Увечері Марі про все забула. Фільм був місцями дотепний, а місцями зовсім безглуздий. Марі пригорталася до мене, я гладив її груди. Наприкінці сеансу я її поцілував, але якось незграбно. Після кіно вона пішла до мене.
Вранці, коли я прокинувся, Марі вже не було. Вона пояснила мені, що їй треба навідати тітку. Я подумав: «Адже сьогодні неділя», і мені погіршав настрій — не люблю неділі. Тоді я перекинувся на другий бік і, уткнувшись носом у подушку, де волосся Марі залишило запах моря, проспав до десятої години. Потім вилежувався до обіду в постелі й курив. Не хотілося мені обідати, як звикле, в Селеста — там мене, звісно, почали б розпитувати, а я розпитів не люблю. Спряжив собі яєчню і з'їв її просто з пательні і без хліба, бо хліб скінчився, а сходити в булочну було ліньки.
Після обіду я від нуди тинявся по хаті.
Коли тут жила мама, у нас було затишно. Потім помешкання стало завелике для мене, довелося перетягти обідній стіл у спальню. Так я й мешкаю тепер у цій кімнаті, тут у мене стоять плетені стільці, вже трохи просиджені, дзеркальна шафа — дзеркало в ній пожовкло, умивальник і ліжко з мідними бильцями. Решта все занедбане. Потинявшись, я взяв стару газету й почав читати. Вирізав для розваги рекламу проносної солі Крюшен і наліпив її у старий зошит, де я збирав усі потішні газетні вирізки. Потім вимив руки й нарешті вийшов на балкон.
Моя оселя виходить вікнами на головну вулицю передмістя. Пообідня година випала гожа. Одначе бруківка здавалася мокрою. Перехожих було мало і чомусь вони поспішали. Декотрі вийшли прогулятися всією родиною. Ось попереду простують двоє хлоп'ят у матросках з куценькими штанцями нижче колін, обидва незграбні у своєму накрохмаленому вбранні. За хлопцями — дівчинка з великим рожевим бантом і в чорних лакованих черевичках. Позаду — огрядна мати в брунатній шовковій сукні та маленький миршавий батько, я його знаю в лице. На ньому бриль канотьє, краватка метеликом і ціпок у руці. Побачивши його обік дружини, я зрозумів, чому його в нашому кварталі мають за людину вельми поважну. Трохи пізніше пройшли молодики з передмістя — чуб прилизаний і намащений, червоні краватки, приталені піджаки, з нагрудних кишень витикаються вишивані хусточки, на ногах черевики з квадратними носаками. Мабуть, зібралися до міста, в центральний кінотеатр. Тим-то й вибралися з дому так рано і з гучним реготом поспішають до трамвайної зупинки.
Після них вулиця спорожніла. Мабуть, повсюди почалися сеанси. Більш нікого не було видно, окрім крамарів і котів. Над фікусами, що зеленіли вздовж вулиць, як і раніше, синіло чисте, але вже не осяйне небо. Тютюнник навпроти виніс із крамнички стільця, поставив біля дверей і сів на нього верхи, спершись ліктями на спинку. Трамвайні вагони допіру пробігали переповнені, а нині йшли майже порожні.
В кав'яреньці «У П'єро», поряд з тютюнною, кальнер підмітав у безлюдній залі підлогу, посилану тирсою. Зразу видно — неділя.
Я повернув стільця, поставив ного, як тютюнник — виявляється, так сидіти зручніше. Викуривши дві сигарети, я вернувся в кімнату і, взявши плиточку шоколаду, присів біля вікна, щоб з'їсти її. Невдовзі нахмарило — я подумав, що налетить раптова літня буря. Та потім знову розгодинилось. Одначе від хмар, що повзли по небу і загрожували дощем, на вулиці потемнішало. Я довго сидів біля вікна і споглядав небо.
О п'ятій годині знов загуркотіли трамваї. Вони везли глядачів з приміського стадіону, люди кетягами висіли на приступках і поручнях. Потім проїхали самі гравці, я впізнав їх по валізках. Вони співали й горлали, що їхній клуб найсла-ветніший. Дехто махав мені рукою. Один навіть гукнув:
«Наша взяла!» А я відповів: «Молодці!» — і кивнув головою. Потім ринув потік машин.
День усе тривав. Небо над дахами порожевіло, і з вечірнім смерком вулиці ожили. Люди верталися з прогулянки. Я впізнав серед них поважного батька родини. Діти пхикали, їх доводилося тягти за руки. І майже одразу з нашого кінотеатру висипали глядачі. Судячи з рішучих різких жестів молодиків, там показували пригодницький фільм. Трохи згодом вернулися ті, хто їздив до центральних кінотеатрів. Ці трималися статечніше. Вони ще сміялися, але іноді задумувалися і здавалися втомленими. Додому їм, мабуть, не хотілося — вони довго ще вешталися пішоходом навпроти. Дівчата з нашого кварталу теж прогулювалися, побравшись попід руки. Хлопці заступали їм дорогу й зачіпали їх жартами, а вони, одвертаючись, хихотіли. Деяких краль я знав, і вони мені кивали.
Зненацька загорілися ліхтарі, і в їхньому світлі поблідли перші зірки на небі. Мені набридло дивитися на пішоходи, на перехожих, на вогні. Бруківка під ліхтарями блищала, як мокра, трамваї, пробігаючи вряди-годи, кидали відблиски вогнів на чиєсь блискуче волосся, усміхнені уста чи срібну обручку. А потім трамваї стали пробігати рідше, над деревами та ліхтарями зачорніла ніч, квартал непомітно злюднів, і тоді вулицю,\зовсім спорожнілу, помалу перейшов кіт. Я згадав, що треба під'їсти. Шия мені боліла — так довго я сидів, спираючись на спинку стільця. Сходивши до крамнички по хліб і макарони, я приготував собі вечерю й попоїв навстоячки. Хотів іще викурити коло вікна сигарету, але похолоднішало, і я трохи змерз. Я зачинив балконні двері, зачинив вікно і, повертаючись, побачив у дзеркалі ріжок стола, а на ньому спиртівку й кусні хліба. Ну от, подумав я, неділю я згаяв, маму вже поховали, завтра я знов піду на роботу, і, власне, нічого не змінилося.
III
Сьогодні довелося багато працювати в конторі. Хазяїн зустрів мене вельми люб'язно. Спитав, чи не дуже я стомився і скільки років було мамі. Щоб не помилитися, я сказав: «Сьомий десяток». Не знаю чому, але вигляд у нього був такий, ніби йому полегшало від того, що говорити більш нема про що.
На столі в мене зібралася купа накладних, і треба було їм дати лад. Перш ніж піти поснідати, я вимив руки. Ополудні це приємно — не те що ввечері: тоді рушник біля умивальника буває геть мокрий: ним витирались цілий день. Я сказав колись про це хазяїнові. Він відповів — так, це неприємно, але зрештою дрібниця. Я трохи затримався і вийшов лише о пів на першу разом з Емманюелем, нашим експедитором. Контора виходить на море, і ми заґавились, розглядаючи пароплави, пришвартовані в гавані, де все висявало на сонці. Аж ось, ляскаючи ланцюгами й вихлопами газу, під'їхав ваговоз. Емманюель запитав:
— Може, вскочимо?
І я побіг до машини. Але вона вже рушила, і ми кинулися за нею навздогін. Мене оглушив гуркіт, засліпила курява.
Я нічого не бачив і не відчував, весь віддавшись шаленому пориву цієї гонитви серед лебідок і підойм, корабельних щогл, що витанцьовували вдалині на хвилях, і причалених суден, повз які ми бігли. Я перший схопився за борт і вскочив у кузов. Потім допоміг Емманюелеві, і ми повмощу-вались. Обидва засапались, ледве дихали; машина підскакувала на вибоїстій бруківці набережної, довкола здіймалася пилюка, сяяло сонце. Емманюель реготав, аж заходився.
Вмиваючись потом, заявилися ми до Селеста. Той, як завжди, височів на своїм місці, сивовусий, череватий, у довгому фартусі. Він спитав мене:
— Ну як, тримаєшся? — Я відповів, що «якось тримаюся» і що дуже зголоднів. Швидко упоравши сніданок, я випив кави. Потім забіг додому, передрімав, бо вихилив зайву склянку вина. Коли прокинувся, дуже закортіло палити. Та було вже пізно, я побіг до трамвайної зупинки. В конторі знов засів за роботу, серед спеки, задухи. Зате ввечері було так любо, повертаючись додому, повільно дибати по набе-режжю. Небо вже робилося зеленкуватим, на душі було тихо, спокійно. Але я пішов просто додому, хотілося зварити собі на вечерю картоплі.
Піднімаючись темними сходами, я здибав свого сусіда, старого Саламано. Він виводив свого пса. Ось уже вісім років, як вони нерозлучні. Пес породистий — спанієль, але весь шолудивий, майже обліз, вкрився болячками і рудою коростою. Старий Саламано живе самотньо разом із ним у тісній світличці і зрештою став схожий на свого собаку. Лице в якихось рожевих струпах, замість вусів і бороди жовтий ріденький поріст. А собака перейняв звички хазяїна:
ходить, згорбившись, мордою вперед і випроставши шию. Вони ніби однієї породи, а проте ненавидять один одного. Двічі на день — об одинадцятій ранку і о шостій вечора — старий виводить свого пса надвір. Усі вісім років маршрут їхніх прохідок незмінний, їх неодмінно побачиш на Ліонській вулиці. Собака біжить попереду і так сильно натягує повідок, аж Саламано спотикається. Тоді він б'є його і лає. Собака злякано присідає, повзе на череві. Старому доводиться тягти ного. Тепер його черга натягувати повідок. Потім пес усе забуває, знову тягне за собою господаря, і знову той б'є його й лає. Ось обидва стоять на пішоході і дивляться одне на одного, собака зі страхом, людина з ненавистю. І так щодень. Як собака задирає десь лапу, старий не хоче ждати, тягне його, і він дріботить слідом, розтрушуючи на асфальті разок крапель. Якщо випадково пес наробить шкоди в кімнаті, його також бито. Так триває вже вісім років. Селест завше каже: «От бідолашні!», але хто розбереться, як воно насправді. Коли я здибав їх на сходах, Саламано саме гримав на пса:
— Наволоч! Падло!
А собака скавучав. Я сказав:
— Добривечір!
Але старий усе лаявся. Тоді я спитав, що йому пес накоїв. Він нічого не відповів, тільки приказував:
— Наволоч! Падлої
Я невиразно бачив, що він нагнувся над собакою і щось поправляє в його нашийнику. Я повторив запитання голосніше. Тоді він, не обертаючись, промовив з ледве стримуваною люттю:
— Хай він зіслизнеї — І потягнув за собою пса, а той упирався всіма лапами й жалібно скімлив.
Саме в ту мить підійшов другий мій сусіда, з того ж сходового майданчика. В нашому кварталі подейкують, що він сутенер, живе коштом жінок. Одначе, коли запитують, яка в нього робота, він називає себе комірником. Люди його не дуже шанують. Але до мене він часто озивається, іноді заходить на хвилю посидіти, бо я його слухаю. Як на мене, він розповідає цікаві речі. А втім, я не бачу причини, чого його цуратися. Звуть його Раймон Сентес. Він невисокого зросту, широкоплечий, ніс як у боксера. Одягнутий завжди пристойно. Про старого Саламано та його пса він теж мені якось сказав: «От бідолашнії» І спитав, чи не гидко мені дивитися на них. Я відповів, що ні, не гидко.
Ми піднялися разом з Раимоном, і я вже збирався попрощатися з ним, але він сказав:
— У мене вдома кров'янка й вино. Може, перекусимо разом?
Я подумав, що тоді мені не треба буде готувати, і погодився. У нього зовсім маленька квартира — одна кімната і кухня без вікна. Над ліжком стіну прикрашають гіпсовий янгол, білий з рожевим, фотографії чемпіонів і дві-три картинки з журналів: голі жінки. У кімнаті було брудно, ліжко незаслане. Раймон спершу засвітив гасничку, потім витяг з кишені бинт сумнівної чистоти й перев'язав собі правицю. Я спитав, що в нього з рукою. Він сказав, що побився з одним типом, який не дає йому просвітку.
— Розумієте, пане Мерсо, — пояснював він. — Я хлопець зовсім не лихий, але гарячкуватий. А той тип мені каже:
«Злізай з трамвая, якщо ти не боягуз». А я йому: «Не в'язни». А він мені: «Тоді ти боягуз». Ну, я зійшов з ним з трамвая й кажу: «Заткнись краще, а то я тобі покажу». А він одказує: «Що ти мені покажеш?» Ну, тут я йому й відважив. Він додолу. Я підійшов, хотів його підняти, а він лежить на землі і хвицається. Я притиснув його коліном — на тобі! Два мордаса. Він умився юшкою. Питаю: «Досить тобі?» А він: «Досить».
Розповідаючи, Сентес обмотував руку. Я сидів на ліжку. Він сказав:
— Ви ж бачите, не я, а він на бійку наривався. Сам поліз. Я визнав, що схоже на те. Тоді Сентес заявив, що саме хотів зі мною порадитися в цій справі, бо я хлопець самостійний, знаю, що по чому і, отже, можу стати в пригоді, а по тому він буде мені за друга-товариша. Я нічого не сказав, і він перепитав, чи хочу я бути його другом-товаришем. Я відповів, що мені байдуже, і він, очевидно, залишився задоволеним.
Він добув кров'янку і підсмажив її на пательні, приніс склянки, тарілки, виделки, застелив стола, поставив дві пляшки вина. І все це мовчки. Потім ми сіли вечеряти.
За вечерею він почав розповідати мені про свою пригоду. Спершу говорив якось нерішуче, мулився.
— Я познайомився з однією дамою... ну, щиро сказати, вона моя полюбовниця.
Виявилося, чоловік, з яким він побився, брат цієї жінки. Сентес сказав, що утримував свою коханку. Я нічого не відповів, але він одразу ж додав, що йому відомо, які плітки ходять про нього в кварталі, одначе його сумління чисте, він справді працює комірником.
— А історія зі мною ось яка сталася, — вів далі він. — Я помітив ошуканство.
Виявляється, він давав коханці скільки треба на прожиття. Сам платив за її кімнату і видавав щодня двадцять франків на харчі.
— Триста франків комірного, шістсот франків за харч, коли-не-коли там пара панчішок — разом набігає десь тисяча франків. І при цьому пані й за холодну воду не бралася. Але вона нарікала, що я мало даю, моїх грошей їй не вистачає. А я їй кажу: «Чому ти не працюєш? Адже півдня ти можеш працювати! Купувала б собі всілякий дріб'язок, мені б легше було. Цього місяця я тобі купив убрання, даю тобі щодень двадцять франків, плачу за помешкання, а ти вдень, коли мене нема, частуєш своїх подруг, розпиваєш з ними каву. Не шкодуєш для них ні кави, ні цукру. Я даю тобі гроші, я про тебе дбаю, а ти мені так віддячуєш». Але працювати вона не бажала, знай нарікала, що грошей їй не вистачає, і от я помітив ошуканство.
Раймон розповів, що якось знайшов у її торбинці лотерейний білет, і коханка не могла пояснити, звідки він у неї взявся. Трохи згодом знайшов ломбардну квитанцію, виявилось, що вона заставила дві обручки. А він досі сном-духом не відав ні про які обручки.
— Отож я побачив, що вона ошуканка, і кинув її. Але спершу дав їй доброго перцю. А потім виклав їй усю правду-матінку. Я сказав, що вона послідуща хвойда, їй би тільки жирувати з ким завгодно. А потім я, пане Мерсо, звісно, сказав їй: «Ти не бачиш, як люди заздрять тобі, не цінуєш свого щастя. Стривай, ти збагнеш, як тобі гарно жилося зі мною».
Він її змолотив на яєчню. А раніше так не лупив.
— Я її частував стусанами, але тільки так, люблячи. Вона трошки полементує, а я причиню віконниці, і все кінчалося, як завжди. Але цього разу їй було непереливки. Та й то, гадаю, я ще мало її покарав.
І тоді він мені пояснив, що саме з цього приводу й хоче попросити в мене поради. Він зупинився і прикрутив ґнота, бо лампа дуже чадила. Мені цікаво було слухати. Я вже випив з літр вина, в голові шуміло. Свої сигарети я викурив і вже палив Раймонові. Вулицею котили останні трамваї й несли з собою приміський гамір, уже притлумлений. Раймон вів далі свою розповідь. Він ще не збайдужів до цієї потіпахи, аж досада бере. Але він неодмінно її покарає. Спершу думав був повести її до готелю і, викликавши поліцію звичаїв, вчинити скандал, тоді її ославлять і дадуть жовтого квитка. Потім відмовився від цього плану і звернувся до приятелів — він має своїх серед босоти. Але й вони не знайшли ради.