32075.fb2
Після того випадку пройшло вже майже сімдесят дві години і жодна покоївка не ступила до нашого номеру. Цікаво, що наговорила їм Еліс. Ми бачили її одного разу, як вона везла возика з білизною через стоянку в той час як ми в’їжджали туди, але вдали, що не бачимо її і, здається, вона зрозуміла.
Проте так більше не могло тривати. Кімната була завалена використаними рушниками; вони висіли скрізь. Підлога у ванній була вкрита шматками мила, блювотиною і шкірками від грейпфрутів вперемішку з розбитим склом. Доводилось одягати черевики, коли я заходив туди посцяти. Сірий килимок був повністю засипаний насінням марихуани, тож став зеленим.
Обстановка номера була настільки старшною, настільки засраною, що я напевно міг би вибігти звідти з криками про «живу виставку» з Хейт Стріт, щоб показати копам з інших частин країни наскільки глибоко в порок і дегенерацію можуть впасти наркомани, якщо залишити їх без нагляду.
Але якому наркоману знадобляться всі ці шкаралупи від кокосів і шкірки від грейпфрутів? Чи свідчить проїхню присутність тут вся ця недоїдена картопля фрі? Ці засохлі калюжі кетчупу на комоді?
Мабуть так. А звідки все це бухло? А ці страшні порнографічні фото, вирвані з дешевих журналів штибу «Шльондри Швеції» чи «Оргії в Касбаху», що були приклеєні до розбитого дзеркала, вкритого плямами засохлої до твердої жовтої шкоринки гірчиці… а ці ознаки насильства, ці дивні червноі та сині лампочки і розбиті склянки, що висіли причеплені пластирем до стіни …
Ні, ці сліди не міг залишити нормальний, богобоязний наркоман. Це все виглядало занадто агресивно. Все свідчило про те, що в цій кімнаті вживали майже всі наркотики, відомі цивілізованій людині з 1544 року. Це було схоже на монтаж, на гротескну медичну виставку, що показувала, що б трапилось, якби в одній кімнаті зібрати двадцять два запеклих злочинця-наркомана, кожного з різним ступенем залежності, й зачинити їх на п’ять діб.
Справді. Але, звісно, таке ніколи не може статися у Справжньому Житті, панове. Ми просто навели приклад, щоб показати, що могло б бути…
Раптово задзвонив телефон, вириваючи мене з мого фантазійного ступора. Я поглянув на нього. Дззззззззееееень… Боже, що тепер? Невже сталося? Я вже чув як різкий голос менеджера, пана Хіма, застерігав, що поліція вже на підході до мого номеру і щоб я не смів стріляти крізь двері, поки вони будуть вриватися.
Дзззееннь… Ні, вони не будуть попереджувати. Якщо вже вони вирішили спіймати мене, то, напевно, влаштували засідку в ліфті: спочатку газом в очі, потім накинутись гуртом. Все станеться раптово.
Тож я підняв слухавку. Дзвонив мій друг Брюс Іннз із «Цирку-Цирку». Він знайшов чоловіка, що був готовий продати мавпу, про яку я запитував. Ціна була 750 доларів.
«З яким скупердяєм ми маємо справу?» запитав я. «Вчора ж було чотириста.»
«Він каже, що вона привчена ходити в туалет,» сказав Брюс. «Він залишив її спати в трейлері, а та тварюка насрала в душовій кабінці.»
«Це ще нічого не значить,» сказав я. «Мавп приваблює вода. Наступного разу вона насере йому в умивальник.»
«Напевно тобі варто приїхати і самому з ним поговорити,» сказав Брюс. «Він зараз зі мною в барі. Я сказав йому, що ти дуже хочеш собі мавпу і можеш дати їй притулок. Думаю він буде торгуватись. Він дуже прив’язаний до тієї смердючої тварюки. Вона зараз із нами, сидить на клятому стільці й пускає слину в кухоль з пивом.»
«Добре,» сказв я. «Буду за десять хвилин. Не давай йому напитись. Хочу поговорити з ним на тверезу голову.»
Коли я приїхав до «Цирку», якогось старого виносили з дверей до карети швидкої. «Що трапилось?» запитав я в паркувальника.
«Точно не знаю.» відповів він. «Кажуть серцевий напад. Але я помітив, що в нього вся потилиця пошматована.» Він сів у Кита і видав мені квитанцію. «Зберегти ваш напій?» запитав він, тримаючи велику склянку текіли, що стояла на сидінні. «Я можу поставити її в холодильник, якщо бажаєте.» Я кивнув. Тут вже знали мої звички. Я бував у цьому місці настільки часто, з Брюсом та іншими, що паркувальники вже знали моє ім’я, хоча я ніколи й нікому не казав його і ніхто в мене його не питав. Думаю, вони просто обшукали бардачок і знайшли там записник з моїм ім’ям.
Як виявилось, я просто не помітив, що все ще носив бейдж з Конференції Окружних Прокурорів. Він висів у петельці мого різнокольорового піджака, але я прросто забув про нього і не помічав його. Безсумнівно, всі вони сприймали мене за супер дивного агента під прикриттям… чи може й ні; можливо їм просто було смішно з того, що був якийсь небезпечний бандюк, достатньо божевльний для того, щоб виставляти себе копом і при тому кататись по Вегасу в білому кадилаку зі склянкою міцного пійла в руці. В місті, де всі видаються не тими, ким є насправді, немає нічого небезпечного в тому, щоб поводитись як король фріків. Наглядачі мудро кивнуть одне одному головами і скажуть щось про «дурні низькопробні приколи.» Іншою стороною цієї монети є синдром під назвою «Чорт забирай! Хто це такий?». Він притаманний таким людям, як швейцари та адміністратори, котрі вважають, що будь-хто, хто поводиться божевільно, але дає великі чайові, має бути важливою персоною - це означає, що з ними треба поводитись ввічливо і завжди усміхатись.
Але коли ти під мескаліном, нічого не має значення. Просто тиняєшся навкруги, робиш усе, що здається правильним і на цьому все. У Вегасі так багато фріків від природи, котрі прибабахані з самого народження, що наркотики не становлять жодної проблеми ні для кого, хіба що для копів та героїнових синдикатів. Психоделіки не підходять для міста, де можна зайти до казино в будь-яку пору дня чи ночі і побачити розп’яття горили на палаючому неоновому хресті, котрий раптово перетворюється на вогненне колесо, що розкручує тварюку над натовпом.
Брюс був у барі, проте не було видно жодних ознак мавпи. «Де вона?» запитав я. «Я готовий виписати чек. Хочу забрати ту падлюку з собою на літак. Я вже замовив два місця в першому класі – на ім’я Р. Дюка та його сина.»
«Взяти її з собою в літак?»
«Так,» відповів я. «Думаєш вони матимуть щось проти? Звернуть увагу на фізичну неповноцінність мого сина?» Він стиснув плечима. «Забудь,» сказав він. «Мавпу забрали звідси. Вона напала на старого в барі. Той придурок почав сперечатись з барменом про те ’чи варто впускати тварин до бару’ і в той час мавпа почала кричати, та так голосно, що він запустив у неї бокалом пива, від чого вона просто оскаженіла, буквально злетіла зі свого стільця і зірвала старому великий шмат шкіри з голови… бармену довелось викликати швидку, а потім приїхали копи й забрали її.»
«Хай йому грець,» сказав я. «Яка сума застави? Я хочу ту мавпу.»
«Заспокойся,» сказав він. «Краще тримайся подалі від в’язниці. Вони тільки й чекають, щоб одягти на тебе наручники. Забудь про мавпу. Вона тобі не потрібна.» Я трохи подумав і вирішив, що він таки правий. Не було жодного сенсу в тому, щоб губити себе заради якоїсь мавпи, котрої я навіть ніколи не бачив. Все, що я знав напевно, це те, що вона б упилася зубами в мою потилицю, коли б тільки побачила мене. Їй потрібен був час, щоб відійти від шоку, а я не міг дозволити собі чекати. «Коли ти їдеш?» запитав Брюс.
«Якомога швидше,» відповів я. «Більше нема сенсу тинятися цим містом. У мене є все, що мені потрібно. Я знайшов те, що шукав.» Він здивувався. «Ти знайшов Американську мрію?» спитав він. «В цьому місті?» Я кивнув. «Ми сидимо прямо на головному нерві,» сказав я. «Пам’ятаєш, що менеджер розповідав нам про власника цього закладу? Як в дитинстві він мріяв утекти з мандрівним цирком?» Брюс замовив ще два пива. Він поглянув на казино, потім стиснув плечима. «Так, я розмуію, до чого ти хилиш,» сказав він. «Зараз у цього виродка є власний цирк і дозвіл грабувати.» Він кивнув. «Ти правий – він є прототипом.»
«Саме так,» відповів я. «Своїм відношенням до справи він вилитий Гораціо Алгер. Я намагався пояснити одній жінці, що я цілком згоден з усім, за що він виступає, але вона сказала, що якби я знав, що для мене справді добре, то поїхав би геть із цього міста і не турбував Боса. ’’Він дуже не любить репортерів,’’ сказала вона мені, ’’не думай, що я залякую тебе, просто якби я була на твоєму місці, то саме так і вчинила б…’’» Брюс кивнув. Бос платив йому тисячу баксів на тиждень за два нічні виступи у Леопардовій Залі плюс ще дві штуки на групу. Босу було абсолютно до сраки які пісні вони грали, головне, щоб було ритмічно й голосно, щоб заманювати людей до бару.
Було досить дивно сидіти там у Вегасі й слухати як Брюс співає такі сильні речі, як «Chicago» чи «Country Song». Якби керівництво потрудилося послухати тексти пісень, всю групу просто б викинули геть.
За кілька місяців потому, в Аспені, Брюс співав ті ж пісні у клубі з купою туристів і колишнім Астронавтом (Ім’я прибране на вимогу адвоката видавця) і коли закінчилось останнє відділення, --- підійшов до нашого столика і почав розводити п’яні базари на патріотичну тематику, дістаючи Брюса репліками про те «якими ж нахабними мають бути ті кляті канадці, щоб приходити сюди і ображати його країну?»
«Слухай,» сказав я. «Я американець. Я живу тут і згоден з кожнісіньким, блядь, словом, що він сказав.» Якраз тоді підійшли охоронці й звернулись до нього, загадково посміхаючись: «Доброго вечора. Згідно з Ай Чінгом, саме пора замовкнути, правда? В цьому клубі ніхто не чіпляється до музикантів, вам зрозуміло?» Астронавт пішов, бурмочучи щось про те, що він використає свої зв’язки, «щоб змінити щось якомога швидше» в законі про імміграцію. «Як тебе звуть?» запитав він у мене, коли заспокоївся.
«Боб Цимерман,» сказав я. «Єдине, що я ненавиджу в цьому світі – так це тупоголових поляки.»
«Думаєш, я поляк?» вигукнув він. «Ах ти ж засранець! Ти педрило! Ти негідний син цієї країни.»
«Боже, скоріше за все це ти такий.» сказав Брюс. --- все ще виривався, поки хлопці виводили його надвір.
Наступного вечора, вже в іншому ресторані, Астронавт якраз поїдав своє замовлення, коли до нього підійшов чотирнадцятирічний хлопчина і попросив автограф. --- на момент удав здивування, потім надряпав свій підпис на маленькому папірці і вручив його хлопцю. Той подивився на нього кілька секунд, потім розірвав на шматки і розсипав їх прямо на коліна ---. «Не всі люблять тебе, чувак,» сказав він. Потім просто пішов і сів за свій столик.
Оточення Астронавта від здивування замовкло. Вісім чи десять чоловік – менеджери й провідні старші інженери з дружинами – номенклатура Аспена. Всі вони виглядали так, неначе їх столик обляпали лайном. Жодного слова. Вони швидко доїли й пішли, не залишивши чайових.
Так багато для Аспена і астронавтів. У Лас-Вегасі --- ніколи не мав подібних проблем.
Час у цьому місті тягнеться дуже довго. Після п’яти днів у Вегасі почуваєшся, ніби пройшло п’ять років. Дехто каже, що любить його, але деякі люди люблять і Ніксона. З нього вийшов би гарний мер цього міста; разом з Джоном Мітчелом у якості шерифа і Агню в ролі Анального повелителя.