Вівторок, 9 ранку… Зараз, сидячи у «Кафе Дикого Біла» на окраїні Лас-Вегасу, я бачив ситуацію дуже чітко. Є лише одна дорога до Л.А. - U.S. Intertate 15, пряма траса без жодних поворотів і альтернативних шляхів, яку треба пролетіти на максимальній швидкості через Бейкер, Барстоу та Берду а потім Голівудською автострадою прямо до безумного забуття: безпека, схованка, просто ще один виродок у Царстві Виродків.
Але, тим часом, протягом наступних п’яти-шести годин я буду найбільш підозрілим суб’єктом на цій триклятій дорозі – єдиний яскраво-червоний трансформер поміж Бьюттом та Тіхуаною… несеться через пустельну трасу з напівоголеним придурком за кермом. Що краще: бути вдягнутим у фіолетово-зелену сорочку чи взагалі ні у що?
Тут ніяк не сховаєшся.
Це буде не дуже весела поїздка. Навіть Бог Сонця не хоче на це дивитись. Він заховався за хмарами вперше за ці три дні. Сонця немає. Небо похмуре й огидне.
Тільки я в’їхав на парковку кафе, як почув ревіння над головою й побачив як на висоті близько двох тисяч футів летить великий сріблястий DC-8. Чи був на борту Ласерда? Або мужик з «Life»? Чи зробили вони всі фотографії? Зібрали весь матеріал? Виконали свої зобов’язання?
Я навіть не знав хто виграв перегони. Може й взагалі ніхто. Все, що мені було відомо, так це те, що шоу було зірване безпорядками – розгулом безглуздого насилля, вчиненого натовпом п’яних хуліганів, які відмовились дотримуватись правил.
Я хотів закрити цей проріх у своїх знаннях при першій же ж нагоді: купити «L.A. Times» і прочитати статтю про перегони в розділі спортивних новин. Дізнатисся всі подробиці. Проінформувати себе. Навіть будучи гнаним приступом великого Страху…
Я знав, що Ласерда летів у тому літаку назад до Нью-Йорку. Він сам сказав мені вчора, що збирається летіти з першим рейсом.
Тож він там… а я тут без адвоката, сиджу на пластиковому стільці в таверні Дикого Біла, нервово потягуючи «Бадвайзер» у барі, котрий чекає ранкового напливу сутенерів та гравців у пінбол… з великою Червоно Акулою за дверима настільки заповненою компроматом на мене, що мені аж страшно глянути на неї.
Але я не можу покинути її. Єдина надія – якимось чином проскочити трасу відстанню в триста миль, що розділяє мене з Домівкою. Але ж, Господи Боже, я стомився! Я наляканий. Я божевільний. Ця культура добила мене. Якого дідька я тут роблю? Це ж навіть не репортаж, який я повинен був вести. Мій агент застеріг мене від подібних речей. Всі ознаки були поганими – особливо той потворний гном з рожевим телефоном в кафе «Поло». Треба було лишатись там… що завгодно, тільки не це.
Оуууууу…. Мамо, чи це дійсно кінець? (Aaawww… Mama can this really be the end?)
Ні!
Чия це пісня? Чи я дійсно чую цю срань з музичного автомата прямо зараз? о 9:19 цього бридкого сірого ранку в «Таверні Дикого Біла»?
Ні. Це все в моїй голові, далекий відголос болючого світанку в Торонто… дуже давнього, напівбожевільного, в іншому світі… але загалом такого ж.
ДОПОМОЖІТЬ!
Скільки ще ночей та дивних ранків триватиме це жахливе лайно? Скільки ще тіло й мозок будуть витримувати це божевілля? Це зубодробління, виливання поту, пульсування крові у скронях… маленькі сині вени надуваються напроти вух через відсутність сну протягом шестидесяти-семидесяти годин.
А тут цей автомат! Так, безсумнівно, це він, чому б ні? Дуже відома пісня: “Like a bridge over troubled water… I will lay me down...”
БУМ. Яскравий параноїдальний спалах. Який недоносок зараз увімкнув цю пісню? Чи мене переслідують? Чи барменша знає хто я такий? Чи бачить вона мене за цими дзеркалами?
Зазвичай всі жінки-бармени ненадійні, але не ця понура тітка середнього віку в сукні "му-му"[7] і заляпаному фартусі… напевно дружина Дикого Біла.
Господи, це місце переповнене нестерпними вібраціями параної, божевілля, страху та ненависті. Швидше звідси. Втікати… і раптом шалена здогадка осяює темряву яскравим спалахом: мій розрахунковий час в готелі завершується тільки пополудні… це дає мені мінімум дві години на те, щоб забратися з цього проклятого штату й не стати дезертиром в очах закону.
Неймовірна вдача. Ще до того часу, як заб’ють на сполох, я гнатиму десь між Нідлз та Долиною Смерті втискуючи педаль газу в підлогу й махаючи кулаком Єфрему Цимбалісту молодшому (Efrem Zimbalist Jr.), який переслідуватиме мене на своєму ФБРівському Screaming Eagle.
МОЖЕТЕ ВТІКАТИ, АЛЕ ВАМ НЕ СХОВАТИСЬ (…плакат-застереження наркоторгівцям у Боулдері, Колорадо.)
Пішов нахуй, Єфреме, це палка з двома кінцями.
Наскільки відомо тобі та людям з «Мінту», я все ще там, у 1850 – не фізично, тільки офіційно й духовно, на дверях висить табличка «Не турбувати» й покоївки не заходитимуть до кімнати аж доти вона буде там. Мій адвокат потурбувався про це – так само як і про 600 шматків прозорого мила, яке я мав доставити в Малібу. Як до цього поставиться ФБР?
Велика Червона Акула наповнена милом? Все цілком легально. Покоївки дали нам його. Вони можуть поклястися… Чи ні?
Звісно ж ні. Ті прокляті зрадливі суки присягнуться, що два озброєні психи змусили їх це зробити. Вони залякували їх своїм «Vincent Black Shadow» аж поки вони не віддали все своє мило.
Господи Блядьнахуй Боже! В цьому барі є священник? Я хочу висповідатись! Я йобаний грішник! Яким би не був мій гріх, Боже – за розтрату, вбивство, розпусту, великий чи незначний… Я все-одно винний.
Але зроби мені останню послугу: просто дай мені ще п’ять годин до того, як ти опустиш свій молот; дозволь мені позбутися цієї клятої машини й цієї жахливої пустелі.
Я не так багато прошу, Господи, так як насправді я не винен. Все, що я робив, так це намагався сприймати твій маразм серйозно… і бачиш куди він мене привів? Мої примітивні християнські інстинкти зробили з мене злочинця. Пам’ятаю, як вештаючись по казино о шостій ранку з чемоданом грейпфрутів та футболок «Мінт 400» я постійно повторював собі «Ти не винен.» Просто це необхідний прийом для запобігання неприємним сценам. Крім того, я не закріпив жодних домовленостей; це організаційний промах, а не мій. Весь цей проклятий жах стався через той смердючий, безвідповідальний журнал. Через якогось придурка в Нью-Йорку. Це була його ідея, Боже, а не моя.
Поглянь на мене: переляканий, напівбожевільний, несусь на швидкості 120 миль на годину вздовж Долини Смерті у машині, якої ніколи не хотів. Ти злий покидьок! Це твоя робота! Краще б потурбувався про мене, Господи… а якщо ні – я буду на твоїй совісті.
Яскрава гавайська сукня