31975.fb2
— Ваша правда, — сказав я. — Інакше яка б це була кара?
— Авжеж. Ви, я бачу, людина кмітлива. Не те, що інші. Але зрештою вони самі заспокоюють себе. З цими словами наглядач і пішов.
Мучився я ще через брак сигарет. Коли я потрапив до в'язниці, в мене відібрали паска, шнурки від черевиків, краватку і все, що я мав у кишенях, а також і сигарети. Коли мене привели до камери, я попрохав, щоб мені віддали сигарети. Мені відповіли, що це заборонено. Перші дні то була справжнісінька мука. Певне, без курива було найважче. Я смоктав тріски, які відколював від нар. Цілі дні снував по камері, і мене млоїло. Я не розумів, чому нам не дозволяється курити, адже від цього нікому шкоди не буде. Пізніше я зрозумів, що це теж робиться для покари. Тільки тоді я вже курити відвик, і кара та була не для мене.
Якщо не зважати на ці прикрощі, мені було не так уже й зле. Найважливіше, повторюю, було збавити час. Але відтоді, як я навчився згадувати, я вже не нудився. Іноді згадував свою спальню: уявляв, як виходжу з одного кутка і, пройшовши по кімнаті, повертаюся назад; я перебирав подумки все, що траплялося дорогою. Спершу я швидко обертався з цим. Але щодалі подорож забирала все більше часу. Я згадував не лише шафу, але всі речі, що були там, і кожну річ малював собі в усіх подробицях: колір і матеріал, візерунок інкрустації, тріщинку, щербинку на вінці. Всіляко намагався не згубити нитки своєї інвентаризації, не забути жодної речі. За кілька тижнів я вже міг годинами змальовувати все, що було в моїй спальні. Що більше я думав про це, то більше забутих або непомітних дрібничок спливало в моїй пам'яті. І тоді я зрозумів: той, хто прожив на світі бодай один день, міг би за виграшки провести у в'язниці сто років. У нього вистачило б споминів на те, щоб не нудитися. Якщо хочете, це теж утішає.
Виручав також сон. Спочатку я погано спав уночі, а вдень зовсім не лягав. Але поступово я став краще спати вночі і міг спати вдень. Признатися, в останні місяці я спав по шістнадцять-вісімнадцять годин на добу. Отже, залишалося ще якось убивати час протягом шести годин, але цьому допомагали арештантські трапези, задоволення природних потреб та історія одного чеха.
Під сінником я знайшов на нарах прилиплий клапоть старої газети, зжовклий і прозорий клапоть. Там було надруковано випадок із кримінальної хроніки; початку допи-са не було, але, очевидно, діялося те в Чехословаччині. Один чех подався з рідного села, сподіваючись знайти собі щастя. Він справді забагатів і через двадцять п'ять років повернувся на батьківщину з дружиною та дитиною. Його мати і сестра тримали в рідному селі заїзд. Бажаючи зробити їм приємну несподіванку, він, залишивши дружину й дитину в іншому заїзді, заявився до матері. Вона не впізнала сина. Задля жарту він здумав найняти номер. З своїми грішми він не крився. Вночі мати й сестра вбили його молотком і, пограбувавши, кинули тіло в річку. Вранці прийшла дружина і, нічого не знаючи, відкрила, хто у них зупинився. Мати повісилася, сестра кинулася в колодязь. Цю історію я перечитував тисячі разів. З одного боку, вона була неймовірна. З другого — природна. Хоч як подивитись, а той нічліжанин, як на мене, дістав по заслузі: навіщо ламати комедію?
Довгі години сну, спогади, читання газетного допису, чергування світла й темряви — так і минав час. Я чув, що зрештою в тюрмі втрачається уявлення про час. Але я не дуже-бо розумів, що це означає. Адже я не уявляю собі, які довгі і водночас короткі можуть бути дні. Тягнеться-тягнеться день, і не помітиш, як він зливається з іншим днем у безіменний потік. «Вчора» і «завтра» — тільки ці слова мали для мене глузд.
Якось наглядач сказав, що я відсидів уже п'ять місяців, я повірив, але осягнути цього не зміг. Для мене цей час тривав якийсь суцільний день, що заглядав у камеру і змушував мене робити одне й те саме. Коли наглядач пішов, я подивився на себе в денце бляшаного казанка. Мені здалося, що мій відбиток лишався поважним, навіть коли я силкувався всміхнутись йому. Я погойдав казанок перед собою. Усміхнувся, лице моє зберігало суворий і журний вираз. Смеркало, наближалася пора, про яку мені не хочеться говорити, безіменна пора, коли з усіх поверхів в'язниці піднімається вечірній гамір і слідом за ним — тиша. Я підступив ближче до високо прорізаного віконця і в останніх вечірніх відблисках ще раз глянув на своє відображення. Воно, як і раніше, здавалося похмурим, адже я, безперечно, таким і був у цю хвилину. Саме тут я вперше за кілька місяців ясно почув свій голос. Я упізнав у ньому той самий голос, який уже багато днів лунав у моїх вухах, і збагнув, що весь цей час я вголос розмовляв сам з собою. Мені згадалося раптом те, що сказала медична сестра на маминому похороні. Ні, жодної ради не було, і ніхто не може собі уявити, що таке сутінки у в'язниці.
III
Власне, перше літо дуже швидко змінилося другим. Я знав, що з приходом спекотних днів має статися щось нове. Мою справу мали слухати на останній сесії суду присяжних, а вона завершувалася наприкінці червня. Судовий процес почався в розпалі літа, коли в небі найдужче палало сонце. Мій адвокат запевняв, що слухання триватиме два-три дні, не більше.
— Адже суд поспішатиме, — додав він, — бо ваша справа на цій сесії не найважливіша. Одразу після неї розглядатиметься батьковбивство.
О пів на восьму вранці по мене прийшли і в'язничною машиною відвезли до суду. Двоє вартових завели мене до темнуватої затхлої комірчини. Ми чекали, сидячи коло дверей, за якими чулися голоси, перегукування, рипіння стільців; там було гамірно й метушливо, як на благодійницькому вечорі, коли після концерту прибирають залу для танців. Жандарми сказали, що треба зачекати, поки зійдуться судді, і один запропонував мені сигарету, я відмовився. Трохи згодом він спитав мене:
— Ну як, страшно?
Я відповів, що ні. Навіть трохи цікаво; адже зроду не бував на судових розглядах — не траплялося.
— Воно-то так, — мовив другий жандарм, — але зрештою це набридає.
Невдовзі в кімнатці дзеленькнув дзвінок. Тоді з мене зняли наручники. Відчинили двері й завели мене до .загородки для підсудних. У залі напхом напхано людей. Незважаючи на опущені штори, сонце подекуди пробивалось, і від жари вже стало важко дихати. Вікон не відчиняли. Я сів, жандарми стали обабіч. І тут я побачив перед собою ряд незнайомих облич. Всі вони дивилися на мене, і я здогадався — то присяжні. Але я не можу сказати, чим вони відрізнялися одне від одного. У мене було таке враження, нібито переді мною сидять на лаві пасажири трамвая, і всі ці невідомі люди з недоброзичливою цікавістю приглядаються до того, хто ввійшов — ану ж підмітять якісь дивацтва. Добре знаю, що це була безглузда думка: тут обговорювали не якісь дивацтва, а злочини. А втім, різниця не така вже й велика. У кожному разі, думка ця справді мені майнула.
У мене ще й голова трохи пішла обертом у цій задушливій замкнутій залі — яблуку ніде впасти. Я знову поглянув на публіку і не міг розрізнити жодного обличчя. Здається, я спершу не втямив, що всі ці люди прийшли полупати на мене очима. Звичайно моя персона нікого не цікавила. Насилу до мене дійшло, що ця метушня через мене. Я сказав жандармові: «Ну й народу!» Він відповів, що попрацювали газетярі, і показав на гурт людей біля столу, нижче трибуни присяжних. Він сказав: «Он вони». Я спитав: «Хто?», і він повторив: «Газетярі». Виявилось, він знайомий з одним репортером, той, побачивши його, рушив до нас. То був чоловік уже літній, приємний на вигляд, хоча лице його посіпувалося від тику. Він приязно потис руку жандармові. І тоді я помітив, що всі в залі шукали й гукали знайомих, правили теревені, ніби в клубі, де приємно буває зустрітися з людьми свого кола. Тим-то в мене виникло химерне відчуття, ніби я тут зайвий, непроханий гість. Але репортер, усміхаючись, звернувся до мене. Він сподівається, сказав, на щасливий кінець для мене. Я подякував йому, і він додав:
— Бачите, ми трошки роздмухали вашу справу. Для судової хроніки літо — мертвий сезон. Ось тільки ваша історія та батьковбивство ще становлять якийсь інтерес.
Потім він показав мені в тому гурті, з якого прийшов, маленького добродія, схожого на жирного тхора й дуже примітного своїми величезними окулярами в чорній оправі. Він мені сказав, що то спеціальний кореспондент великої паризької газети.
— Щоправда, він приїхав не заради вас. Йому доручено описати процес батьковбивці, а заодно його попросили повідомити телефоном і про вашу справу.
Я замалим йому не подякував знову, та схаменувся, що то було б смішно. Він привітно помахав мені рукою, і ми розлучилися. Ми чекали ще кілька хвилин.
Прибув мій адвокат, уже в мантії, оточений своїми колегами. Попрямував до репортерів, поручкався з ними. Вони перекидалися жартами, сміялися, поводилися дуже невиму-шено доти, доки в залі не пролунав дзвінок. Всі порозсідалися на свої місця. Мій оборонець підступив до мене, потиснув мені руку і порадив на запитання відповідати коротко, самому не вихоплюватися, а в усьому покластися на нього.
Ліворуч од мене з грюкотом відсунуто стільця, я обернувся — там умощувався високий сухорлявий чоловік у пенсне, дбайливо розгортаючи свою червону мантію. То був прокурор. Судовий виконавець оголосив: «Суд іде!» І в ту хвилину захурчали два величезні вентилятори. Вступило троє суддів, двоє в чорному, третій — у червоному, в кожного під рукою течка, прудкою ходою рушили до трибуни, що височіла над залою. Всі троє посідали в крісла, чоловік у червоній мантії — посередині; він скинув свою чотирикутну шапочку, поклав її на стіл перед собою, витер хусточкою лисину й оголосив засідання відкритим.
Репортери вже нагострили пера. Вигляд усі вони мали байдужий і дещо задерикуватий. Один з них, наймолодший, у сірому фланелевому костюмі й блакитній краватці, пера до рук не взяв і все дивився на мене. Я помітив, що в нього якесь асиметричне обличчя, але мене вразили його очі, що пильно зоріли на мене з якимсь незбагненним виразом. У мене виникло дивне відчуття, ніби це я сам дивлюся на себе. Можливо, через те, а також через необізнаність з судовими порядками й правилами, я не дуже добре зрозумів те, що було спочатку: жеребкування присяжних, запитання голови суду до адвоката, до прокурора і до присяжних (щоразу всі присяжні одночасно повертали голови до голови суду), скоромовкою зачитаний обвинувальний висновок, у якому звучали знайомі мені назви місцевості, імена та прізвища, нові запитання моєму адвокатові.
Потім голова сказав, що зараз викличуть свідків. Судовий виконавець зачитав список прізвищ, і вони привернули мою увагу. В рядах публіки, що досі залишалася для мене безликою, один по одному підвелися з лавок, а потім вийшли в маленькі бічні дверцята директор і сторож притулку, старий Томас Перес, Раймон, Массон, Саламано й Марі. Вона стурбовано поглянула на мене і подала мені знак. Я здивувався, що досі не помітив їх; раптово встав викликаний останній за списком Селест. Поряд нього я побачив ту маленьку жіночку в жакеті, яку здибав якось у ресторані, в неї були все такі самі швидкі, чіткі рухи і рішучий вигляд. Вона пильно подивилася на мене. Але я не мав часу поміркувати, бо слово вже забрав голова. Він сказав, що скоро почнеться найважливіша частина процесу — дебати сторін, і він вважає зайвим нагадувати, що публіка має дотримуватися при цьому тиші й порядку. Він, голова, тут на те, щоб забезпечити безсторонній розгляд справи, бо бажає розібрати її з цілковитою неупередженістю. Присяжні засідателі, керуючись духом правосуддя, ухвалять справедливий вирок, і хай буде всім відомо, що за найменшого інциденту він звелить звільнити залу.
Задуха посилювалася, і я побачив, що присутні обмахуються газетами. Безперервно чувся паперовий шелест. Голова суду подав знак, і виконавець приніс три плетені з соломи віяла, якими одразу ж скористалися всі три члени суду.
Першого почали допитувати мене. Голова ставив запитання спокійно і, як мені здалося, нібито зичливо. Він ще раз «з'ясував мою особу», і хоч мене дратувала ця процедура, я подумав, що, власне, вона досить природна: адже яка б була страшна помилка, якби стали судити одну людину замість іншої. Потім голова узявся переказувати, що я вчинив, і при цьому щохвилини перепитував: «Так, це було?» Щоразу я, як навчив мене адвокат, відповідав: «Так, пане голово». Допит тривав довго, бо голова розповідав усе дуже докладно. Тим часом репортери шкрябали перами. Я відчував на собі погляд наймолодшого з них і тієї маленької жіночки-автомата. Вся трамвайна лава дивилася на голову суду. Той покахикав, погортав папери у своїй течці і, обмахуючись віялом, звернувся до мене.
Він сказав, що зараз йому доведеться торкатися питань, які нібито не стосуються моєї справи, але насправді тісно з нею пов'язані. Я зрозумів, що він знов забалакає про маму, і відчув, як мені це остогидло. Він спитав, чому я віддав маму до притулку. Я відповів, що не мав коштів, аби забезпечити їй догляд і лікування. Він спитав, чи важко було мені розлучатися з нею, і я відповів, що ні мама, ні я уже нічого більше не чекали одне від одного — а втім, і ні від кого іншого — і що ми обоє призвичаїлися до нових умов життя. Тоді голова сказав, що він не хоче зупинятися на цьому, і спитав у прокурора, чи не бажає він задати мені якесь запитання.
Прокурор, не дивлячись на мене і мало не повернувшись до мене плечима, заявив, що з дозволу пана голови він хотів би дізнатися, чи мав я намір убити араба, коли сам повертався до джерела.
— Ні, — мовив я.
— Тоді чому ви прийшли озброєний і чому вернулися саме на те місце?
Я відповів, що це було випадково. І прокурор сказав лиховісним тоном:
— Поки у мене більше нема запитань. Все потім було незрозуміле, принаймні для мене. Судді про щось побалакали між собою, і голова оголосив перерву; на вечірньому засіданні, мовив він, слухатимуться свідки.
Мені знов не було коли поміркувати. Мене повели, посадили до тюремного фургона, відвезли до в'язниці, і там я попоїв. Дуже скоро, так скоро, що я нічого ще не відчув, окрім утоми, по мене прийшли, все почалося знову, і я опинився в тій самій залі, перед тими самими обличчями. Тільки спека стала ще задушливіша. І якимсь дивом уже в кожного присяжного, у прокурора, у мого адвоката і в деяких репортерів з'явилися солом'яні віяла. Молодий журналіст і маленька жіночка сиділи на своїх місцях. Але вони не обмахувалися віялами і так само мовчки позирали на мене.
Я витер з обличчя піт і, трохи оговтавшись, зрозумів, де я, лише в ту хвилину, коли почув, що називають прізвище директора притулку. Його запитали, чи нарікала на мене мама, і він відповів, що так, нарікала, але всі його підопічні страждають на цю манію, вони завжди нарікають на свою рідню. Голова суду попросив його уточнити, чи докоряла мені мати за те, що я віддав її до притулку, і директор знову сказав, що так, докоряла. Але цього разу вже нічого не додав. На подальше запитання він відповів, що його здивував мій спокій у день похорону. Його запитали, що він розуміє під словом «спокій». Директор утупився в носаки своїх черевиків і відповів, що я не захотів подивитися на свою покійну матір, не пролив ні сльозинки і поїхав одразу ж після похорону, не провівши ні хвилини й не посумувавши біля її могили. Його здивувала ще одна обставина: службовець похоронної контори сказав йому, що я не знаю точно, скільки моїй мамі було років. По тому запала коротка мовчанка, а відтак голова спитав, чи справді директор має на увазі мене. Той не зрозумів запитання, і голова розтлумачив:
«Такий закон». Потім голова спитав у прокурора, чи не хоче він задати якесь запитання свідкові, але прокурор відповів:
«О, ні! Досить і того, що ми почули!» Він вигукнув це з таким пафосом і так звитяжно поглянув у мій бік, що вперше за багато років я, мов дурень, трохи не заплакав, бо раптом відчув, як мене ненавидять усі ці люди.
Запитавши у присяжних і в мого адвоката, чи нема в них запитань до директора притулку, голова суду вислухав свідчення сторожа. Повторився той самий церемоніал, як і для всіх інших. Підійшовши до місця свідків, сторож подивився на мене і відвернув погляд. Йому ставили запитання, він відповідав. Сказав, що я не хотів подивитися на маму, що я курив, що я заснув біля домовини, що я пив каву з молоком. Я відчув, як це обурило всіх присутніх, і вперше зрозумів тоді, що я винен. Сторожа змусили повторити його розповідь про каву з молоком і про сигарету. Прокурор глипнув на мене, і очі його світилися іронією. І тут мій адвокат спитав у сторожа, чи не курив він разом зі мною. Але прокурор бурхливо запротестував: «Хто тут злочинець? І хіба допустимі спроби спаплюжити свідків обвинувачення, аби знецінити їхні свідчення, які все одно лишаться нищівними!» Незважаючи на його випад, голова попросив сторожа відповісти на адвокатове запитання. Старий сказав збентежено:
— Я знаю, що вчинив неправильно, але я не зважився відмовитися від сигарети, якою почастував мене пан Мерсо. На завершення спитали мене, чи не бажаю я чогось додати.
— Нічого, — відповів я. — Свідок правду сказав. Я справді почастував його сигаретою.
Сторож зиркнув на мене здивовано і нібито вдячно. Повагався трохи і сказав, що кавою з молоком пригостив мене він сам.
Мій адвокат галасливо зрадів і заявив, що присяжні засідателі, звісно, врахують цю обставину. Але у відповідь знов загримів прокурор:
— Авжеж, пани присяжні врахують цю обставину. І дійдуть висновку, що стороння людина може запропонувати каву, але син мав відмовитися, а не розпивати каву біля безживного тіла тієї, що дала йому життя.
Сторож вернувся на своє місце.
Коли надійшла черга Томаса Переса, судовому виконавцеві довелося підтримувати його під руку, щоб він міг стати перед суддями. Перес сказав, що він більше знайомий був з моєю матір'ю, а мене бачив лише один раз — у день похорону. Його запитали, що я робив того дня, і він відповів:
— Бачте, мені і самому було дуже важко. Отож я нічого не бачив. Мені важко було, і я нікого не помічав. Я навіть зомлів. Отож я не міг бачити пана Мерсо.
Прокурор запитав, чи бачив він принаймні, щоб я плакав. Перес відповів, що ні, не бачив. І прокурор докинув:
— Панам присяжним слід врахувати цю обставину. Але тут мій оборонець скипів. Він спитав у Переса, і, як мені здалося, занадто підвищеним тоном:
— А ви бачили, щоб він не плакав? Перес відповів: