А що тим часом діялося в Лоттиному серці, які в неї були почуття до чоловіка, до свого нещасного друга, це ми навряд чи й спроможні висловити, проте, знаючи її вдачу, можемо хоч трохи збагнути, а щира жіноча душа, заглянувши в її серце, могла б зрозуміти й пожаліти її.
Напевне лише відомо — вона твердо вирішила зробити все, щоб Вертер виїхав, і коли ще зволікала, то тільки тому, що щиро жаліла його, бо знала, яка це буде для нього тяжка, ба навіть неможлива жертва. Однак обставини примушували її до рішучих дій. Її чоловік, правда, не казав нічого, так само як і вона, про це становище, але тим більше хотілося їй показати на ділі, що вона в цій справі однакової з ним думки.
Того самого дня, коли Вертер написав до свого друга щойно наведеного листа, в неділю перед різдвом, він прийшов увечері до Лотти і застав її саму. Вона поралася біля іграшок, які приготувала в подарунок молодшим братам та сестрам. Він заговорив про те, як зрадіє малеча, і згадав, як він у дитинстві сам аж нетямився від захвату, коли несподівано відчинялися двері і з'являлась ялинка, прикрашена восковими свічками, цукерками, яблуками.
— Ви також,— мовила Лотта, приховуючи своє збентеження під лагідною усмішкою,— ви також отримаєте подаруночок, якщо будете гречно поводитись: свічечку з ялинки та ще дещо.
— А що означає гречно поводитись, люба Лотто?
— У четвер буде святвечір,— мовила вона,— приїдуть діти, батько, і кожне матиме своє. Тоді приходьте й ви, але не раніше...— Вертер був спантеличений.— Прошу вас,— провадила вона,— послухайтесь мене, заради мого спокою, так далі не може тривати.
Він відвів від неї очі й почав ходити по кімнаті, бурмочучи нишком: «Так далі не може тривати». Лотта, почуваючи, як жахливо вразили його ці слова, намагалась різними запитаннями відвернути його від цієї думки, але надаремно.
— Ні, Лотто,— скрикнув він,— я вас більше не побачу!
— А чому? — заперечила вона.— Вертере, ви повинні, ви мусите з нами бачитись, тільки будьте розважні. О, чого ви народилися таким запальним, чого беретеся за кожну справу так пристрасно, так палко? Прошу вас,— вела вона далі, взявши його за руку,— будьте розважливіші. Ваш розум, ваші знання, ваші таланти дають вам стільки різноманітних насолод. Будьте мужні. Подолайте свою сумну прихильність до особи, яка тільки й може пожаліти вас!
Він лише зціпив зуби і похмуро глянув на неї. А вона, все ще тримаючи його за руку, вела далі:
— Заспокойтеся лиш на хвилинку, Вертере. Хіба ви не почуваєте, що дурите самого себе й свідомо себе занапащаєте? Навіщо здалася вам я, саме я, Вертере, власність іншого? Ох, боюся, боюся, що тільки неможливість володіти мною робить мене такою привабливою для вас.
Він вирвав свою руку і, втупивши в неї обурений погляд, скрикнув:
— Мудро вигадано, дуже мудро! Це, мабуть, Альбертова наука? Хитро, дуже хитро!
— Це сказав би кожний,— промовила вона.— Хіба ж у цілому світі не знайдеться дівчини, що припала б вам до душі? Спробуйте пошукати таку, і, присягаюсь вам, ви її знайдете. Бо я вже давно боюся того обмеженого кола, в якому ви замкнулися останнім часом, як вигнанець. Наважтеся! Мандрівка вас розважить. Пошукайте, знайдіть предмет, гідний вашого кохання, а тоді вертайтеся назад, і ми будемо разом втішатися щирою дружбою.
— Це можна було б надрукувати,— сказав він з холодною посмішкою,— і рекомендувати всім гувернерам. Люба Лотто, підождіть ще трошки, і все буде гаразд.
— Тільки ж пам'ятайте, Вертере, приходьте не раніше, як на святвечір!
Він хотів відповісти, але до кімнати саме ввійшов Альберт. Вони холодно привіталися й почали збентежено ходити по кімнаті. Вертер завів якусь незначну розмову, але скоро вона обірвалась. Так само невдало почав і Альберт. Тоді він запитав дружину, чи виконала вона його доручення, і коли почув, що ні, то сказав їй кілька слів, які видалися Вертерові холодними, ба навіть жорстокими. Він хотів піти, але вагався і прогаявся аж до восьмої, а його прикрість і невдоволення все збільшувались; коли нарешті накрили на стіл, він узявся за тростинку й капелюха. Альберт запросив його до вечері, але він, вбачаючи в цьому лише пусту люб'язність, холодно подякував і пішов.
Вернувшись додому, він узяв у служника свічку, якою той хотів присвітити йому, і, ввійшовши до своєї кімнати, почав голосно ридати, схвильовано говорив сам до себе, кидався по хаті і, нарешті, впав, не роздягаючись, на ліжко. Так його й застав служник, що близько одинадцятої наважився увійти й запитати, чи не треба роззути пана. Він погодився на це, але наказав служникові, щоб уранці не заходив до кімнати, поки його не покличуть.
У понеділок вранці двадцять першого грудня він написав до Лотти наведеного нижче листа, який після його смерті був знайдений запечатаним на його письмовому столі і вручений їй. Лист, як з усього видно, писався уривками, тому і я подаю його частками, зберігаючи той самий порядок.
«Я твердо вирішив, Лотто, що повинен умерти, і пишу це спокійно, без усякої романтичної екзальтації, вранці того дня, коли востаннє з тобою побачусь. Моя дорога, коли ти читатимеш ці рядки, холодна могила вже вкриє тлінні останки бентежного бідолахи, що в останні хвилини свого життя не знайшов більшої втіхи, як розмовляти з тобою. Я перебув жахливу і — ох! — щасливу ніч. Вона-бо зміцнила і визначила мій намір: вмерти! Коли я вчора вирвався від тебе в жахливому збуренні почуттів, коли все змішалося в моєму серці й моторошним холодом повіяло на мене від мого безнадійного, безрадісного існування біля тебе,— я ледве дістався до своєї кімнати, упав нетямлячись на коліна, і ти, о господи, дарував мені останню усолоду в гірких, сльозах! Тисячі намірів, тисячі надій вирували в моїй душі, поки нарешті твердо й цілковито став я на одній думці: вмерти! Я ліг спати, і сьогодні вранці, коли прокинувся, ця думка так само твердо й непохитно стоїть у моїй душі: вмерти! Це не розпач, це впевненість у тому, що я відстраждав і приношу себе в жертву за тебе. Так, Лотто, навіщо таїти? Один із нас трьох мусить піти з дороги, і тим третім буду я. О моя кохана! В моєму шаленому серці не раз виникала думка вбити твого чоловіка!.. Тебе!.. Себе!.. То хай так і буде! Коли ти зійдеш чудового літнього вечора на гору, тоді згадай мене, згадай, що й я часто підіймався туди долиною, а тоді глянь додолу на цвинтар, на мою могилу, де вітер у промінні призахідного сонця колише високу траву... Я був спокійний, коли почав писати, а тепер усе так яскраво постало переді мною, що я плачу мов дитина...»
Близько десятої Вертер покликав служника і, одягаючись, сказав йому, що за кілька днів має виїхати, а тому треба почистити одяг і приготувати все в дорогу. Він також наказав зібрати всі рахунки, повідносити позичені книжки, а біднякам, яким він звик давати щодня якусь дрібничку, видати належне їм за два місяці наперед.
Потім звелів принести обід до себе в кімнату, а пообідавши, поїхав до управителя, але не застав його вдома. Він став задумано ходити по саду, ніби наостанку хотів ще раз узяти на плечі увесь тягар сумних спогадів.
Діти скоро порушили його спокій, вони бігали за ним, стрибали на нього, розповідали один поперед одного, що як мине завтра, та післязавтра, та ще після-післязавтра, то вони підуть до Лотти справляти святвечір і отримають подарунки, та всіляко вихваляли чудеса, які їм малювала їхня невибаглива уява.
— Завтра! — вигукнув він.— I післязавтра, і після-післязавтра! — I, ніжно їх поцілувавши, намірився піти від них, коли найменший захотів сказати йому щось на вухо: старші, не втерпів він, понаписували прекрасні вітання до Нового року — отакі-о великі! — по одному для татка, Альберта і Лотти, а одне також і для пана Вертера. Вони мають передати їх уранці на Новий рік. Це його доконало. Він дав кожному по монеті, сів на коня, сказав кланятися таткові й з сльозами на очах поїхав геть.
Близько п'ятої він вернувся додому, наказав служниці запалити грубку і підтримувати вогонь до ночі. Служникові він звелів покласти на спід книжки й білизну, одежу зашити, а тоді, мабуть, і написав наступний уривок свого останнього листа до Лотти.
«Ти не чекаєш на мене і думаєш, що я послухаюсь і побачуся з тобою тільки на святвечір. О Лотто! Сьогодні або ніколи більше! На святвечір ти триматимеш у тремтячих руках цього листа і обливатимеш його своїми дорогими сльозами. Я повинен, так треба! О, як же добре, що я відважився!»
Тим часом з Лоттою діялося щось дивне. Після останньої розмови з Вертером вона відчула, як важко буде їй розлучитися з ним, як він страждатиме, коли змушений буде від неї поїхати.
Вона при Альбертові сказала побіжно, що Вертер не прийде аж до святвечора, тому Альберт поїхав у справах до одного сусіднього чиновника і збирався в нього заночувати.
Отож вона сиділа сама, нікого з братів та сестер не було дома, і її обсіли різні думи про своє становище. Вона довіку зв'язана зі своїм чоловіком, чию любов і вірність знає, кому щиро віддана, чия статечність і надійність ніби створені для того, щоб чесна жінка могла збудувати на них щастя свого життя. Вона відчувала, чим він буде назавжди для неї та для її дітей. Але ж і Вертер став їй такий дорогий з першої хвилини їхнього знайомства, так яскраво помітна була спорідненість їхніх душ, довга дружба з ним і багато з пережитого разом залишили в її серці незабутні враження. Вона звикла звіряти йому всі свої думки й почуття, і коли б він поїхав, то вона б неминуче відчула в собі жахливу порожнечу, яку вже нічим було б заповнити. О, яке щастя було б для неї, якби він в цю мить став її братом! Або щоб одружився з однією з її подруг, тоді можна було б сподіватися, що знову налагодяться його добрі взаємини з Альбертом!
Вона перебрала в думці всіх своїх подруг, і кожній можна було щось закинути, жодної не було йому до пари.
Міркуючи так над усім цим, вона вперше глибоко відчула, хоч і не усвідомлюючи виразно, що найщиріше, найпотаємніше її бажання було — втримати його для себе, але водночас і добре розуміла, що вона не може і не сміє його втримувати. Її чисту, прекрасну душу, яка не знала ще таких тривог, тепер охопив тяжкий сум, бо шлях до щастя закритий. Її серце було пригнічене, і темна хмара лягла перед очима,
Було вже пів на сьому, коли вона почула кроки на сходах і відразу впізнала Вертерову ходу і голос, що питав про неї. Як забилося її серце, чи не вперше при його приході! Лотта воліла б відмовити йому, та, коли Вертер увійшов, вона лише якось пристрасно й збентежено скрикнула:
— Ви не дотримали слова!
— Я нічого не обіцяв,— була відповідь.
— То хоч принаймні повинні були послухатись мене,— сказала вона,— я просила вас заради нашого спокою.
Вона сама вже не знала, що казала і що робила, посилаючи за подругами, щоб не бути наодинці з Вертером. Він вийняв кілька принесених книжок, запитав про щось, а вона то бажала, щоб якнайшвидше прийшли подруги, то щоб вони не приходили. Служниця вернулася і сказала, що обидві не можуть прийти. Вона хотіла була наказати дівчині, щоб сіла в сусідній кімнаті з шитвом, потім передумала. Вертер ходив по кімнаті, вона сіла за фортепіано й заграла менует, але все виходило невлад. Нарешті вона опанувала себе і спокійно сіла біля Вертера, що сидів на своєму звичайному місці на канапі.
— Чи не могли б ви чогось почитати? — запитала вона, але він не мав нічого.— Там у моєму столику, в шухляді,— сказала вона,— лежить ваш переклад кількох Оссіанових пісень, я їх ще не читала, бо все сподівалася почути ваше читання, але такої нагоди досі не траплялося.
Він усміхнувся, дістав пісні, але, взявши їх у руки й зазирнувши в них, аж затремтів від жаху, і сльози набігли йому на очі. А тоді сів і почав читати:
«Зоре моя вечірня, як чарівно ти сяєш на заході, твоє променисте лице виглядає з-за хмар, і велично пливеш ти до своїх узгір'їв. Чого шукаєш ти у степу? Буйні вітри вляглися, здалеку чути журкіт потоків, шумливі хвилі б'ються об скелі, над полем дзвенить дзижчання комах. Що ти там бачиш, прекрасне світило? Але, усміхнувшись, линеш ти далі, пірнаєш радісно в хвилі, що тебе обіймають і полощуть твої любі коси. Прощавай, спокійне проміння! Хай з'явиться чудесне світло душі Оссіана!
I ось з'явилося воно у всій своїй силі. Я бачу друзів померлих. Вони всі зібрались на Лорі, як і в давні, минулі часи. Як смерч, іде Фінгал зі своїми героями. А за ними й славетні барди-співці. Ось сивий Уллін! Ставний Ріно! Альпін, милий співець! I ти, лагідно-скорбна Мінона! Як ви змінилися, друзі мої, з тих далеких часів, коли ми справляли учти на Сельмі і змагались у співах, що лунали, мов пориви весняного вітру, який колише на узгір'ї шелестку траву.
Тут вийшла Мінона у пишній красі, спустивши повні сліз очі додолу. Важко розвіялись коси її від буйного вітру гірського. Сумно стало в душах героїв, коли залунав її любий голос, бо не раз довелося їм бачити могилу Сальгара і темну оселю білої Кольми, солодкоспівної Кольми, що зосталась самотня на взгір'ї. Сальгар обіцявся прийти. Але навкруги насувалася ніч. Слухайте ж, як Кольма співала, коли самітна сиділа на взгір'ї.
Кольма
Вже ніч... А я, забута всіма, самотня сиджу тут на бурянім взгір'ї. Вітер свище в ущелинах. Реве над скелею потік, і жодного притулку від дощу нема мені, покинутій всіма на взгір'ї у негоду.
О місяцю ясний, виглянь з-за хмари, ви, зорі, засяйте вночі! Заведи мене, променю світлий, до місця, де мій коханий спочиває по важкому труді на ловах. Поряд із ним лежить спущений лук, круг нього задихані пси, я ж сама на скелі сиджу, над зарослим вербами потоком. Реве потік, і свище буря, і не чутно мені голосу коханого.
Чому загаявсь мій Сальгар? Чи забув своє слово? Ось скеля, дерево, шумливий потік, де ми зустрінутись мали. Ти обіцявся тут бути, як смеркне. Ах, де ж заблудивсь мій Сальгар? З тобою я хочу втекти, покинути гордого батька і брата!
Вже давно ворогують наші родини, але не вороги ми собі, Сальгаре! О вітре, затихни на мить! I ти, потічку, на хвилину замовкни. Хай мій голос пролунає в долині, щоб мандрівник міг його почути. Сальгаре, я тут, я кличу тебе, ось тут це дерево й скеля! Сальгаре! Коханий! Я тут, чого ж ти забарився прийти?
Ось і місяць засяяв, у долині заблиснув потік, скелі сіріють на узбіччях гори, але я не бачу його на вершині, пси не біжать попереду, не звістують його приходу. I я мушу сидіти сама!
Але хто ж це там лежить унизу, на степу? Мій коханий? Мій брат? Кажіть, мої друзі! Та одвіту нема... Страх пойняв мою душу!.. Ах, вони мертві! Мечі їхні в крові від борні. О мій брате, мій брате! Нащо ти вбив мойого Сальгара? О Сальгаре, навіщо ти вбив мого брата? Вас же обох так я любила! Один на герці прекрасніший був з-поміж тисяч! А другий грізний в бою. Чому ж мовчите? Почуйте мій голос, мої кохані! Та лихо! Вони заніміли навіки. Холодні, як лід, їхні груди.
О духи мертвих! Озовіться ж із цих кам'яних скель, з буревійних високих вершин! Озовіться! Я не злякаюсь! Куди ж ви пішли на спочинок? В яких могилах серед бескеття гірського мені вас шукати? Не чутно одвіту ні в гомоні вітру, ні в бурханні бурі.