Галина стояла в підворітті вже з годину, а Розалія не з являлася.
— Вилежується у ліжку на пуховій перині, а ти чекай… — лаялася Галина.
Уявляла, як справді ніжиться Розочка під невагомою ковдрою поруч з трюмо, заставленим флакончиками, й гнів клубком застрягав у горлі.
Колись Розалія запросила Галину до себе. Не пам’ятала вже, з якого саме приводу, але довелося побувати у Дорфманових апартаментах, і все там вразило Галину. По-перше, дві просторі кімнати на двох, ще й ванна й кухня, коли вони утрьох, та й ще з собаками тулилися в одній кімнаті. Крім того, у Розиній кімнаті біля тахти на тумбочці стояла величезна лампа з рожевим абажуром, і чорні ластівки літали по рожевому шовку. Оця лампа найбільше вразила Галину. Тепер вона уособлювала для неї достаток і навіть багатство, приблизно таку ж лампу Галина бачила в закордонному кінофільмі — лампа стояла біля двоспального ліжка, на якому вилежувалася буржуйка у білому прозорому пеньюарі.
«А може, Розка має і пеньюар…» — майнула думка, і від неї Галині стало зовсім погано: паршива єврейка, а батько спекулянт — сидить на хребті робітничого класу, висмоктують соки з трудящих. І це в той час, коли країна жертвує усім заради будівництва соціалізму та швидкої індустріалізації. Галина так і подумала: «заради будівництва соціалізму», і справедливий гнів заклекотів у ній, хоча сама й пальцем не ворухнула заради тої ж індустріалізації. Більше того, до фені їй і соціалізм, і індустріалізація, а згадувала нона невлаштованість і злигодні робітничого класу лише стосовно лампи з чорними ластівками й дзеркальним гардеробом, який стояв у Дорфмановому передпокої.
З Розиної розповіді Галина знала, що батько її завідує чи то базою, чи то майстернею. Зарплата там, звичайно, невисока, ну, вдвічі більша, ніж батькова, але спробуй навіть за тисячу карбованців у місяць так умеблювати квартиру…
Колись Галина зібралася було піти до робітничо-селянської міліції, розповісти все, що вона думає про Розалію, і вимагати, щоб влада встановила джерело прибутків Дорфмана. Якось розповіла про це батькові, проте Євген Прокопович відрадив: той Дорфман за п’ять хвилин доведе, що все придбане законно. Одержав спадок від бабки з Гомеля чи Мозиря, крім того, позичив у друзів — Галину пошиють у дурні, та й взагалі, що вона матиме, коли в Дорфмана виникнуть неприємності?
«Моральне полегшення», — хотіла пояснити Галина, бо завжди хочеться насолити ближньому, який хоч трохи випередив тебе. Але на тверезу голову вирішила: у цій ситуації краще спробувати хоч трохи урвати для себе. Розалії’ можна натякнути, що знає про батькові справи, Дорфман, певно, злякається, а в такому випадкові старого жмикрута й подоїти не гріх.
У глибині душі Галина відчувала безперспективність цієї ідеї. Такі, як Дорфман, дивляться в корінь, і навряд чи дрібний шантаж сполохає його — тому й відкладала зустріч з Розалією, та раптом сам батько попросив поновити давно втрачені зв’язки з подругою. Треба влізти до неї в душу, бо, кажуть, енкаведист, який мешкає в їхньому дворі, любиться з Розалією, і треба винюхати про нього все.
Галина одразу збагнула: її плани щодо старого Дорфмана нічого не варті порівняно з татусевими замірами. Однак доскіпуватися до суті не стала — батько все одно не скаже, — але спробувала хоч трохи заробити на цьому. Дивно, проте татусь на цей раз не відбувся туманними обіцянками, а сказав, що купить у магазині на Московській квітчасту сукню за двісті карбованців — саме ту, на яку Галюшик давно накинула оком.
Спочатку Галина здивувалася — звідки в татуся гроші, — та по роздумі вирішила не сушити собі голову. її діло теляче — вительбушити Розку, а це вона зробила б і лише для власного задоволення.
Повз підворітню пройшло двоє хлопців — високі, у картатих кепках, розкльошених штанях і сорочках з комірами апаш. Один з них зачепився оком за Галину, притримав другого.
— Дівчино, — запитав перше, що спало на думку, — де тут п’ятий номер у Еспланадному завулку?
Галюшик зміряла його поглядом з ніг до голови. Хлопець що треба, вродливий, засмаглі груди визирають з розстебнутого коміра. Іншого разу сама б зупинила його, приліпилася б так, що не відв’язався б, проте тепер зайнята: батько нагадував, що з Розалією зволікати не можна.
— Гуляй, — сказала незлобиво, — тут не подають…
Галина з жалем провела поглядом хлопців: такі на дорозі не валяються. І ще більше розлютилася на Розалію — початок одинадцятої, порядні жінки давно вже повернулися з базару та магазинів, клопочуться на кухні, а ця пані ще й носа з хати не висунула. Звичайно, можна, вигадавши якийсь привід, піднятися до Дорфманів, напроситися в гості, та Розка, мабуть, щось запідозрить. Ні, краще зустрітися наче випадково й не напрошуватися — ініціатива має йти від самої Розалії, тоді вдасться значно легше вивідати всі її секрети.
З сусіднього парадного вийшла жінка, Галина удала, що поправляє панчоху — жінка проминула її, ковзнула байдужим поглядом.
Де ж ця клята Розка?
Нарешті з’явилася і вона. Вийшла з господарською сумкою, не кошиком або «авоською», які нещодавно увійшли в моду, а з парусиновою сумкою, вишитою аплікацією — такі виготовляли приватники й продавали на товкучці, коштували дорого, й носити в них продукти було привілеєм дружин і дочок великих керівників або підпільних махінаторів.
Галина вдала, що випадково заскочила до під’їзду, щоб поправити панчоху, і тут помітила Розалію.
— Привіт, — помахала їй рукою, — куди?
— До гастроному.
— На Московську?
— Куди ж іще?
— І мені туди ж: мамуся загадала купити борошна. — Галина зміряла Розалію довгим поглядом. — А ти — як огірочок… І сукня класна.
— Ну, що ти… Буденна…
— Уявляю, які ж святкові!
Розалія скромно опустила очі. Зустріч з колишньою однокласницею була приємною. По-перше, скучила за товариством — Іван другий день не з являвся, вона даремно чекала на нього в порожній квартирі, нудьгувала й мало не плакала. По-друге, завжди хочеться трохи похизуватися перед подругою, показати свою вищість, похвалитися, а за нагоди й продемонструвати закордонну шовкову комбінацію з прозорим мереживом. За цю комбінацію Дорфман заплатив дорого, не сказав навіть скільки, тільки округлив очі. Батько розумний, татусеві не треба пояснювати, що Іван тепер бачить найінтимніші деталі її туалету, а така комбінація робить її скарби ще коштовнішими.
— Вчора ходила в кіно, — почала розмову Галина, коли вийшли на вулицю. — «Ми з Кронштадта». Класна стрічка.
— Війна, — покривилася Розалія. — Гармати стріляють і моряки в атаку ходять… Мені більш про кохання подобається.
— Мені також. Але наші фільми все про революцію та війну… Тільки «Юність Максима» дивитися можна, там і про любов є. — Галина згадала фільм з жінкою у пеньюарі. — Закордонні картини красивіші.
— Еге ж, — згодилася Розалія. — Але ж подивишся і засмутишся: дами у таких шикарних сукнях — на великий…
— З присипкою, — ствердила Галина. — А зачіски!..
— У нас перманент порядний зробити не можуть…
— Хочеш? — зазирнула Галина Розалії у вічі. — Я в перукарні працюю, є майстер — трохи більше заплатиш, але накрутить класно.
— Заплачу, — очі в Розалії загорілися, — ти мене з ним зведи.
— Зробимо…
Галина справді придбала в гастрономі кульок борошна й дочекалася Розалії. Та накупила стільки продуктів, що сумка відтягувала їй руку, й Галина запропонувала допомогу. Разом почимчикували додому.
Нараз Галина зупинилася, відібрала в Розалії сумку, взяла її за руку, нахилилася над долонею, почала розглядати пальці.
— Ти що? — не зрозуміла Розалія.
— Занедбала ти, дорогенька, свої пальчики.
Розалія не згодилася:
— На тому тижні була в манікюрниці.
— Де?
— У перукарні біля Різницької.
— Одразу видно.
— Чому?
— Халтурна робота.
— Не кажи.
— Халтура, точно. Я тобі зараз такий класний манікюр зроблю — захитаєшся.
— Вмієш? — не повірила Розалія. — Ти?..
— Авжеж, я нині у салоні на Хрещатику працюю. До мене такі дами бігають… Наркомші…
— У салоні? Біля пасажу?
Галина не стала уточнювати, що її допускають обслуговувати лише випадкових відвідувачок — вважала: затирають і що може дати фору найдосвідченішим манікюрницям. Зрештою, так воно й було, але всюди, куди не кинь оком, інтриги, й Галина цілком серйозно обміркувала: можливо, варто звинуватити у шкідництві завідуючу салоном, яка чомусь не дуже симпатизувала молодим спеціалістам…
— Я ж кажу: у нас найшикарніші київські клієнтки. Ти не хвилюйся, я тобі такі нігтики зроблю, що всі чоловіки збожеволіють.
— Комсомолки горлають: міщанство.
— Нехай собі горлають, їм горлати, а нам своє робити. Нам — аби чоловікам подобатися, чи не так?
Розалія уявила, як Іван бере її пальці з червоними нігтями, милується ними. Треба зробити так, щоб поцілував їй пучки. Серед комуністів це не прийнято, й комсомольці регочуть і вигукують непристойності, коли в закордонних фільмах дамам цілують руки, — проте вона доб’ється свого й примусить Сокирка поступитися більшовицькими забобонами.
Вони повернули на Хрестовий, який не так давно перейменували, певно, борючись із релігією, на Іподромний провулок, і Розалія нагадала:
— То зайдеш?
Галина торжествувала: Розка сама напрошується. Тепер, дурепочка, нікуди не дінешся.
— Забіжу додому, візьму інструмент. Лак маєш?
— Звідки?
— Накажи батькові, щоб дістав. Є польський, непоганий, проте паризький!.. Мрія!
— Накажу, дістане. Він може все дістати, аби в Києві було.
— Батько в тебе голова. Йому б наркомом…
— Не схоче.
— І не треба, — згодилася Галина. — Наркомів зараз садовлять і піф-паф…
— Жах…
— Нині головне: не висовуватися.
— Так, — згодилася Розалія, — жити скромно й непомітно. Як усі трудящі…
«Я б таких скромних і непомітних, — злостиво подумала Галина, — за вухо та туди, де сухо».
— Лак у мене є непоганий, — сказала з підтекстом. — Одна жінка дістала: темно-бордовий, майже чорний. Наймодніший.
— Я такого й не бачила.
— Побачиш.
— Я заплачу, не сумнівайся.
— Що ти… Ми ж подруги…
— І все ж…
— Якось розрахуємось, чекай, я скоро.
Галина справді мала гарний закордонний лак, який потягнула у майстрині, що ловила гав. Та ледь не заплакала, але Галина лише посміхалася: катюзі по заслузі, знатимеш, як дерти носа та упосліджувати молодих спеціалістів.
Розалія жадібно дивилася, як Галина розкриває сумочку із своїм причандаллям. Зазирала через плече й потягнулася до флакончика з лаком, та Галина не зовсім увічливо відвела її руку.
— Гаряча вода є? — запитала.
— Аякже, нагріла.
— Давай…
Розалія опустила пучки в теплу воду, Галина вмостилася за столом навпроти й нарешті відчула себе вищою за цю недолугу, але багату куріпочку. От і дочекалася вона свого зоряного часу. Виходить, не тільки в багатстві щастя. Та й справді: наркомші запобігають перед перукарками, ходять навшпиньки, щоб ті виявили їм належну увагу. Оце, визнала нарешті, перевага нашого рідного соціалістичного суспільства. Бо я тобі такий перманент можу влаштувати, що у дзеркало місяць боятимешся глянути, а можу й справді вродливою зробити — а чого жінка не вчинить заради вроди!
— Ти, Розо, щаслива… — зітхнула. — Усе в тебе є, он парфуми які… І в кімнаті гарно.
— Щаслива, — погодилася Розалія, — але не тому. Я заміж виходжу, Галюшо.
— І за кого ж? — Галина ледь не порізала Розі палець: везе ж людям — і врода, і багатство, а тепер і чоловік…
— Ти його знаєш.
Невже за енкаведиста з їхнього двору? То ж він у Розки в коханцях бігав, хіба не набридла йому? Хлопець справний, молодий, а днями з’явився аж з чотирма шпалами — велике цабе, й машина тепер за ним щоранку приїжджає.
Галина прикинулася, що знати нічого не знає й не відає.
— Я з багатьма знайома…
— З вашого двору — Іван Сокирко.
— Хлопець видний. — Розмова почала входити в потрібне русло, і Галина підкинула жару: — Днями я про нього в газеті читала.
— Сподобалося?
— Дуже. Не знала: сусід, то й сусід, ну, в держбезпеці працює, а виявляється — герой.
— Іван дуже розумний і порядний.
Нараз Розалія згадала, з чого в них почалося з Сокирком і як вона прибігла тоді до Івана — зломлена й нещасна. Однак Іван потім пояснив: не мав іншого виходу — давно був закоханий, а вона навряд чи звернула б на нього увагу. Пробачався, на коліна ставав, і вона повірила. Й покохала — Сокирко справді сильний, розумний і чесний.
Галина побачила, як засяяла Розалія: справді закохана.
— Ти бережи його, — порадила, — гав не лови, на такого хлопця багато хто оком накидає. Загавишся — поцуплять з-під носа.
— Іванові нове звання дали, — з гордістю повідомила Розалія. — Тепер він капітан держбезпеки.
— Бачила, «емка» за ним приїздить.
— А з простих сільських комсомольців, з куркулями воював, його мало не вбили.
— Читала.
— Його начальство любить — сам заступник наркома Онищенко. На чай запрошує.
— Невже?
— Не віриш?
— Чому ж? Завжди приємно, коли начальству подобаєшся, бо від начальства все залежить.
— Іван не такий, він не проситиме.
— Гордий?
— І принциповий.
«Це погано, — подумала Галина, — принциповий татові навряд чи згодиться…»
— У газеті про це гарно написано, — підтакнула. — Чекіст на передньому краї.
— А знаєш, хто написав?
— Читала: якийсь Семен Антоненко.
— Ніякий він не Антоненко, а син заступника наркома. Іванового начальника. Антон Онищенко.
— Звідки взяла?
— Іван Антона з його дівчиною до ресторану запросив. Ми в «Динамо» вечеряли. Шикарний ресторан, не була?
Галина встигла побувати мало не в усіх київських ресторанах, та про всяк випадок збрехала:
— Куди мені…
— Ми там коньяк пили й шампанське. Антон все Івана розпитував: і про комсомольські подвиги, і про нинішні.
Галина уявила, як сидять за окремим столиком: веселі, збуджені шампанським, гарно одягнуті — компанія, яка їй і ільки сниться. її водять у ресторани підстаркуваті клієнти, мало не одразу напиваються, лізуть руками під спідницю, варнякають, а вона повинна все витримувати — бо платять… Зробилося образливо — хіба вона не така ж, як Розалія? Може, й краща! Правильно каже батько: євреї захопили все, рука руку миє, от Розка — дочка злодюжки, а як вареник у маслі катається, такого чоловіка відхопила. Але ж недовго вам лишилося розкошувати: прийдуть німці, наплачетесь… Батько щодня Берлін слухає, німці там своїх євреїв у табори зігнали, й тут за колючим дротом посидите. Це тільки в Кремлі кажуть: битимемо ворога на його території. А фюрер запевняє: більшовики доживають останні роки, ніхто не зможе протистояти військам рейху!..
Руки в Галини затремтіли, та примусила себе посміхнутися. Взяла пензлик, почала мазати нігті лаком.
— Подобається?
— Чудо! Ти, Галюшо, чарівниця. — Розалія затнулась на мить і додала: — Хочеш, я тобі клієнток порекомендую?
— Як можна? Дізнаються в салоні, будуть неприємності.
— Не хвилюйся — могила. І платитимуть не так, як в салоні.
«Чудова пропозиція, — подумала Галина. — Під три чорти, все, що було, ресторанні зальоти, брудні ліжка: якщо Розалія знайде півдесятка багатих єврейок, усі проблеми відпадуть. Ті, у свою чергу, також порекомендують її знайомим — головне, не зарватися: два — три десятки постійних клієнток — цього вистачить з головою. Та й ще більш-менш пристойний заробіток у салоні… Можна буде подумати й про власну квартиру — нехай татусь з мамунею відпочинуть від неї. їх, правда, шкода, колись життя колисало, потім кинуло на дно — сидять біля розбитого корита…»
Розалія розчепірила довгі, випещені пальці з темно-червоними нігтями, радісно засміялася.
— Такого в мене ще не було… — визнала. Галина подумала трохи й сказала:
— Тільки для тебе, Розочко… Зробимо педикюр…
— Що-що?
— Не знаєш, що таке педикюр? Те ж саме, — вказала на пучки, — але на ногах.
— Як це? Ну, що ти!..
Галина ще раз з задоволенням усвідомила свою вищість:
— Темна ти ще, Розочко. Справжні дами на Заході без педикюру не обходяться.
— Але ж соромно. Я ще ні в кого не бачила…
— Ти що, босоніж по вулиці швендятимеш? А тут, вдома, роззуєшся, Іван побачить — помре.
— Може й померти, — цілком серйозно згодилася Розалія. — Він ще неотесаний.
— Ось ти його й виховуватимеш.
— Справді?
— У жінки все має бути красиве.
— Але ж не прийнято…
— Комусь треба починати. Однак не хвилюйся, не ти перша, жінки в нас уже пробують… А в Москві модниці суцільно педикюрені… — відчайдушно збрехала Галина.
Посилання на московських модниць остаточно переконало Розалію.
— Давай… — згодилась.
Потім вона лежала на тахті, задерши ноги, й щасливо сміялася.
Похилитала справді стрункими ніжками, поворушила пальцями з червоними нігтями, вигукнула:
— А я ще чомусь сумнівалася! Яка неймовірна краса! Хіба можна ховати таку красу?
— Ось і погуляй босоніж Хрещатиком, — порадила Галина.
— Шкода, — зітхнула Розалія, — Хрещатиком не можна… А от на пляжі… Завтра ж їду на Труханів острів.