Десь близько півночі моєму адвокату захотілось кави. Він постійно блював поки ми їхали по Стріпу і тому правий бік Кита був повністю загиджений. Ми зупинилися на світлофорі біля «Сільвер Сліпер» навпроти великого синього Форда з оклахомськими номерами… в машині сиділи дві свиноподібні пари, напевно копи з Маскогі, котрі вирішили використати наркоконференцію для того, аби показати дружинам Вегас. Вони виглядали так, неначе щойно виграли в блекджек 38 баксів у казино Caesar’s Palace (Сізарс Пелейс), а тепер прямують до Цирку, щоб відсвяткувати… але раптово наштовхнулися на білий кадилак, вкритий блювотиню і з 300-фунтовим самоанцем, одягненим у жовту майку, всередині, котрий волав до них: «Гей ви там! Не хочете купити героїну?» Жодної відповіді. Жодної реакції. Їх попереджали про подібне лайно: просто ігноруйте це…
«Гей ви, білосракі!» верещав мій адвокат. «Я серйозно, хай йому грець! Я, блядь, хочу продати вам трохи чистого смеку!» Він висунувся з машини й потягнувся до них. Але йому ніхто не відповідав. Боковим зором я помітив обличчя типових представників американського середнього класу, котрі, заціпенівші від шоку, дивляться поперед себе.
Ми були в середньому ряді. Різкий лівий поворот дозволить вирватись вперед і швидко втекти за ріг. Я чекав, нервово постукуючи пальцями по керму…
Мій адвокат втрачав контроль над собою: «Дешевий героїн!» волав він. «Справжнісінький! Я не найобую! Хай йому грець, я знаю свій товар!» Він вдарив по борту машини, щоб приволікти їхню увагу… проте вони продовжували вперто ігнорувати нас.
«Я ветеран!» кричав мій адвокат. «Тільки-но повернувся з В’єтнаму. Це героїн, чуваки! Чистий героїн!» Раптово загорілося зелене світло і Форд стартонув, немов ракета. Я натиснув на газ і причепився до них приблизно через двісті ярдів, дивлячись у дзеркальце чи нема копів, поки мій адвокат продовжував горланити: «Блядь! Хуй! Героїн! Кров! Героїн! Єбать! Дешевий! Комуняка! Закинься по самі очі!» Ми наближались до «Цирку» на високій швидкості і оклахомська тачка почала повертати ліворуч, намагаючись звернути в провулок. Я також повернув і деякий час ми йшли ніздря в ніздрю. Він не збирався підрізати мене; в його очах читався страх.
Мужик на задньому сидінні вийшов з себе… він протягнувся через свою дружину і дико заверещав: «Ви брудні недоноски! Зупиніться і я вас приб’ю! Дідько б вас ухопив!» Здавалося він ось-ось перескочить у нашу машину, не тямлячи себе від люті. На щастя Форд був двох дверний, тож він не міг вибратись.
Ми під’їжджали до наступного світлофора, а Форд все ще намагався повернути вліво. Обидві машини мчали на повну. Я озирнувся й побачив, що ми залишили інші автомобілі далеко позаду; попереду був великий поворот направо. Тож я натиснув гальма, кидаючи адвоката на дошку приладів і підрізавши хвіст Форда, звернув у бічну вулицю. Різкий поворот через три дорожні смуги. Але, на щастя, мені це вдалося. Ми залишили Форд якраз на перехресті, куди його викинуло, коли він намагався зробити лівий поворот. Трохи вдачі і його заарештують за недбале керування.
Мій адвокат заливався реготом, коли ми в’їхали у вузьку вуличку за готелем «Desert Inn» (Дезерт Інн). «Господи Боже,» сказав він. «Ми змусили тих придурків понервувати. Той чувак з заднього сидіння намагався вкусити мене! Блядь, в нього на губах виступила піна.» Він торжественно махнув головою. «Мені треба було бризнути в нього газом… маніяк-психопат остаточно з’їхав з котушок… ніколи не знаєш, коли він вибухне.» Я направив Кита в поворот, який, здавалося, виводив з цього лабіринту, але замість того, щоб зробити поворот, він мало не перекинувся.
«Твою маму!» крикнув мій адвокат. «Увімкни, блядьнахуй, фари!» Він потягнувся до накриття… і раптом знов почав блювати, звісившись з вікна.
Я не хотів стишувати хід, поки не переконаюсь, що за нами ніхто не слідує, особливо той оклахомський Форд: ті люди були небезпечними, принаймні поки ще не заспокоїлись. Чи попередять вони поліцію про це неподобство? Мабуть що ні. Все сталося дуже швидко, за відсутності свідків, крім того вони були такими хорошими, що їм ніхто б і не повірив. Сама ідея того, що двоє героїнових бариг у білому Кадилаку ганяють Стріпом туди-сюди й чіпляються до незнайомців уже сама по собі видавалася абсурдною. Навіть Сонні Лістон ніколи так не виходив з себе.
Ми ще раз повернули і знову мало не перекинулись. Коуп де Вілль це не та машина, на якій можна робити різкі повороти у вузьких вуличках. В неї занадто легке керування… на відміну від Червоної Акули, котра поводилася просто чудово в подібних ситуаціях. Тож Кита час від часу кидало з боку в бік, приносячи нам блювотні сюрпризи.
Спершу я думав, що це через недокачані шини, тож я поїхав до найближчої станції «Тексако» і накачав їх до п’ятидесяти фунтів кожна, що схвилювало механіка, проте я його заспокоїв, сказавши, що це «експериментальні» шини.
Але збільшення ваги до п’ятдесяти фунтів не допомогло, тож я повернувся через кілька годин і попросив його збільшити до семидесяти п’яти. Він замотав головою. «Тільки не я,» сказав він, даючи мені шланг від насоса. «Це ваші шини. Тому робіть самі.»
«Чому?» запитав я. «Ви думаєте вони не витримають сімдесят п’ять?» Він кивнув і відійшов, спостерігаючи як я заходився крутитися біля машини. «Ви в біса праві,» сказав він. «Цим шинам треба двадцять вісім спереду і тридцять два ззаду. Чорт, п’ятдесят уже небезпечно, а сімдесят п’ять – це вже безумство. Вони вибухнуть!» Я похитав головою і продовжив накачувати шину. «Я ж вам сказав,» відповів я, «Ці шини розроблені «Сандоз Лебораторіз». Вони особливі. Їх можна розкачати й до сотні.»
«Боже милостивий!» вигукнув він. «Навіть не думайте робити цього.»
«Не сьогодні,» відповів я. «Я хочу подивитись як вони впораються на семи десяти п’яти.» Він пирснув. «Пане, та ви не доїдете навіть до найближчого повороту.»
«Це ми ще побачимо,» сказав я, переходячи до задніх коліс. Правда, я все ж нервував. Передні шини були натягнуті тугіше за барабан; на дотик вони були мов дерево. Але яка різниця? Подумав я. Що з того, якщо вони вибухнуть? Не так часто видається можливість поекспериментувати з новеньким Кадилаком на 80-доларових шинах. Єдине, що я знав, так це те, що він почне повертати як Лотус Елан. Ну а якщо ні, то все, що мені треба буде зробити, так це подзвонити у VIP-агеннтство і замовити ще один… можна навіть пригрозити їм судом, тому що всі чотири шини вибухнули під час руху. Попросити Ельдорадо з чотирма Мішлен X. Розплатитися карткою… записати на рахунок «Сент луїс браунс».
Як виявилося, Кит поводив себе досить непогано з підвищеним тиском у шинах. Правда, поїздка виявилась трошки жорсткуватою; я відчував кожен камінчик на трасі, так неначе я їхав на роликах по гравію… зате він почав круто повертати, відчуття було таке, наче мчиш мотоциклом на максимальній швидкості під час зливи: трішки замешкався і БЕМЦЬ, ти вже пролітаєш на фоні вечірнього неба тримаючи в руках власну голову.
***
Десь за півгодини після наших перегон ми заїхали до цілодобової забігайлівки на тонопському шосе, наркоманському гето, котре називалось Північним Лас-Вегасом. Взагалі-то це місце заходиться за межами міста, тому там не діє влада Вегасу. Північний Вегас – це те місце, куди ти потрапляєш після того, як тебе неодноразово наїбали на Стріпі й тебе вже не чекають навіть у найдешевших закладах біля Казино Центру.
Це відповідь Невади східному Сент-Луїсу – нетрі та кладовище, остання зупинка перед остаточним засланням до Ілі чи Вінемаки. Північний Вегас – це те місце, куди переїжджають шльондри після тридцяти і колишні гангстери, котрі розуміють, що вони вже не придатні для ведення великого бізнесу… або сутенери, котрі заборгували в «Сендз»… або представники соціальних низів. Це може бути хто завгодно – від алкоголіків до джанкі, ті, кому вже неможливо впасти нижче.
Великі готелі й казино прикладають всі зусилля тільки щоб товстосуми не мали жодних проблем з «покидьками». В таких місцях як «Сізарс Пелейс» працює посилена охорона. Близько третини відвідувачів у залі являються або підставними, або агентами під прикриттям. З кишеньковими злодіями і п’яницями на переповнених парковках працюють спеціальні громили зі служби безпеки, котрі надають їм інформацію про вартість стоматологічних послуг і вчать заробляти на життя з поламаними руками.
«Верхівка» Вегаса, мабуть, є найбільш закритим суспільством на захід від Сицилії – і їй абсолютно байдуже, в поняттях класового суспільства, хто на Вершині – Лакі Лучіано чи Говард Х’юз. В цій системі, де Том Джонс заробляє 75 000 доларів на тиждень за два шоу в «Сізерс Пелейс», охорона палацу сумлінно виконує свою роботу і їй плювати, хто підписує їхні чеки. Така золота жила, як Вегас, утримує власну армію, як і будь-яка інша грошова оаза. Всі зусилля крутяться навколо вищих прошарків з грошима і владою… а великі гроші у Вегасі завжди асоціюються з Силою для їх захисту.
Тож, якщо ти потрапляєш в чорні списку на Стріпі, не важливо за що, ти або забираєшся з міста, або ж відправляєшся гнити в дешеві, пошарпані нетрі Північного Вегаса… до малолітніх бандюків, шльондр, додманів та інших невдах. Північний Вегас це, наприклад, місце, де можна купити героїн ще до півночі без будь-якої загрози.
Але, якщо тобі потрібен кокаїн і ти маєш гроші й знаєш потрібні слова, можна залишитися на Стріпі й просто підійти до будь-якої шльондри й отримати те, що потрібно.
Тільки й усього. Але ми не підходили під шаблон. Як виправдати те, що ти роз’їжджаєш Вегасом у білому Кадилаку, напакованим наркотиками і не знаєш з чим їх мішати? Філморівська стратегія тут не діє. Люди типу Сінатри та Діна Мартіна все ще вважаються тут авангардом. Місцева «підпільна газета» - «Лас-Вегас фрі прес» – це всього лиш обачне відлуння «Піплз Ворлд» чи «Нешнл Гардіан».
Тиждень в Лас-Вегасі подібний до падіння в часову прірву, повернення у пізні п’ятдесяті. Це стає зрозуміло, коли бачиш людей, що приїздять сюди – Великі Транжири з таких місць, як Денвер чи Даллас. Так само як і національний з’їзд Елкс Клабу (неграм участь заборонена) і загальні збори вівчарів Заходу. Ці люди просто божеволіють від вигляду старої шльондри, що роздягається майже до гола і витанцьовує на маленькій сцені під звуки «September Song» у виконанні дюжини 50-річних наркоманів.
Було вже близько третьої, коли ми заїхали на стоянку кафе «Норс Вегас дінер». Я шукав випуск «Лос-Анджелес Таймз», хотів дізнатись новини із зовнішнього світу, але одного погляду на стелаж з газетами вистачило для того, щоб зрозуміти, що це невдала ідея. Північному Вегасу не потрібна «Таймз». Жодних новин – це гарна новина.
«В жопу газети,» сказав мій адвокат. «Нам зараз треба кава.» Я погодивсся, але все ж захопив випуск «Вегас Сан». Правда, це був вчорашній випуск, але мені було байдуже. Я просто не міг навіть уявити, як можна заходити до кав’ярні, не маючи з собою газети. Там завжди був спортивний розділ; можна подивитись результати бейсбольних ігор і почитати навколофутбольні чутки: «Барт Стагг був побитий невідомими в чикагському кафе; «Пекерз» починають трансфер»… «Немез залишає «Джетс» заради кар’єри губернатора Алабами»… і стаття на 46 сторінці про нове відкриття – Харісона Фаєра з університету Гремблінг, котрий спокійно пробігає сотню з вагою 344 фунти і продовжує рости.
«Це багатообіцяючий гравець,» каже тренер. «Вчора перед тренуванням він голими руками розбив автобус, а ввечері до цього – вагон метро. Він природньо виглядає на екрані. У мене зазвичай немає улюбленців, але, здається мені доведеться потіснитися заради нього.» Дійсно. На телебаченні завжди є місце для хлопця, який вміє товкти пики… Але небагато з них зібралося сьогодні в кв’ярні «Норс Стар». Зате були місця для нас, це була вдача, так як ми з’їли ще по дві таблетки мескаліну по дорозі й нас якраз почало накривати.
Мій адвокат вже не блював і виглядав ціком здоровим. Він замовив каву тоном чоловіка, що давно вже звик до швидкого обслуговування. Офіціантка виглядала немов шльондра, що нарешті знайшла своє місце в житті. Очевидно, що вона була власницею цього закладу, вона окинула нас осудливим поглядом, коли ми сіли на стільці.
Я не звернув на це уваги. Кафе «Норс Стар» виглядало тихою гаванню після шторму, що ми пережили. В нашій роботі є речі, вдарившись в які розумієш, що вони насправді складніші, ніж здаються. Деталі тут не грають ролі. Все, що знаєш напевно, це те, що твій мозок почиає вловлювати погані вібрації, коли підходиш до вхідних дверей. Знаєш, що станеться щось дике й ненормальне; і станеться воно з тобою.
Проте в атмосфері «Норс Стар» не було нічого такого, що змусило б мене насторожитись. Офіціантка була пасивно ворожою, але я вже звик до цього. Це була велика жінка. Не товста, просто велика, з довгими м’язистими руками і щелепою боксера. Вицвівша карикатура на Джейн Расел: велика голова з темним волоссям, обличчя, розділене багряною смугою губної помади і великі безформні груди, котрі, напевно, були гарними двадцять років тому, коли вона могла бути однією з Мам Ангелів пекла в Берду… але зараз на ній був гігантський рожевий бюстгалтер, що, немов бинт, проглядав крізь її уніформу.
Можливо вона була заміжньою, але мені не хотілось дізнатись це напевно. Все, що мені було потрібно від неї, це чашка кави і 29-центовий гамбургер з солоними огірками і цибулею. Жодних суперечок чи просто балачок – просто відпочити і розслабитись. Насправді, я навіть не був голодним.
У мого адвоката не було з собою газети чи ще чогось, щоб відволіктись. Тож він вирячився на офіціантку, не маючи більше чого робити. Вона приймала наші замовлення, немов робот, коли він пробив її ступор вимогою «двох склянок води з льодом.» Мій адвокат випив свою одним ковтком і попросив ще. Я помітив, що офіціантка була напружена.
До дідька, подумалось мені. Я якраз був на сторінці з анекдотами.
Через десять хвилин, коли вона принесла гамбургери, я побачив, як мій адвокат простягнув їй серветку з якимось написом. Він зробив це звичайним жестом, без жодних емоцій на обличчі. Але вібрації підказували мені, що нашому спокоєві прийшов кінець.
«Що там було?» запитав я в нього.
Він знизав плечима, підступно посміхаючись і дивлячись на офіціантку, яка стояла в іншому кінці прилавка спиною до нас і розгортала серветку. Нарешті вона ровернулась і вирячилась на нас… потім різко підійшла і тицьнула записку в пику моєму адвокату.
«Це що таке?» гримнула вона.
«Серветка,» відповів мій адвокат.
На якийсь момент запала зловісна тиша, потім вона почала кричати: «Не забивай мені баки! Я знаю, що це таке! Ти сраний жирний сутенер!» Мій адвокат підняв серветку, глянув на те, що він написав, потім поклав її на прилавок. «Це ім’я коня, який у мене колись був,» спокійно мовив він. «Чому ти нервуєш?»
«Ах ти ж сучийсину!» Заверещала вона. «На мене й так виливають тут купу лайна, але я не дозволю якомусь чорнозадому виродку принижувати мене!» Господи! Подумав я. Що відбувається? Я нервово стежив за її руками, сподіваючись, що вона не схопить нічого важкого й гострого. Я підняв серветку і подивився, що той придурок написав там: «Заднепрохідна красуня?» Знак питання був виділений.
Тітка продовжувала верещати: «Платіть і котіться звідси! Чи ви хочете, щоб я викликала копів?» Я дістав гаманець, але мій адвокат був уже на ногах і пильно дивився на неї… потім засунув руку за пазуху і раптово витягнув Гербер Міні Магнум, ніж з гострим срібним лезом, офіціантка відразу ж все зрозуміла.
Вона заклякла: її погляд прикипів до леза. Мій адвокат, не зводячи з неї очей, пройшов до телефона-автомата і зняв слухавку. Він відрізав її, потім повернувся з нею на своє місце.
Офіціантка не ворушилась. Я остовпів від шоку, не будучи в спромозі нічого зробити.
«Скільки кошутує той лимонний пиріг?» голос мого адвоката був спокійний, немов він щойно зайшов і обирав замовлення.
«Тридцять п’ять центів!» Випалила офіціантка. Вона нічого не бачила від страху, але мозок працював на рівні рефлексів. Мій адвокат засміявся. «Я маю на увазі весь пиріг,» сказав він.
Вона видала стогін.
Мій адвокат поклав рахунок на прилавок. «Будемо вважати, п’ять доларів,» сказав він. «Добре?» Вона кивнула, все ще паралізована, і подивилася на мого адвоката, як він дістає пиріг з вітрини. Я приготувався йти.
Офіціантка була в стані шоку. Вигляд ножа, вихопленого в розпал сварки, очевидно пробудив погані спогади. Скляний погляд її очей казав про те, що її горлянка вже знайома з лезом. Коли ми пішли, вона все ще була в німому заціпенінні.