Ми були десь поблизу Барстоу на краю пустелі, коли наркотики почали діяти. Пам’ятаю, як я сказав щось на кшталт «Щось паморочиться в голові, сядь за кермо…» І раптом простір навколо нас заревів і небо заповнилось гігантськими кажанами, котрі кричали й кружляли навколо машини, що мчала зі швидкістю близько ста миль на годину в напрямку Лас-Вегасу. Звідкись збоку доносилось чиєсь волання: «Боже милостивий! Що це за кляті тварюки?»
Потім знову настала тиша. Мій адвокат зняв сорочку і пивом поливав собі груди. «Що за чортівню ти кричиш там?» пробурмотів він піднявши до сонця закриті очі, сховані за іспанськими сонцезахисними окулярами. «Не зважай,» мовив я. «Твоя черга керувати.» Я натиснув на гальма і направив Велику Червону Акулу до узбіччя шосе. Я подумав, що не варто згадувати про тих кажанів. Цей бідолашний гівнюк і так скоро їх побачить.
Вже був майже полудень, а нам лишалось проїхати ще більше сотні миль. Це будуть важкі милі. Я знав, що вже дуже скоро нас повністю накриє. Проте, шляху назад вже не було, так само як і не було часу на перепочинок. Ми мали встигнути. Реєстрація преси на славнозвісні перегони «Мінт 400» вже розпочалась і ми будь-що повинні були потрапити туди до четвертої години, щоб записатись і отримати наші посвідчення – наші захисні костюми. Модний нью-йоркський спортивний журнал потурбувався про бронювання нам місць в готелі та про оренду цього великого червоного Шевроле з відкидним дахом … і, врешті-решт, я був професійним журналістом; тож я мав будь-що описувати всі події від самого початку й до кінця.
Спортивні редактори також видали мені готівкю 300 доларів, більшість з яких відразу ж була витрачена на особливо небезпечні наркотики. Багажник машини нагадував пересувну поліцейську нарколабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять марок потужної кислоти, півсільнички кокаїну і ціла купа всіляких різнокольорових барбітуратів різної сили дії, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик «Бадвайзеру», пінта чистого ефіру і дві дюжини емілів. Усе це було зібрано попередньої ночі. Ганяючи на максимальній швидкості по всьому Лос-Анджелеському округу від Топанги до Уотса й перебуваючи в наркотичному угарі ми зібрали все, що могли. Не те, щоб все це було нам потрібно для подорожі, але раз почавши колекціонувати наркотики, намагаєшся зібрати максимум.
Єдине, що мене турбувало був ефір. Немає нічого більш безпорадного, безвідповідального і збоченого, ніж людина в стані ефірного оп’яніння. І я знав, що ми досить скоро до нього доберемось. Можливо, навіть вже на наступній заправці. Ми спробували вже майже все з нашої колекції, тому зараз саме прийшов час для довгої глибокої затяжки ефірними випарами. А потім подолати наступні сто миль пускаючи слину в тупому ступорі. Єдиний спосіб підтримувати тонус - це закинутись стимуляторами, звісно ж не всіма відразу, а неквапно по одному, цього якраз буде достатньо, щоб промчати через Барстоу на швидкості дев’яносто миль на годину.
«Мужик, оце так поїздка,» сказав мій адвокат. Він нахилився, щоб зробити гучніше передавач, який гримів ритм-секцією і квакав словами: «One toke over the line, Sweet Jesus… One toke over the line…»
Один напас? Дурень нещасний! Почекай ще трохи і побачиш клятих кажанів. Я ледве міг чути радіо… сповз по краю сидіння стискуючи магнітофон, котрий всю дорогу награвав «Sympathy for the Devil.» Це була єдина касета, яку ми мали, тому ми програвали її постійно, знову і знову, неначе якусь божевільну відповідь на те лайно, що передавали по радіо. І, звісно, для того, щоб встановити собі ритм на дорозі. На постійній швидкості економніше використовується пальне, тому важливо підтримувати постійний ритм. Справді. В такій подорожі, як наша варто уважно слідкувати за витратою пального. Варто уникати сильних прискорень, від яких кров переливається в задню частину мізків.
Мій адвокат першим помітив автостопщика. «Давай підкинемо пацана,» сказав він і перш, ніж я встиг що-небудь відповісти, машина вже стояла, а той телепень уже біг до нас посміхаючись від вуха до вуха і горлаючи: «Оце так круто! Я ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом!»
«Що, правда?» сказав я. «Ну ОК, думаю ти готовий, еге ж?»
Хлопець жваво замахав головою як тільки ми рушили.
«Ми твої друзі,» сказав мій адвокат. «Ми не такі як інші.»
«О Господи, подумав я, він ледве не вилетів з повороту.» «Більше ніяких розмов,» сказав я різко. «А то поставлю тобі п’явок.» Він усміхнувся, здається зрозумів. На щастя, в машині стояв такий жахливий шум – суміш свисту вітру та музики, що волала одночасно з радіоприймача й магнітофона – що хлопець на задньому сидінні не міг чути жодного нашого слова. Чи міг?
Як довго ми протримаємось? Мені було цікаво. Як скоро один з нас почне забивати баки цьому хлопцю всілякою ахінею? Що він подумає? Ця самотня пустеля була останнім відомим притулком родини Менсона. Чи буде він і далі посміхатись, коли мій адвокат почне волати про кажанів і гігантських скатів манта, котрі посиплються з неба на машину? Якщо це станеться, нам доведеться відрізати йому голову і десь поховати тіло. Тому що в такому разі ми аж ніяк не зможемо просто його відпустити. Він відразу ж настукає на нас в найближче лігво нацистських поганей і вони поженуться за нами немов пси.
Господи! Я це сказав? Чи тільки подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я глянув на адвоката, але він, здається, нічого не помічав – він стежив за дорогою, керуючи Великою Червоною Акулою на швидкості сто десять чи щось таке. Із заднього сидіння – ані чичирк. Мабуть краще поспілкуюсь з цим чуваком, подумав я. Можливо, якщо я все поясню, він заспокоїться.
Звісно. Я розвернувся до нього і привітно заусміхався… водночас милуючись формою його черепа. «До речі,» мовив я. «Є одна річ, яку тобі варто зрозуміти.»
Він дивився на мене не кліпаючи. Він що, скрипить зубами?
«Ти мене чуєш?» крикнув я.
Він кивнув.
«Це добре,» сказав я. «Тому що я хочу, щоб ти знав, що їдеш з нами до Лас-Вегасу на пошуки Американської Мрії.» Я посміхнувся. «Саме тому ми орендували цю машину. Тільки так можна було це зробити. Врубаєшся?»
Він знову кивнув, але його очі нервово бігали.
«Я хочу, щоб ти був підготований,» Мовив я. «Тому що це дуже небезпечне завдання з великим ризиком для нас… Бля, я зовсім забув про пиво; хочеш?»
Він замотав головою.
«Як щодо ефіру?» запропонував я.
«Що?»
«Не зважай. Потрапимо прямо в серце цієї штуки. Розумієш, близько двадцяти чотирьох годин тому ми сиділи в барі «Поло» готелю «Беверлі Хілз», на літньому майданчику – звісно, ми просто собі сиділи під пальмою, коли до нас підійшов карлик з рожевим телефоном і мовив ‘’Це, певно, той дзвінок, на який ви чекали увесь цей час, сер.’’»
Я засміявся і відкрив банку пива, котре миттєво запінилось і розлилось по задньому сидінню, поки я говорив. «І знаєш що? Він був правий! Я чекав того дзвінка, але не знав від кого він мав бути. Ти мене слухаєш?» Обличчя хлопця було маскою чистого страху та збентеження. Я продовжував: «Я хочу, щоб ти зрозумів, що той мужик за кермом мій адвокат! Він виглядає зовсім не так як ти чи я, правильно? Це тому, що він іноземець. Думаю, він самоанець. Але це має значення, чи не так? Ти ж не упереджений?»
«О, звісно ні!» вичавив він із себе.
«Я так не думаю,» сказав я. «Не зважаючи на свою расову приналежність цей чувак надзвичайно цінний для мене.» Я поглянув на свого адвоката, але його розум літав десь далеко.
Я вдарив спинку водійського сидіння кулаком. «Це важливо, чорт забирай! Це правдива історія!» Машину різко повернуло, потім знову вирівняло. «Забери руки від моєї йобаної шиї!» закричав мій адвокат. Хлопчина виглядав так, неначе був готовий піти на ризик і вистрибнути з машини на ходу. Наші вібрації розходились. Але чому? Я був спантеличений і засмучений. Хіба в цій машині не було жодного зв’язку між нами? Невже ми опустилися до рівня безмовної худоби?
Це тому, що моя розповідь була правдою. Я був переконаний у тому. Повна ясність усіх подробиць була надзвичайно важливою для пояснення нашої подорожі, так здавалось мені. Ми сиділи в барі «Поло» вже багато годин, пили Сингапурський слінг з мескаліном і полірувались пивом. І коли мені подзвонили я був готовий.
Карлик обережно підкрався до нашого столика, коли я його покликав, і відразу ж як він вручив мені рожевий телефон, мені не довелось нічого говорити, тільки слухати. А потім я повісив слухавку і повернувся до свого адвоката.
«Це з головного офісу,» мовив я. «Вони хочуть направити мене до Лас-Вегаса для встановлення контакту з португальським фотографом на ім’я Ласерда. Всі деталі у нього. Все, що я маю зробити, це зареєструватися в номері, потім він сам мене знайде.»
Мій адвокат нічого не говорив деякий час, згодом раптово ожив у своєму кріслі. «Срань господня!» вигукнув він. «Здається, у мене була галюцинація. Звучить, неначе справжня халепа!» Він заправив свою майку кольору хакі у віскозні кльошеві штани і замовив ще випивки. «Тобі знадобиться юрист, котрий буде твоїм радником, поки ти будеш там,» сказав він. «І ось моя перша порада: тобі треба орендувати дуже швидку машину без даху і звалити з Лос-Анджелесу як мінімум за сорок вісім годин.» Він сумно похитав головою. «Це зриває мені уїкенд, тому що я, звісно ж, буду змушений їхати з тобою і в нас буде роботи з головою.»
«Чом би й ні?» сказав я. «Якщо воно того заслуговує, то варто це зробити. Нам знадобиться підходяще обладнання і купа готівки – на наркотики і харчування, а також надчутливий диктофон для постійного запису.»
«Про що тобі треба написати?» запитав він.
«Мінт 400,» відповів я. «Це найдорожчі позашляхові перегони на мотоциклах і баггі в історії організованого спорту – фантастичне шоу на честь якогось товстозадого гівнюка на ймення Дел Вебб, який володіє люксовим готелем «Мінт» в самому серці Лас-Вегаса… принаймні, так написано в прес-релізі для журналістів; моя людина в Нью-Йорку щойно прочитала його мені.»
«Ну що ж,» сказав він, «як твій адвокат, раджу тобі придбати мотоцикл. Як же ж інакше ти зможеш освітити таку подію максимально правдиво?»
«Нізащо,» сказав я. «Де ми дістанемо ’’Vincent Black Shadow’’?»
«А що це таке?»
«Просто фантастичний мотоцикл,» мовив я. «Нова модель оснащена двигуном приблизно на тисячу кубічних дюймів та потужністю в двісті кінських сил на чотирьох тисячах обертів за хвилину, має магнієвий каркас, два сидіння зі стирофому і важить двісті фунтів.»
«Вдалий вибір для таких перегонів,» мовив він.
«Саме так» запевнив я його. «Ця херня важкувато йде на повороти, але мчить по прямій так, що всратись можна. Він обганяє F-ІІІ на зльоті.»
«На зльоті?» сказав він «А ми впораємось з таким монстром?»
«Безперечно,» відповів я. «Подзвоню в Нью-Йорк домовитись за готівку.»