Коли я сів за стіл з баккарою, мені на плече поклав руку один з охоронців. «Тобі тут не місце,» тихо сказав він. «Пішли з нами надвір.»
«Добре, ходімо,» сказав я.
Вони вивели мене до центрального входу і махнули, щоб підігнали мою машину.
«Де твій друг?» запитали вони в мене, поки ми чекали.
«Який друг?»
«Великий латинос.»
«Послухайте,» сказав я. «Я доктор журналістики. Ви не могли бачити мене тут з якимось латиносом.» Вони зареготали. «А як щодо цього?» І вони тицьнули мені в пику фотографію, наякій був я зі своїм адвокатом за столиком у плавучому барі.
Я стиснув плечима. «Це не я,» відповів я їм. «Його звуть Томпсон. Він працює на «Rolling Stone»… він божевільний, справжній псих. А той чувак, що сидить з ним, це найманий вбивця з голівудської мафії. Чорт, та ви дивилися уважніше на це фото? Який ще маньяк блукатиме тут з однією рукавицею на руці.»
«Ми це помітили.» Сказали вони. «Де він зараз?» Я стиснув плечима. «Він швидко пересувається.» сказав я. «Його замовлення надходять із Сент-Луїса.» Вони вирячились на мене. «Звідки тобі це відомо?» Я показав їм свій значок. «Поводьтесь природньо,» прошепотів я. «Не виказуйте мене.» Коли я від’їхав, вони все ще стояли там. Машину пригнали якраз вчасно. Я заплатив паркувальнику п’ять баксів і дав по газам, круто пробуксувавши колесами й залишивши за собою слід від шин.
Нарешті все скінчилось. Я під’їхав до «Фламінго» і переніс усесь багаж до машини. Я хотів підняти дах для конспірації, але щось сталося з мотором. Лампочка генератора горіла яскраво-червоним світлом ще відколи я заїхав у озеро Мід, щоб перевірити її на водонепроникність. Кинувши швидкий погляд на панель приладів ставало зрозуміло, що в цій машині зламане абсолютно все. Нічого не працювало. Навіть фари. А коли я натиснув кнопку кондиціонера, то почув вибух під капотом.
Дах заклинило на половині, але я все ж вирішив спробувати доїхати до аеропорту. Якщо ця клята хуйня не заглохне, я завжди зможу залишити її і викликати таксі. В сраку це сміття з Детройту. Їм це так з рук не зійде.
Сонце вже зійшло, коли я дістався аеропорту. Я залишив кита на VIP парковці. Хлопець, десь п’ятнадцяти років на вигляд, зареєстрував її, але я відмовився відповідати на його питання. Його здивував загальний стан машини. «Господи Боже!» вигукував він. «Як це сталось?» Він ходив навколо неї, тицяючи пальцем на кожну вм’ятину й тріщину.
«Я знаю,» відповів я. «Вони виб’ють з мене лайно за неї. Це непідходяще місто для того, щоб їздити тут трансформером. Найгірший випадок стався на бульварі якраз напроти «Сахари». Ти ж знаєш, там є куток, де збираються наркомани? Боже, я не міг повірити своїм очам, коли вони всі раптово оскаженіли.» Хлопець відразу ж змінився в обличчі. Він спохмурнів і виражав собою німий жах.
«Не переймайся,» сказав я. «Я застрахований.» Я показав йому контракт, де дрібним шрифтом було написано, що я був застрахований від УСІХ пошкоджень всього за два долари на день.
Хлопець все ще кивав, коли я пішов. Я почував провину за те, що залишив його самотужки робиратися з машиною. Інакше не можна було пояснити звідки взялись такі ушкодження. Я був убитий, зламаний, витиснутий. За нормальних обставин мене б уже схопили й заарештували, тільки б я заїхав сюди… але не сьогодні, не цього ранку, не з цим хлопцем. Зрештою, я був «VIP». Інакше вони б не здали мені машину ще тоді…
Нехай кури повертаються до курника, думав я, прямуючи до аеропорту. Було ще занадто рано, щоб щось робити, тож я сів у кав’ярні і причаївся за «LA Times». Десь внизу автомат грав «One Toke Over the Line». Я намагався послухати, але мої нервові закінчення не реагували. Єдиною піснею, яку я міг слухати в аеропорті була «Mister Tabourine» . Чи може «Memphis Blues Again»… «Aww, mama… can this really… be the end...?» Мій літак відлітав о восьмій, тож я мав у своєму розпорядженні ще дві години. Я почувався надзвичайно помітним. В голові пульсувала думка, що за мною стежать; сітка затягувалась… ще трішки і вони схоплять мене, мов якусь скажену тварину.
Я ще раз переглянув увесь свій багаж. Все, крім сумки в якій були наркотики. І ще магнум 357. Чи є в них тут клятий металодетектор? Я прогулявся до реєстрації, намагаючись виглядати прирдньо, поки розглядав чорні ящички біля охорони. Нічого не було видно. Я вирішив просковзнути повз ворота з посмішкою на обличчі, бурмочучи щось про «падіння цін на ринку деталей»…
Протсо реєстрація ще одного невдалого продавця. Вали все на клятого Ніксона. Справді. Я вирішив, що було б набагато природніше, якби я зав’язав із кимось розмову – просто звичайна розмова між двома пасажирами: «Агов, друже! Думаю ти дивуєшся чому я так пітнію? Так! Чорт забирай, мужик! Читав сьогоднішню газету?.. Ніколи не повіриш, що знову втнули ті засранці!» Я подумав, що це був би найоптимальніший варіант… Але не міг знайти нікого, хто б виглядав досить безпечно, щоб заговорити з ним. Всі тут виглядали так, неначе готові були заїхати мені по ребрам за найменший хибний рух. Мене мучила паранойя… я почувався головорізом, що втікає зі Скотланд Ярду.
Скрізь, куди не глянь, всюди були Свині… того ранку аеропорт Лас-Вегаса був повний копів: масовий від’їзд після Конференції Окружних Прокурорів. Коли я зібрав усе докупи, то нарешті відчув полегшення і перестав хвилюватись за своє ментальне здоров’я.
ВСЕ вже готово.
Ти Готовий?
Готовий?
Що ж, чом би й ні? Це був важкий день у Вегасі. Тисяча копів виїжджають з міста, ходячи аеропортом групами по троє-шестеро чоловік. Вони їдуть додому. Наркоконференція закінчилась. Зала аеропорту гуде від голосів. Пиво і Кривава Мері тут і там, почісування під пахвами, натертими ремінцями від кобури. Нема сенсу ховатись. Нехай так і буде… хіба що може вийти на свіже повітря.
Так, щиро дякую. Здається, в мене зламався ґудзик на шортах. Сподіваюсь, вони не зпадуть. Ви ж не хочете, щоб з мене зпали шорти?
Звісно ж ні. Тільки не сьогодні. Тільки не тут, не посеред аеропорту Лас-Вегасу, цього пропітнілого ранку в самому кінці цієї конференції, присвяченій Наркотикам та Небезпечним Речовинам.
«Коли потяг… зайшов на перон… я заглянув їй у вічі…» Огидна музика в аеропорті. «Як важко щось казати, коли твоя любов даремна…»
Час від часу мимоволі повертаєшся до тих днів коли все даремно… тотальний облом від початку і аж до кінця; навіть якщо знаєш, що чиниш добре, ти все-одно ховаєшся в кутку й спостерігаєш. Може про щось думаєш. Відкинудаєшся на дешевому дерев’яному кріслі, закриваєшся від усього й різко відкриваєш п’ять чи може й вісім банок пива… викурюєш пачку Марльборо, з’їдаєш бутерброд з горіховим маслом і нарешті закидаєшся таблеткою хорошого мескаліну… потім вирушаєш на пляж. Заходиш у прибій, в туман і крокуєш замерзлими ногами лінією води… минаєш зграю чайок… байкерів, пікаперів, дурнуватих дівчаток, психопатів та селюків, котрі самотньо бродять поміж дюн і тапчанів.
Звісно, з цими людьми ти ніколи не познайомишся, тільки якщо ти не щасливчик. Просто пляж – не настільки складна річ, як аеропорт Лас-Вегасу зранку.
Я почувався дуже помітним. Амфетаміновий психоз? Параноїдальне божевілля? Що це? Мій аргентинський багаж? Те, як я шкандибаю, що всі сприймають мене так, немов я щойно був звільнений зі служби підготовки офіцерів? Дійсно. Цей чоловік ніколи не зможе ходити прямо, капітане! Тому що она нога в нього коротша за іншу… Не набагато. Три дев’яті фута, що на дві дев’яті більше, ніж може стерпіти капітан.
Тож наші шляхи розійшлися. Він взяв на себе командування в Південнокитайському морі, а я став доктором гонзо-журналістики… через багато років, коротаючи час в аеропорті Лас-Вегаса, мені до рук потрапила газета, в якій писалося, що капітана жорстоко вздрючили:
КАПІТАНА КОРАБЛЯ ВБИТО В СУТИЧЦІ З МІСЦЕВИМИ ПІСЛЯ «ПОМИЛКОВОЇ» АТАКИ НА ГУАМ.
(АОР) – репортаж з борту корабля ВМС США. Crazy Horse: десь посеред Атлантичного океану (25 вересня) – Весь екіпаж цього найдсучасного лайнера, складом у 3485 осіб, перебуває в траурі після того, як п’ять їхніх службовців, на чолі з капітаном, були порізані, мов ананас у сутичці з героїновою поліцією в нейтральних водах порту Хог Сі. Доктор Бур, корабельний капельдинер, на світанку прочитав молитву над поляглими. Військовий хор проспівав над ними «Tom Thumb’s Blues»… тіла віддали водам Атлантичного океану під наглядом офіцера, на прізвисько «Командир». Незадовго після церемонії, між членами екіпажу розпочалась бійка і зв’язок з кораблем перервався на невизначений період. Офіційний представник штабквартири флоту на Гуамі сказав, що вони відмовляються коментувати події на судні й відсилають на місце інциденту своїх спеціалістів з Нью-Орлеану на чолі з окружним прокурором Джеймсом Гаррісоном.
…Для чого псувати собі настрій, якщо це все, що вони можуть запропонувати в своїх газетах? Агню мав рацію. Преса є зброєю жорстоких виблядків. Журналістика – це вже не професія чи ремесло. Це дешеве звалище виродків та мудаків – фальшиві двері на задвірки життя, брудна засцяна дірка, трахнута цензурою, достатньо глибока для того, щоб будь-який алкаш зміг звернути в неї з тротуару і подрочити, немов шипанзе в клітці.