Раптово я знову відчув провину. Акула! Де ж вона? Я відкинув газету і почав крокувати туди й назад. Я втрачав контроль. Відчував як земля вислизає з-під ніг… і раптом побачив машину, яка виїжджала з сусіднього гаража.
Нарешті! Я схопив свою шкіряну сумку і помчав до тачки.
«ПАНЕ ДЮК!» почувся голос з-за плеча.
«Пане Дюк! Ми якраз шукаємо вас!» Я мало не зомлів. Кожна клітина мого мозку та тіла провисла. Ні! подумав я. Це має бути якась галюцинація. У мене за спиною нікого нема, ніхто мене не кличе… це параноїдальне видіння, амфетаміновий психоз… просто продовжуй йти до машини й усміхайся…
«ПАНЕ ДЮК! Заждіть!» Ну що ж… чому б ні? Багато гарних книжок було написано у в’язниці. Тим паче мене вже знають у Карсон-Сіті. Начальник охорони та їхній пахан пам’ятають мене – я колись брав у них інтерв’ю для «The New York Times». А також решта бандюків, охоронців, просто ментів та першокласних аферистів, котрі дуже образились, коли стаття так і не вийшла друком.
Чому? Питали вони. Вони хотіли, щоб їхні історії почули. Важко пояснити; все, що вони мені розповіли пішло у кошик для сміття лише через те, що заголовок, яким я назвав статтю не задовольнив редактора, котрий сидів у своєму кабінеті за три тисячі миль звідси – якогось знервованого трутня за сірим столом, котрий загруз у такій бюрократії, яка лежить за межами розуміння звичайного бандюги в Неваді – моя стаття безслідно зникла лише через мою відмову змінити заголовок. Через мою провину.
Ніхто й не звернув на неї уваги у Ярді. Але якого дідька? Для чого запарюватись деталями? Я розвернувся до свого обвинувачувача: маленького молодого клерка з широкою посмішкою на обличчі й жовтим конвертом у руці. «Я дзвонив до вашого номеру,» сказав він. «Потім я побачив вас надворі.» Будучи занадто втомленим, щоб чинити опір я кивув. Акула була якраз позаду мене, проте я не бачив жодного сенсу навіть спробувати закинути сумку всередину. Гру закінчено. Вони спіймали мене.
Клерк все ще усміхався. «Для вас є телеграма,» мовив він. «Взагалі-то вона не для вас. Вона для якогось Томпсона, але там написано передати її Раулю Дюку; це щось має значити?» Я був збитий з пантелику. Я вже не міг сприйняти все відразу. З волі за грати й знову на волю за тридцять секунд. Я відступив назад і сперся на машину відчуваючи кожну складку білого брезентового даху своєю тремтячою рукою. Клерк, все ще усміхаючись, тицяв у мене телеграмою.
Я кивнув, ледве витискуючи з себе слова. «Так,» вимовив я, «це для мене.» Я взяв конверт і відкрив його:
ТЕРМІНОВА ТЕЛЕГРАМА
ХАНТЕРУ С. ТОМПСОНУ або РАУЛЮ ДЮКУ КІМНАТА 1850
ГОТЕЛЬ МІНТ ЛАС-ВЕГАС
НЕГАЙНО ПЕРЕДЗВОНИ МЕНІ ДАЙ НЕГАЙНО ВІДПОВІДЬ Є НОВЕ ЗАВДАННЯ НАЗАВТРА ТАКОЖ У ВЕГАСІ КРАПКА НАЦІОНАЛЬНА КОНФЕРЕНЦІЯ ОКРУЖНИЖ ПРОКУРОРІВ ЗАПРОШУЄ ТЕБЕ НА СВІЙ ЧОТИРИДЕННИЙ СЕМІНАР ПРИСВЯЧЕНИЙ НЕБЕЗПЕЧНИМ НАРКОТИЧНИМ РЕЧОВИНАМ У ГОТЕЛІ DUNES КРАПКА ДЗВОНИЛИ З ROLLING STONE ВОНИ ХОЧУТЬ СТАТТЮ НА 50 ТИСЯЧ СЛІВ ОПЛАЧУЮТЬ ВСІ ВИТРАТИ КРАПКА МИ ЗАРЕЗЕРВУВАЛИ МІЦЕ В ГОТЕЛІ ФЛАМІНГО І ОРЕНДУВАЛИ БІЛИЙ КАДИЛАК-ТРАНСФОРМЕР КРАПКА ВСЕ ВЖЕ ДОМОВЛЕНО НЕГАЙНО ПЕРЕДЗВОНИ ДЛЯ З’ЯСУВАННЯ ДЕТАЛЕЙ ТЕРМІНОВО ПОВТОРЮЮ ТЕРМІНОВО КРАПКА ДОКТОР ГОНЗО
«Чорт забирай!» вирвалося з мене. «Не можу повірити!»
«Тобто це не для вас?» стривожено запитав клерк. «Я перевірив списки у пошуках цього чоловіка на ім’я Томпсон. Його там немає, хоча я думав, що він у вашій команді.»
«Так і є,» швидко відповів я. «Не переймайтеся, я знайду його.» Я закинув сумку на переднє сидіння Акули і вже був готовий якомога швидше змитися, допоки інквізитори не знайшли мене. Але клерк ніяк не хотів відлипнути.
«А як щодо доктора Гонзо?» спитав він.
Я поглянув на нього, відображаючи його в своїх окулярах. «З ним все добре,» сказав я. «Просто в нього огидний характер. Доктор керує нашими фінансами і веде всі переговори.» Я застрибнув у водійське сидіння й приготувався їхати.
Клерк нахилився до мене. «Нас спантеличила одна річ,» сказав він, «це підпис Доктора Гонзо на телеграмі з Лос-Анджелеса, але ж ми знаємо, що він перебуває в готелі.» Він стиснув плечима. «А також телеграма для одного з наших постояльців, котрий у нас навіть не записаний… цієї затримки ніяк не можна було уникнути. Я гадаю, ви розумієте…» Не терплячи якомога швидше втекти, я кивнув. «Ви правильно вчинили,» відповів я. «Не намагайтеся зрозуміти повідомлення для преси. Зазвичай ми використовуємо код, особливо з Доктором Гонзо.» Я знову посміхнувся, але цього разу усмішка виглядала досить дивно. «Скажіть будь ласка,» сказав він, «о котрій прокидається доктор?» Я напружився, «Прокидається? Що ви маєте на увазі?» Було видно, що йому незручно. «Ну… наш менеджер, містер Хім, хотів би зустрітися з ним.» Його посмішка перетворилась на злісний оскал. «Нічого незвичайного. Містер Хім особисто зустрічається з тими, у кого великі рахунки… познайомитися поближче… просто порозмовляти і потиснути руку, ну ви розумієте.»
«Звісно,» відповів я. «Але на вашому місці я б не турбував доктора до закінчення сніданку. Він може бути дуже грубим.» Клерк кивнув з розуміючим виглядом. «Але ж з ним можна буде поговорити. Можливо трішки пізніше?» Я бачив до чого він хилить. «Послухайте,» мовив я. «Ця телеграма зашифрована. Вона взагалі була від Томпсона, а не для нього. У «Western Union» просто сплутали імена.» Я знав, що він уже встиг прочитати телеграму. «Це,» сказав я, «блискавка для Доктора Гонзо, який зараз у номері, яка сповіщає, що Томпсон виїхав із Л.А. з новим дорученням з роботи.» Я помахав йому з машини. «Ще побачимось, мені треба на перегони.» Він відійшов як тільки я завів двигун. «Не варто поспішати,» сказав він. «Перегони вже скінчились.»
«Тільки не для мене,» відповів я, посилаючи йому дружнє прощання.
«Давайте пообідаємо разом!» крикнув він, коли я вже виїхав на дорогу.
«Обов’язково!» вигукнув я і влився у вуличний рух. Проминувши кілька кварталів головною вулицею у хибному напрямку, я розвернувся на південь, прямо в бік Л.А. не порушуючи ліміту швидкості. Будь спокійним, їдь повільно, думав я. Просто коти до межі міста…
Все, чого я потребував, так це місце, де я міг би спокійно з’їхати з дороги, щоб мене ніхто не бачив і гарно обдумати телеграму від мого адвоката. Це була чиста правда; я був упевнений. Повідомлення просто дихало терміновістю. Його тон був беззаперечним.
Але в мене не було ні часу, ні бажання проводити ще один тиждень у Лас-Вегасі. Тільки не зараз. Я вже повністю протринькав запаси своєї вдачі в цьому місті… абсолютно всі. Тепер покидьки наступали мені на п’яти; я відчував їхній тваринний сморід.
Так, саме час змиватись. Я вичерпав свій кредит.
І зараз, тягнучись вздовж бульвару Лас-Вегас зі швидкістю тридцять миль на годину я хотів десь відпочити і зробити висновки. Вони, звісно ж, були вже зроблені, але мені треба було випити кілька банок пива, щоб заспокоїти свої дурні нерви…
Треба було все гарно обдумати. Тому що були також і причини, щоб залишитись. Звісно це виглядало віроломно, нерозумно і взагалі дибільно – але ніщо не могло позмагатися з ідеєю того, що закинутого наркотою гонзо-журналіста запрошують висвітлювати події Національної Конференції Окружних Прокурорів, присвяченої небезпечним наркотичним речовинам.
Також надзвичайно привабливою була ідея того, що замість того, щоб на всіх парах втікати після розгрому готельного номера в Лас-Вегасі назад до Л.А. не заплативши ні копійки, спокійно проїхатися містом, поміняти червоне шеврове на білий кадилак і записатися в іншому готелі Вегаса, змішавшись з тисячею копів з усієї Америки, котрі діляться досвідом у боротьбі з наркотиками.
Це було небезпечною дурістю, але кожен знавець нашої роботи зацінив би. Де б, по-вашому, поліція Лас-Вегасу в останню чергу шукала звихнутого на наркотиках втікача, котрий щойно дременув з готелю в центрі міста?
Правильно. В самому серці Національної Конференції Окружних Прокурорів в елегантному готелі… На обідньому шоу Тома Джонса в «Caesar’s Palace», куди він з’являється в сяючому білому автомобілі… Чи на вечірці з коктейлями для наркоагентів та їхніх дружин в готелі «Dunes»?
Справді, де можна сховатись краще? Можна кому завгодно. Але не мені. І, звісно ж, не моєму адвокату – його важко не помітити. По окремості ми ще могли б не кидатись в очі. Але разом – ні, ми б відразу видали себе. Занадто багато агресивної хімії з собою; спокуса подуріти була б занадто великою.
І це, звісно, прикінчило б нас. Вони б не змилувались над нами. Ми б розділили долю всіх розкритих шпигунів: «Завжди, коли тебе або будь-кого з твоєї організації розкриває ворог, твій штаб заперечує свою причетність до справи…»
Ні, це вже занадто. Межі між божевіллям та мазохізмом вже майже не існувало; пора було повертатись назад… відпочити, відійти від справ. Чому б ні? В таких ситуаціях завжди є два варіанти: або вийти з гри або продовжувати далі – вибір за тобою.
Я повільно їхав, шукаючи місце, щоб сісти, випити ранкове пиво і зібрати думки докупи… обдумати план відступу.