«Від імені прокурорів нашого округу дозвольте привітати вас.» Ми сіли в дальньому кутку вщент заповненого залу готелю Дюнз. Далеко в іншому кінці, ледве видимий з наших місць, виконавчий директор Національної Асоціації Окружних Прокурорів – успішний, охайний республіканець середнього віку на ім’я Патрік Хілі – відкривав Третій Національний З’їзд присвячений наркотикам та небезпечним речовинам. Його голос долинав до нас із величезного старого динаміка, що знаходився недалеко. По периметру залу стояло близько дюжини таких штук, направлених прямісінько на ряди… тож не було ніякої різниці куди сідати, сховатись було ніде, ці жахливі динаміки були всюди.
Це призводило до дивного ефекту. Люди, де б вони не сиділи, дивилися на найближчий динамік, замість того, щоб спостерігати за промовцем. Таке розміщення апаратури за зразком 1935 року абсолютно деперсоналізувало зал. В цьому було щось від авторитаризму.
Той, хто керував цією системою був, напевно, запасним помічником техніка з авто кінотеатру в Маскогі, де адміністрація не могла дозволити собі таку розкіш, як окремі динаміки для кожного автомобіля і тому повісили десять здоровенних рупорів на стовпах по периметру стоянки. Роком раніше я був на фестивалі Скай Рівер у Вашингтоні, де група неймущих виродків з Визвольного Фронту Сіетлу налаштувала таку звукову систему, котра ловила кожну, навіть найтихішу, ноту акустичної гітари – навіть дихання виконавців чи стук черевиків об сцену – все для напівоглухлих жертв кислоти, що валялися в кущах за півмилі від сцени.
Але найкращим технікам конференції у Вегасі таке було не під силу. Такою системою як у них користувався напевно ще Уліс Грант під час осади Віксбурга. З динаміків долинало якесь скрипіння й шипіння, а затримка була такою, що слова не співпадали з жестами промовця.
«Для початку нам варто ознайомитися з основними поняттями й термінами наркокультури!... культури… культури…» Слова хвилями долинали до наших рядів. «Кінчик косяка часто називають ’тарганом’, тому що він нагадує таргана… таргана… таргана…»
«Що за хуйню він городить?» прошепотів мій адвокат. «Потрібно зовсім одуріти від кислоти, щоб називати косяк сраним тарганом!» Я стиснув плечима. Було очевидно, що ми натикнулися на зібрання людей, котрі не мали жодного поняття про предмет. Тим часом голос «експерта», ім’я якого було Блумквіст, продовжував квакати з гучномовців: «…пацієнт ніколи не здогадується про раптові повтори; він думає, що все вже добре і він очистився за ці півроку… аж раптом він знову береться за старе.» Боже, будь прокляте це жахливе ЛСД! Доктор Е. Р. Блумквіст був головним доповідачем та найбільшою зіркою всієї конференції. Він був автором книжки під назвою «Марихуана», в котрій – якщо вірити обкладинці – «розповідалось усе як є.» (Він також був винахідником теорії таргана…) На звороті книжки писалося, що він був «Почесним професором Хірургії (Анестезіології) Південнокаліфорнійського медичного університету»… а також «широковідомим спеціалістом з наркотичних передозувань.» Др. Блумквіст був «ведучим на національному телебаченні, урядовим радником, а також членом Комітету з питань алкоголізму та наркоманії Ради психічного здоров’я Американської Медичної Асоціації.» Його книги видаються масовими тиражами, стверджував видавець. Очевидно, що він був одним з тих другосортних шахраїв, котрі отримують від 500 до 1000 доларів роз’їжджаючи з лекціями для копів. Книга др. Блумквіста була ні чим іншим як суцільною маячнею. На 49 сторінці він пояснює «чотири ранги ієрархії» в спільноті наркоманів: «Крутий, Кльовий, Прошарений і Новачок» - в порядку спадання. «Новачок зустрічається рідше, ніж крутий,» писав Блумквіст. «Він ще ’не в темі’ й тому ще не розуміє ’що відбувається’. Коли йому нарешті вдається у всьому розібратись, він просувається на один щабель вгору і стає ’прошареним’. Якщо ж він починає сприймати все, що відбувається, він стає ’кльовим’. І лише після того, будучи великим щасливчиком і прикладаючи багато зусиль, він підіймається до рангу ’крутого’.» Блумкуіст писав, неначе якийсь чувак, котрий одного разу зустрів Тіма Лірі в барі і пригостив його випивкою. А Лірі сказав йому, з цілком серйозним виразом обличчя, що головним елементом наркокультури є темні окуляри. Це нагадувало ту маячню, що писалася у пам’ятках для поліцейських, котрі вивішувались в роздягалках кожного відділку.
ЗНАЙ, ХТО ТАКИЙ НАРКОМАН. ТВОЄ ЖИТТЯ МОЖЕ ЗАЛЕЖАТИ ВІД НЬОГО! Його очей ніколи не видно, так як вони заховані за окулярами, кістяшки його пальців завжди білі від внутрішнього напруження, а на його штанах видно сліди сперми від постійної мастурбації, коли він не в змозі знайти собі жертву для зґвалтування. Він заминається і незв’язно белькоче, коли йому задають питання. Він не поважає Ваш значок. Наркоман не боїться нічого. Він нападає без жодної на те причини, використовуючи будь-яку доступну зброю – в тому числі й вашу. БУДЬТЕ НАПОГОТОВІ. Кожен офіцер, помітивши наркомана, повинен негайно ж застосувати силу. Вчасно вжиті заходи – запорука успіху. Нехай щастить.
Начальник.
Справді. Вдача ніколи не буває зайвою, особливо у Лас-Вегасі… а наші справи тим часом погіршувались. Відразу ж було видно, що ця конференція була зовсім не тим, на що ми розраховували. Вона була занадто відкритою, занадто змішаною. Здавалося, ніби третина відвідувачів були тут просто проїздом на матч-реванш Алі проти Фрейзера у «Вегас Конвеншн Сентрі». Або на зустріч торговців героїном між Лістоном та Маршаллом.
Зал просто ряснів бородами, вусами та суперстильними нарядами. Конференція очевидно зібрала непоганий контингент потайних наркоманів та інших виродків. Помічник прокурора з Чікаго був одягнений у світлий костюм з коротким рукавом. Його дружина була зіркою казино «Дюни»; в цьому залі вона виглядала, немов Грейс Слік на зустрічі випускників Коледжу Фінч. Вони були класичною парою; заядлі життєлюби.
Тільки якщо ти коп, це ще не означає, що ти не можеш іти в ногу з часом. На цій конференції були присутні доволі рідкісні екземпляри – я у своєму костюмі за 40$ виглядав якраз нейтрально; на кожного міського жителя тут припадало близько двадцяти грубих селюків, що мали вигляд помічників футбольних тренерів з Міссісіпі.
Саме ці песонажі змусили мого адвоката нервувати. «Насправді вони непогані люди,» сказав я, «тобі варто познайомитись з ними ближче.» Він посміхнувся: «Познайомитись з ними? Ти жартуєш? Чувак, я ж бачу їх наскрізь!»
«Не зважай на маячню, яку тут говорять,» сказав я. «Ти їм сподобаєшся.» Він кивнув. «Ти правий. Я бачив таких уродів у ’Безпечному їздці’ (Easy rider), проте не вірив, що вони справді існують. Їх же ж сотні!» Мій адвокат був одягений у двобортний синій костюм, набагато більш стильний, ніж у мене… і це його дуже непокоїло. Бути стильно вдягненим у такому натовпі означало, шо ти коп під прикриттям, а мій адвокат заробляв на життя на людях, котрі були надзвичайно чутливими до цього. «Це йобаний жах!» продовжував він.
«Я знаходжусь на сраній конференці Свиней і впевнений на всі сто, що в цьому місті є якийсь мудак-наркоман, що впізнає мене і розбокає усім, що я тут розважаюсь в компанії тисячі копів!» Кожен з нас мав іменний бейдж. Ми отримали їх після внесення плати за реєстрацію. На моєму було написано, що я був «приватним слідчим» з Л.А. – що в деякій мірі було правдою; бейдж мого адвоката стверджував, що він був експертом з «аналізу наркотичних речовин.» І це також було частково правдою.
Але, здавалося, що всім було байдуже хто ким був. Охорона не зважала на такі дрібниці. Але ми дещо нервували через те, що розплатилися фальшивим чеком. Це був чек, який моєму адвокату дав один з його клієнтів-збоченців.