— Ви молодий, і, мені здається, таке життя вам би подобалося. Я відповів:
— Атож, але мені, власне, все одно.
Тоді він спитав, невже мені не цікаво змінити спосіб життя. Я відповів, що життя все одно не зміниш. Хоч як живи, а все однаково, зрештою і в Алжірі не зле. Він насупився і сказав, що я завжди відповідаю ухильно, що мені бракує амбіції, а для ділових людей це вада. Я повернувся до себе і сів за роботу. Звичайно, краще б його не дратувати, але з якої речі я мав би міняти своє життя. Якщо розважити, хіба я невдаха? За студентською лавою я плекав чимало честолюбних задумів. А коли довелося кинути навчання, швидко зрозумів, що все це не має ніякого глузду.
Увечері до мене прийшла Марі. Вона спитала, чи хочу я побратися з нею. Я відповів, що мені байдуже, але якщо їй хочеться, то можна й побратися. Тоді вона запитала, чи я кохаю її. Я відповів достоту так, як уже сказав їй одного разу, що це ніякої ваги не має, але, очевидно, я її не кохаю.
— То нащо тоді зі мною одружуватися? — спитала вона. Я повторив, що це ваги не має і, якщо вона бажає, ми можемо одружитися. До речі, це вона наполягала, а я лише відповідав. Вона вирекла, що шлюб — річ важлива. Я відповів: «Ні». Вона осіклась і якусь хвилю мовчки дивилася на мене. Потім знову озвалась. Вона тільки хотіла з'ясувати, чи згодився б я одружитися на пропозицію якоїсь іншої жінки, з якою я був би так само близький, як із нею. Я відповів: «Авжеж». Тоді Марі сказала, що їй і самій невтямки, чи вона мене кохає. А я звідки міг це знати? Знов запала коротка мовчанка, а потім вона пролебеділа, що я дивак, та й годі, але, мабуть, саме тому вона мене й кохає, одначе, може, саме тому я колись їй і стану осоружний. Мені нічого було докинути, і я мовчав, тоді вона, всміхаючись, узяла мене за руку й заявила, що хоче бути мені за дружину. Я відповів, що ми одружимося, тільки-но вона побажає. Я розповів Марі про хазяїнову пропозицію, і вона зауважила, що залюбки подивилася б Париж. Я признався, що жив там якийсь час, і вона спитала, який він, Париж. Я мовив:
— Брудний. Багато голубів, багато задвірків. А шкіра в людей біла.
Потім ми вирушили до міста й довго снували широкими вулицями. Бачили багато гарних жінок, і я спитав у Марі, чи вона це помічає. Вона сказала, що так, помічає і що вона розуміє мене. Ми трохи помовчали. Але мені таки хотілося, щоб вона лишилась зі мною, і я запропонував повечеряти разом у Селеста. Вона відповіла, що залюбки б, але у неї справи. Ми були вже біля мого дому, і я сказав: «До побачення». Вона глянула -на мене:
— І тобі не цікаво знати, які в мене справи? Звичайно, цікаво, але якось не подумав про це спитати, і вона, очевидно, розсердилася на мене. Але, побачивши моє збентеження, вона знов засміялася і потяглась до мене всім тілом, підставляючи губи для поцілунку.
Пообідав я у Селеста. Я вже почав був їсти, коли раптом зайшла якась чудна жінка і спитала дозволу присісти до мого столу. Я, звісно, сказав: «Прошу». У неї було кругле, рум'яне, мов яблуко, личко, різкі рухи. Вона скинула жакета і з гарячковою квапливістю вивчила меню. Підкликала Селеста і швидко, але чітко відразу замовила йому всі вибрані нею страви Чекаючи, коли принесуть закуску, вона відкрила торбинку, дістала звідти аркуш паперу та олівець, підрахувала, скільки з неї належиться, витягла гаманцява, відрахувала, скільки треба, додала чайові і поклала гроші перед собою на стіл. Тут подали закуску, й вона швидко поглинула її.
Чекаючи наступної страви, дістала з сумочки синього олівця' , й журнал з програмами радіопередач на тиждень. Вона Дбайливо ставила галочки майже проти кожної передачі. В журналі було сторінок дванадцять, отож вона завзято працювала протягом усього обіду. Я вже попоїв, а вона все ще ставила галочки. Тоді встала, наділа жакет, рухаючись мов заведена, і пішла. Знічев'я я рушив за нею слідом. Вона попрямувала краєм пішоходу, неймовірно прудко та впевнено, точнісінько по прямій, не збочуючи й не озираючись, видно добре знала дорогу. Невдовзі я згубив її з очей і і повернув назад. Я подумав: «Яка чудна жінка!», але одразу ж забув про неї.
Біля своїх дверей я побачив старого Саламано. Я запросив його до кімнати, і він мені побідкався, що пес пропав, на шкуродерні його нема. Там йому сказали, що, може, він попав під колеса. Він запитав, чи не можна дізнатися напевне у жандармерії. Йому відповіли, що такі дрібні випадки не реєструють, вони трапляються щодня. Я порадив старому завести іншого собаку, але він слушно зауважив, що звик до
свого.
Я сидів з ногами на постелі, а Саламано — на стільці, коло столу. Руки він склав на колінах. Поношеного капелюха так і не скинув. Цямкаючи беззубим ротом, він викидав з-під своїх пожовклих вусів обривки фраз. Він мені уже трохи набрид, але я знічев'я почав розпитувати його про собаку. До того ж спати мені не хотілося. Виявляється, він узяв його по смерті дружини. Одружився він пізненько. Замолоду хотів піти на сцену, адже недарма в полку грав у водевілях для содцатів. Але врешті пішов на залізницю і не шкодує, бо дослужився до пенсії. З дружиною він щасливий не був, але, взагалі, звик до неї. Коли вона померла, відчув себе страшенно самотнім. Тоді він попросив у колеги щеня. Воно було зовсім маленьке. Довелося вигодовувати його з ріжка. Але собачий вік коротший за людський, от вони і постаріли разом.
— Погану він мав вдачу, — мовив Саламано. — Ми іноді не ладнали. А все ж таки добрий був пес.
Я сказав — так, пес породистий, і Саламано явно зрадів.
— Ого, не бачили ви його до хвороби, — додав він. — Яка на ньому була шерсть, любо глянутиі
Відколи до пса причепилася болячка, Саламано щоранку й щовечора натирав його маззю. Тільки, на його думку, не в хворобі тут заковика, а в старості — від старості ліків немає.
Тут я позіхнув, і старий сказав, що йому пора. Я попросив його ще посидіти і докинув, що мені жаль його собаки. Саламано подякував мені. За його словами, моя мама дуже любила його пса. Говорячи про маму, він називав її «ваша матуся». Він висловив здогад, що я дуже засмучений її смертю, я нічого на це не відповів. Тоді він квапливо й збентежено докинув: мовляв, сусіди по кварталу гудять мене за те, що я віддав матір до притулку, але він мене знає і вірить, що маму я щиро любив. Я відповів чомусь, що досі не знав, ніби мене ганять, але вважав цілком природним влаштувати маму у притулок, бо мені бракувало коштів на догляд за нею.
— До того ж, — додав я, — їй давно вже не було про що зі мною балакати, і вона нудилася в самоті.
— Атож, — промовив Саламано, — в притулку принаймні приятелі знаходяться.
Потім він перепросив і пішов. Йому хотілося спати. Життя в нього тепер зовсім змінилося, і він не знає, що робити далі. Уперше за весь час нашого знайомства старий несміливо подав мені руку, і я відчув, яка у нього шкарубка шкіра. Йдучи, він ледь усміхнувся і мовив:
— Хоч би вночі собаки не брехали. А то мені все здається, що то мій...
VI
У неділю я насилу прокинувся. Марі довелося гукати мене термосити за плече. Ми не поснідали, бо хотиш раніше викупатися в морі. Я відчував цілковиту спустошеність голова мені поболювала. Закурив сигарету, але вона здалася мені пркою. Марі жартувала, казала, що в мене «похоронна фізіономія». Вона прийшла в білій полотняній сукні, з розпущеними косами. Я сказав їй, що вона гарна, вона засміялася з утіхи.
Перш ніж спуститися сходами, ми постукали до Раймона. Він одповів, що зараз буде готовий. Коли ми вийшли, через утому та ще через те, що вранці я не відчинив віконниць, яскраве сонячне світло засліпило мене, і я зажмурився, як від удару. А Марі стрибала від радості та все розхвалювала погоду. Я відчув себе краще і помітив тоді, що голодний. Я поскаржився на це Марі, але вона розкрила свою цератову торбу і показала мені: там лежали тільки наші купальники й рушник. Доведеться потерпіти. Ми почули, як Раймон замикає свої двері. На ньому були штани волошкової барви та біла сорочка з короткими рукавами. Проте голову він прикрив бриликом канотьє, і Марі це розсмішило; руки вище ліктів нітрохи в нього не засмагли, були зовсім білі і вкриті чорними волосинками. Мені стало якось бридко. Спускаючись сходами, він висвистував і мав веселий вигляд. Мені він сказав: «Вітаю, друзяко» і назвав Марі «мадмуазель».
Напередодні ми ходили в комісаріат, і там я посвідчив, що арабка дурила Раймона. Він відбувся попередженням. Мої слова взяли на віру. Біля під'їзду ми трошки погомоніли про це, потім вирішили сісти в автобус. До пляжу не дуже далеко. Одначе автобусом куди швидше.
Раймон заявив, що його товариш тільки зрадіє, коли ми приїдемо раніше. Ми вже збиралися рушити, але Раймон подав мені знак, щоб я глянув на Другий бік вулиці. Там, підперши вітрину тютюнової крамниці, стояв гурт арабів. Вони мовчки дивилися на нас, але якось особливо, посвоєму: нібито перед ними не люди, а каміння чи пеньки. Раймон сказав, що другий зліва — брат його коханки. Він помітно стурбувався, але додав, що тепер ця історія скінчена. Марі гаразд не втямила і спитала, про що йдеться. Я пояснив, що там стоять араби, у яких зуб на Раймона. Тоді вона попрохала, щоб ми одразу ж вирушили. Раймон гордо випростався, але, засміявшись, погодився, що треба швидше звіятися.
Ми попростували до автобусної зупинки — вона була недалеко. Раймон сказав мені, що араби не пішли за нами. Я озирнувся. Вони стояли там же і все так само байдуже дивилися на те місце, з якого ми пішли. Ми посідали в автобус. Раймонові начебто відлягло від серця, і він намагався жартами розважити Марі. Я бачив, що вона йому подобається, але Марі майже не відповідала йому. Тільки подивиться іноді на нього і засміється.
Ми доїхали аж до передмістя Алжіра. Від автобусної зупинки до пляжу палицею докинути. Треба тільки перейти рівну чисту місцинку на високому березі і спуститися вниз. Місцинка була всіяна жовтуватим камінням та асфоделя-ми — квіти їхні здавалися яскраво-білими на тлі вже густої небесної блакиті. Марі, пустуючи, оббивала білі пелюстки, вимахуючи своєю цератовою торбинкою. Ми йшли поміж рядами будиночків, огороджених білими й зеленими штахетами, одні будиночки ховалися зі своїми верандами в зелені тамарисків, інші стояли голі серед каміння. Ще не дійшовши до краю згір'я, можна було бачити нерухоме море, а далі великий мис, що дрімав у світлій воді. В тиші до нас долинув тихий туркіт мотора. А ген удалині блискучою гладінню непомітно посувалося маленьке рибальське судно. Марі нарвала пучечок гірських півників. Спускаючись до моря, ми вже загледіли кількох ранніх плавців.
Раймонів приятель жив у дерев'яній халупчині наприкінці пляжу. Хатка притулилася до скелі, спереду її підпирали палі, довкола них уже хлюпали хвилі. Раймон познайомив нас. Його приятеля звали Массон. Він був рослявий, дебелий, барчистий, а його дружина — маленька і кругленька миловида жіночка, за вимовою, безперечно, парижанка. Він одразу ж запропонував нам розташуватись як дома і покуштувати смаженої риби, зловленої сьогодні вранці. Я висловив захоплення його хаткою. Массон сказав у відповідь, що приїздить сюди на суботу й неділю, проводить тут і всю свою відпустку. «З дружиною, зрозуміло», — докинув він. А дружина його про щось розмовляла з Марі і сміялася. Вперше, либонь, я подумав, що мені пора одружитися.
Массон покликав усіх купатися, але його дружина і Раймон не захотіли. Ми спустилися до моря утрьох, і Марі миттю скочила в воду. Массон і я вирішили прохолонути трошки. Він говорив неквапливо, і я помітив, що в нього звичка доточувати всяке твердження словами: «скажу більше», навіть коли це нічого не додавало до сказаного. Про Марі він мені сказав: «Вона знадлива, скажу більше, — чарівна». Але незабаром я вже не зважав на його звичку — таким райським блаженством сповнювало мене сонце. Пісок під ногами розпікся. Мені кортіло швидше в воду, одначе я ще трохи барився, а потім сказав Массонові: «Попливемо». Я зразу пірнув. А він ввійшов у воду тихенько і кинувся лише тоді, коли згубив під ногами дно. Плавав він брасом і таки поганенько, отож я випередив його й погнався за Марі. Вода була прохолодна, і це було приємно. Ми з Марі пливли поряд і відчували, які узгоджені наші рухи, як добре нам обом.
Ми запливли далеко і лягли горічерева; на обличчі, повернутому до неба, швидко висохли під сонцем струмки води, що затікали в рота. Нам було видно, як Массон вибрів з води і простягся на березі, гріючись під сонцем. Звіддалік він здавався велетнем. Марі захотіла, щоб ми попливли вкупі. Я прилаштувався ззаду, обхопив її за стан, і вона попливла, викидаючи руки, а я допомагав їй, бовтаючи ногами. Того ранку ми довго розтинали воду і чули її плюскіт, поки нарешті я не втомився. Тоді я пустив Марі і поплив до берега широкими вимахами, дихаючи глибоко і вільно. Розтягнувшись ниць біля Массона, я уткнувся лицем у пісок. Я сказав: «Чудової», і Массон погодився зі мною. Троїш.и згодом припливла Марі. Я обернувся подивитися, як вона зиходить на берег. Мокрий купальник прилип до її тіла, вонг вся блищала від солоної води, волосся було відкинуте назад. Вона простяглася на піску поряд мене, і, зігрівшись від тепла її тіла і від сонячного тепла, я задрімав.
Марі мене розбуркала й сказала, що Массон пішов додому — пора снідати. Я миттю підхопився, бо зголоднів, але Марі сказала, що я від самого ранку ні разу її не поцілував. Це була правда, та й мені самому кортіло її поцілувати.
— Ходімо в воду, — сказала вона.
Ми побігли і шубовснули в перші дрібні хвилі. Зробили кілька помахів, і вона припала до мене. Я відчув, як її ноги оплелись круг моїх ніг, і мене охопило бажання.
Коли ми повернулися на берег, Массон уже кликав нас зі сходів своєї хатки. Я признався, що мені хочеться їсти, і він одразу ж заявив дружині, що я йому подобаюсь. Хліб був чудовий, м'який, риба смачна, і я жадібно проковтнув свою пайку. Потім подали смажене м'ясо з картоплею. Всі їли мовчки. Массон цмулив вино і без упину підливав мені. За кавою я відчув, що голова у мене обважніла, до того ж ще я багато палив. Массон, Раймон і я стали снувати плани, як ми всі разом проведемо серпень на цьому березі і вестимем вскладчину господарство.
Марі нараз спитала:
— А ви знаєте, котра година? Ще тільки пів на дванадцяту.
Ми всі здивувалися, але Массон сказав, що, звісно, ми попоїли дуже рано, одначе це цілком природно — їсти треба тоді, як зголоднієш. Марі це міркування здалося чомусь кумедним. Очевидно, перепила трошки. Массон спитав, чи не пройшовся б я з ним по пляжу?
— Після сніданку моя дружина завжди відпочиває. А я ні, не люблю. Мені треба гуляти. Я все їй кажу, що так краще для здоров'я. Ну та хай собі відпочиває, її воля.
Марі заявила, що залишиться й допоможе пані Массон помити посуд. Парижаночка сказала, що для цього чоловіків треба вигнати надвір. І ми втрьох пішли.
Сонячне проміння падало на пісок майже прямовисне, а на морі висявало просто нестерпно. На пляжі не було ані лялечки. З хаток, що стояли на краю плато, навислого над морем, долітав брязкіт посуду, ножів і виделок. Від розпеченого каміння, що всіяло землю, пашіло жаром. Раймон з Массоном заговорили про людей і справи, мені не знайомі. Я збагнув, що вони вже знаються давно і навіть мешкали колись разом. Ми дійшли аж до води й рушили по пляжній косі. Іноді накочувалася низька довга хвиля і відливала назад, оббризкавши нам парусинові черевики. Я ні про що не думав, чвалав, запаморочений і оспалий від пекучого сонця, що палило мою непокриту голову.
Раптом Раймон щось промовив до Массона, але я не розчув, що саме. Та тієї миті вгледів, як з протилежного кінця пляжу, ще далеченько, назустріч нам простують двоє арабів у синьому. Я глянув на Раймона, і він пробурмотів:
— Це вони.
Ми йшли далі. Массон здивувався, як араби могли вистежити нас. Я подумав: певне, бачили, як ми з пляжною торбою сідали в автобус, але промовчав.
Араби поволі наближалися. Ми не уповільнювали ходи, і Раймон сказав: «Якщо дійде до бійки, ти, Массоне, візьмеш на себе другого. Свого я упораю сам. А ти, Мерсо, товчи третього, якщо з'явиться». Я відповів: «Гаразд». Массон засунув руки в кишені. Розпечений пісок мені тепер здавався червоним. Ми йшли в ногу. Відстань між нами й арабами дедалі скорочувалася. За кілька кроків од нас вони зупинилися. Раймон рушив прямо до свого араба. Я не розчув, що він йому каже, але араб пригнувся, наче збирався буцнути його головою. Тоді Раймон ударив його і гукнув на підмогу Массона. Массон усією своєю тушею навалився на другого й двічі уперіщив його з усієї сили. Араб упав у воду, лицем у піщане дно, круг його голови піднімались', і лопали бульки. Тим часом Раймон теж ударив свого ворога, заюшив кров'ю йому обличчя. Потім обернувся до мене й мовив: «Диви, як я його поцяцькую». Я гукнув: «Обережно, у нього ніж!» Одначе араб уже розпанахав Раймонові руку й розрізав губу.
Массон скочив до свого. Але другий араб піднявся і став позад того, що з ножем. Ми не зважились поворухнутися. Ті двоє поволі відступали, не зводячи з нас ока й погрожуючи ножем. Коли відійшли подалі, повернулись і втекли, а ми зосталися на осонні. Раймон міцно стягував рамено хусткою, крізь яку соталася кров.
Массон сказав, що треба негайно розшукати лікаря — він неділю завше проводить на плато. Раймон згоджувався піти. Але тільки-но починав він говорити, у нього булькала в роті кров, що витікала з рани. Підтримуючи його, ми досить швидко дісталися до халупчини. Раймон сказав, що рани в нього неглибокі, і він може дійти. Вони пішли з Массоном, а я почав пояснювати жінкам, що сталося. Пані Массон плакала, а Марі слухала оповідь уся бліда. Мені набридло пояснювати, я замовк і почав курити, дивлячись на море.
Десь о пів на другу повернулися Раймон з Массоном. Рука в Раймона була перев'язана, кутик рота заліплений пластирем. Лікар запевнив, що це дрібниці, і все-таки вигляд у Раймона був похмурий. Массон намагався його звеселити, але він не озивався. Потім сказав, що спуститься до моря. Я спитав, куди він іде, ми з Массоном підемо разом із ним. Він розізлився і вилаяв нас. Массон сказав — не треба йому перечити. Але я все-таки пішов з Раймоном.Ми довго йшли пляжем. Сонце пекло немилосердно. Світло його дробилося на піску і на морській гладіні. Мені здавалося, Раймон знає, куди йде, але, мабуть, я помилявся. Аж у самому кінці пляжу ми набрели на джерельце, що сочилося з піску за високою скелею. І там ми побачили обох наших арабів. Вони лежали в своїх заяложених синіх робах. На око обидва були спокійні й майже задоволені. Той, хто штрикнув Раймона ножем, мовчки дивився на нього. Другий дмухав в очеретяну со -пілку, він скоса на нас зиркав і без кінця повторював три ноти, які вдавалося зіграти на цьому інструменті.