Ми нарешті потрапили до свого номеру, коли вже почало сутеніти. Мій адвокат відразу ж кинувся до телефону і замовив чотири клубні сендвічі[2], чотири коктейлі з креветок, кварту рому і дев’ять свіжих грейпфрутів. «Вітамін С,» пояснив він. «Нам потрібно все, що можна дістати.»
Я погодився. До того часу алкоголь почав перемагати кислоту і мої галюцинації ослабли. Офіціант з обслуги номерів ще мав деякі риси рептилії, але я більше не бачив здоровенних птеродактилів, що носилися коридорами, залитих свіжою кров’ю.
Єдиною проблемою тепер була величезна неонова реклама прямо за нашим вікном, що закривала вид на гори. Ми бачили лише, як мільйони кольорових кульок бігали по хитромудро закрученій доріжці й при цьому сильно гуділи.
«Виглянь з вікна,» сказав я.
«Для чого?»
«Там якась велика херня… якась машинерія в небі… схоже на електричну змію… вона наближається до нас.»
«Застрель її,» мовив мій адвокат.
«Ще зарано,» відповів я. «Хочу вивчити її поведінку.» Він підійшов збоку і закрив штору.
«Тобі пора б припинити свої балачки про змій, п’явок, ящірок і тому подібну мерзоту. Мене вже нудить від цього.»
«Не переймайся,» сказав я.
«Перейматись? Господи, та я мало не збожеволів там у барі. Вони ж більше ніколи не впустять нас туди знову. Тільки не після того, що ти там витворяв за столиком для преси.»
«А що там відбувалось?»
«Ти гівнюк,» сказав він. «Я залишив тебе на три хвилини! Ти їх мало до інфаркту не довів! Вимахував на всі боки носом риби-пили і горланив про рептилій. Твоє щастя, що я вчасно повернувся. Вони зібралися дзвонити копам. Я сказав, що ти просто п’яний і я заберу тебе в кімнату й запхну під холодний душ. Чорт забирай, єдиною причиною того, що вони все ж видали нам перепустки для преси, було їхнє бажання здихатися тебе якомога швидше.»
Він знервовано міряв кроками кімнату. «Господи, мене аж попустило через твої вибрики! Треба ще закинутись. Куди ти подів мескалін?»
«Він у чемодані,» відповів я.
Він відкрив чемодан і зжер дві таблетки, поки я вмикав диктофон. «А тобі вистачить і однієї,» сказав він. «Тебе ще рубає кислота.»
Я згодився. «Ми повинні потрапити на трек ще до сутінків,» сказав я. «Проте, маємо ще час, щоб подивитись новини по телевізору. Давай розріжемо один грейпфрут і зробимо ромовий пунш, може додамо трохи кислоти… а де машина?»
«Ми здали її на парковці,» сказав він. «Талон у мене в портфелі.»
«Який там номер? Подзвоню їм і попрошу помити колимагу, відчистити від пилу і грязюки.»
«Гарна ідея,» сказав він. Але ми не змогли знайти талон.
«Що ж, ми в жопі,» мовив я. «Ми ніколи не переконаємо їх віддати нам тачку без талона.»
Він на хвилину замислився, потім взяв трубку і попросив з’єднати з гаражем. «Це Доктор Гонзо з вісімсот п’ятдесятого номера,» сказав він. «Здається, я загубив свій паркувальний талон на червоний трансформер, який залишив вам, але я хочу, щоб машина була вимита і готова до виїзду за тридцять хвилин. Можете вислати дублікат талону? Що?... О?... Добре, все гаразд.» Він повісив слухавку і потягнувся за люлькою для гашишу. «Жодних проблем,» мовив він. «Той чувак запам’ятав моє обличчя.» «Це добре,» відповів я. «Вони можуть накинути на нас велику сітку, коли ми з’явимось знизу.» Він потряс головою. «Як твій адвокат, я раджу тобі не перейматися цим.»
В новинах показували вторгнення в Лаос – серія жахливих картинок: вибухи і зруйновані будинки, люди розбігаються в страху, пентагонівські генерали безсоромно брешуть.
«Вимкни нахуй це лайно!» закричав мій адвокат. «Давай вже висуватись!»
Мудре рішення. За кілька хвилин після того, як ми забрали машину, мій адвокат впав у наркотичну кому і пролетів на червоне світло по головній вулиці, тож мені довелося взяти ситуацію під контроль. Я перетягнув його на пасажирське місце і сам сів за кермо… я почувався добре, просто чудово. У навколишніх машинах я бачив людей, вони всі розмовляли і мені хотілося почути, що вони кажуть. Хотілось почути абсолютно всіх. Але мій надчутливий мікрофон був у багажнику і я вирішив не шукати його. Лас-Вегас – це не те місто, де ти можеш їхати по головній вулиці й цілитись в людей якоюсь незрозумілою штукою.
Я увімкнув радіо. Потім магнітофон. Подивився на захід сонця над головою. Опустив вікно, щоб відчути смак прохолодного пустельного вітру. О так. Те, що лікар прописав. Все під повним контролем. Двоє хлопців женуть на вогненно-червоному кабріолеті суботнього вечора по головній вулиці Лас-Вегасу… п’яні, обкурені, закинуті хлопці… Хороші Люди.
Боже милостивий! Що це за огидна музика?
«Бойовий гімн лейтенанта Коллі»
“… as we go marching on…
When I reach my final campground, in that land
beyond the sun,
and the Great Commander asks me… ”
(What did he ask you, Rusty?)
“Did you fight or did you run?”
(and what did you tell him, Rusty?)
“… We responded to their rifle fire with everything we had… ”[3]
Ні! я не можу це слухати! Це все через наркотики. Я поглянув на свого адвоката, але він нерухомо дивився прямо в небо і я бачив, що він зараз десь далеко, десь в таборі за сонцем, як співалось у пісні. Як добре, що він не чує цієї музики, подумав я. Вона довела б його до сказу.
Нарешті пісня закінчилась. Але мій настрій був зіпсований… підступний кактусовий сік почав брати гору, повертаючи мене до людського стану, як раптом ми під’їхали до вказівника Збройного Клубу «Мінт». «Одна миля,» проголошував знак. Але навіть за милю я чув тріскотіння двотактових мотодвигунів… але, діставшись ближче, я почув ще один звук.
Дробовики! Ні з чим не сплутаю цей звук.
Я зупинив машину. Що за херня там відбувається?
Я підняв обидва вікна і тихо покотився по гравієвій дорозі… аж раптом уздрів близько дюжини народу, які цілились з дробовиків у повітря і стріляли з рівними інтервалами.
Вони стояли на бетонній плиті в пустирі на окраїні Вегаса… вони скупчились зі своїми дробовиками приблизно за п’ятдесят ярдів одне від одного у затінку дерев і в оточенні поліцейських машин, трейлерів та мотоциклів.
Точно! Збройний Клуб «Мінт»! Ці дауни не дозволять, щоб хтось чи щось завадив їхнім тренуванням. Там було близько сотні мотоциклістів, механіків та спортивних журналістів, котрі тинялися туди-сюди, записувались на завтрашні перегони, ліниво потягували пиво і розглядали техніку – і посеред усього цього, не звертаючи уваги ні на що, окрім тарілочок, котрі випускались з інтервалом кожні п’ять (чи скількись там) секунд, люди з рушницями продовжували стріляти.
А чому б і ні? Подумав я. Постріли слугували чимось, на кшталт ритм-секції, додаючи басів до високочастотного дзижчання моторів. Я припаркував машину і поплівся у натовп,
залишивши адвоката свого адвоката, що досі був у комі.
Я купив пиво і дивився за реєстрацією мотоциклів. Багато Хускуаварн, тюнінгованих шведських фаєрболів… також Ямахи, Кавасакі, кілька 500 Тріумфів, Макосів, CZ, Пурсанг… всі дуже швидкі, надлегкі гоночні мотоцикли. В цій лізі нема жодного Хога, чи хоча б Спротстера… все-одно, якби наша Велика Червона Акула взяла участь в перегонах для баггі.
Може так і зробити, подумав я. Записати адвоката як водія, а потім відіслати його на лінію старту, накачаним ефіром і кислотою. Цікаво, як вони з ним справляться? Ні в кого не вистачить сміливості вийти на один трек з ненормальним. Він перекинеться на першому ж повороті і виведе з ладу чотири чи п’ять баггі – прямо тобі камікадзе.
«Який стартовий внесок?» запитав я в адмінітратора.
«Дві п’ятдесят,» відповів він.
«А якщо я скажу, що в мене є Vincent Black Shadow?» Він глянув на мене, не кажучи ні слова, зовсім не дружньо. Я помітив револьвер у нього на поясі. «Забудьте,» сказав я. «Все-одно мій водій захворів.»
Його очі звузились. «Твій водій не єдиний хворий тут, друже.»
«У нього кістка застрягла в горлі,» відповів я.
«Що?»
Чувак уже починав сердитись, але раптово перемкнув свою увагу. Він дивився на дещо інше.
Мій адвокат, вже без своїх датських сонцезахисних окуляр, без своєї кольорової сорочки… божевільний вигляд, оголений торс і важке дихання.
«Якісь проблеми?» захрипів він. «Цей чувак мій клієнт. Готовий піти під суд?» Я схопив його за плече і м’яко потрусив.
«Не вийде,» сказав я. «Це Black Shadow, вони не допускають їх до перегонів.»
«Зачекай-но!» крикнув він. «Що значить, вони не допускають? Ти уклав угоду з цими свинями?»
«Звісно ж ні,» відповів я, штовхаючи його до виходу. «Але вони всі озброєні. Ми тут єдині без пушок. Ти що, не чуєш цих пострілів навкруги?»
Він спинився, послухав хвилинку, потім раптово зірвався і побіг до машини. «Ви хуєсоси!» кричав він через плече. «Ми ще повернемось!»
До того часу як ми вивели Акулу на дорогу, він уже міг говорити.
«Господи боже! Як ми могли вмішатися в те кляте кодло шизофреніків? Давай звалимо нахуй з цього міста. Ті гівнюки намагалися вбити нас!»
Клубні сендвічі - сендвічі трикутної форми, особливо поширені в США
«… ми все крокуємо вперед…Коли дістався я свого табору за соцем,Командир спитав мене…»(І що ж він спитав у тебе, Расті?)«… Ти мужньо бився, чи втікав?»(І що ж ти відповів йому, Расті?)«…Ми відповідали їхнім рушницям усім, що в нас було…»