Першочерговим завданням було позбутися Червоної Акули. Вона була дуже помітною. Занадто багато людей могли впізнати її, особливо поліція Лас-Вегасу; хоча, наскільки їм було відомо, вона була вже у Л.А. Востаннє була помічена на трасі Interstate 15 біля Долини Смерті. Зупинена й попереджена в Бейкері патрулем… а потім раптово зникла…
Я подумав, що останнім місцем, де б вони її шукали, була парковка для прокатних автомобілів в аеропорті. Мені в будь-якому разі було потрібно туди, щоб зустріти свого адвоката. Він мав прилетіти з Л.А. по обіді.
Я їхав дуже акуратно, ледве стримуючись від раптових прискорень та зміни смуг, намагаючись не викликати підозри, і коли я потрапив туди, то припаркував Акулу між двома старими автобусами ВПС, на «другосортне місце» за півмилі від терміналу. Дуже високі автобуси. Заховався від паскуд якомога надійніше. Невеличка прогулянка ніколи не зашкодить.
До того часу, як я дістався до терміналу, я вже обливався потом. Але нічого незвичайного в цьому не було. Я завжди добряче пітнію в жаркому кліматі. Одяг наскрізь мокрий від заходу до світанку. Спершу це мене непокоїло, але коли я звернувся до лікаря й описав свою денну норму алкоголю, наркотиків та іншої отрути, він сказав мені повертатись, коли я зовсім перестану пітніти. Це вже буде тривожним симптомом, пояснив він – ознака того, що видільна система мого організму остаточно вийшла з ладу. «Я надзвичайно сильно вірю в природні процеси,» сказав він. «Але у вашому випадку… я ще не мав подібних прецедентів. Треба просто почекати й побачити, що буде далі, а потім працювати з тим, що лишиться.» Я провів близько двох годин у барі поглинаючи Криваву Мері, немов восьмициліндровий двигун, та спостерігав за літаками з Л.А. Я не їв нічого, крім грейпфрута протягом останньої доби, тому моя голова літала вже десь далеко.
Краще слідкуй за собою, подумав я. Є певна межа витривалості людського організму. Ти ж не хочеш, щоб в тебе з вух пішла кров прямо тут і зараз. Тільки не в цьому місті. В Лас-Вегасі вбивають всіх слабких та хворих.
Я розумів це й тримався навіть коли відчував, що разом з потом з мене зараз поллється кров. Але це минулось. Я побачив як офіціантка занервувала, тому примусив себе встати й незграбно поплестися з бару. Мого адвоката ніде не було видно.
Спустився вниз до відділу оренди VIP автомобілів, де я обміняв Червону Акулу на Білий Кадилак-трансформер. «Це прокляте Шевроле принесло мені багато клопотів,» сказав я їм. «Мені здається, що люди насміхаються з мене, особливо на заправках, коли мені доводиться підіймати дах вручну.»
«Що ж… звісно,» сказав чоловік за касою. «Я гадаю, що вам необхідний один з наших Mercedes 600 Towne-Cruiser Special з кондиціонером. Ви навіть можете самі його заправити, якщо бажаєте; ми надаємо таку можливість.»
«Я що, схожий на клятого нациста?» відповів я. «Мені треба або справжня американська машина, або нічого!» Вони відразу ж запропонували білий Coupe de Ville, повністю автоматичний. Я міг сидіти у водійському кріслі з червоної шкіри і керувати всіма процесами за допомогою лише однієї кнопки. Чудова машина: купа високотехнічних прибамбасів та дорогих спецефектів. Заднє вікно вистрибувало від одного дотику, неначе жабка. Білий брезентовий дах підіймався й опускався, неначе американські гірки. Панель приладів була нафарширована різноманітними незрозумілими лампочками, лічильниками й циферблатами, котрих я не розумів – безсумнівно, я сидів у супер-машині.
Кадилак не міг так швидко рушати з місця, як Червона акула, але варто було йому лише досягнути восьмидесяти, як він перетворювався на чисте пекло на колесах… їхати на цьому елегантному, блискучому автомобілі через пустелю було те саме, що гнати вночі на старому каліфорнійському «Зефірі»[8]. Я розрахувався кредитною карткою, яка, як можна здогадатися, була фальшивою. Просто мене ще не внесли у Великий Комп’ютер, тож все було законно.
Я вже уявляв собі телефонну розмову між двома сервісами: «Алло. Це служба оренди VIP автомобілів Лас-Вегасу. Ми дзвонимо вам, щоб перевірити номер 875-045-6169. Просто звичайна перевірка, нічого екстраординарного… (Довга пауза на тому кінці дроту. Потім:) Срань господня!»
«Що?»
«Прошу пробачення… Так, у зареєстрований такий номер. Він занесений до списку розшукуваних. Повідомте поліцію й не давайте йому зникнути!» (Ще одна довга пауза) «Еммм… розумієте, цей номер не занесено до нашого списку і… ееее… номер 875-045-616-В щойно поїхав від нас у новому Кадилаку-трансформері.»
«Ні!»
«Так. Він вже давно поїхав; повністю застрахований.»
«Куди?»
«Здається, він сказав у Сент-Луїс. Так, саме так і записано в картці.»
Рауль Дюк, гравець лівого флангу й найкращий відбиваючий «Сент-Луїс Браунс».
Орендував машину за тарифом 25 $ на день строком на п’ять днів плюс двадцять п’ять центів за милю. Його картка була дійсною, тож ми не мали вибору… Це правда. Агентство не мало жодних підстав затримувати мене, так як моя картка формально була дійсною.
Протягом наступних чотирьох днів я об’їхав цією машиною весь Лас-Вегас – навіть кілька разів проїжджав повз головний офіс цього агентства на бульварі Парадиз – і жодного разу не був ніким потурбований.
Це одна з ознак гостинності Вегасу. Існує лише одне непорушне правило – Не Дратуй Місцевих. А все решта – фігня. Всім плювати абсолютно на все. Якби Чарлі Менсон з’явився у готелі «Сахара» наступного ранку, ніхто б йому й слова не сказав допоки б він платив гроші.
Я відразу ж поїхав до готелю. Досі не було помітно жодних ознак мого адвоката, тож я вирішив записатись самотужки, тільки б швидше звалити з вулиці й уникнути натовпу. Я залишив Кита на VIP паркові та впевнено покрокував до холу тримаючи в руці маленьку шкіряну сумку ручної роботи, котру спеціально для мене зробив мій товариш з Боулдера.
Наш номер знаходився у «Фламінго», нервовому центрі Стріпу: прямо через дорогу від «Caesar’s Palace» та «Дюн» – місця проведення конференції. Основна кількість учасників була зареєстрована у Дюнах, але тих з нас, хто зареєструвався пізніше поселили у «Фламінго».
Там було повно копів. Я відразу це помітив. Більшість з них намагалося виглядати цивільно, одягнувшись у звичайний прикид Вегаських туристів: клітчасті шорти-бермуди, сорочки Arnie Palmer та «пляжні сандалі» на безволосих білих ногах. Було відчуття, що я потрапив під поліцейське спостереження. Якби я не знав про конференцію, у мене вибухнула б голова. Складалося враження, що в будь-який момент розпочнеться перестрілка і когось мають вбити – можливо навіть ціле сімейство Менсонів.
Я погано підібрав час для приїзду. Більшість прокурорів та інших копоподібних вже зареєструвались. Зараз вони стояли у холі й похмуро розглядали новоприбулих. Насправді «Спостереження» проводило близько двохсот ще не зареєстрованих копів, їм просто було нічим більше зайнятись. Вони навіть не помічали одне одного.
Я підійшов до каси й став у чергу. Мужик переді мною був Шефом Поліції з якогось провінційного містечка у Мічігані. Його Агню-подібна[9] дружина стояла за три фути від нього, поки він сварився з портьє: «Слухай сюди, друже – я ж сказав, що у мене є листівка, в якій написано, що я маю резервацію в цьому готелі. Чорт забирай, я учасник Конференції Окружних Прокурорів! Я ж уже заплатив за номер.»
«Вибачте, сер. Ви в додатковому списку. Вашу резервацію перенесено до… а… Мотелю Мунлайт, який знаходиться на бульварі Парадиз, досить непогане житло всього в шістнадцяти кварталах звідси з власним басейном і…»
«Ах ти ж брудний маленький підар! Поклич менеджера! Я вже не можу слухати цю срань!» Прийшов менеджер і запропонував викликати таксі. Очевидно це була вже друга або навіть і третя дія жорстокої драми, що розпочалась ще до мого прибуття. Дружина шефа поліції почала рюмсати; натовп друзів, котрих він викликав на підтримку був занадто спантеличений, щоб чимось зарадити – навіть тепер, під час вирішальної битви біля стійки, коли цей маленький злий коп збирався зробити свій переможний випад. Він знав, що програв; він ішов проти ПРАВИЛ, а люди, котрих найняли, для того, щоб цих правил було дотримано, сказали «вільних місць нема».
Постоявши десять хвилин в черзі за цим маленьким галасливим кретином та його друзями, я відчув приплив жовчі. Звідки, в дідька, у цього копа стільки нервів, щоб сперечатись будь з ким про те, що правильно, а що ні? Знаходячись там в оточенні цих сракоголових я чудово розумів портьє. Він виглядав так, неначе його свого часу добряче вз’їбали, але зараз, завдяки щасливому збігу, він відплачував їм їхньою ж монетою: чувак, мене не колише хто зараз правий, а хто ні… чи хто заплатив, а хто ні… єдине, що зараз має значення, так це те, що я нарешті можу відігратися по-повній на клятій свині: «Пішов нахуй, зараз тут я головний і саме я вирішую маємо ми щось для тебе чи ні.»
Я насолоджувався цим видовищем, але все ж я був стомлений, знервований і нетерплячість переважила моє захоплення. Тож я обійшов Свина і заговорив прямісінько до портьє – «Слухайте,» сказав я, «Не люблю перебивати, але в мене зарезервовано номер і хотів би дізнатись, чи можу я швиденько пройти без черги.» Я посміхнувся, даючи зрозуміти йому, що я в курсі гри, яку він затіяв з цим натовпом копів, котрі зібралися тут і зараз знервовано поглядали на мене, немов на злодюжку, що підкрався до каси.
Я виглядав не найкращим чином: одягнений у старі Левайси та білі баскетбольні Конверси… і моя сорочка за десять песо порвалася на плечі через зустрічний вітер на дорозі. Щоки прикрашала триденна щетина, що надавала мені вигляду пересічного алкаша, а очі ховалися за дзеркальними окулярами Sandy Bull’s Saigon.
Проте я говорив тоном людини, котра абсолютно впевнена у тому, що в неї зарезервований номер. Я був упевнений у благонадійності мого адвоката, але не міг втратити нагоду подражнити копа: і мав рацію. Номер був зарезервований на ім’я мого адвоката. Портьє викликав носія. «Це все, що я маю з собою на даний момент,» сказав я, «Решта речей знаходяться в тому білому Кадилаку-трансформері.» Я вказав на машину, так щоб всі могли бачити, що вона припаркована якраз біля центрального входу. «Хтось занесе речі у мій номер?» Портьє був налаштований дружньо. «Ні про що не переймайтесь, пане. Просто насолоджуйтесь вашим перебуванням тут, а якщо вам щось буде потрібно, просто подзвоніть мені.» Я кивнув і усміхнувся, спостерігаючи боковим зором заціпеніння всього кодла копів біля мене. Вони просто остовпіли. Вони тут витрачають всі сили на сварку за номери, які вони вже оплатили – і раптово їх потуги ламає якийсь бродяга, що нагадує швидше вихідця з бомжатників верхнього Мічігану. І він спокійно реєструється, маючи при собі купу кредиток! Боже! Що ж це твориться у світі?
Назва поїзда-експреса обтічної форми компанії "Берлінгтон рейлуей" [Burlington Railway], який в першому рейсі на лінії Денвер - Чикаго, присвяченому відкриттю виставки "Століття прогресу" [Century of Progress Exposition, Chicago's], встановив рекорд швидкості для свого часу.
Спіро Агню – віце-президент США з адміністрації Ніксона