Мене все ще неясно переслідує фраза нашого попутника про те, що він «ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом.» Цей бідолаха живе у світі, де ось такі трансформери, як наш, постійно прошмигують повз нього на дорозі, а він ще в жодному не їздив. Завдяки цьому я відчув себе царем Фароуком. Я навіть захотів попросити адвоката заїхати в найближчий аеропорт і укласти звичайний контракт, заснований на загальних правах, завдяки якому ми б могли просто віддати машину цьому невдасі. Просто сказати: «Підпиши ось тут і тачка твоя.» Віддати йому ключ, а потім, скориставшись кредиткою, шмигнути на літаку кудись у Маямі й орендувати ще один вогненно-червоний кабріолет для угарної поїздки на максимальній швидкості вздовж берегової лінії аж до кінцевої зупинки в Кей Весті… а там обміняти машину на човен. І продовжувати рух.
Але ця маніакальна думка швидко минула. Не було ніякого понту садити цього сумирного пацана до тюрми і, крім того, в мене були деякі плани на машину. Я збирався трішки повипендрюватись, катаючись у ній по Лас-Вегасу. Можливо, влаштую вуличні перегони: треба лише під’їхати до великого світлофора напроти готелю «Фламінго» й почати горланити іншим водіям: «Ви сцикуни срані! Ви педики! Як тільки на цьому клятому світлофорі загориться зелене світло, я рвану на цій штуці так, що вас здує нахуй з дороги, кастрати йобані!»
Так. Кинути виклик покидькам на їхній же ж території. З ревінням під’їхати до перехрестя, газуючи й буксуючи, тримаючи пляшку рому в одній руці, а іншою несамовито сигналячи, заглушаючи музику навкруги… скляні очі божевільного з розширеними зіницями й обведені темними колами, з уст постійно вилітає незв’язна лайка… п’яний, як скотина, нанюханий ефіру і доведений до крайньої стадії психозу.
Скажено ревіти двигуном, несамовито газувати й чекати, коли ж нарешті загориться зелене світло…
Коли іще випадає подібний шанс? Зацькувати виродків, довести їх до точки кипіння. Старі слони плетуться в гори й помирають; старі американці виїжджають на трасу і розбиваються насмерть у великих швидкісних машинах.
Але наша поїздка була не такою. Вона була класичним підтвердженням гладкості й стриманості нашого національного характеру. Це був яскравий маніфест, ода життю в цій країні, але лише для тих, хто має силу духу. І ми були переповнені цією силою.
Мій адвокат розумів цю концепцію, не зважаючи на свою расову неповноцінність, але до нашого попутника було важко достукатись. Він казав, що все розуміє, але в його очах читалося протилежне. Він мені брехав.
Машина раптово звернула з дороги і ми виїхали на сипучий гравій. Мене відкинуло на панель приладів. Мій адвокат повис на кермі. «Що сталось?» крикнув я. «Нам не можна тут спинятись. Це земля гігантських кажанів!»
«Моє серце,» простогнав він. «Де ліки?»
«А,» мовив я. «Ліки, так, вони десь тут.» Я потягнувся до чемодана за енергетиками. Хлопець закам’янів. «Не переймайся,» заспокоїв його я. «В нього погано з серцем – грудна жаба. Але в нас є ліки він цієї болячки. А ось і вони.» Я дістав чотири ампули і дав дві адвокату. Він відразу ж розламав одну і винюхав її вміст, я послідував його прикладу.
Він зробив довгу затяжку носом і відкинувся на спинку сидіння, вирячившись прямо на сонце. «Вмикай кляте музло!» закричав він. «Моє серце майже не стукає! Звук! Чіткість! Бас! Більше басу!» він махав руками в повітрі. «Що з нами не так? Ми що, йобані старі баби?»
Я увімкнув радіо й магнітофон одночасно на повну гучність. «Ах ти ж сраний покидьок,» сказав я. «Фільтруй базар! Ти розмовляєш з доктором журналістики!»
Він зареготався, мов ненормальний. «Якого хуя ми робимо тут, посеред пустелі?» крикнув він. «Хто-небудь, викличте поліцію! Нам потрібна допомога!»
«Не звертай уваги на цього кабана,» мовив я нашому попутнику. «Це на нього так діють ліки. Взагалі-то, ми обидва доктори журналістики і їдемо до Лас-Вегаса, щоб висвітлити головну подію нашої епохи.» А потім і я почав реготати…
Мій адвокат повернувся до хлопця. «Вся правда в тому,» сказав він, «що ми їдемо в Лас-Вегас, щоб завалити наркобарона на ім’я Дикий Генрі. Я знаю його вже багато років, але він нас кидонув, ти ж знаєш, що це означає, так?»
Я хотів заткати йому пельку, але ми обоє котилися зі сміху. Якого хуя ми робили тут посеред пустелі, коли в нас обох були проблеми з серцем?
«Дикий Генрі вкрав гроші з його рахунку!» загарчав мій адвокат до хлопця на задньому сидінні. «За це ми вирвемо йому легені!»
«І з’їмо їх!» додав я. «Та наволоч далеко не втече! Що твориться в цій країні, коли таке чмо просто бере й обставляє доктора журналістики?»
Ніхто не відповів. Мій адвокат розламав ще одну ампулу, а пацан вистрибнув із заднього сидіння, перелетівши через багажник. «Дякую, що підвезли,» крикнув він. «Дуже дякую. Ви класні хлопці. Не турбуйтеся за мене.» Як тільки його ноги торкнулися асфальту він стрімголов помчав у напрямку Бейкера. Прямо в пустелю, де не видно жодного деревця, жодного прихистку від палючого сонця.
«Зажди,» вигукнув я. «Повернись і візьми пива.» Але, нажаль , він мене не почув. Музика грала занадто гучно та й він біг надзвичайно швидко.
«Нарешті ми його здихались,» сказав мій адвокат. «Він би нам тільки заважав. Цей хлопець дратував мене. Ти бачив його очі?» він все ще реготав. «Боже,» мовив він. «Це класні ліки!»
Я відчинив дверцята і пересів за кермо. «Посунься, я поведу. Нам треба змитися з Каліфорнії поки той чувак не викликав копів.»
«Пиздець, йому ж знадобиться кілька годин для цього,» відповів мій адвокат. «Тут нема жодної живої душі в радіусі ста миль.»
«Але ж тут є ми,» сказав я.
«Давай розвернемось і поїдемо назад в бар ’’Поло’’,» сказав він. «Вони нас там ніколи не знайдуть.»
Я проігнорував його. «Відкрий текілу, » викрикнув я крізь свист вітру; я натиснув на газ до упору, як тільки ми знову потрапили на шосе. Він схилився над картою. «Там попереду є місце, називається Мескал Спрінгс,» сказав він. «Як твій адвокат, раджу тобі спинитись там і трішки скупатись.»
Я потряс головою. «Нам конче необхідно потрапити до готелю «Мінт» ще до завершення реєстрації преси,» відповів я. «Інакше нам доведеться самим платити за номер.»
Він кивнув. «Але в такому разі давай забудемо про Американську Мрію, набагато важливішою є Велика Самоанська Мрія.» Він гарячково рився в чемодані.
«Думаю, вже пора закинутись кислотою,» сказав він. «Той дешевий мескалін вже давно вивітрився і я не знаю, як довго ще зможу витримувати сморід цього сраного ефіру.»
«А мені він подобається,» відповів я. «Ми вимочимо в ньому рушник і покладемо, як килимок під педалі, тоді я зможу насолоджуватись його випарами всю дорогу до Лас-Вегасу.»
Він якраз переставляв касету. З радіо горлало «Power to the People - Right On!», політична пісня Джона Ленона десятирічної давності. «Цьому дурневі варто було б залишатись там, де й був,» сказав мій адвокат. «Такі рагулі тільки всьому заважають, коли намагаються корчити з себе серйозних.»
«До речі, про серйозні речі,» сказав я. «Думаю, зараз саме настав час для ефіру й кокаїну.»
«Забудь про ефір,» відповів він. «Давай краще збережемо його, а потім змочимо ним килимок у номері. Краще тримай оце. Твоя половинка марки. Просто пожуй її, як гумку.»
Я взяв марку і з’їв її. Мій адвокат почав возитися з сільничкою з кокаїном. Відкрив її. Розсипав усе, що там було. Потім довго горланив і розмахував лапами поки наш чудовий білий порошок розлітався по пустелі. Невеличка, але надзвичайно дорога доза – подарунок від Великої Червоної Акули.
«О, Господи!» простогнав він. «Ти бачив, що Бог щойно зробив з нами?»
«Це зробив не Бог!» гримнув я. «Це зробив ти! Ти йобаний наркоман! Я бачив усе з самого початку, клята свиня!»
«Тобі б варто бути обережнішим,» сказав він. І раптом наставив на мене великий чорний магнум 357. Це була одна з тих моделей Colt Python 5 з конусним барабаном. «Тут багато стерв’ятників,» мовив він. «Вони оббілують твої кості ще до світанку.»
«Ах ти ж сука» сказав я. «Як тільки ми приїдемо в Лас-Вегас, я порубаю тебе на котлету. Як гадаєш, що зробить організація по боротьбі з наркотиками, коли я здам їм самоанського наркодилера?»
«Вони вб’ють нас обох,» відповів він. «Дикий Генрі знає, хто я такий. Чорт, та я ж твій адвокат.» Він вибухнув диким реготом.
«Ми накачані кислотою, дурню. Буде диво, якщо ми потрапимо до готелю і зареєструємось ще до того, як перетворимося на клятих скотів. Ти до такого готовий? Зареєструватися в готелі Вегасу під вигаданим ім’ям, провести фінансову махінацію і при цьому бути з головою напханим кислотою?» Він знову зареготав, потім винюхав рештки білого порошку з сільнички через трубочку з 20 доларової купюри.
«Скільки часу ми ще маємо?» запитав я.
«Десь близько півгодини,» відповів він. «Як твій адвокат, раджу тобі гнати на повній швидкості.»
Лас-Вегас був прямо попереду. Я розрізняв на горизонті готелі, котрі виднілись крізь пустельну пилюку: «Сахара» як маяк, «Американа» і загрозливий «Громовержець» - скупчення сірих прямокутників, що виростали з кактусів в далині.
Півгодини. Вже зовсім близько. Нашим пунктом призначення була висока башта готелю «Мінт» в центрі міста і, якщо ми не дістанемось туди до того, як втратимо контроль над собою, тюрма штату Невада, трохи далі, в Карсон-Сіті. Я вже там був одного разу, але лише для того, щоб поспілкуватись із в’язнями і не мав жодного бажання більше туди повертатись під будь-яким приводом. Тож ми не мали жодного вибору: ми повинні були мчати щодуху, поки кислота не накрила нас остаточно. Підписати всі необхідні папери, поставити машину на готельну стоянку, підмазати адміністратору, домовитися з коридорним, отримати пропуски для преси – і все це, хоч нелегально, обманом, але обов’язково мало бути зроблене.
«ВБИЙ ТІЛО І ГОЛОВА ПОМРЕ»
Цей напис з’явився у моєму нотатнику якимось дивним чином. Можливо, тут є якийсь зв’язок з Джо Фрейзером. Чи він ще живий? Ще може говорити? Я дивився його бій в Сіетлі, жахливо обдовбаний, сидячи за чотири місця від губернатора. Надзвичайно болючий досвід, завершення шестидесятих – Тім Лірі ув’язнений в Алжирі, Боб Ділан стриже купони в Грінвіч-Вілидж, обидва Кеннеді вбиті мутантами, Оуслі загортає серветки в тюрмі Термінал Айленд і нарешті Касіуса\Алі дивовижно зіштовхнув з п’єдесталу мужик-гамбургер, перебуваючи на грані смерті. Джо Фрейзер, так як і Ніксон, переміг через причини, які люди, такі ж як я, відмовлялись розуміти – принаймні висловлювати вголос.
Але то була інша ера, вона знаходилась вже занадто далеко від нашої реальності, від мерзенного року Господа Нашого 1971. Багато речей змінились за цей час. І зараз я перебував у Лас-Вегасі як спортивний журналіст від того огидного журналу, який відіслав мене сюди у Великій Червоній Акулі для чогось, чого ніхто толком не розумів. «Просто відміться,» сказали вони мені.
Справді. Відміться. Але коли ми нарешті приїхали до готелю «Мінт», мій адвокат не зміг впоратися з процедурою реєстрації. Ми були змушені стояти в загальній черзі, що виявилось надзвичайно важким завданням, зважаючи на обставини. Я постійно повторював собі: «Заспокойся, поводься тихо, нічого не говори… кажи тільки те, що просять: ім’я, посада, з якого журналу, більше жодного слова, не зважай на ці кляті наркотики, уяви, що цього насправді не відбувається…» Неможливо описати весь жах, що пройняв мене, коли я нарешті підплив до стійки адміністратора і почав белькотіти. Я просто розплавився під пильним поглядом тієї тітки. «Привіт,» промимрив я. «Мене звуть… е, Рауль Дюк… так, точно, я є у списку. Безкоштовний обід, повне інформування, максимальне висвітлення подій… чому б ні? Зі мною мій адвокат і я розумію, що його немає в списку, але нам потрібен той номер, точно, він насправді мій водій. Ми привезли Акулу прямо зі Стріпу і вже час для десерту, правда? Просто перевірте список і ви все побачите. Не хвилюйтесь. Скільки з мене? Що далі?»
Тітка жодного разу не моргнула. «Ваш номер ще не готовий, » сказала вона. «Але тут дехто вас розшукує.»
«Ні!» закричав я. «За що? Ми ж іще нічого навіть не наробили!» Мої ноги були немов гумові. Я схопився за край стола і почав сповзати, вона подавала мені конверт, але я його не взяв. ЇЇ обличчя почало мінятися: воно розпухало й пульсувало… гігантська зелена щелепа, жахливі ікла, та це ж мурена! Вона ж смертельно отруйна! Я розвернувся до свого адвоката, який схопив мене за руку, коли підійшов поставити підпис. «Я потримаю це, » сказав він до жінки-мурени.
«У цього чоловіка хворе серце, але я маю достатньо ліків. Мене звуть Доктор Гонзо. Підготуйте номер негайно. Ми будемо в барі.»
Тітка знизала плечима як тільки він відвів мене. У місті, повному психів, ніхто не звертає уваги на кислотного фріка.
Ми пробилися через людний хол і знайшли два вільні стільці в барі. Мій адвокат замовив два «Куба лібре», пиво і мескаль, потім відкрив конверт. «Хто такий Ласерда?» запитав він. «Він чекає нас у номері на дванадцятому поверсі.»
Я не міг згадати. Ласерда? Це ім’я крутилося в моїй голові, але я ніяк не міг сконцентруватись. Навколо нас творився справжній жах. Прямо біля мене гігантський ящур перегризав горло жінці, килим був наскрізь просякнутий кров’ю – по ньому неможливо ні ходити, ні просто стояти. «Замов черевики для гольфу,» прошепотів я. «Інакше ми ніколи не вийдемо звідси живими. Поглянь, ті ящірки спокійно ходять по цьому лайну – це тому, що в них є кігті на лапах.»
«Ящірки?» запитав він. «Якщо ти гадаєш, що ми потрпили у халепу, то почекай поки побачиш, що твориться в ліфтах.» Він зняв свої бразильські сонячні окуляри і я побачив його сльози. «Я щойно ходив на гору зустрітися з тим чуваком, Ласердою,» мовив він. «Я сказав йому, що ми знаємо, хто він такий. Він каже, що він фотограф, але коли я згадав про Дикого Генрі він занервував. Я бачив його очі. Він знає, що ми його розкусили.»
«Він знає, що у нас є пушки?» запитав я.
«Ні. Але я сказав йому, що у нас є «Vincent Black Shadow». Він мало штани не обісцяв.»
«Добре,» сказав я. «Але що там з нашоим номером? І черевиками для гольфу? Ми ж просто в центрі грьобаного тераріуму! І хтось ще й розносить випивку цим клятим гадам! Ще трохи і вони розірвуть нас на шматочки. Господи, ти тільки поглянь на підлогу! Ти хоч коли-небудь бачив стільки крові? Скількох вони вже вбили?» Я показав пальцем через усю кімнату на компанію, яка, здається, витріщалася на нас. «Срань господня, ти поглянь на те кодло ось там! Вони нас засікли!»
«Так то ж столик для преси,» відповів він. «Саме там ти маєш отримати наші посвідчення. Чорт, давай покінчимо з цим якомога швидше. Розберися з ними, а я роздобуду нам номер.»