Я віддав свою сумку носію і сказав йому принести кварту «Wild Turkey», дві пляшки «Бакарді» і запас льоду на цілу ніч.
Наш номер знаходився в одному з найвіддаленіших коридорів «Фламінго». Це місце було чимось більшим, ніж просто готель: воно було схоже на великий клуб посеред пустелі, фінансований «Плей Боєм». Дев’ять відокремлених крил з перехресними коридорами та басейнами – гігантський комплекс, пронизаний лабіринтами автомобільних доріжок. В мене пішло двадцять хвилин на те, щоб подолати відстань від рісепшену до нашого крила.
Я планував зайти в номер, дочекатись випивки та свого багажу, потім викурити останній запас Сингапурської Сірої, переглядаючи новини з Волтером Кронкайтом, та чекати на приїзд мого адвоката. Мені була необхідна ця перерва, цей момент миру та спокою перед нашим походом на Наркоконференцію. Ця подія істотно відрізнялась від Мінт 400. Там ми були просто спостерігачами, а тут ми вже учасники – ми були в особливому положенні: на Мінт 400 ми мали справу з публікою, котра була в основному доброзичливою, якщо наша поведінка не виходила за рамки… що ж, усе заключалося у вмінні триматися в межах. Цього ж разу вже сама наша присутність на цьому заході виходила за всі грані. Ми мали нелегально перебувати на конференції, при чому разом з людьми, робота яких полягає у тому, щоб кидати за грати таких як ми. Ми були загрозою – і не очевидною, а прихованою – типові наркомани з жахливими намірами, які ми збиралися втілити в життя… не для того, щоб довести комусь щось, чи свідомо понасміхатись: вся справа була у стилі життя, це була справа обов’язку, ба навіть честі. Якщо Свині збиралися у Вегасі на Конференцію найвищого рівня, ми гадали, що наркокультура також має бути присутня там.
Тим паче, я вже так довго не був адекватним, що справа на кшталт цієї видавалась мені цілком нормальною. Зважаючи на обставини, я вважав це за свій обов’язок.
Або, принаймні, мені так здавалось до того моменту, поки я не підійшов до великих сірих дверей, котрі вели до номеру 1150 у дальньому крилі. Я вставив ключ у замок і штовхнув двері з думкою, «О, нарешті вдома!»… але дверцята вдарились об щось, що з першого погляду нагадувало людську істоту: дівчина невизначеного віку, своїм виглядом і рисами обличчя схожа на пітбуля. Вона була вдягнена у безформну синю сорочку, а її очі горіли гнівом.
Щось підказувало мені, що я потрапив до правильної кімнати. Я почав-був сумніватися, але інстинкт підказував, що я був правий… та й вона, здавалось, також здогадалася, так як навіть не намагалася спинити мене, поки я заходив до номеру. Я кинув свою сумку на одне з ліжок і почав озиратись навколо в пошуках того, що я сподівався побачити… свого адвоката… він стояв у дверях ванної повністю голий зі звихнутим наркоманським вишкіром на пиці.
«Ах ти ж блядський дегенерат,» буркнув я.
«Нічого не поробиш,» сказав він, киваючи в бік дівчинки-пітбуля. «Це Люсі.» Він безумно засміявся. «Ну знаєш, як у пісні Люсі в діамантовому небі…»(Lucy in the sky with diamonds).
Я кивнув Люсі, котра витріщалася на мене з неприхованою злобою. Я був їй неначе ворог, що підступно вдерся в її володіння… це було видно з того, як вона ходила кімнатою, дуже швидко й напружено, і з того, як вона дивилася на мене. Вона була готова до насильства, в цьому можна було не сумніватися. Навіть мій адвокат зауважив це.
«Люсі!» гаркнув він. «Люсі! Заспокойся, хай тобі грець! Згадай, що трапилось в аеропорті… більше цього не треба, ОК?» Він знервовано усміхнувся їй. Вона виглядала немов звір, якого закинули до ями і він змушений боротися за власне життя… «Люсі… це мій клієнт; це Пан Дюк, відомий журналіст. Він також живе в цьому номері, Люсі. Він на нашому боці.» Вона нічого не відповіла. Було видно, що вона не повністю себе контролювала. Великі жіночі плечі й підборіддя немов у Оскара Бонавени. Я сів на ліжко і намацав у сумці свій газовий балончик… і коли відчув кнопку розприскувача під великим пальцем, мною заволоділа спокуса бризнути газу їй в обличчя й звалити її з ніг. Я ж так відчайдушно хотів миру, спокою, усамітнення. Останнє чого мені хотілося, так це сутички з якоюсь божевільною від наркотиків гормональною потворою у моєму ж готельному номері.
Здавалося, мій адвокат розумів це; він знав чому я тримав руку в сумці.
«Ні!» крикнув він. «Тільки не тут! Інакше нам доведеться виїхати!» Я знизав плечима. Він був угашений. Це було видно. Так само як і Люсі. Її очі божевільно блищали. Вона дивилась на мене так, як би дивилась до того моменту, коли її життя відхилилося від норми.
Мій адвокат підійшов і поклав руку їй на плече. «Пан Дюк мій друг,» м’яко мовив він. «Йому подобаються художники. Покажи йому свої картини.» І тут я тільки помітив, що кімната була заставлена картинами – приблизно сорок чи п’ятдесят портретів, деякі виконані маслом, деякі просто ескізи олівцем, всі приблизно одного розміру і з одним і тим же обличчям. Вони стояли біля кожної стіни. Обличчя на них здавалося дуже знайомим, але я не міг зрозуміти хто це. Це була жінка з ротом, великим носом і надзвичайно блискучими очима – просто таки демонічно чуттєве обличчя; щось на кшталт мегагіперболізованих, неймовірно драматизованих репродукцій, які можна знайти в кімнаті студентки-художниці поведеної на конях.
«Люсі малює портрети Барбари Стрейзанд,» пояснив мій адвокат. «Вона художниця з Монтани…» Він повернувся до неї. «Як називається твоє рідне місто?» Вона поглянула на нього, потім на мене, потім знову на мого адвоката. Потім нарешті вона заговорила, «Келіспел. Це на півночі. Я малювала їх з телевізора.» Мій адвокат пристрасно кивнув. «Неймовірно,» сказав він. «Вона подолала весь цей шлях сюди просто для того, щоб подарувати ці портрети Барбарі. Ми збираємось сьогодні до готелю «Американа», щоб зустріти її за кулісами.» Люсі зніяковіло посміхнулась. В ній більше не було ворожості. Я поклав балончик на місце і встав. У нас були серйозні проблеми. Я цього не врахував: знайти свого адвоката, схибнутого від кислоти і втягнутого у якусь збочену любовну гру.
«Ну що ж,» сказав я, «Думаю, вони вже припаркували машину. Давай заберемо решту барахла з багажника.» Він оживився. «Атож, давай заберемо.» Він усміхнувся Люсі. «Ми скоро повернемось. Якщо дзвонитиме телефон, не бери слухавку.» Вона посміхнулась у відповідь і по-християнськи підняла вгору вказівний палець. «Благослови, боже,» сказала вона.
Мій адвокат одягнув широчезні штани й блискучу чорну сорочку і ми вийшли з кімнати. Я бачив, що йому важко було орієнтуватись в просторі, але не став допомагати йому.
«Що ж…» сказав я. «Які у тебе плани?»
«Плани?» Ми чекали ліфта.
«Люсі,» сказав я.
Він замотав головою, намагаючись сфокусуватися на питанні. «Чорт,» нарешті сказав він. «Я зустрів її в літаку, а в мене з собою була кислота.» Він стиснув плечима. «Ну знаєш, ці маленькі сині ампулки. Боже, вона ж з тих релігійних збоченців. Вона для чогось втікає з дому вже вп’яте чи вшосте за останні півроку. Це жахливо. Я дав їй ампулу, а потім лиш зрозумів… чорт, вона ж ще ніколи навіть не пила!» «Ну,» сказав я, «мабуть це вихід. Ми можемо тримати її під наркотою і торгувати її задом на конференції.» Він вирячився на мене.
«Вона просто ідеальна для цього,» сказав я. «Ці копи готові будуть віддати по п’ятдесят баксів з рила за те, щоб познущатися з неї, а потім всім гуртом трахнути. Ми можемо поселити її в одному з придорожніх мотелів, порозвішувати на стінах портрети Ісуса, а потім спустити цих свиней на неї… Чорт, вона ж сильна; вона зможе постояти за себе.» Його обличчя нервово засмикалось. Ми були вже в ліфті й спускалися в хол. «Господи Боже,» пробурмотів він. «Я завжди знав, що ти хворий, але ніколи не очікував почути від тебе подібне.» Він виглядав приголомшеним.
Я засміявся. «Це елементарна економіка. Ця дівка просто подарунок долі!» Я обдарував його Богартівською посмішкою[10] на всі 32… «Чорт, ми були на грані краху! І раптом ти знаходиш десь цю м’язисту дурепу, яка приноситиме нам штуку баксів за день.»
«Ні!» крикнув він. «Не кажи мені цього!» Двері ліфта відчинились і ми попрямували в бік парковки.
«Думаю, вона зможе обслуговувати чотирьох за раз,» мовив я. «Боже, якщо нам вдасться постійно тримати її під кислотою, то зможемо заробляти й по дві штуки в день; може навіть три.»
«Ах ти ж триклятий збоченець!» розлютувався він. «Я продірявлю твою йобану голову!» Він косився на мене, захищаючи очі від сонця. Я помітив Кита приблизно за п’ятдесят футів від дверей. «Ось він,» сказав я. «Непогана тачка, як для сутенера.»
Він застогнав. На його обличчі читалася боротьба, яку його мозок вів проти раптових кислотних приходів: хвилі болісного напруження, супроводжувані замішанням. Коли я відкрив багажник Кита, щоб дістати сумки, він оскаженів. «Якого дідька ти робиш?» загарчав він. «Це не її машина.»
«Я знаю,» відповів я. «Вона моя. А це мій багаж.»
«Йобаний врот!» закричав він. «Те, що я адвокат, ще не дає тобі права вештатись кругом і красти чужі речі у мене на очах!» Він відійшов. «Та що ж з тобою в біса не так? Ми так ніколи нічого не зробимо.»
Після усіх труднощів ми нарешті дістались до номеру і спробували серйозно поговорити з Люсі. Я почувався нацистом, але це необхідно було зробити. Вона була зайвою у такій хиткій ситуації. Поганим було вже те, що вона була такою – молода дивакувата дівчина, котра страждала психотизмом – але мене більше хвилювало те, що за кілька годин вона повністю прийде до тями і в припадку праведного християнського гніву згадає проте як її підчепив у Лос-Анджелеському міжнародному аеропорті якийсь самоанець, накачав алкоголем та ЛСД, потім затягнув до вегаського готелю і несамовито обштрикав кожну щілинку її тіла своїм пульсуючим необрізаним членом.
Я вже з жахом уявляв як Люсі заривається до гримерки Барбари Стрейзанд у готелі «Американа» і викладає їй цю огидну історію. Нам буде каюк. Вони нас вистежать і каструють ще до реєстрації приводу. Я пояснив це своєму адвокату, котрий зараз ламав голову над тим, куди б подіти Люсі. Вона все ще була добряче вгашена, тому я вирішив, що найкращим рішенням буде відвезти її якнайдалі від «Фламінго», поки вона не отямилась і не згадала де вона була і що трапилось потім.
Поки ми сперечалися, Люсі лежала на патіо і робила вуглиною замальовку на Барбару Стрейзанд. Цього разу по пам’яті. Це було зображення обличчя з зубами, немов бейсбольні м’ячі та очима, як згущений вогонь.
Абсолютна напруженість ситуації змусила мене нервувати. Ця дівка була ходячою бомбою. Тільки богу відомо, куди б вона направила всю свою фонтануючу енергію, якби не цей її альбом. І що вона збиралася робити після того, як достатньо протверезівши й прочитавши «Вегас Візитор», який був у мене, дізнатися, що Стрейзанд не буде в «Американі» ще протягом наступних трьох тижнів?
Мій адвокат нарешті погодився, що Люсі має піти. Перспектива бути засудженим згідно Акту Манна, заборона практикувати і позбавлення всіх засобів для існування стала ключовим фактором формування його рішення. Жахливе федеральне покарання. Особливо для потворного самоанця, котрий постане перед типовими білими присяжними в південній Каліфорнії.
«Вони навіть можуть трактувати це як викрадення,» сказав я. «А потім прямо в газову камеру, як Чезмена. І навіть якщо ти зможеш оскаржити обвинувачення, вони зашлють тебе назад у Неваду за зґвалтування й содомію.»
«Ні!» заволав він. «Мені було просто шкода дівчинку, я хотів допомогти їй!» Я засміявся. «Це ж саме сказав Товстун Арбакл[11] і ти знаєш, що вони з ним зробили.»
«Хто?»
«Не зважай,» скзав я. «Просто уяви як ти розказуєш присяжним, що намагався допомогти цій бідній маленькій дівчинці даючи їй ЛСД, а потім забрав до Вегасу на одну зі своїх особливих оргій.» Він сумно мотнув головою. «Ти правий. Швидше за все, вони спалять мене живцем… кинуть на багаття прямо з лави підсудних. Чорт, в наші часи не варто навіть намагатись допомогти комусь…»
Ми вмовили Люсі спуститися до машини, стверджуючи, що вже саме час «зустрітись з Барбарою.» Ми не мали жодних проблем з тим, щоб переконати її взяти усі свої картини, проте вона ніяк не могла второпати чому мій адвокат хотів узяти ще й її валізу. «Я не хочу ставити її в незручне положення,» протестувала вона. «Вона ще подумає, що я хочу переїхати до неї, чи щось таке.»
«Ні, не подумає,» швидко мовив я… це було все, що я зміг вигадати. Я почувався Мартіном Борманом. Що станеться з цією бідолашкою, коли вона залишиться без нас? Тюрма? Біле рабство? Що б зробив доктор Дарвін в такому разі? (Виживання… найпристосованіших? Чи це підходяще слово? Чи думав колись Дарвін над ідеєю сучасної непристосовуваності? Як «сучасне безумство». Чи міг Доктор передбачити у своїй теорії місце для такої штуки як ЛСД?) Все це були, звісно, чисто теоретичні питання. Люсі була потенційно небезпечним тягарем на наших шиях. Ми не мали іншого вибору, окрім тільки як пустити її у вільне плавання і сподіватись на те, що вона нічого не згадає. Правда, деякі жертви кислоти – особливо невротичні монголоїди – мають дивну ідіотську властивість запам’ятовувати лише окремі деталі й більш нічого. Цілком можливо, що Люсі проведе наступні дві доби в полоні повної амнезії, а потім вирветься з нього не пам’ятаючи нічого, крім номера нашої кімнати у «Фламінго»…
Я про це думав… але єдине, що ми могли вдіяти в такому разі – це вивезти її в пустелю й згодувати ящіркам те, що від неї залишиться. А на таке я не був готовий; це було не на користь того, що ми намагалися захистити: мого адвоката. Воно саме до того допетрало. Тож нам варто було, тримаючи себе в руках, відвезти Люсі в місце, яке не стимулюватиме її пам’ять до катастрофічних спогадів.
У неї були гроші. Мій адвокат переконався в цьому. «Десь 200 баксів,» сказав він. «Тим паче, ми завжди можемо подзвонити копам у Монтану, звідки вона родом, і повернути її.» Мені не дуже хотілося робити це. Гіршою річчю, ніж випустити її в Лас-Вегасі, на мою думку, було повернути її «владі»… про це не могло бути й мови. Тільки не зараз. «Що ж ти за потвора така?» запитав я. «Спершу ти викрадаєш дівчинку, потім ґвалтуєш її, а зараз хочеш, щоб її посадили!» він знизав. «Я просто подумав,» сказав він, «що у неї немає жодних свідків. Все, що вона казатиме про нас, не матиме жодного сенсу.»
«Нас?» сказав я.
Він вирячився на мене. Я бачив як його голова прояснювалась. Кислота його вже майже відпустила. Це значило, що Люсі вже також починало попускати. Треба було негайно діяти.
Люсі чекала на нас у машині слухаючи радіо і по-ідіотському усміхаючись. Ми стояли десь за десять ярдів. Якби хтось побачив нас збоку, то подумав би, що ми два збоченці-педофіли, що сперечаються, хто з них має «право на дівку.» Це була досить типова сцена для парковки у Вегасі.
Нарешті ми вирішили зареєструвати її в «Американі». Мій адвокат зазирнув до машини і дізнався її прізвище, після чого я побіг всередину, щоб подзвонити в готель – я представився її дядьком і побажав, щоб їй влаштували «особливий прийом», тому що вона художниця і може здатися злегка неврівноваженою. Портьє запевнив мене, що вони все влаштують найкращим чином.
Потім ми поїхали в аеропорт і сказали їй, що ми збираємось поміняти Білого Кита на Мерседес 600 і мій адвокат, захопивши весь її крам, повів її у хол. Її все ще не відпустило і вона белькотіла щось аж поки він не потягнув її геть. Я заїхав за ріг і став чекати на нього.
За десять хвилин він повернувся до машини і заскочив усередину. «Від’їжджай повільно,» мовив він. «Не привертай уваги.» Коли ми виїхали на бульвар Лас-Вегас, він пояснив мені, що заплатив диспетчеру таксі в аеропорті 10 баксів, щоб той стежив за тим, щоб його «п’яна дівчина» потрапила в Американу, де в неї заброньовано номер. «Я попросив його переконатись, що вона дісталась на місце,» сказав він.
«Думаєш вона доїде?» Він кивнув. «Той чувак сказав, що доплатить п’ять баксів, які я дав йому, водієві, щоб той усе проконтролював. Я сказав йому, що маю невідкладні справи і буду в готелі за годину – і якщо її там не буде, я повернусь і виріжу йому легені.»
«Це добре,» сказав я. «В цьому місті не можна довіряти нікому.» Він зашкірився. «Як твій адвокат, раджу тобі зізнатись, куди ти поклав клятий мескалін.» Я зупинив тачку. Сумка з запасами була в багажнику. Він дістав звідти дві таблетки і ми з’їли по одній. Сонце вже сідало за північною межею міста. Гарна мелодія у виконанні Крістофферсона лилася з приймача. Ми повернули назад у напрямку міста в обіймах теплих сутінків, розслабившись на червоних шкіряних сидіннях нашого електричного білого Coupe de Ville.
«Думаю, нам варто розслабитись сьогодні,» сказав я, поки ми проїжджали біля «Тропікани».
«Добре,» відповів він. «Давай знайдемо гарний ресторан морської їжі й замовимо червону нерку. Надзвичайно хочеться нерки.» Я погодився. «Але спершу заїдемо до готелю і наведемо порядок. Може швиденько скупнемось і вип’ємо рому.» Він кивнув, відкинувся на спинку крісла і задивився на небо. Ніч повільно спускалася на землю.
Гамфрі Богарт – американський актор
Роско Арбакл - Американський комедійний актор німого кіно. В 1921 році звинувачений у згвалтуванні та вбивстві молодої дівчини