота холодноярців і Хмари спішила на допомогу, але віддаль узяла своє.
Наблизившись, розвернулись і фронтом пішли у наступ. Червоні, побачивши фронт, заметушились, зробили декілька пострілів на удар і на шрапнель, але повстанча лава не спинилась.
Червона кіннота скоро зникла. У закутку лісу було відрізано до двох десятків червоних кіннотчиків, яким частина недобитих повстанців Блакитного ще робила спротив.
Як не поспішали холодноярці, але відбити червону навалу вже не встигли.
Коли наблизились, то було вже пізно… навколо була мертва тиша… Ніхто вже не стріляв, не стогнав і не плакав. Все лежало покотом, спочатку червоні, а далі в перемішку, горді бійці Степовики разом зі своїм командиром, хоробрим Чорним Вороном слали вічним сном.
Ліс і поле навколо постелили їм рідну постіль своєї ласкавої МАТЕРІ—УКРАЇНИ.
Стомлений велетень — ліс поклав їх спати на своїх пахучих здорових грудях, а вінок, уквітчаних васильками й материнкою меж навколо поля й лісу, сумно й тихо ронив буйні сльози цвіту. В ранковому і вечірньому тумані довго пахла вологість рідної крови… /Червоні ж пішли далі катувати Матір — Україну/.
Наступного дня рідні українські села з невимовною й глибокою любов'ю і печаллю ніжно збирали докупи тіла хоробрих Синів України. З тихою молитвою, з бозмежним пієтизмом хоронили Лицарів Волі…
Так у лісі Раєвського вад просікою, що проходить майже балкою із Шпакової до Розумієвки, де сходяться дві балки, на тому підвищенні, постав бугор — могила хоробрим Борцям за Волю України.
Не забудь і ти, мій читачу, тієї, й багатьох інших таких могил в Україні. Помолися за тих, що в них спочивають, а пам'ять про них зберігай навіки.
Після трагичного двобою Чорного Ворона з червоною кіннотою, з полонених червоних приєдналося до загону от. Хмаря кілька кубанських козаків. Вони подивляли хоробрість і завзятість загону Чорного Ворона.
— Були ми на польському фронті учасниками багатьох боїв, але такої впертої героїчної боротьби не зустрічали, — призналися кубанці. — Тільки з Українською Армією Петлюрівців доводилось зводити такі рішучі й завзяті бої.
Розповіли полонені кубанці, що червоні командири намагалися обминати українців, вибирали відтинок фронту, де були поляки. Проти Петлюрівців посилали помічника Будьонного, Пархоменка, але й він часто примушений був відступати перед хоробрим Українським військом.
Сумні холодноярці верталися до своїх лісів. Біля села Сосновки переходили залізницю, тут два рази на добу проходить примітивний большевицький панцерник від стан. Знаменка до Фундуклеївки.
— Треба спинити ту прогулку, того большевицького одоробла, що швендяє у нас під носом, — промовив якось от. Хмара і дав наказ розмонтувати рейки та приготувати команарам несподіванку.
Так і зробили. Чорнота зайняв становище від ст. Фундуклеївка, а Хмара від Цибулева. Було по півночі, ждали довго. Нарешті почувся далекий свист паротяга, чекаючи в засідці насторожились, наготовили гранати і чекали. Коли панцерник увійшов до кар'єру і наблизився до повстанців, на нього полетіло кілька ручних гранат. Машиністові з переляку затремтіли руки і він додав швидкости. Паротяг з усією силою рвонув вперед. Ще мить і паротяг в безсилі сидів між шпалами на піску і тяжко шипів парою не рухаючись з місця. Платформи опанцеровані і вагони з кулеметами з розгону наткнулись на заскочений з шин паровоз поперевертались, стали дибки і тепер лежали на шпалах безпомічно.
— Цього нам тільки й треба! — вигукнув Хмара і повстанці вискочивши із засідок поспішно оточили потяг. Розправа з ворогом була коротка. Захопивши два станкових кулемети "максіма", скриньки з набоями, рушниці, гранати та іншу амуницію повстанці знову залягли в прикритті.
За пів години чи й швидше почувся стукіт другого потяга що наближався з Фундуклеївки. Підійшовши до місця аварії машиніст помітив нещастя і став гальмувати.
— Що сталося? — хтось із вагону голосно запитав.
— Крушеніє! — відповів машиніст нервово і рушив потяг назад.
У вагонах піднявся переполох, крик, паніка.
— Давай скорей назад! — кричали, але назад ходу теж не було.
Піроксилінові шашки покладені біля рейок, на команду Чорноти, почали раптом вибухати і розривати рейки. Потяг зупинився.
Як виявилося, це був спеціальний потяг Знаменського ЧєКа, який забирав із своїх відділів заарештованих і віз їх десь до Креманчуга. Біля 30 осіб арештованих сиділи в останньому вагоні, яких повстанці зараж же випустили.
Чекісти ж, що сиділи в інших вагонах, виходити не хотіли, а відстрілювались скільки могли. Повстанцям довелося кинути в їхні вагони гранати.
Нарешті стрілянина стихла і вагони повідчиняли. На підлогах лежали вбиті й ранені, останні просили помилування, не стріляти, бо їх, мовляв, примусили працювати ЧеКа. Були між ними й наші зрадники, а решта жиди, мешканці Олександрівни та Кам'янки.
Звільнені арештовані селяни показували сліди чекістських тортур та просили дозволу розрахуватися з тими, хто їх тортурував. Майже всі звільнені з ув'язнення пристали до повстанців, бо вертатися додому їм уже не можна було.
Звідси от. Чорнота й Горлиця пішли зі своїми людьми в Холодний Яр, а Соловій та Хмара до Чути і Чорного Лісу. Ушкоджена залізниця була декілька днів не чинна. На ст. Фундуклеївка і Кам'янка зупинилось кілька потягів з червоним військом армії Будьонного, яке верталося з польського фронту та їхало на південь України.
Для очищення холодноярських лісів від повстанців московські верховоди призначили тоді цілу дивізію війська, Але зазнавши, при сутичках з повстанцями, поважних та дошкульних для них втрат, а можливо і з мотивів політичних, червоноармійці з цих околиць виїхали.
Вслід за цим влада комунарів вдалася до хитрощів, було оголошено амнестію. Центр. Ком. партії вживав усіх можливих заходів для приборкання повстанського руху в Україні. Звичайно, ніхто з повстанців не вірив у щирість тої амнестії, але між повстанцями було багато людей випадкових, що рятували свою шкуру і з революційним рухом не мали нічого спільного. Вони й шукали всякої нагоди вийти на легальний спосіб життя. Та й замирення на польському фронті промовляло про те, що для повстанців настала загрозлива ситуація. То ж трюк амнестії прокладав, і стелив шлях для боягузів, був на часі.
Для "пущей важності" сам Калінін прибув у найбільшу повстанську округу щоб оголосити підступний декрет про амнестію. Через Київ — Бобринська — Знаменка цей московкий хижак дістався одного дня аж до села Дмитровки, в дев'яти кілометрах від Знаменки. Тут був скликаний мітінг мешканців всіх довколішніх сел на якому промовляв Калінін. Спочатку говорив про московських царів та їх псарів що тримали людей у злиднях, потім про соввладу і большевиків, які, мовляв, дали селянам безплатно поміщицькі землі, а через те дали й хліб та добробут. Але його, хліба того, бракує робітникам, червона совармія гододає і просить у вас хліба. То ж не відмовте і дайте нам хліба! — з притиском промовив Калінін.
— Пам'ятайте, що радянська влада бореться за ваше краще життя… Але у ваших лісах є досить несвідомих людей, що ставлять спротив своїй владі, перешкоджають робити заготовку хліба і продуктів харчування, бо роблять збройні напади на заготовчі відділи. Отже тепер совєтська влада іде назустріч усім, хто опинився в тяжкому становищі — дезертирів і інших, що з несвідомости блукають у лісах. Щоб допомогти їм вернутися до праці у своєму господарстві, вернутись до сваїх родин і жити нормальним мирним життям ЦК оголошує амнестію для всіх таких хто до 1-го грудня 1920 р. перейде на становище мирного життя. Всім таким будуть видані документи про помилування! — викрикуючи поясняв Калінін.
Присутні мовчали. Якийсь комунар подякував промовцеві за приїзд аж у Дмитровку та додав, що народ "сознал" потребу соввлади, піде назустріч її вимогам і дасть хліба…
— А як хліба вже нема, тоді що?! — почулись гнівні й голосні вигуки селян.
Але Калінін їх уже не слухав. Воєнком Кучеренко закрив мітінґ і сказав розходитись по домам. Наказав, щоб усіх тих, які на мітінґові не були, повідомили про те, що говорив Калінін.
Чутки про амнестію скоро докотилась і до повстанців. Дехто мав бажання повернутися додому. Скликали на збір усіх холодноярців і на ньому поінформували їх про загальну ситуацію на фронтах і в запіллі, — Для нас — повстанців настала грізна небезпека, бо треба воювати з добре озброєною і неспівмірно чисельнішою большевицькою армією, — інформував от. Хмара присутніх повстанців.
Сумно похиливши голови, прислухалися холодно ярці до слів свого отамана.
— Не знати, — продовжував Хмари, — чи ми будемо далі спроможні втриматися більшими відділами. А тому, хто бажав би використнти вигоду амнестії, його воля, може йти ф пристосовуватись до обставин, може при цій нагоді легче буде хоч декому приховати своє минуле. Отже, хто бажає спробувати щастя в нещасті, щастя амністії, виходьте наперед, — закінчив свою інформацію от. Хмара.
Хоч майже ніхто не вірив у цю амнестію, але хоч на короткий чис, хоч у якійсь малій мірі сподівалися найти щілинку, з якої можнії б почати робити більшу дірку виходу.
Чимала частина повстанців нийшла з рядів, а між ними й двоє старшин: Гор. МиронІа та Дмитро Гачковський. Ряди повстанців поріділи.
Всі, що виходили з рядів, здавали зброю, Були пропозиції здаватись й зі зброєю, для більшого доказу в щирості покаяння, однак командування не погодилось на це повчаючи; — " воювали. мовляв, штилями а тапер їх вже викинули"… Саме в цей час вирішив залишити лави повстанців і полк. Яків Горбенко, добрий, досвідчений організатор, палкий промовець і щирий патріот. Під час війни, за царяту, був ранений і це поважно давалось йому в знаки призвичаюватись до тяжкого повстанського життя. Прохання Якова Горбенка було узгляднено і П.Хмара приняв на себе командування Цибулевським полком і переіменував його на Чорноліський. Яків Горбенко подякував побратимам за бойову співпрацю та висловив жаль що надії повстанців не завершились успіхом, — Україна вільною ще не скоро буде, журно говорив та зітхав він, нас знову поневолює Москва, і за те що ми робили спротив, що боролись за право вільно жити, москалі будуть мститись над нами і нашим народом. Переховатись нам пощастить, мабуть, тільки де кому, одиницям. Наше ж повстання плянувалось як допоміжна сила Армії УНР, частина повстанців мала діяти в запіллі ворога. Це і намагались ми здійснювати. Але поляки зрадили Урядові УНР, і зрадили нашій визвольній боротьбі. А самі ми вже не в силі вигнати московського окупанта з України. Не тільки Щосква чи Польща заперечують Україні право бути вільною державою, але ціла Европа, навіть увесь світ мов би змовився проти нас. Україна змушена чекати іншої, кращої нагоди на своє визволення. А поки що тримайтесь купи братове, бо в гурті сила, а коли на цьому має бути й кінець нашої боротьби, пробуйте вирватись за кордон для дальшої боротьби іншими методами, а я вже нездатний ні до чого, зовсім погано почуваю себе, мабуть скоро доведеться розпрощатись і з білим світом. Щиро жалію, що не мав щастя в лицарському бою покласти свою голову на полі бою за Україну, як оце вертатися додому без перемоги над ворогом…
Полковник Хмара радив Горбенкові подумати і лишатися з повстанцями далі, але той відмовився покликаючись на фізичну недугу, що не хоче бути тягарем для повстанців в цей напружений і рухливий час, але він має надію можливо видужати і тоді ще прислужиться Україні.
Більша частина повстанців уже розійшлась по хатах. За якийсь час большевики їх забрали і зачислили в робітничі бригади на вільних роботах так зв." железкому" що заготовляв паливо для паротягів. Не довго бідолахи втішалися волею, багатьох з них покликала на розправу Знаменська ЧеКа. Заарештували також сотника Миронова та Гачковського, потягнули в ЧеКа чотового М.Квітку, а на донос якогось зрадника знайшли й пол. Горбенка, хоч здавалося ховався він в безпечному місці. Разом з Горбенком заарештували й господаря в якого перебував Горбенко. Але на волі ще лишилась якась частина " амнестованих" повстанців, бо треба було робітників, і вони далі різали дрова.
Про долю холодноярців, які сиділи першими в ЧеКа, і яким пощастило врятуватися, зокрема сот. Миронів якому пощастило втекти, розповідав:
— Десь на початку березня 1921 року, одного вечора ЧеКа викликала вісім осіб, в тому числі й пол. Горбенка і сот. Гачковського. Зв'язали їм дротом назад руки і повели на розстріл. Полк. Горбенко, в цій небезпечній ситуацїї, обміркував плян і домовився з іншими, щоб вони тікали, коли він у дорозі впаде, як безсило-хворий.
— Так і сталося, — продовжував розповідь сотник, — Коли підходили до лісу 1 стали переходити рів, Горбенко почав спотикатися і впав. Охорона кинулась до нього та й стала тягнути його, волочачи по землі. В цей час в'язні раптово кинулись на охорону і хто чим, і як хто міг, почали бити конвоїрів. Зчинився крик, метушня під час якої втекли Д. Гачковський, Г.Миронів та два інших. При втечі я був ранений в ногу, — закінчив Миронів.
Ось такі були наслідки большевицької амнестії, оголошеної Калініним.
Після цього випадку Знаменська ЧеКа вже більше не водила на розстріл до лісу, людей стріляли в підвалі будинку ЧеКа а трупи відвозили до викопаних у лісі ям. Полк. Горбенко не втік, бо не мав сили і був розстріляний; Але своїм геройським вчинком він допоміг утекти кільком іншим.
Після втечі Миронів і Гачковський переховувались у своїх рідних, бо десь інде шукати безпечного пристановища було дуже тяжко.
Начальник Знаменської міліції Нечуйко довідався, що заарештовані повстанці вже є дома і написав до них "доброго" листа. В ньому зазначив що вони помилувані по амнестії, а були арештовані помилково, безправно та що їм тепер треба зголоситися особисто до нього і він візьме їх під свою товариську охорону та видасть відповідні документи, з якими вони будуть жити вдома чи де схочуть.
Миронів та Гачковський ще раз повірили в амнестію і з'явилися до яничара Нечуйка. Він зфотографував їх, дав якісь папери і відпустив, але ненадовго.
В червні 1921 р. їх знову заарештувала Знаменська ЧеКа. Горем прибиті родичі щодня оббивали пороги цієї установи, бажаючи довідатись що буде з їхніми синами та чоловіками, але з ними ніхто не хотів говорити. Однак вартовий шепнув одного разу:
— Як не розстріляють, то дадуть їм по 10 років ув'язяення в далеких таборах півночі"…
Повстанці про всі ці події добре знали і в декого із них, а особисто в автора цих спогадів, виникла думка — написати до Кременчуцької Губ. ЧеКа та й описати все що діється. Якщо влада не буде дотримуватись виданої амнестії, то ніхто з повстанців не буде вірити і не повернеться додому.
Ми знаємо що зроблено з поворотцями — Мироновим і Гачковським і тому не хочемо повертатися, — такнми словами повстанці закінчили листа.
Цим зверненням до Губ. ЧеКа повстанці сподівалися врятувати життя деяким холодноярцям, які були заарештовані. Пізніше довідалися, що цей лист в деякій мірі подіяв.
За тиждень до Знаменської ЧеКа приїхав якийсь чекіст-росіянин, викликав до свого кабінету в'язнів, їх було зо 20 осіб і оголосив що вони є вільні, бо ув'язнено їх помилково. При цьому сказав, щоб вони йшли по хатах та переказували своїм товаришам — повстанцям, щоб ті зголошувалися до " амнестії" й жили спокійно, вільно разом зі своїми родинами.
Після цього звільнення, авторові цих спогадів довелося випадково зустрітися з побратимом Миронівим, який не знав причини свого швидкого звільнення з ЧеКа.
— Зникай з своїх околиць, — порадив автор, — і то якнайдальше, бо тут тебе рано чи пізно знову заарештують і розстріляють …
З повстанців уже ніхто більше не вірив у "амнестію" і не поспішав здаватися на ласку ЧеКа.
Одного дня всім тим що працювали в "Желєзкомє" наказано було зібратись на переїзді біля Цибулева та на посту біля Еграднівки. Сюди під 'їхав "службовий потяг", на який забрали всіх і привезли на ст. Знаменка, де їх було віддано під варту міліції, а потім відвезено до Кременчуку. Тут ними вже "заопікувалася" ЧеКа, їх припровадили до в'язниці і повідомили, що вороги совєтської влади — дезертири й учасники банд.
Почалися допити й тортури. Хто признавався до провини, того зараз же виводили й стріляли, а хто якось викручувався, того поволі добивали щоденним катуваннями кого не добили, з Кременчука перевели до Павлограду та йкинули за колючі дроти.
Незабаром настала осінь з вітрами й холодними дощами, і половина в'язнів у цій ізоляції вимерла від перестуди. Другу частину перевезли в Харків, до в'язниці на Холодній Горі, а звідти аж до Вологди на лісорозробку. Тут також не довго "розкошували", бо забракло хліба, одягу, взуття і тому в січні 1922 р. їх, що були вже кістяками, знову привезли в Україну, з правом розходитись по домах, помирати дома.
Авторові цих рядків, виконуючи розвідку, трапилось зустріти їх на залізничій станції в Кременчуці. Всі вони були неймовірно виснажені й обдерті. Деякі з них пізнали побратима і хрипкими голосами просили хліба.
— Хоч крихотку хліба, побратиме, вже три дні нічого нее їли… — ледь чутно просили.
Автор спогадів дав своїм колишнім товаришам — холодноярцям по шматочку хліба, перекинулись кількома словами і поспішив відійти, ховаючись від "всевидячого" ока сексотів.
Надходила друга повстанська зима. Землянки в скритих місцях лісу Дядюра викінчив і замаскував так, що й повстанці часто блудили. Землянок було досить для людей і коней. Больевики були зайняті південним фронтом і в підлісні села, як і ліси, не заходили і повстанців не турбували. Тож щоб не мирнувати часу повстанці зрбнли реорганізацію своїх сил, бо після амнестії ряди їх змаліли.
Команду пішими частинами й на далі доручено Соловію, Залізняку та Вусенкові. Кіннота залишилась під командою Хмари та Кібця. Було вирішено кінноту кинути на допомогу Завгородному, відділи якого доходили до Ново-Архангельських та Голованівських лісів. Туди пізніше й піхота мала вирушити.
Одного разу, переходячи через залізницю біля станції Цибулево натрапили на робочий поїзд який підбирав по дорозі робітників і підвозив їх до ст… Знаменки. Паровіз стояв на парах готовий щохвилини рушити в дорогу. В повстанців виникли думки використати цей поїзд нормального залізничного руху — для саботажу. Машиніста і кочегара та пасажирив було знято з поїзда, знайшлися й повстанці що розумілись в паровозі, пустили поїзд в рух, самі позскакували і ешелон на всіх парах порожняком помчав до ст. Знаменка. На ст. Хиронка помітили дикий поїзд що мчав без машинистів і відкрили йому вільний шлях повідомивши про це Знаменку. Знаменка в свою чергу дала знати всім дальшим станціям відкрити вільниі шлях для дикого поїзду що мчить на всіх парах. І аж коли в паровозі забракло палива поїзд зупинився аж недалеко ст. Бандурівка.
Цей повстанський трюк шкоди нікому не наробив а самим повстанцям, комуністи знову пустили по цій лінії курсувати свого панцерника.
Прийшовши в Красносільці повстанці зустрілись там з відділом Завгородного. Сюди згодом прийшли й Холодноярці Чорнота зо своїм молодим старшиною, прозваним Горлиця та інші. Горлиця був малого росту але на диво жвавий вояк, він крутився на всі боки, як в'юн та про все турбувався. Повстанці тут краще обмундировані, бо отам. Завгородний захопив частину большевицького обозу з новими шинелями, шоломами і т.ін.
Найболючишим питанням, яке всіх мучило, була безперспективність повстанської боротьби після того, як на польському фронті настало замирення. Що робити далі, де шукати виходу з невідрадного становища?… Один реальний вихід може тепер бути — пробиватись до своїх у Польщі, з'єднатися з армією УНР.
Полк. Хмара не погоджувався на це і радив ще підождати. Однак, більшість бажала йти на Захід.
З Красносільців вирушили в напрямку Немирів — Брацлав, переходячи Бог нижче Тростянця. Ночували в малих, глухих селах, але червоні нас виявили й почали за нами слідкувати.
Наближалася вже весна з новими для нас турботами: треба було подбати про зміну засобів транспорту. Сани довелося замінити на вози.
Так дійшли до Красного. Тут, під селом, біля дороги, є історична пам'ятка-могила славнозвісного пол. Нечая. Щоб вшанувати пам'ять легендарного козака, наші командири під'їхали до цієї великої могили славного борця заволю України. І тут, несподівано, біля цієї могили, прийшло до вирішення дальшої долі повстанського руху.
За могилою лежав чоловік, сховавшись від надходячого війська. На запит, хто він та що він тут робить, сказав що він тутешній селянин, а йде в сусіднє село до сестри.
Та по довшій розмові, коли він впевнився що ми повстанці, він признався що був в армії УНР, а тепер втік із Польщі, бо поляки підписали мир із большевиками, та й роззброїли всю армію УНР, інтернували і посадили в табори, обведені колючими дротами. Він не схотів сидіти в таборі і втік, з надією вернутись до своїх рідних.
Скаржився сердега, що вже кілька днів майже нічого не їв, та висловив бажання залишитя з повстанцями, бо на те щоб дістатись додому, надії мало.
Всі козаки під'їхали до могили, проспівали "Заповіт" і попросили втікача з Польщі, щоб перед усіма розповів що знає про армію УНР, що сталося з нею.
Вийшовши на могилу, він промовив:
— Дякую Богові, що попав до своїх. Родом я з Полтавщини, а служив у Запорозькій дивізії, командиром якої був полк. А.Загродський. Війни поляків з большевиками вже нема. Чи то мир, чи перемирря — не знаю.
Уважно прислухалися повстанці до слів кол. вояка армії УНР, засмучені такими новинами.
— Я вже сказав, що Українську армію поляки обеззброїли, — продовжував втікач невеселу розповідь, — та й посадили за дроти а що буде далі, ніхто не знає. Сумують усі там та нарікають на зраду. Я не стерпів такої наруги і вирішив утікати щоб вернутися в Україну. Кажу вам, братове, правду, от вам хрест святий! — і він, знявши шапку, перехристився.
Такі невтішні новини пригнобили козаків і вони відчули всю гіркоту ображеної людської і вояцької гідности. І знову ця нездолана вічна зрада випала на долю України!
Сумну тишу порушив голос полк. Хмари:
— Дорогі побратими! Ви тількищо чули, що поляки з військом нашої армії УНР зробили. То ж хіба нашою метою є йти з вільної волі та в польську неволю?! Хто куди, братове, а я йду назад. Краще померти на рідній Українській Землі, ніж у польському полоні.
— Хто за те, — звернувся Хмара до повстанців, — щоб повертатися прошу піднести шаблі вгору!
Тих, які хотіли продовжувати марш на Захід було заледве 10–15 осіб.
До них Хмара співчутливо промовив:
— Якщо маєте тверду волю і переконання що вам там буде краще рятувати своє життя — нехай вас Бог благословить, а ми бажаємо вам усього доброго!…
Після цього всі вирішили вертатися назад, в Україну. Ті що думали йти до Польщі, роздумали і приєдналися до більшости.
Під кінець наради Хмара запитав зустрінутого втікача, що він думає робити далі.
— Прошу прийняти мене до вашого повстанського загону, — була його тверда відповідь.
Назад вертатися було спокійніше. Червоні, бачучи нас одягненими так як і вони, мабуть думали, шо це якась їх частина поспішає на заслужений відпочинок.
Річку Бог перейшли бідя Люшнюватої, зайшли в Голеванський ліс, а далі в село Покотялове.
В цій місцевості випадково натрапили на загін якогось Вернигори. Він видавав себе за прихильника "петлюрівців" та бунтував людей до повстання проти червоних та, провокуючи людей, говорив навіть шо виконує доручення самого Головного Отамана С.Петлюри. Вернигора роз'їжджав по селах, скликав збори і на них аґітував вступати до його загону, бо він воює за визворення України від червоної Москви. При цьому, щоб здобути довір'я він вдавався до найогидніших лайок на комуністичну владу, проклинав червону армію і все разом називав чужим і ворожим Українському Народові.
На горе бідних, довірливих людей, його підступнопровокативні слова зворушували патриотичні почуття не в одного щирого українця, і найкращий цвіт села вступав до загону цього провокатора, не помічаючи в цьому згубного для себе кроку. Жили бо вони не довше як до наступної ночі, а тоді всіх їх у лісі розстрілювали й закопувавли а сліди злочину замасковували від людського ока.
Одного разу на нараді старшин повстаців, полк. Хмара повідомив що загін Вернигори — це спеціальний відділ ЧеКа, який недавно зорганізований в місті Зінов'євському з найзапекліших негідників, карних злочинців і головорізів. Треба за ним слідкувати і при нагоді ліквідувати, бо він провокатор і робить людям багато лиха, — суворим і наказуючим голосом зауважив Хмара. Тут же постановлено поділити загін повстанців на два відділи і переслідувати Вернигору двома напрямками. Полковних Хмара пішов із своїм відділом на Виску, а Чорнота і Завгородний в напрямку Ново-Миргорода. Незабаром повстанці натрапили на сліди кривавої роботи Вернигори, було виявлено братню могилу розстріляних ним людей. За наказом полк. Хмари зроблено в лісі засідку на хижака, який мав сюди повернутися з новими жертвами. Так і сталося. Вернигора прибув із своїм загоном та новопристалими людьми до нього і привів нові жертви до розстрілу.
В одну мить загін Хмари оточив Вернигору з усіх боків наставивши зброю:
— Стій! Хто ви такі, складайте зброю бо всіх розстріляємо! — наказав Хмара.
— Ви що, не бачите хто ми такі? Та ж ми спецчастина! — люто відповів Вернигора.
— Ми також спецчастина і наказуємо скласти зброю бо всіх тут розстріляємо.
Для Вернигори це була велика несподіванка. Він і не думав що це може бути повстанський загін. Але його вояки почали кидати зброю.
Вісімдесят рушниць, два станкових кулемети "Максіма", два легких, ручних "Люйса", сто ручних гранат, тридцять наганів з набоями. Цієї зброї повстанцям дуже потрібно було. Коли самого Вернигору зв'язали, він став кричати не своїм голосом:
— Ми попали в руки бандитів! Пропали тепер ми всі!
Хмара, посміхаючись, спокійно відповів:
— Не хвилюйтесь, товариші! Ми не бандити, а будьонівська частина уповноважена по боротьбі з бандитизмом.
Тут же в лісі було болото, а серед нього невелике озерце ще покрите льодом. На цьому озері й найшли собі належну нагороду чекісти разом з Вернигорою. Залишилися вони будувати комуністичне царство в гнилому озері. Довірливих хлопців, після остереження, відпустили додому.
Після цієї операції повстанські відділи з'їхалися на відпочинок до села Осітнянки. Туди прибули також Чорнота і Завгородний та й розповіли про пригоду з комісаром Подільської Губ. ЧеКа і його коханкою.
Цей комісар звернувся до них за допомогою щоб скоріше добратись йому до Харкова, або хоч до Кременчуку поки весна ще не попсувала дорогу. Їхав він особовим автом і віз терміново важливі доручення від Дзержинського. Місцевих доріг до Харкова він не знав, а тому попросив провідника.
Чорнота доручив адьютантові Ю. Горлиці зайнятися комісаровою подорожжю і Горлиця вирушив у дорогу разом з комісаром. Возив їх кругом та довкола доки вистачило бензини. Шофер догадався, що попали в пастку і зумів утекти, а тоді Горлиця промовив до комісара:
— Ми вже приїхали на місце…
І дві партизанські кулі перетяли червону нитку подорожі кривавого комісара та його супутниці.
Забравши пакети і все що було треба, Горлиця поспішно зник у лісі.
В пакетах було знайдено багато списків із прізвищами. Біля кожного прізвища було зазначено село, а зверху стояли примітки: червоним олівцем літера "Р", що, як видно, означало 1 розстріляний.
Після наради полк. Хмара поїхав на відпочинок до землянок у Чорному лісі та Чути, а Завгородний лишився в районі Головинське Ставидло.
По дорозі, близько села Кучерівки, Хмара наказав розібрати залізницю і викопати на насипові яму. Вночі потяг вскочив до цієї пастки але користи з нього повстанцям не було жодної, бо був навантажений лише залізом.
Пішли далі, обминаючи Богданівну, бо тоді стояли в ній червоні частини вислані на боротьбу з повстанським "бандитизмом". Большевики вже вспіли обшукати малі ліси в яких нічого не знайшли, а тому почувалися спокійно: пили, їли досхочу, бо досі село це зберігалось не торкнене війною і харчів мало досить. Цю частину червоних водив по лісах наш місцевий зрадник Трихманенко, який і розмістив їх на постій по вул. Лагерній, Та не довго червоні тут розкошували. Надійшов Хмара і наказав Кібцеві вигнати їх геть звідси.
На світанку, коли всі спали солодким сном, Кібець з повстанцями підкрався до села і дав наказ сурмачеві грати збір. Червоні скоро вискакували з хат і строїлись у ряди. В цей час із-під лісу застрочив кулемет повстанців і червоні в паніці почали тікати, при цьому їх було багато вбито і поранено. Частина з них побігли до залізничного рову, там залягли й почали відстрілюватись. Наступу на них Кібець не робив, щоб не наражувати селян на помсту та непотрібні жертви, підібрали трофеї і відійшли.
Настала весна 1921 року. Оживає природа, радіє пташка, комаха й тварина. Але у повстанців нема радости, а сум огортає їхні душі, бо не видно надії на краще, щасливіше майбутнє.
На польському фронті стабілізація миру. Махно допоміг червоним покінчити з Вранґелем, незабаром червоні візьмуться по-справжньому очищати ліси і від повстанців.
Та наразі є спокій і повстанці почали відвідувати своїх рідних.
У таких відвідинах, на жаль, загину» завзятий повстанець Момса із Еграднівки. У його хату зайшло троє червоних, тікати не було куди і він, схопивши свою палаш-шаблю, почав рубати непрошених гостой. Тим часом червоні оточили його хату і в боротьбі з ними Момса загинув. Але слава про нього не загинула. До Кіровоградського революційного музею потрапив цей палаш Момси і над ним було написано: " Цією шаблею бандит Момса зарубав трьох червоноармійців".
Чимдалі, тим більше комуністи почали вдаватись до сильніших засобів для ліквідації повстанських загонів.
З цією метою Олександрійський воєнком організував Владимировський ескадрон по боротьбі з "бандитизмом". Ескадрон цей було розташовано на постій по близьких до лісів селах. До ескадрону вербували місцевих людей, які знали в лісах усі входи й виходи.
Командиром ескадрону, склад якого доходив до 250-х осіб, був якийсь Грецький, а полткомісаром Яша Ґолемба жид. Їздили вони по селах, скликали збори, вивішували на всіх видних місцях оголошення про амнестію та гарантували всім поворотцям недоторканість.
— Але грім і блискавиця на тих, кого зловимо зі зброєю в руках! Їм помилування не буде, бо вважатимуть тих найлютішими ворогами совєтської влади, — загрожував комісар.
Тепер повстанці не мали великої сили і наступальних акцій не провадили, обмежуючись несподіваними наскоками на місця з малою охороною. Там вони карали большевицьких провідників, перешкоджали переведенню всяких акцій, що приспішували закріплення комуністичної влади.
Одного разу розігнали в Цибулево театральну виставу, яка відбувалася в клюбі. Хата загорілася з середини, там були поранені Онуфрій Іванченко і Гонтар А.
Псля цього в село приїхала частина Владимировського ескадрону на розвідку але наскочив безстрашний Кібець і червоні розбіглися, мов курчата, залишивши одного вбитого та двох поранених. В дальніших операціях ескадрон не ділився на малі відділи, а діяв усією силою.
Щоб повстанці не нудьгували в бездіяльності, Хмара дав наказ прочистити східні від лісу Чути села від продовольчих агентів, які були дуже енергійні у "викачці" від селян хліба. Перейшли Деківку, Маржанівку і зайшли в Косівку. В Косівці оточили й роззброїли прибулих мобілізованих курських та рязанських робітників що "викачували" в селян хліб. Тут повстанці робітників вигнали до московщини а їхніх командирів-комунарів до суду… Таку прочистку сіл від чужих зайдів повстанці проводили всюду де натрапляли на заготовельні большевицькі загони. Навідувались й до ст. Знаменка щоб і там наполохати ворога який грабував Україну.
Несподівано під кінець березня 1921 року пролунала сумна вістка яка потрясла вже й гак не численні повстанські лави: Загинув найвідважніший отаман холодноярських повстанців — Василь Чучупака "Деркач".
Поховали його холодноярці самі, без чорнолісців, а на його місце вибрали Чучупакового заступника Черноту. Що день то тяжчим ставало становище повстанців, питання як бути далі, не переставало непокоїти лісове військо. Що далі то ворог насувається і збільшує кількість провокаторів та аґектів, які зробили замах і на головного отамана і підбурювали людей. Аби зберігти військову силу Хмара дав наказ знову перейти до Холодного Яру, там перевірити свої кадри та обговорити плян дій на майбутнє. Тут навіть знову виникла стара думка, пробратись на Захід, бо певних відомостей, крім почутих від втікачів про військо УНР, немає, а ходять контроверсійні чутки: нібито українська армія готується до нових воєнних дій. Дехто радив розіслати по селах спритних хлопців і роздобути якнайбільше штампів та печаток сільських рад, виробити на кожного відповідні посвідки й самоліквідуватися.
Стан повстанської армії та її майбутнього був всебічно обміркований; Чорнота заявив, що він з своїм загоном лишається й далі в Холоднім Яру, іншим частинам перейти на Таращанщину для поєднання з Завгородним, а тоді й махнути до Звенигородщини і там відвідати Ґонту та Гризла, які там оперують.
Почали готуватись до переходу: переглянули зброю, дістали з схованок набої та гранати, поділили між собою та й чекали наказу. Повернулась з розвідки Галя і повідомила штаб повстанців що на шляху жодних ворожих большевицьких загонів не має. Наступного ранку повстанці й вирушили в похід. Обійшли деякі села щоб скоротити дорогу, а біля Цибульовки перейшли залізницю. Хмара не зупиняючись пішов на ліси Нерубай і Раєвський, а Кібець з частиною кінноти відокремився і зайняв станцію. Саме на станцію прибув знайомий вже нам поїзд і Кібець використав цю нагоду, зробив що треба про що повстанці довідались пізніше. Виконавши все що передбачалось, Кібець подався далі слідом за Хмарою до лісу Раєвського.
На одній чудовій прогалині цього лісу й отаборився загін Хмари. Весна в повному розквіті буяє зеленню, пахощами квітів, наповняє людські серця радістю, силою, бажанням жити і втішатися Божою красою. За лісом скільки оком сягнеш — море збіжжя, пшениці, жита, просо, гречка та інші скарби трудових рук селянина. Ой, хліба, хліба! А хто збиратиме, споживатиме? Хто дочекається споживати ваше життєдайне зерно? Чиї засіки виповняться стиглими й дорідними перлами пшениці, жита, вівса та іншого зерна? Що дістануть діти твоїх степів за свою тяжку працю, свій піт, сльози, кров пролиту за ці ниви. Нічого, ще й битиме московський зайда, жорстокий окупант. Битимуть, в тюрму сажатимуть і плакати не дадуть…
І міркував полковник Хмара дивлячись з узлісся понад степові простори рідної землі. Була обідня пора і саме до нього жваво підійшов Кібець, привітався.
— Що доброго привезли, любий друже? — запитав Хмара відповівши на привітання.
— Трохи привіз, — посміхнувся Кібець, але головне без жодних втрат. Битись не було ворога, а грошей здобули. Того потяга, що прибув на станцію, я спрямував назад проти зустрічного що вийшов із ст… Хировки. Зудар стався саме там де мені хотілося, біля Цибулева і саме навпроти моєї вулиці Пшенишнівки, там і зустрілись… Ох, і гуркоту було, гамору, криків… Я все це спостерігав через далековид. Вантажні вагони сплелися з пасажирськими. Дим і пара стовпами знялися над катастрофою. За пару днів будемо знати все докладно.
— Це добре, похвалив Хмара, але буде шкода як в пасажирському поїзді крім війська були й безвинні люди.
— Я певен що то був ешелон військовий, — виправдувався Кібець, взяв коня за повід і поряд з Хмарою тихою й чіткою ходою попрямували до постою, де вже готовий був повстанський обід.
На другий день під вечір розвідка принесла відомості про потяг, що зударився. Був це потяг особливого призначення з класними й товаровими вагонами. На місце аварії із ст. Знаменки прибув панцерник з посиленою охороною. Військо оточило місце катастрофи і нікого не допускало аж поки все було впорядковано. Виявилось, потяг з вагонами був наповнений великими скарбами, золото, коштовні прикраси і гроші награбовані в Криму в багатих людей, з церков та музеїв. А тепер ці українські скарби ворог спроваджував через Єкатеринослав, Київ до Москви.
Дуже шкодували повстанці що не знали про це раніш і не відібрали в большевицьких розбійників народніх скарбів. Та й самим можна було поповнити свою скарбницю.
Залізняк між іншим зауважив що розбійникам москалям впродовж цілої історії фортунить…
Вечором, як наліг туман, повстанці попрощались з затишним та гостинним лісом і подались далі вести боротьбу з московським зайдою.
КІНЕЦЬ першої частини спогадів