Субота, північ… Спогади тієї ночі дуже розмиті. Все, на що я можу спиратись, це повні кишені візитівок і серветок, вкритих записами. Ось один з них: «Знайти мужика з «Форда», попросити тачку для висвітлення подій… фото?.. Ласерда, подзвонити… чому не вертоліт?... Сісти на телефон, натиснути на гівнюків… вставити їм мізки.»
На іншій серветці написано: «Заглянути в ’Stopless and Topless’ на бульварі Парадиз… секс у Лос-Анджелесі; оргії в Лос-Анджелесі… Лас-Вегас – це товариство озброєних дрочунів/ головне тут – це азартні ігри/ секс на додачу/ дивна поїздка для транжир… хауз – шлюхи для переможців, а невдахи нехай дрочать.»
Давним-давно, коли я ще жив у Біг Сур, трохи далі від Лайонел Олей, у мене був друг, котрий полюбляв їздити до Ріно, щоб пограти в кості. Він тримав магазин спортивних товарів у Кармелі. Якось сталося так, що він їздив туди кожного вікенду три тижні підряд і виграв пристойну суму грошей. Після трьох поїздок він мав близько 15 000 баксів, тож вирішив пропустити четверту поїздку, а замість цього запросив друзів на обід у ресторан «Nepenthe». «Треба завжди виходити з гри переможцем,» пояснив він. «І, крім того, туди далеко їхати.»
В понеділок зранку він отримав дзвінок з Ріно – йому телефонував директор казино, яке він обіграв. «Нам не вистачало вас на цих вихідних,» сказав директор. «Круп’є сумували.»
«Не питання,» відповів мій друг.
Тож наступного уїкенду він полетів до Ріно в приватному літаку разом з другом і двома дівками – всі як «особливі гості» директора. Все, здавалось би, в порядку…
А у понеділок зранку то й же літак, але тепер вже у власності казино, привіз його назад у аеропорт Монтерею. Пілот позичив йому десять центів на дзвінок другу, щоб той забрав його у Кармел. На ньому висіло 30 000 баксів боргу, а вже за два місяці його яйця притис один з найкрутіших кредиторів світу.
Тож, він продав свій магазин, але цього було не достатньо. Вони обіцяли трохи почекати, стверджував він – але невдовзі йому делікатно натякнули, що краще б він узяв кредит і виплатив усю суму відразу.
Азартні ігри – крупний бізнес і на фоні Лас-Вегасу Ріно здається бакалійною крамницею біля супермаркету. Невдахи вважають Лас-Вегас найпідлішим місцем на планеті.
Ще рік тому на окраїні Лас-Вегасу висів великий біл-борд з написом:
НЕ ТОРГУЙТЕ МАРИХУАНОЮ!
В НЕВАДІ: ЗА ЗБЕРІГАННЯ – 20 РОКІВ,
ЗА ПРОДАЖ – ДОВІЧНЕ УВ’ЯЗНЕННЯ!
Тож я почувався трішки ніяково, їздячи цього суботнього вечора по місту у тачці, напакованій травою і обдовбаний кислотою. Ми кілька разів вилітали з реальності: одного разу я намагався загнати Велику Червону Акулу в пральню готелю «Лендмарк», але двері були занадто вузькими і люди всередині здавались небезпечно збудженими.
Ми під’їхали до «Дезерт Інн», щоб подивитись шоу Деббі Рейнолдс та Гаррі Джеймса. «Не знаю як ти,» сказав я своєму адвокату, «але в моїй професії важливо бути обізнаним у всьому.»
«В моїй також,» відповів він. «Але, як твій адвокат, раджу тобі поїхати в «Тропікану» і подивитись на Гая Лобардо. Він виступає в блакитному залі разом зі своїми “Royal Canadians”.»
«Чому?» запитав я.
«Що чому?»
«Чому я маю платити свої важко зароблені гроші, для того, щоб подивитись на живий труп?»
«Послухай,» сказав він. «Для чого ми тут? Щоб розважатись чи щоб працювати?»
«Звісно ж працювати,» відповів я. Тим часом ми намотували кола довкола парковки готелю «Дюни», як мені здавалось, але виявилось, що то був «Буревісник»… чи може це була «Гасієнда».
Мій адвокат ретельно переглядав буклет «The Vegas Visitor» в пошуках якихось заходів. «Як щодо п’ятицентових ігрових автоматів Ніка?» сказав він. «”Гарячі щілини”, звучить круто… Хот-доги за двадцять дев’ять центів…»
Раптом хтось почав на нас кричати. Ми потрапили в халепу. Двоє мудил у червоно-золотих шинелях нависли в нас над капотом: «Що за херню ви творите?» закричав один з них. «Тут не можна паркуватись!»
«А чому не можна?» запитав я. Це місце виглядало ідеальним для парковки, було дуже просторим. Я дуже довго шукав де б припаркуватись. Дуже довго. Я вже хотів-був полишити машину і викликати таксі… але нарешті, ми знайшли це місце.
Але воно виявилось тротуаром якраз навпроти входу в «дезерт Інн». До цього часу я об’їздив уже стільки обочин, що відразу й не помітив цієї. Проте зараз ми були в становищі, яке не могли пояснити… вхід, мудила кричать на нас, велике замішання… адвокат відразу ж вискочив із машини, махаючи п’ятидоларовою банкнотою.
«Ми хочемо припаркуватись тут! Я старий друг Деббі. Ми гралися з нею в одній пісочниці.»
Я подумав, що вони нам не повірять… але один із швейцарів узяв гроші, мовивши: «ОК, ОК. Я по все потурбуюсь, сер.» і видав нам талон на парковку.
«Срань господня!» сказав я, поки ми йшли через фойє.
«Вони нас мало не вздрючили. Це була блискавична супердумка.»
«А що ж ти ще хотів?» сказав він. «Я ж твій адвокат… і ти винен мені п‘ять баксів. Я хочу отримати їх зараз.»
Я потис плечима і дав йому гроші. Це яскраве, багате фойє «Дезерт Інн» було не підходящим місцем для того, щоб торгуватись хто кому скільки винен. Ця зала бачила Боба Хоупа. Френка Сінатру. Спіра Агню. Фойє пахло високоякісним вогнетривким пластиком і штучними пальмами, воно було висококласним пристанищем Великих Транжир.
Ми підійшли до шикарної зали повні впевненості, але нас не впустили всередину. Ми прийшли запізно, як пояснив нам чоловік у темно-червоному смокінгу; зал був повністю заповнений, не лишилося жодного вільного місця, ні за які гроші.
«Нахуй місця,» сказав мій адвокат. «Ми старі друзі Деббі. Ми їхали сюди аж із Лос-Анджелесу заради того, щоб побачити це шоу і ми будь-що потрапимо в середину, йобанаврот!»
Мужик щось почав-був розводитись про правила пожежної безпеки, але мій адвокат відмовлявся слухати його. Нарешті, після довгих переконань, він впустив нас безкоштовно, але з умовою, що ми стоятимемо тихо в кінці залу й не будемо курити.
Ми пообіцяли, але потрапивши в середину відразу втратили контроль над собою. Тиск був надзвичайно сильний. Деббі Рейнолдс в срібній афроперуці завивала на сцені під мелодію “Sergeant Pepper,” з золотої труби Гаррі Джеймса.
«Господи, нахуй, Боже!» сказав мій адвокат. «Ми потрапили в машину часу!»
Важкі руки схопили нас за плечі. Я якраз вчасно сховав люльку для гашишу. Громили протягнули нас через фойє і потримали ще деякий час перед входом, поки не подали нашу машину. «ОК, а тепер зникніть,» сказав чувак у темно-червоному смокінгу. «Валіть поки зуби цілі. Якщо у Деббі такі друзі як ви, то у неї більші неприємності, ніж я думав.»
«Це ми ще побачимо!» кричав мій адвокат поки ми від’їжджали. «Ти йобаний параноїдальний висерок!»
Я направив тачку в напрямку казино «Цирк» і припаркувався біля заднього входу. «Це те місце,» сказав я. «Де нас ніхто не буде зайобувати.»
«Де ефір?» спитав адвокат. «Цей сраний мескалін взагалі не рубає.»
Я дав йому ключ від багажника а сам запалив люльку з травою. Він повернувся з пляшечкою ефіру, відкрив її, потім налив трішки в хустинку, підніс до носа і глибоко вдихнув. Я намочив інший носовичок і затягнувся випарами. Запах був неймовірний. Згодом ми вже тяглися вгору по сходам в напрямку входу, по-дурному гигочучи і підтримуючи одне одного, неначе п’яниці.
В цьому головна перевага ефіру: завдяки йому починаєш поводитись наче сільський пияк з якогось ірландського роману… повна втрата базових рухових навичок: затуманений зір, втрата рівноваги, дерев’яний язик – розрив усіх зв’язків між тілом та мозком. Найцікавіше те, що мозок продовжує функціонувати більш-менш нормально… лишається лише спостерігати за своєю поведінкою, але неможливо її контролювати.
Наближаючись до турнікету на вході в «Цирк», знаєш, що потрібно заплатити два долари, інакше тебе не впустять всередину… але, підійшовши до місця, все стає з ніг на голову: ти не правильно оцінюєш відстань до турнікету і б’єшся об нього, падаєш назад і хапаєшся за якусь літню жінку, щоб не впасти, якийсь сердитий мудак штовхає тебе і ти думаєш: Що тут відбувається? Що взагалі відбувається? Потім ти чуєш своє варнякання: «Пси б трахнули Папу Римського, це не моя вина. Обережно!.. Чому гроші? Мене звуть Брінкс; Я народився… народився? Викиньте вівцю за борт… жінок та дітей до броньованої машини… наказ Капітана Зіпа.»
Чорт, цей клятий ефір – наркотик для тіла. Головний мозок неспроможний керувати спинним. Руки хаотично теліпаються, не в змозі дістати гроші з кишені… з рота виривається шипіння й невиразне гиготіння… постійна ідіотська посмішка на мармизі.
Ефір - ідеальний наркотик для Лас-Вегасу. В цьому місті люблять п’яних. Свіже м’ясце. Тож вони проштовхують нас через турнікет всередину.
«Цирк» - це те, чим би займався весь прогресивний світ суботніми ввечорами, якби нацисти виграли війну. Це Шостий Рейх. Перший поверх заставлений столами для різноманітних ігор, як і в будь-якому іншому казино… але над усим цим - чотири поверхи карнавального безумства в стилі польського ярмарку. Прямо над ігровими столами летючі брати Каразіто виконують свої повітряні трюки з чотирма росомахами і шістьма сестрами-німфетками з Сан-Дієго… ти сидиш собі на першому поверсі, граючи в блек-джек, ставки підіймаютья, аж раптом бачиш як над головою пролітає напівоголена чотирнадцятирічна дівчинка, яку переслідує росомаха, котру ні з то, ні з сього перехоплюють два поляки, розмальовані срібною фарбою… обоє хапають росомаху і починають стрімко падати вниз на столи, але їх затримує сітка; вони розділяються і летять під дах у різних напрямках і вже мають ось-ось знову впасти, як раптом їх підхоплюють в повітрі три кореянки і закидають на один з балконів.
Це божевілля повторюється знову і знову, але ніхто нічого не помічає. Азартні ігри на першому поверсі тривають двадцять чотири години на добу, цирк нагорі ніколи не спить. В той же час, на всіх балконах відвідувачі займаються всіма мислимим й не мислимим формами дивних ярмаркових розваг. Збий пиріжок з сосків мужеподібної баби, отримай іграшкового козла в подарунок. Стань напроти цієї дивовижної машини, друже мій і, всього лиш за 99 центів, твоє двохсотфутове зображення з’явиться на екрані в самому центрі Лас-Вегасу. Ще 99 центів за голосове повідомлення. «Кажи, що завгодно, друже. Вони всі тебе почують, не хвилюйся. Пам’ятай, двохсотфутовий ти в центрі міста.»
Господи Боже. Я вже бачив себе лежачим в готелі «Мінт», напівсонним і ліниво виглядаючим у вікно, як раптом в опівнічному небі виникає жахливий двохсотфутовий нацистський алкаш, який волає: «Вудсток Uber Alles!»
Краще закриємо штори на ніч. Така штука може змусити наркомана стрибати по кімнаті, мов кулька для пінг-понгу. Галюцинації досить неприємні. Але через деякий час вчишся справлятись навіть з такими речами, як бачити свою покійну бабусю, котра повзе по твоїй нозі з ножем у зубах. Більшість любителів ЛСД спокійно справляються з такими речами. Але ніхто не може справитись з тим, що будь-який фрік, в якого є 1,98$, може піти в «Цирк» і раптово з’явитись у небі в центрі Лас-Вегасу, наче Бог, несучи всіляку херню, яка тільки приходить в його хвору голову. Ні, це місто не для психоделічних наркотиків. Реальність сама по собі занадто звихнута.
Хороший мескалін діє повільно. Перша година проходить в очікуванні, потім перші тридцять хвилин наступної ти проклинаєш виродка, котрий киданув тебе, тому що нічого не відбувається аж раптом БАБАХ! Диявольски яскраві кольори, дивне сяйво і вібрації… важка штука для такого місця, як «Цирк».
«Не хочу говорити,» сказав мій адвокат коли ми сіли в бар-карусель на другому поверсі, «але це місце починає мене діставати. Здається, я наповнююсь Страхом.»
«Дурниці,» відповів я. «Ми приїхали сюди в пошуках Американської Мрії і зараз, коли ми в її епіцентрі, ти хочеш піти.» Я стиснув його біцепс. «Ти маєш зрозуміти,» сказав я, «що ми намацали головний нерв.»
«Я знаю,» відповів він. «Це він заряджає мене Страхом.»
Ефір уже давно вивітрився, кислота відпустила, зате мескалін рубав шалено. Ми сиділи за маленьким пластиковим столиком і кружляли довкола барної стійки.
«Поглянь туди,» сказав я. «Дві баби трахають полярного ведмедя.»
«Будь ласка,» попросив він. «Не кажи мені таких речей. Не зараз.» Він покликав офіціантку і замовив ще двох «Диких Індиків».
«Це вже остання моя випивка,» мовив він. «Скільки грошей ти мені можеш позичити?»
«Не багато,» сказав я. «А для чого тобі?»
«Мені треба їхати,» відповів він.
«Їхати?»
«Так. Виїхати з країни. Сьогодні.»
«Заспокойся,» сказав я. «Тебе попустить за кілька годин.»
«Ні,» сказав він. «Це серйозно.»
«Джордж Метескі[6] був серйозним,» сказав я. «І ти знаєш, що вони з ним зробили.»
«Не пизди!» закричав він. «Ще одна година в цьому місті і я вб’ю когось!»
Я бачив, що він був на піку. Сильне відчуття страху, яке переживаєш на вершині мескалінового приходу. «ОК,» сказав я. «Я позичу тобі трохи грошей. Давай вийдемо надвір і подивимось скільки у нас залишилось.»
«А ми зможемо це зробити?» спитав він.
«Ну… все залежить від того, скількох людей ми кокнемо, поки дійдемо до виходу. Ти хочеш вийти тихо?»
«Я хочу вийти швидко,» відповів він.
«Ок. Тоді давай оплатимо цей рахунок і повільно встанемо. Нас обох зараз плющить. Це буде довга прогулянка.» Я попросив рахунок у офіціантки. Вона підійшла з байдужим виглядом і мій адвокат піднявся.
«Вони платять тобі, щоб ти трахала того ведмедя?» запитав він у неї.
«Що?»
«Він просто жартує,» сказав я, стаючи між ними. «Добре, друже, а тепер давай
спустимось і трішки пограємо.» Я довів його до кінця бару, тобто до краю каруселі, але він відмовився зійти, поки вона не зупиниться.
«Вона не зупиниться,» мовив я. «Вона ніколи не зупиниться.» Я вийшов з каруселі й
повернувся до нього, але він не рухався… коли я протягнув руку, щоб витягти його, він відскочив від мене. «Не ворушись,» крикнув я.
«Не підходь!» його очі сліпо дивились вперед, в них читався німий жах. Він не поворухнув жодним м’язом, поки не зробив повне коло.
Я почекав коли він порівнявся зі мною, потім простягнув руку, щоб витягти його, але він відскочив назад і зробив ще одне коло. Це рознервувало мене. Я був на межі зриву. Бармен спостерігав за нами. «Карсон-Сіті,» крутилось у мене в голові, «20 років ув’язнення.»
Я зайшов на карусель і пішов у напрямку бару де сховався мій адвокат і коли настав підходящий момент, виштовхнув його звідти. Він вилетів у прохід несамовито волаючи, так як втративши рівновагу, покотився вниз, збиваючи з ніг людей… він котився, мов колода, як раптом зірвався на ноги, стиснув кулаки і почав люто роззиратися на всі боки, шукаючи кого б ударити.
Я підійшов до нього, тримаючи руки вгорі й намагаючись посміхатись.
«Ти впав,» сказав я йому. «Ходімо.»
Тепер уже на нас дивилися всі. Але той дурень не збирався зрушати з місця, а я знав, що буде, якщо я спробую знешкодити його. «ОК,» мовив я. «Ти залишайся тут, а я піду і здамся правосуддю. Я йду.» І пішов у напрямку сходів, повністю ігноруючи його.
Це примусило його рухатись.
«Ти це бачив?» запитав він у мене, коли порівнявся зі мною. «Якийсь гівнюк штовхнув мене у спину!»
«Мабуть то був бармен,» відповів я. «Він хотів покарати тебе за те, що ти нахамив офіціантці.»
«Боже милий! Давай забиратися звідси. Де тут ліфт?»
«Навіть не наближайся до ліфту,» сказав я. «Це якраз те, чого вони чекають від нас… вони хочуть замкнути нас у сталевому ящику і завезти в підвал.» Я глянув через плече, проте ніхто за нами не йшов.
«Не біжи,» спинив я його. «Їм потрібен привід, щоб застрелити нас.» Він кивнув, мовби розуміючи. Ми пройшли через великий коридор, розглядаючи картини, розмінники грошей і автомати з цукровою ватою, потім вийшли через скляні двері й пройшлись вздовж схилу, вкритого зеленою травою в напрямку парковки, де нас чекала Червона Акула.
«Ти поведи,» сказав він. «Мені здається, зі мною щось не те.»
Джордж Метескі, відомий також як Божевільний Підривник (Mad Bomber) – терорист, що тримав у страху весь Нью-Йорк протягом 16 років, закладаючи вибухівку в громадських місцях в 1940-1950-х рр.