Я згадував цю історію поки заводив Кита на стоянку готелю «Фламінго». П’ятдесят баксів і тиждень в тюрмі за те, що стояв на розі з дивним виглядом…
Боже, яке ж страшне покарання вони вигадають для мене? Я перебирав у голові все, що ми накоїли, але загалом, з юридичної точки зору, наші вчинки були не такими вже й страшними: Згвалтування? Це стовідсотково відпадало. Я навіть ніколи нікого не домагався, максимум – покласти руку на коліно. Обман? Грабунок? Я завжди можу все владнати. Просто відкупитись. Сказати, що мене послали «Спортс Іластрейтед», а потім підключити адвокатів з «Тайм Інкорпорейтед». Вони на багато років загрузнуть у цій горі позовів та апеляцій.
Можна розпочати справу в такому місті Джуно чи Х’юстон, потім раптово змінити місце проведення слухань на Кіто, Ном чи Арубу… постійно перебувати в русі , водити їх по колу, спричиняючи конфлікт з головною бухгалтерією.:
ЛИСТ ОБЛІКУ НА ІМ’Я АБНЕРА Х. ДОДЖА,
ГОЛОВНОГО АДВОКАТА. Сума, 44,066.12 $... Спеціальні затрати: Ми переслідували обвинуваченого Р. Дюка через всю Західну Півкулю і нарешті знайшли його в бухті одного поселення на півночі острова Кулебра в Карибському морі, де його адвокат добився рішення проводити судові засідання мовою місцевого населення. Для цього ми вислали туди трьох своїх людей, але за дев’ятнадцять годин до початку слухань, звинувачуваний змінив своє місце перебуванння на Колумбію, де зупинився на проживання в рибальському селищі Гуахіра, що знаходиться на кордоні з Венесуелою. Мовою юриспунденції того регіону є місцевий діалект, відомий як «Гуахіро». За кілька місяців нам нершті вдалося встановити там свою юрисдикцію, проте підсудний знову змінив своє місцезнаходження на порт в районі водосховища річки Амазонки, де він встановив міцні зв’язки з плем’ям мисливців за головами під назвою «Хібарос». Наш співробітник у Манаусі був направлений туди, щоб найняти авдвоката, котрий володіє мовою Хібаро, але пошуки ускладнились серйозними проблемами зі зв’язком. У нашому офісі в Ріо дуже стурбовані тим, що вдова цього співробітника може розпочати резонансну справу в місцевому суді, наслідки якої могли б бути не такими руйнівними, якби вона проводилась у нашій країні, де вітчизняні присяжні винесли б більш адекватні висновки.
Дійсно. Що значить адекватний? Тим паче тут, у «нашій країні» в епоху Ніксона. Ми змушені виживати. Де подівся той заряд шістдесятих? Стимулятори вже не в моді. Це був фатальнй промах подорожі Тіма Лірі. Він потерпів крах, продаючи Америці «розширення свідомості» й не задумуючись про жахливі реалії, що чекали на людей, котрі сприймали його вчення занадто серйозно. ЛСД здавалося йому цілком логічним продовженням Вест Поінту та Прістхуду… але не дуже приємно знати, що він собі лиш нашкодив, беручи з собою багатьох інших людей.
Не те, щоб вони не заслуговувли цього: безсумнівно, всі вони знали Що з ними відбувається. Всі ці затяті кислотні фріки, котрі вважали, що можуть придбати Мир і Порозуміння всього по три бакси за штуку. Проте їхня невдача є також і нашою.
Те, що Лірі забрав із собою, було центральною ілюзією загального стилю життя, котрий він допоміг створити… покоління невиправних калік, шукачі, що зазнали невдачі і так ніколи й не зрозуміли головну помилку Кислотної Культури: відчайдушна ілюзія того, що хтось – чи хоча б якась сила – підтримує Світло в кінці тунелю.
Це та ж сама жорстока, парадоксальна й великодушна маячня, на якій католицька церква трималася протяго багатьох століть. Це також і військова етика… сліпа віра в якусь вищу й мудрішу «владу». Папа, Генерал, Прем’єр-міністр… і так далі аж до «Бога». Одним з поворотних моментів шістдесятих стало звернення «Бітлз» до буддизму. Це було те ж саме, якби Ділан поцілував перстень Папи.
Перші «гуру». Потім, коли це не подіяло, назад до Ісуса. А зараз, слідуючи Менсону, з’явилася ціла плеяда кланоподібних комун типу «Боги як Мел Ліман», «керівний Аватар» і Як Їх Там Ще, котрі проповідують «єдність духу і плоті». Соні Баргер ніколи їх не розумів, але він ніколи не здогадувався наскільки близько він був до статусу короля пекла. Події 1965 в Оукленд-Берклі, коли Ангели, під керівництвом Баргера, атакували перші ряди антивоєнного маршу. Це стало історичним переломленням у наростаючій хвилі млодіжного Руху шістдесятих, що виник потім. Це був пеший відкритий конфлікт між Грізерами й Патлатими, важливість якого можна простежити в історії SDS[15], котра розвалилася, намагаючись узгодити інтереси робочого класу й «маргіналів» з інтересами вищих і середніх класів активістів.
Всі, хто не був задіяний у тих подіях, могли передбачити невдачу спроби Гінзберга\Кізі переконади Ангелів пекла об’єднати сили з радикальними лівими з Берклі. Остаточний розкол стався за чотири роки в Алтамонті, але до того часу це й так було очевидно, цього не знали тільки рокери-торчки та національна преса. Сплеск насилля в Алтамонті тільки драматизував проблему. Реальність майже повернулася до норми; хворобу визнали смертельною і Рух знову набрав енергії вперше після того як був жорстоко розсіяний гарячкою самозбереження.
О; ця жахлива маячня. Похмурі спогади й погані флешбеки, що прориваються крізь час і туман Стеньян Стріт… жодного притулку біженцям, жодного сенсу озиратись. Питання, як завжди, зараз…?
Я отямився на своєму ліжку у «Фламінго», відчуваючи небезпечний розрив з оточенням. Мало статись щось огидне. Я був упевнений. Кімната виглядала немов місце якогось катастрофічного зоологічного експерименту з віскі й горилами. Десятифутове дзверкало було розбите, але все ще трималось купи – як нагадування про той день, коли мій адвокат оскаженів і молотком почав трощити дзверкало і лампи.
Ми замінили лампи набором червоних різдвяних гірлянд з «Сейфвею»[16], але надії на заміну дзверкала не було. Ліжко мого адвоката виглядало ніби спалене щурине кубло. Вогонь знищив верхню половину, друга ж була сумішшю проводів і обвугленої постілі. На щастя, покоївки не наближалися до кімнати після жахливого інциденту у вівторок.
Я спав, коли увійшла покоївка. Ми забули почепити табличку «Не турбувати»… тож вона зайшла до кімнати і остовпіла, коли побачила мого адвоката, що стояв навколішки у шафі, повністю голий і блював собі в черевики… він думав, що був у туалеті, аж тут побачив жінку з обличчям як у Міккі Руні, котра просто дивилася на нього, не в змозі вимовити й слова й тремтіла від страху й сорому.
«Вона тримала швабру, немов топорище,» сказав він. «Тож я вибіг з шафи низьким стартом, все ще блюючи, і дарив її головою в коліна… це був інстинкт; я думав, вона хоче мене вбити… а потім вона закричала, тож мені довелось заткнути їй рота мішечком з льодом.» Я пам’ятаю той крик… один з найстрашніших звуків, які я колись чув. Я прокинувся і побачив як мій адвокат відчайдушно бореться на підлозі з чимось, що виявилось літньою жінкою. Кімната була заповнена електричним шумом. Телевізор шипів з максимальною гучністю на неіснуючому каналі. Я ледве чув крики цієї жінки, поки вона намагалася відвернути мішечок від свого обличчя… але вона була не рівнею туші мого адвоката, тож він затиснув її в кутку за телевізором, зчепивши пальці на її шиї, поки вона белькотіла… «Будь ласка, не треба… я лише покоївка, я ж не знала…» Я різко зірвався з ліжка, дістав гаманець і показав їй свій поліцейський жетон. «Вас заарештовано!» крикнув я.
«Ні!» заволала вона. «Я ж просто хотіла прибрати!» Мій адвокат підвівся, важко дихаючи. «В неї мабуть є запасний ключ,» сказав він. «Я якраз полірував туфлі в шафі, аж раптом побачив як вона прошмигнула, тож я схопив її.» Він дрижав, блювотиння стікало підборіддям і було видно, що він розумів усю серйозність ситуації. Наша поведінка вийшла далеко за межі нашого власного божевілля. Ми стояли обидва голі й дивилися вниз на залякану літню жінку – готельну працівницю – котра розтягнулась на підлозі нашого номеру в припадку страху та істерики. Її треба було взяти в долю
«Для чого ви це зробили?» запитав я в неї. «Хто вам заплатив?»
«Ніхто!» протягнула вона. «Я покоївка!»
«Брешеш!» заверещав мій адвокат. «Ти шпигувала! Хто змусив тебе до цього – менеджер?»
«Я працюю в готелі,» сказала вона. «Я прибираю в номерах.» Я повернувся до свого адвоката. «Напевно вони знають, хто ми такі,» сказав я. «Тож вони послали сюди цю ні в
чому не повинну жінку вкрасти це.»
«Ні!» Взмолилась вона. «Я не знаю про що ви говорите!»
«Брехня!» сказав мій адвокат. «Ти так само причетна до цього, як і всі вони.»
«До чого причетна?»
«Наркотична змова,» мовив я. «Ви маєте знати, що відбувається в цьому готелі. Думаєте, для чого ви тут?» Вона поглянула на нас, щось белькочучи. «Я знаю, що ви копи,» нарешті вимовила вона. «Але я думала, що ви приїхали сюди на конференцію. Клянусь! Все, що я хотіла зробити – це прибрати у вашому номері. Я нічого не знаю ні про яку змову!» Мій адвокат зареготав. «Та невже. Ти хочеш сказати, що ніколи не чула по Гранджа Гормана.»
«Ні!» вигукнула вона. «Ні! Богом клянуся, ніколи не чула!» Мій адвокат на хвильку задумався, потім допоміг їй піднятись. «Думаю, вона каже правду,» звернувся він до мене. «Певно вона не бере участі в цьому.»
«Ні! Присягаюся, ні!» мало не заплакала вона.
«Що ж…» сказав я. «В такому разі, ми не будемо прибирати її… думаю, вона може нам допомогти.»
«Так!» жваво вигукнула вона. «Я допоможу вам усім, чим зможу! Ненавиджу наркотики!»
«Ми також,» сказав я.
«Думаю, нам варто призначити їй зарплату,» сказав мій адвокат. «Зареєструй її, потім будемо виплачувати їй щомісяця в залежності від того, скільки нам повідомить.»
Обличчя жінки помітно змінилось. Здавалося, її більше не засмучує те, що з нею розмовляють двоє оголених мужиків, один з яких намагався вбити її ще кілька хвилин тому.
«Думаєте, ви впораєтесь?» запитав її я.
«З чим саме?»
«Один дзвінок кожного дня,» сказав мій адвокат. «Просто повідомляйте те, що бачили.» Він поплескав її по плечу. «Не переживайте, якщо вас не зрозуміють. Це вже наші проблеми.» Вона посміхнулась. «Ви мені платитимете за це?»
«Звісно,» відповів я. «Але якщо розкажете комусь сторонньому – сядете у в’язницю до кінця життя.» Вона кивнула. «Я допомагатиму всім, чим зможу,» сказала вона. «Але, кому мені дзвонити?»
«За це не переймайтесь,» сказав мій адвокат. «Як вас звуть?»
«Еліс,» відповіла вона. «Просто наберіть пральню і запитайте Еліс.»
«З вами зв’яжуться,» сказав я. «Приблизно за тиждень. Але будьте напоготові й поводьтесь природньо. Ви впораєтесь?»
«Так, сер!» сказала вона. «Я вас ще побачу, панове?» вона сором’язливо усміхнулась. «Ну, після цього…»
«Ні,» відрізав мій адвокат. «Вони прислали нас із Карсон Сіті. З вами зв’яжеться інспектор Рок. Артур Рок. Він буде замаскований під депутата, але ви без проблем його упізнаєте.» Вона нервово зам’ялася.
«Що не так?» запитав я. «Ви чогось нам не сказали?»
«Ні!» швидко відповіла вона. «Я просто хотіла дізнатись, хто мені платитиме?»
«Інспектор Рок попіклується про це,» відповів я. «Вся оплата буде готівкою: тисячу доларів дев’ятого числа кожного місяця.»
«Господи Боже!» вирвалося з неї. «За такі гроші я готова на все!»
«Ви і ще багато людей,» сказав мій адвокат. «Ви б здивувалися, якби дізнались, хто на нас працює – прямо тут, у цьому готелі.» Вона була вражена. «Я їх знаю?»
«Можливо,» сказав я. «Але вони всі під прикриттям. Ви зможете дізнатись це тільки в разі якоїсь екстреної ситуації, коли один з них вийде з вами на зв’язок, скориставшись паролем.»
«А який пароль?» запитала вона.
«Рука Руку Миє,» сказав я. «Тільки почуєте, відразу ж відповідайте: ’Я нічого не боюсь’. Так вони вас упізнають.» Вона кивнула, повторюючи про себе пароль, а ми слухали, перевіряючи, чи все правильно. «Добре,» сказав мій адвокат. «Це все. Напевно, ми вас не побачимо, поки не впаде молот. Вам краще не бачити нас, поки ми тут. Можете не приходити прибирати, просто лишайте рушники й мило за дверима опівночі.» Він усміхнувся. «Саме так ми вбережемося від подібних непорозумінь, чи не так?» Вона повернулася до дверей. «Як скажете, панове. Не можу навіть передати як мені шкода через те, що сталось… я просто нічого не знала.» Мій адвокат випроводив її за двері. «Ми все розуміємо,» сказав він. «Але все вже позаду. Дякувати богу, ще є порядні люди.» Вона посміхнулась, зачиняючи двері.
Students for a Democratic Society – студентський рух у США середини 1960-х років.
Мережа супермаркетів у США.