Вона для мене свята. Всяка жага мовчить у її присутності. Я не тямлю, що зі мною робиться, коли я біля неї, неначе душа моя стає клубком нервів. Є в неї одна мелодія, яку вона грає на фортепіано з ангельською силою, просто й натхненно! Це її улюблена пісня, і досить їй узяти першу ноту, як уся моя туга, жура, мука зникають без сліду.
Мене так зворушує цей простий спів, що жодне слово, сказане про чарівну силу старовинної музики, не здається мені тепер неймовірним! I як вона вміє вибрати час, щоб заграти саме тоді, коли я ладен пустити собі кулю в лоб. Неспокій і потьмарення в душі моїй прояснюються, і я знову дихаю вільніше.
18 липня.
Вільгельме, що для нашого серця світ без кохання? Те саме, що чарівний ліхтар без світла! А тільки-но встав у нього лампочку, і на білій стіні з'являться барвисті картини! Хай це буде лише миттєвий фантом, але він дає нам утіху, і ми, наче зелені юнаки, стоїмо перед ним і захоплюємось чудесним видивом. Сьогодні я не міг побачитися з Лоттою, мене затримали гості, яких я не міг здихатись. Що ж було робити? Я послав до неї свого служника, щоб мати біля себе хоч одну людину, яка сьогодні була коло неї. Як нетерпляче я чекав на нього і як радісно його зустрів! Я ладен був обійняти його й поцілувати, якби не було соромно.
Кажуть, що бононський камінь, полежавши на сонці, вбирає сонячне проміння і вночі якусь часинку світиться. Отаке було і з моїм служником. Думка, що її очі дивились на його обличчя, на щоки, на гудзики його сурдута, на комір плаща, зробила все це для мене таким дорогим, таким святим! Я б його тієї хвилини не віддав і за тисячу талярів. Мені було так приємно в його присутності. Боронь тебе боже сміятися з цього! Вільгельме, хіба ж це фантом, коли нам так приємно від нього?
19 липня.
«Я побачу її! — вигукую я кожного ранку, прокинувшись і весело глянувши на ясне сонце.— Я побачу її!» I більше в мене цілий день нема ніяких бажань. Все, все сходиться на цьому.
20 липня.
Я ще не вирішив, чи мені їхати з посланником в ***, як ви радите, чи ні. Я не дуже полюбляю субординацію, а крім того, всім відомо, що це й людина погана. Ти кажеш, що мати моя дуже б хотіла бачити мене при ділі. Мені аж смішно. Хіба ж я тепер сиджу без діла? I хіба ж, по суті, не однаковісінько, що перебирати — горох чи сочевицю? Зрештою, все на світі шеляга варте, і дурень той, хто береться за якусь роботу не з любові до неї або з власної потреби, а тільки на бажання інших і працює лише заради грошей, слави абощо.
24 липня.
Коли ти так турбуєшся, щоб я не занедбав малювання, то краще було б мені взагалі про це змовчати, ніж сказати тобі, що за останній час я зробив дуже мало.
Ніколи ще я не був такий щасливий, ніколи так повно, всім серцем не відчував природи, кожного камінчика, травички, а проте... Не знаю, як і висловитись, моя мистецька сила так ослабла, усе так пливе й міниться переді мною, що я не годен схопити жодного обрису. Але мені здається, що коли б я мав глину або віск, то, може, й зобразив би це. Якщо так довго триватиме, я дістану глини й ліпитиму, хай там хоч і пиріжки виходять!
Лоттин портрет я тричі починав і тричі осоромився. Це для мене тим більше прикро, що раніше вона виходила на моїх малюнках дуже вдало. Нарешті я зробив її силует і тим задовольнився.
25 липня.
Гаразд, кохана Лотто, я все дістану і все привезу, тільки давайте мені більше доручень і якнайчастіше. Про одне лише прошу — не посипайте піском листів, які мені посилаєте. Сьогодні я швиденько притис його до уст, і на зубах аж захрумтіло.
26 липня.
Я вже кілька разів давав собі слово не бачитися з нею так часто. Але хто б його дотримав! Кожного дня я врочисто наказую собі: завтра не підеш! А настане те завтра, знайдеться якась невідкладна причина, і не встигну зоглядітись, як я вже в неї. Або вона ввечері скаже: «Ви ж завтра прийдете?» Ну то як же не піти? Чи дасть мені якесь доручення, і я хутенько переконую себе, що краще самому прийти з відповіддю. Або день надто вже гарний, і я йду у Вальгайм, а коли я вже там, то до неї ж усього півгодини! Я надто близько до неї, тому й незчуюся, як уже там. Моя бабуся знала одну казку про магнітну гору. Якщо корабель наближався до тієї гори, вона забирала з нього все, що було залізне, всі цвяхи висмикувались і летіли вгору, корабель розпадався, і бідолашні моряки гинули під купою дощок.
30 липня.
Приїхав Альберт, і я повинен відійти. I хоч би він був найкраща, найшляхетніша людина, а я з усіх поглядів гірший за нього, мені було б несила бачити його володарем такого скарбу... Володарем!.. Що там казати, Вільгельме, приїхав жених, та й годі. Щирий, гарний хлопець, до якого я мушу бути прихильний. На щастя, я не бачив їхньої зустрічі! Моє серце не витримало б. Проте він настільки делікатний, що при мені жодного разу не поцілував її. Хай йому бог віддячить. За те, що він шанує дівчину, я мушу його любити. До мене він ставиться гарно, і я здогадуюсь, що це більше через Лоттин вплив, а не через його власні почуття до мене, бо на цьому жінки неабияк розуміються, та й мають рацію: їм же краще, коли двоє їхніх залицяльників житимуть у згоді, хоча це й рідко буває.
Все ж таки Альберта не можна не шанувати. Його витримка й незворушність дуже відрізняються від моєї неспокійної вдачі, якої я не вмію приховати. Він людина чутлива і вміє цінувати Лотту. Він, здається, рідко буває в поганому гуморі, а ти ж знаєш, що цю ваду я ненавиджу в людях більше, ніж усі інші.
Альберт вважає мене за розумну людину, і моя прихильність до Лотти, моє щире захоплення кожним її вчинком тільки збільшують його тріумф, і він ще палкіше її любить. Не без того, мабуть, що іноді він трохи її й ревнує, та принаймні коли б я був на його місці, то хтозна, чи теж не піддався б цьому пекельному почуттю.
Та нехай собі як хоче! Знаю лише, що минулася моя радість перебування біля Лотти. Як же назвати це? Дурістю чи засліпленням? Але що допоможуть назви! Треба дивитися правді у вічі. Я й раніше, до Альбертового приїзду, знав, що так воно буде, знав, що не можу мати на неї жодних претензій та й тепер не маю, цебто наскільки можливо при такій її привабливості не мати до неї потягу. А тепер цей дурень дивується, що інший справді відбирає в нього дівчину.
Я зціплюю зуби і глузую зі свого лиха, але вдвічі, втричі дужче глузував би з того, хто сказав би мені: зречися її, однаково нічого вже не вийде. Не хочу слухати таких сухарів! Я тиняюсь по лісі, і коли приходжу до Лотти й застаю її з Альбертом у саду, а піти вже незручно, то починаю розпачливо жартувати й плести якісь нісенітниці.
«Ради бога,— сказала сьогодні Лотта,— не починайте того, що вчора ввечері! Ви страшні, коли впадаєте в такі веселощі». Між нами, я намагаюсь вибрати часинку, коли він на роботі; гульк — і я вже там, і такий щасливий, коли застану її саму.
8 серпня.
Будь ласка, пробач мені, Вільгельме, це ж не про тебе була мова, коли я нападав на людей, що вимагають від нас коритися неминучій долі. Я справді не думаю, що ти можеш мати такі погляди. Але, по суті, ти маєш рацію. Лише одне скажу, мій друже: в житті дуже рідко доводиться робити вибір «або — або». Між тим, що ми почуваємо, і тим, як ми діємо, так само багато відтінків, як між горбатим і кирпатим носом. Отже, ти не матимеш на мене зла, коли я, визнавши слушність твоїх доказів, усе-таки спробую пролізти між отими «або».
Ти кажеш мені: або ти маєш надію на Лотту, або не маєш ніякої. Отже, або намагайся здобути її, здійснити свої бажання, або ж навпаки — схаменися, спробуй спекатися злощасного почуття, яке забирає всі твої сили. Друже, краще й не скажеш, але добре тобі казати!
I чи можеш ти вимагати від нещасного бідолахи, якого виснажує безнадійна хвороба, щоб він одним ударом кинджала поклав край своїм мукам? I хіба хвороба, що поглинає його силу, не відбирає в нього заодно й мужності звільнитися від недуги?
Звичайно, ти міг би відповісти мені доречним у цьому випадку порівнянням: краще дати, щоб тобі відрізали руку, ніж через вагання й нерішучість ризикувати життям. Можливо! Не будемо допікати один одному порівняннями. Годі!
Атож, Вільгельме, часом у мене бувають напади такої мужності, що я ладен схопитися, вирватись і втекти, і якби тільки було куди, то я залюбки втік би.
Ввечері.
Сьогодні мені знов потрапив до рук мій щоденник, якого я від певного часу занедбав. Дивно, як свідомо, крок за кроком, я вплутувався в ці тенета! Як чітко бачив я своє становище, а проте поводився мов дитина, та й тепер усе чітко бачу, а схаменутись не можу.
10 серпня.
Я міг би жити найкраще, найщасливіше, якби не був дурний. Таких чудових умов, щоб веселитись душею, як я маю тут, знайти нелегко. Ах, свята правда, що тільки наше серце джерело всіх радощів. Я тут як свій у цій найдостойнішій годині, старий любить мене, як сина, діти — як батька, і Лотті я подобаюсь... Альберт, добра душа, жодною дрібницею не порушує мого щастя, а оточує мене щирою приязню і, після Лотти, найдужче любить. Радісно слухати нас, Вільгельме, коли ми гуляємо з ним і розмовляємо про Лотту. Нема нічого смішнішого в світі за цю картину, хоч у мене часто сльози стоять в очах. Або коли він починає розповідати про її матір, як та чудова жінка, лежачи на смертельній постелі, доручила Лотті дім і дітей, а йому — Лотту, як відтоді Лотта змінилася, як вона, ретельно взялася за господарство, стала справжньою матір'ю для братів та сестер, з якою любов'ю вона їх доглядає, не гайнує жодної хвилинки без роботи, а проте її ніколи не покидає бадьорий, веселий настрій.
Так я йду поруч із ним, рву квітки дорогою, старанно складаю їх у китички, і... кидаю в струмок, що пробігає мимо, й дивлюся, як вони пливуть за водою... Не знаю, чи я писав тобі, що Альберт залишається тут, бо отримує посаду з доброю платнею від двору, де його дуже люблять. Бо й справді, таких працьовитих, сумлінних людей, як він, мені рідко доводилось бачити.
12 серпня.
Безперечно, Альберт — найкраща людина в світі. Вчора у мене сталася з ним дивна розмова. Я прийшов до нього попрощатися, бо надумав поїхати в гори, звідки тепер і пишу до тебе. Ходжу я собі в нього по кімнаті і раптом бачу — пістолі.
— Позич мені ці пістолі на дорогу,— мовив я.
— Прошу,— оказав він,— якщо тобі не ліньки буде їх набити. У мене вони висять тільки для оздоби.
Я взяв одного, а він повів далі:
— З того часу, коли моя необережність вийшла мені боком, я на них і дивитися не хочу.
Мені стало цікаво, що ж трапилось.
— Місяців три я мешкав на селі в одного приятеля, мав там пару ненабитих пістолів і спав собі спокійно,— почав розповідати він.— Якось після обіду, в сльоту, я сиджу собі, нуджуся і знічев'я казна-що думаю: ану ж, як на нас нападуть, то потрібні будуть пістолі, то ж... сам знаєш, як це буває. От я й звелів, щоб слуга почистив їх і набив. А він почав жартувати з дівчатами, хотів їх налякати, а пістоль, кат його зна й як, бабахнув, ще коли в ньому стирчав шомпол, і влучив одній дівчині у великий палець правої руки й покалічив його. Я наслухався чимало прокльонів, ще й мусив заплатити за лікування і відтоді не набиваю зброї. Ось, друже, що значить обережність. Не знаєш, звідки й прийде небезпека. Хоча...
Знаєш, я дуже люблю його, поки він не дійде до «хоча». Але що вдієш, кожне правило має винятки! Надто вже він справедливий! Коли він вирішить, що сказав щось зайве, дуже загальне або не зовсім слушне, то одразу ж починає застерігати, переінакшувати свої слова, додавати, відкидати щось, поки від раніше сказаного нічого не залишиться. Отож він заходився докладно обговорювати цю справу. Мені набридло його слухати, я жартома підняв пістоль і приставив дуло до лоба над правим оком.
— Тьху,— сказав Альберт, відбираючи в мене пістоль,— це що за жарти?
— Він же ненабитий,— мовив я.
— А хоч би й так,— сказав він невдоволено,— навіщо це? Я не можу собі уявити, яким треба бути дурним, щоб застрелитись. Навіть сама думка про це викликає в мене огиду.
— Отакі всі люди! — вигукнув я.— Зайде про щось мова, то вони одразу: це по-дурному, це розумно, це добре, це погано. А що всі ці слова означають? Хіба ви намагалися збагнути внутрішній сенс вчинку? Чи можете ви напевне сказати, чого він стався і чого був неминучим? Якби ви знали це, то не квапилися б зі своїми висновками.
— Але ти не можеш не погодитися зі мною,— сказав Альберт,— що певні вчинки завжди будуть хибні, незалежно від причин, які їх викликали.