Якби хто запитав: з якого дива ти купила квиток на потяг «Санкт-Петербург - Львiв»? Годину ж тому нiкуди не збиралась! - один з варiантiв вiдповiдi мiг би звучати так: тому що у сумцi спiвала мобiлка, а я не змогла її знайти.
Голос улюбленого Джо Коккера у цю хвилину дратував, виводив iз себе - нiяк не могла розшукати джерело цього спiву у нутрощах мiсткої торбинки! Хiба можна знайти щось у тому безладi, серед записникiв, квитанцiй, ключiв (а ось i ключ вiд гаража!… не забула його на роботi, виявляється), паперових носовичкiв, помад, грошей, авторучок, пластикових карток, парфумiв (як тут опинилися одразу два флакончики?), вiзитiвок, тушi для очей, флешок, розiрваної пачки жуйок (розсипала, мантелепа!), нерозкритої упаковки колготок… Хай йому грець, отому необхiдному мотлоху!
Вже й без того була накручена до нестями: гаратнула зранку добру половину невiдкладних справ з довжелезного списку. Задоволено помiчаючи «галочками» - зроблено! Хоча довелося переробити ще й купу зайвого, того, що забирає сили та поглинає час, залишаючи по собi не спокiйне задоволення, а дратiвливе виснаження.
I от я вела авто, однiєю рукою копирсаючись у своїй просторiй, з кiлькома внутрiшнiми кишенями «бiркiн», а мобiлка усе не вгамовувалася. Так поспiшала, сiдаючи в авто, що поставила сумку на пасажирське сидiння, забувши вийняти мобiлку та встромити у пiдставку для телефону. I тепер, втрачаючи витримку, була готова якнайдалi жбурнути свою сумку - дорогу забавку для енергiйних бiзнес-ледi (ненав'язливе уточнення для моїх понтових замовниць, якi однаково не розбирались як слiд у дорогих аксесуарах). Насправдi ж - доступну й зручну торбу, куплену за триста зелених через Iнтернет-аукцiон.
Тiльки-но мобiлка замовкла, я її знайшла. А тодi виявилося, судячи з номера телефону, що дзвонило одне цiлеспрямоване дiставало, для якого я була потрiбною людиною, а вiн менi - п'ятим колесом до воза. I той впертюх мене таки дiстане - не мине й кiлькох хвилин - своїм черговим дзвiнком. А я i без його втручань вже нiчого не встигала. Попередженi щодо катастрофiчного спiзнення, мене ще чекали на бiзнес-ланчi. Але можна було вже викреслювати цей пункт як наразi невиконаний, i вирiшити питання згодом, по телефону. Натомiсть ще iснував шанс вчасно приїхати на наступну, справдi важливу зустрiч. Однак вже встрягла у дорожню пробку, з вiдчаєм розумiючи, що це надовго. Знову повний цейтнот. I знову не маю часу навiть на те, аби зробити найнеобхiднiше.
А що для мене найнеобхiднiше?
Зараз? Навести лад у торбинцi. Зайве викинути, потрiбне залишити - щоб на душi стало легше. Бо далi так жити не можна.
Оп-па, зрушили з мiсця. Давайте, хлопцi й дiвчата, давайте! Хутчiш, хутчiш! Погнали. Бiжи, Лоло, бiжи! А може, загнаних коней пристрiлюють, чи не так? Пофiгiст-кiномеханiк не помiтив, як запустив кiноплiвку в пришвидшеному режимi, а сам пiшов пити каву. Або щось мiцнiше. Я ж спостерiгаю за прискореним миготiнням кадрiв i вже нiчого не розумiю, але й погляду вiдвести не можу.
Ця хвилина пошукiв мобiлки вирiшила усе. Iнстинкт самозбереження пiдказав менi: «Стоп! Досить ганяти. Це не життя - це якiсь перегони на виживання. Ти не витримаєш. Стоп».
I я розвернула машину в напрямку залiзничних кас.
От чому купила квиток на потяг «Санкт-Петербург - Львiв».
Або ще такий варiант вiдповiдi - теж чесний i вiдвертий: через Олега. Свята правда, через нього. Не можу бiльше залишатися поруч. Опинилась на роздорiжжi: направо пiдеш - коня втратиш, налiво пiдеш - сама згинеш. Куди менi? Хочу додому, у Львiв.
- …Я їду, - сказала, дiставшись до нього ввечерi.
«До нього», бо у нас «гостьовий» шлюб. Ми не живемо пiд одним дахом - ми зустрiчаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спiльна кiмната в помешканнi його батькiв. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловiковi купити власну квартиру. Вiн iдеї не пiдтримав, може тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотiв йти вiд мами. Я переїхала - вiн залишився. Тепер зустрiчаємось у мене, переважно по суботах-недiлях.
Кiлька знайомих теж так облаштували своє життя. Дружина одного з моїх замовникiв живе з дiтьми-дошкiльнятами в замiському будинку. Чоловiк, щоб не витрачати час та бензин на далеку дорогу, повертається щовечора в однокiмнатну холостяцьку квартиру в центрi мiста. Наприкiнцi робочого тижня приїжджає до сiм'ї як дорогий гiсть, з подарунками та повними торбами смаколикiв. Каже, йому так зручно. Не знаю, чи його дружина такої ж думки.
Менi теж зручно. Майже не готую, i у мене завжди чисто. Чоловiк доглянутий - мама дбає про його випрасуванi сорочки, зiбранi по парах шкарпетки, капцi на порозi, свiжу пресу у газетницi в туалетi.
- …Я їду, - сказала йому. Вiн навiть не ворухнувся.
Сидiв, втопившись у м'якому глибокому фотелi з пультом у руцi, з порожньою склянкою бiля нiг, не вiдводячи каламутного погляду вiд телеекрана. Спав з розплющеними очима, чи що?…
Показували виступ вiдомого гумориста: бездарний клоун сипав банальностями й робив багатозначнi паузи - глядачi у залi вмирали вiд смiху.
- Цiкаво?
Нульова реакцiя.
- Був у майстернi?
Склянi порожнi очi та глуха мовчанка. Вiн не вдає, справдi не чує. Так само не чує i не бачить того, що вiдбувається на екранi телевiзора.
Чого до хлопа вчепилась? Навiть якщо й був, навiть якщо й брався за пензлi та фарби - що з того? Довше години не працював. Робота над черговим шедевром у мого чоловiка просувається як мокре горить.
- …Кутасов приводив одного папiка, - озвався Олег, ледве повертаючи язиком, - все ж таки чує! - i той сказав…
Глянув на мене, спробував сконцентрувати погляд на моєму обличчi.
- …що готовий заплатити за мою картину… 500 доларiв!
В його голосi бринiла неприхована гордiсть за себе.
- А я йому сказав: на цю роботу черга стоїть!
Олег голосно гикнув й додав:
- Десять покупцiв! Ви - одинадцятий.
- Доведеться бiдолазi довгенько чекати…
Олег кинув у мiй бiк недобрий погляд, потягнувся за пляшкою на пiдлозi.
- Добав нуль до своєї цiни, - не втрималась я, - i у тебе на цю картину залишиться один покупець. Усе в життi коштує рiвно стiльки, скiльки люди готовi за це заплатити. А ще краще - не пий, тодi й працюватимеш швидше…
- Супер-пупер-майстер з продажiв! Ги-ги-ги… Рiвних тут тобi немає! - корок вискочив з Олегових рук на пiдлогу, останнє моє зауваження вiн пропустив повз вуха. - Ти а-ас в цiй справi у на-ас…
I цi слова, i вираз його обличчя, i те, що я чомусь вперто намагалася викликати чоловiка на розмову (хотiла ще раз переконатися, що прийняла правильне рiшення?) - усе зараз було жалюгiдним.
Вiн наповнив склянку, хлюпнувши вином на бiлий вовняний килим. На обличчi читалася вiдраза.
Очi в Олега червонi й випуклi, нiби в окуня. Вiн у такi хвилини робився копiєю своєї мами, яка час вiд часу дивилася на мене таким самим риб'ячим поглядом.
Учора ввечерi у розпал вiдкриття нової експозицiї в моїй галереї вiн мав такий самий погляд. Численнi гостi спiлкувалися групками, тримаючи в руках тарiлки та келихи, коли раптом пролунало вимогливе… «Ану йди сюди!». Олег кликав офiцiанта, який обносив шампанське на iншiй половинi зали.
«Гей, я до кого звертаюся?!» Й без того вже червоне обличчя мого чоловiка вкрилось хмiльними плямами. Гостi не могли збагнути, чого це вiн розлютився. Натомiсть я знала: зараз йому здавалося, що його хочуть принизити привселюдно вiдсутнiстю уваги. I хто?! Обслуговуючий персонал! А вiн цього терпiти не збирався. На нього почали озиратися. Хлопчик-офiцiант теж повернув голову до епiцентру скандалу. I зрозумiв, що те викличне «Позакладало, чи що?!» стосувалося саме його, а не когось iншого. Обличчя юнака спалахнуло, мов у пiдлiтка.
Однi старанно вдавали, що не звертають уваги на шум, iншi повитягували шиї, намагаючись не пропустити жодної деталi iнциденту. Тримаючи на обличчi гiдну, як менi здавалося, усмiшку, й припускаючи, що збоку вона виглядає досить безпорадно, я просувалась до Олега. З iншого боку в тому ж напрямку поквапом наближався заскочений хлопчик-офiцiант.
Я готова була крiзь землю провалитися.
…Як довго живе любов без поваги?
Практика свiдчить: iнодi довго. Навiть усе життя. Який процент любовi мiстить прив'язанiсть до людини, яка занадто часто дає пiдстави себе зневажати? Якщо б кохання включало у себе повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаєморозумiння!» Саме так - окремо й через кому.
…Колись давно, хильнувши зайвого, Олег ставав подiбним на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, Олег лагiдно прощався з усiма та йшов спати. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не одразу й зрозумiла що сталося, чому вiн такий кумедний. Второпавши - розреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiєшся, дурненька?…» Її чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто запивав, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих та дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного п'яного чолов'ягу як бик на червону шмату. Такий у неї виробився умовний рефлекс.
Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега надто швидко почала накочуватись свинцева хвиля роздратування та пiдозр. Вiн прискорено долав стадiю розслабленої лагiдностi й без причини робився агресивним, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. I чим важливiша подiя при цьому вiдбувалася, чим поважнiшi люди збиралися за столом, тим бiльше вiн намагався опинитися в центрi уваги й тим очевиднiшi глупоти виговорював. Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам'ятав.
Або вдавав, що не пам'ятає.
…Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi - її голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:
- Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаєш. А Олег?… Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп'єш, здоровим повiтрям подихаєш, на гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз опеньки?!. Нема як додому донести - доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?…
Побачиш, для чого. Приїжджай!
I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.
Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий - жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна i все частiше хотiлося безпричинно плакати.
…Поїзд виявився тим самим, «ковбойським» - розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi - пiдкоряти Пiтер.
I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер - романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з верхньої полицi звiшувалася рука, роблячи у повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч вже тягнулася рука знизу.
У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…»
Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою у руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою книгу, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.
…Дрiбним дощиком, блiками мокрого асфальту та запахом мiської вогкостi та опалого листя - фiрмовий прийом! - зустрiв мене Львiв. Взяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiв'янка, прошу пана». Рiдне мiсто постало через автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.
Мама з татом метушилися бiля мене, заважаючи одне одному, не знали куди посадити, чим нагодувати, i весь час переймалися милими серцю дрiбницями. На столi стояв той самий фаянсовий пiвник-сiльничка - кобальтовий, з позолоченим розписом по бiлому, з червоним дзьобом та гребенем, i корком пiд хвостом. Стiну пiдпирав радiоприймач-колгоспник. Думала, таких вже нiде немає, натомiсть тато не збирався його мiняти на жоден iнший.
Поки я розповiдала про свої успiхи, мама смажила рум'янi деруни, а тато розтирав у полумиску базарний сир зi сметаною, аби було у що мачати картоплянi пляцки. Посiдали за стiл, накритий цератою у соняхи, i, слухняно погоджуючись на добавки, я забула про те, що картоплi не їм.
У моїй кiмнатi майже нiчого не змiнилося, навiть немодна тепер кiмнатна рослина «бабинi плiтки» звивалась по нитцi, закрiпленiй цвяшком на стiнi.
Наступного дня прогулялася брукiвкою в центрi мiста, пригадуючи, якi крамнички та кав'ярнi були колись на мiсцi нових. Побачила назву «Пiнгвiн» бiля Опери, не втрималася, зайшла всередину. Такого не буває! Той самий iнтер'єр кафе, те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки, i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаєм». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер вже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» - у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiв'ян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд було зберiгати, пiдкреслювати й подавати як раритет.
На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши об'єктиви вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на бабусь у вiкнах з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися є на що.
Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулює, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.
Коли минулого разу приїжджала додому, в компанiї львiвських художникiв ми вивели формулу взаємозв'язку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоров'ям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приїзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якої можливостi приїжджав додому, працював тут i знову повертався у Штати.
Заслухалися тодi одного мiського вар'ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий - i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас - дивний, незграбний, бурмочучи на ходу:
…У ваннi короп золотистий
плюскоче, наче з пiни панна…
Дочитав увесь вiрш до кiнця, i усмiхнувшись, без паузи видав - про «молодiсть тверду i кучеряву…», «мов птах, спiває телефонна трубка…», «лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом»…
Дiрку пiд пахвою у пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з'їхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров'я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.
«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв - найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, - навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. - У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен з нас- фрик, бо дiапазон нормальностi у нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.
…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв'язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала у посередницькiй фiрмi. В школi, наскiльки пам'ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть - «кiнь з яйцями».
Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi дольки апельсина апетитно сусiдили з рум'яною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, - страва невизначеного та неприємного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi, i врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньої ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.
Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.
Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, - довiрливо розкрила вона карти. - Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам'ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?
Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне - запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.
Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту i у неї вихопилося: «Це що? Сто дев'яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк - вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та голосним.
- Це свiжовитиснений сiк, - упiвголоса пояснила я. - Хочеш апельсиновий?
- Хiба я з глузду з'їхала? - не заспокоювалася мама. - За такi грошi можна вдома цiлий тиждень їсти!
Обiд пройшов в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися - вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М'ясо було недостатньо просмаженим, салат недосоленим, вино кислим.
- Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, - бiдкався тато. - Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки з перцем до нього - ото було б свято! - мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…
- Який «Лiхтарик»? - охолоджувала його запал мама. - Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?
- Хiба з пивом, - погодився тато.
…Наступного дня менi довелося давати iнтерв'ю.
- Доцю, тобi з газети телефонують, - урочисто повiдомила
мама зранку, витягнувши слухавку перед собою. - Знають, що ти у Львовi!
Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися - не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.
Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-»бобки», робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав'ярнi поблизу мого будинку.
- У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, - увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. - Жахливi речi у розкiшних iнтер'єрах. Чому так? Для чого?
- Вас мої картини шокують? - перепитала я. - Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе - мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви усе забудете, закривши журнал, альбом, сайт, чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…
Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.
- Ой! Плiвка не крутиться! - пробурмотiла вона. - Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.
Вона намацала щось на сподi свого вельветового заплечника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись з розташуванням плюсiв та мiнусiв, i вiд того ще бiльше нiяковiючи.
Я мовчки всипала у горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком - вона перевела подих i натиснула на клавiшi запису.
- Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, - почала я спочатку. - А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю… Вагiтнiсть, пологи, аборти - це речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, є шоковою терапiєю…
Зробила ковток - кава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофон - переконалася, що плiвка крутиться.
- Ми не уявляємо свого життя без iнтернету та мобiльного зв'язку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, - я теж чомусь подивилася на диктофон.
- Ви - чи ми? Вибачте, Росiя чи Україна?
- I ви, i ми. Звiдси - певнi сюжети, певнi контрасти…
- От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло у кабiнетi лiкаря, але є у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння… Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi…
Або iнша робота - ембрiони в банках, на дубовому антикварному столi - вiдкритi медичнi атласи, старi книги з гiнекологiї…
Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.
Вона хотiла справити на мене враження своєю обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.
- Кажуть, що ваша творчiсть насправдi - це колективна робота, - зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. - Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?
Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.
- Правда, - погодилась я. - Саме така органiзацiя роботи дає найбiльший ефект. Iдеї - мої, загальне керiвництво - моє, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.
- Але робота виходить пiд вашим iменем…
- Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдо - це спiльний бренд, торгова марка. За нею - кiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю - тримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.
Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.
- А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнує вас чоловiк до успiху?
Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтерв'ю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з її сестрою ми цих тем не торкалися.
- Важко уживаються, - усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньої струни. - У чоловiка депресiї, в хатi скандали…
Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.
- А як ви… - почала було журналiстка нове запитання.
- Вибачте, - зупинила її, - сьогоднi їду в гори, менi вже час збиратися…
- Я вас сфотографую, - миттєво вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити.
- Ще раз! - реакцiя у неї була блискавична.
Моєю вiдповiддю була щира усмiшка в об'єктив. Молодець, дiвча. Кує залiзо доки гаряче, далеко пiде.
По обiдi виїхала у село до Марiйки - на батьковiй «Таврiї». В бардачку лежала довiренiсть на водiння «Жабки» - так ми з татом називали її через зелений колiр. Не раз пропонувала батькам помiняти авто, подарувати комфортну недорогу iномарку, але вони любили непрезентабельну «Жабку». I вона з усiх своїх сил намагалася виправдати їхню прив'язанiсть.
Поставила у переносний СD-плеєр компакт з аудiокнигою - люблю слухати у дорозi книжки. Учора в супермаркетi згадала, що їхатиму за маршрутом героя Ярослава Гашека, у зворотному напрямку - вiд Львова до Нижанкович на кордонi, та й купила комплект з чотирьох дискiв - «Пригоди бравого вояка Швейка». Ще й улюблена «Алiса у країнi чудес» Льюїса Керрола потрапила на очi, час звучання - двi години, тобто стiльки ж, скiльки перебуватиму в дорозi. Але тепер бажання слухати зникло. Нагодувала «Жабку» бензином на заправцi та й їхала у тишi, зосередившись на дорозi та своїх думках.
…Слова мали б наближати людей до iстини, а вони нерiдко викликають зворотний ефект. Хочеш висловити думку, ретельно добираєш слова - а виходить брехня. У кожному моєму iнтерв'ю траплялася думка чи констатацiя факту, якi наступного ж дня, ба навiть того ж самого, життя викручувало навиворiт, заперечуючи «усе вищесказане».
Не втримувалася правда життя у лещатах застиглих формулювань.
Колись я впевнено озброїлась двома перевагами успiшного митця - епатажнiстю та iнтенсивнiстю роботи. З епатажнiстю проблем не виникало - iдеї фонтанували, реалiзацiя не барилася, натомiсть особистий трудоголiзм швидко довiв: рiч не стiльки в iнтенсивностi, скiльки у потребi оптимально органiзувати процес. Так виник авторський бренд, за яким стояла не лише я, а й мої талановитi помiчники.
Це була добре органiзована гра у чотири руки. Трьох правих i однiєї лiвої, бо один з нас був шульгою.
Таке ноу-хау - вiдлагоджена робота колективом на одне iм'я - виштовхнуло мене на гребiнь популярностi та фiнансового успiху. Усi задоволенi. Галерея процвiтає. Менi, як фронтмену, тобто фронтвумен арт-групи, доводиться давати iнтерв'ю, коментарi, брати участь у телешоу, свiтитися на екранi та у мас-медiа. Формулюю думки вголос. Але публiчно щось озвучивши, незабаром переконуюсь у протилежному. Заперечиш щось без тiнi сумнiву - чекай потрапляння у тенета власної категоричностi. Зафiксуєш певну ситуацiю словами - i не встигнеш замовкнути, а вона вже змiнилася. Навiть у особистiсних речах.
Достатньо було сказати в iнтерв'ю, що мiж мною та чоловiком - повне взаєморозумiння, як найближчим часом ми вже завзято сварилися. Зiзнавалася в нелюбовi до хатньої роботи, - i наступного ж дня зi мною ставався напад охайностi, мене пiдхоплювало бажання створити у хатi затишок, i я влаштовувала генеральне прибирання з пересуванням меблiв та винесенням кiлькох мiшкiв непотребу на смiтник.
Не сьогоднi в мої думки потрапила бацила сумнiву: чи усе роблю правильно? Дiвчинка-журналiстка запитала, i знову ворухнувся сумнiв стосовно певної штучностi у роботi методом артiлi. Було у ньому чимало переваг, але й недолiкiв не бракувало. Дивлячись на сiру стрiчку дороги, змушена собi зiзнатися: менi набрид цей передовий колгосп мого iменi…
Мчала на зухвалiй, як для «Жабки», швидкостi. Якщо колись купуватиму замiський будинок, вiн розташовуватиметься вiд мiста на значнiй вiдстанi - достатнiй, аби вiдчути смак втечi. Щоб довго миготiли за вiкном поля, лiси та пагорби, а стрiчка дороги розкручувалася й розкручувалася з-пiд колiс. Аби одна реальнiсть поступово перейшла в iншу, а я за той час отримала б можливiсть вистигнути вiд напруги, як та вимкнута перегрiта пiч. I насолодитись розкiшшю мовчання. Отож в аудiокнижках не було зараз потреби.
За Самбором призахiдне сонце заслiпило очi, заливаючи дорогу золотом. Їхала у нереальнiй золотiй дiйсностi. Сонце пересунулось у правий вiд дороги бiк, i блимало тепер азбукою морзе у ще густих кронах придорожнiх дерев. Об'їхала гору - i сонце знову опинилося злiва.
Вже майже дiсталася до Старої Солi, коли побачила при дорозi двох жiнок. Молода намагалася зупинити машину, пiдтримуючи вiльною рукою бабусю. Пiзно побачила - майже проскочила повз них, але пригальмувала, здала назад, вiдкривши дверцята.
- Прошу панi, чи не будете ласкавi пiдвезти до Старої Солi? - сказала молода, зазирнувши до салону. - Менi бабцю треба у лiкарню доправити.
- Сiдайте.
Бабуся на мене навiть не глянула. Мовчки вмостилася на задньому сидiннi, повернувши голову до вiкна. Погляд людини, заглибленої в себе. Здавалося, навiть не чула, про що ми дорогою розмовляли з дiвчиною.
- Зараз у Старiй Солi, з правого боку вiд траси, буде костел святого Михайла, а лiворуч - лiкарня… - попередила молода. Вона напружено витягнула шию, боячись пропустити зупинку i завдати менi клопоту.
- Де ж вона? - не зрозумiла я, коли ми майже порiвнялися з напiвзруйнованим костелом, вкритим риштуваннями.
Лiкарнi при дорозi не було.
- Лiкарня трохи нижче. А тут поворот. Дякую, ми дiйдемо…
- Я завезу. Тут повертати?
- Авжеж тут, - зрадiла дiвчина. - Он той особняк з похиленим шпилем на вежцi…
Вона ще не встигла договорити, а я вже бачила попереду дивний будинок.
В оточеннi сiльських хатин вiн виглядав чужинцем, - як порцеляновий супник на простому дощаному столi з дерев'яними ложками.
- А хто найбагатший? - раптом озвалася мовчазна бабуся.
Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?» - вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.
У люстерку можна було бачити вираз її обличчя - вона говорила сама з собою.
- Той, хто не має нескiнченних бажань, - голос її звучав дещо хриплувато. - А хто найбiднiший? - знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила: - Захланний.
У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.
- Ось тут, - показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодної уваги на бабусю, i потягнулася до своєї торбинки - за грошима. Я зупинила її, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».
Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерн - у пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-деко у європейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декор - лiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого подiбного не сподiвалася тут побачити.
Бабця спокiйно спостерiгала через вiкно автiвки за голубами на подвiр'ї лiкарнi. Вона не мала намiру покидати салон, сидiла, не роблячи жодних спроб вийти назовнi.
- Давайте, допоможу, - запропонувала я.
Хотiлося не лише довести дивну пасажирку до дверей лiкарнi, а й роздивитися зблизька пишну архiтектуру. Бабця слухняно вийшла з авто i вперше уважно подивилася на мене…
- Анно, - сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши своє iм'я. - Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!
Не знайшла, що їй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою у рукавичцi й пробурмотiла:
- Коли прапор в'ється, про голову не йдеться.
Вона не мала потреби у спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi її не цiкавили. Я нiколи не лiзла у кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула у бiк своєї супутницi:
- Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I ще одне… Не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.
Молодиця мовчки заклала руку старенької собi попiд лiкоть, i ми повели її вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.
Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев виглядав зараз немов картинка у книзi, - гарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi кам'яний напис з двох слiв, роз'єднаний вiкном: WILLA, - а через вiкно - ANNA.
Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей - жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньої блискучої красунi, доля якої виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище, у нiшi фронтону, добре видно скульптуру, мабуть, якогось святого, а по обидва боки вiд нiшi стояв рiк зведення будинку: цифри 19 - по один бiк, 11 - по iнший.
Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтру - i витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що було колись на грубих металевих штирях.
Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався в своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».
Повернулася за кермо i кiлька хвилин не повертала ключ запалювання.
…За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила куди - чи то сiло за довгий блакитний кряж, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно було - i вже немає.
Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцiльної гряди чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.
Як не дивно, пам'ятала це мiсце - ми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi усiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!» - та й поставали на поворотi, забувши про команду «Дiвчата - налiво, хлопцi направо». З'ясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант - «За пазухою».
Тему грудей розвинув Марiйчин дядько - вiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважаючи молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки…»
I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.
Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд них - найбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машини - така проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни у деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запам'ятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?
Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежного - усе проходить повз мене, однаково не встигаю. Чим далi - тим бiльше не встигаю.
У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принади - вона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Пам'ятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольова - i побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь… Пропустивши усi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!
Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.
Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала?… Е нi, у кожного дерева - свiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв… А такими, може, лиш я їх побачила.
…У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно об'їжджаючи ями на трасi. Дорога - для вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. «Смерть ходовiй частинi» - як i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, тримаючи марку, i дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.
Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка - ходити у сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку…
Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, закутавшись у вовняну картату хустку.
Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.
- Чого стоїш на холодi? - дорiкнула їй. - Ти ж сказала - крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!
- Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохи - i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася у прикордоннiй зонi.
Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:
- Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки - i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!
Марiя засмiялася.
- Заїжджай сюди, - показала рукою. - Сюди давай, за стодолу.
У сiнях дерев'яної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками у сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже у третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.
Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мама - панi Оля - залишилася такою ж, якою була у часи нашого студентства. Вже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо - через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я пам'ятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiл - притрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.
- Давно тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! - закомандувала Марiя. - Усе решта - потiм.
- Обiцяла молоком вiдпоювати, - нагадала я, побачивши стiл, - а наготували, як на весiлля.
- Йой! - озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв'язуючи фартух. - Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.
Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.
- Панi Олю, - зупинила її, - це у мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся…
Господиня розгублено озирнулась на доньку.
- Мамо, - пiдтримала мене Марiйка. - Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли…
- Воно несвiже, вранiшнє, - не вгамовувалася панi Оля.
Мене ця фраза розчулила остаточно.
- Несвiже вранiшнє?! - повторила я. - Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє…
Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника - точної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.
Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi - отримала порцiю води з бачка… Нiби учора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них - людям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю у дровiтню не збирається.
…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах - вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi - окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром, або i з тим, i з тим навпiл. А другi - з квасною капустою. Знаю - бо вони зi шкварками зверху. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася - раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.
Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв й не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.
Петро тим часом витягнув з глибин старого, рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.
- А може… - вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, - по келiшку бiмберу за зустрiч?
Я негайно погодилася:
- За законом гармонiї - тiльки бiмбер!
До такої гостини i справдi пасувало нiщо iнше як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.
Поступово, за розмовами, наїлися як удави.
А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої у теплiй водi марлi - аби обтерти коров'ячi дiйки.
- Я з вами! - пiдхопилась я. - Подивитися хочу.
- Ходи, дитино, ходи, - й загримiла вiдром попереду.
У стайнi стояв теплий коров'ячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи трав'яну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.
- На-ай, Зозулько! - прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коров'ячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила мiж розчепiрених колiн цинкове вiдро.
Першi цiвки молока дзвiнко вдарили у металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на м'який, шиплячий, й зiб'є на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто у дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи металеве горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю… Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.
Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?…
Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.
- Що у вас з Олегом? - вiд порогу зустрiла мене питанням.
Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. - Щось серйозне?
- Сама не знаю… Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще п'є вiн, Марiйко…
- Петро теж пив. I вже два роки - анi краплi. А ранiше - матiнко Божа! - згадати лячно… Розказати?…
Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.
- Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!… Навiть фотографувала його п'яного, записувала на магнiтофон розмови дурнi… Згодом показувала - подивися на себе. Давала послухати: чуєш, що верзеш. Нiчого не допомагало… Коли тверезий - зовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки є, вiд багатьох хворiб лiкують… А от перед цiєю бiдою безсилi.
Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся упiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». - «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».
- …А одного разу до нас приїхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, - повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, - i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата… Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо… А тодi попросив його не пити п'ять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiр'ї! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своїх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав… А тодi зайшли до хати, попросили мене вийти - не бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким як був колись.
- Закодувався?
- Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки - переконалася… Може й тягне - та ж не п'є. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?
- Ти думаєш, я нiчого не робила? - настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову, - Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живее як хоче. Вiн хоче так.
Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз пам'ятi iнший, який нiколи не пив, але був страшним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтло - дiти та баба полягали спати.
Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з них - кухня. Можна пройти по колу злiва направо, або справа налiво, й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями, хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.
Тихенько зiбрали зi столу.
- Це буде твоя кiмната, зараз постелю, - сказала Марiя.
Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею веранда - цегляна простора прибудова з п'ятьма вiкнами.
Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолi - згадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.
- А тепер - сюрприз! - пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.
- Метеоритний чорнослив у шоколадi! - я вiдчула себе фокусником цирку. - Пам'ятаєш?
Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.
То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр'я» i вже далеко не такi смачнi як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м'якуш чорносливу, вкладали у коричневе сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки - i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання усiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.
Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.
Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з'являлися у продажу, проводили ретельний тест-контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.
Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки в'яленої динi та насiння соняшника у шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно з'явилася в крамницях). Шоколадне сiм'ячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечок - чудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.
Насiння в шоколадi та в'ялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусилля - заради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.
- Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!
- А пам'ятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми з'їли їх на останнiй парi? - згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.
Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечок - кожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?…» - запропонувала подруга. Ми розв'язали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришку - i кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.
«Якiсь вони занадто маленькi», - зауважила Марiя.
В її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне з'їмо?» - запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетик - забула! - там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почали - його вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо у коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.
А потiм - кошичок iз пiрамiдкою безе. I ще - прямокутник листкового торта… Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновок - не везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми з'їли еклер.
…Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору… чи то мишей у стiнi… чи то пам'ять нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.
…Сiльськi маракаси у дитячих руках: ших-ших-ших-ших… Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили їх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках… та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших…
Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiр'ї заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогiн - лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.
Повставали дiти у сусiднiй кiмнатi. З кухнi пахло чимось смачним, розiгрiтим на пательнi, а ще - липовим чаєм. Чути було стишений голос Марiйки: «Потiм цукерки, потiм! Не хапайте». Знову лягла пiд ковдру, заплющила очi на хвилину, аби не вставати й не заважати - а прокинулася через годину вiд легенького подзвонювання горнят: Марiя мила посуд. Я навiть не почула як Петро заводив старенькi «Жигулi», як дiти клацали дверцятами, вирушаючи до школи, як панi Оля шарудiла целофановими кульками, пакуючи домашнiй сир на базар.
- Доброго ранку, країно! - вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. - Ти не уявляєш, як давно я так добре не висипалася…
I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.
Пили каву, зварену на печi…
- Знаєш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, - попередила Марiя. - А цей маленький банячок - ринка…
Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашної кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiється за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.
…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм - не повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.
Вибирала з трави стиглi паданки-ренети, наповнювала ними ще один кошик - iншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась - кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.
По мiцних сходах вилiзли на горище - я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.
Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Вперто трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного - i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.
- Розпали пiч, - сказала Марiя, прибираючи кошики. - Грибову юшку зваримо - пiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?
Думала, що вмiю. Нiчого складного - те саме, що вогнище у походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за все - витягнути шубер, тобто заслонку в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова у печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.
Аби запам'ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т - шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася через решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху - полiнця.
Зробила усе за iнструкцiєю, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.
- Забагато напхала дров. Так не розгориться, - взялась допомагати Марiя. - Пiч має вiльно дихати…
Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.
- Запалюй!
Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум'я узялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…
- У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я - вiриш? - не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на усi п'єци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.
- А мама?
- Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?
Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома усе робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.
…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадiї «напiвголодна». Збiгала за блокнотом: кажи, Марiйко, рецепт.
З'ясувалося, нiчого складного. Головне - запам'ятати цифру п'ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п'ять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, п'ять ложок борошна, й довести до золотисто-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити у бульйон, через п'ять хвилин кипiння витиснути п'ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П'ять хвилин постоїть…
Так просто.
- Смачна їжа - не складна, - погодилась Марiя.
Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тут - лiтнi квiти. А трохи далi - притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.
I онде на горбочку.
Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це у першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…
Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч - лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.
Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар - пiр'їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.
Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi - в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.
Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.
А де Марiя?
Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося у цей момент з чиїмось чужим… Несподiвано - я аж здригнулась - озвалася мобiлка. Вона мовчала вiдучора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв'язку. Тут, на горi, знову з'явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила хто дзвонив. Телефонного номера Олега у повiдомленнях не було.
- Ось там за хребтом, - показала Марiйка напрям - двi гори, як сестри.
- Бачила…
- Пiд однiєю - монастир стоїть, а на другiй - замок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, друга - Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.
Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.
Побачили здалеку старшу жiнку - вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i мало - морепродуктiв та цитрусових…
- Слава Iсусу Христу! - привiталася вона. - Нема нiц?… Погано сте шукали. Гриби є! Чи вам садових опеньок досить?
Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаєшся i секретiв не вбережеш. Село жило за своїми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що у крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiєї жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приїхала i о котрiй пiслязавтра Петро має бути на пилорамi.
…Ввечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.
Почала я.
- Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатий - що це?
Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:
- Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.
Ми сидiли на ґанку, закутавшись в теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…
- А тепер ви вiдгадайте, - запропонувала дiвчинка. - Без чого хлiба не спечеш?
- Без чого хлiба не спечеш?… - перепитала я. - Без вогню?
Наталка заперечливо похитала головою.
- А! - зрозумiла я. - Без борошна?… Нi? Тодi - без води.
Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.
- Без печi, - висунула нову версiю.
- Це все правильно, - подала голос дiвчинка. - Але це неправильна вiдповiдь.
Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:
- Без рук! Без рук, звичайно.
- А от i нi.
- Без чого хлiба не спечеш… - пiшла я на новий виток.
Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю у чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки - це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.
Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на другу.
- Без скоринки, - сказала вона. - Хлiба не спечеш без скоринки.
…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд'юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п'янiють iншi, у того, хто не п'є, теж виникає стан сп'янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.
Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду у змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула усi його сильнi риси - вiдвертiсть, впевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.
Або Олег не захотiв бути переможцем.
…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…
У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну - простирадла, пiдковдри, наволочки - розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев'янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давнiми як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, що пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму - видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.
Марiя йшла назустрiч з порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.
Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном та дитинством.
Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?
- Яка рiзниця! - я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. - Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…
Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш - починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?
Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталися на цурпалки весело i дзвiнко.
- Чого це ти зранку за сокиру вхопився? - привiталась я.
- Обiцяв до роботи наколоти, - Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом з вiдтяжкою розколов на чотири полiна. - Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу - мушу…
Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду - навскiснi м'язи збоку тулуба. Коли руки й спина у напруженому русi - очей не вiдвести.
Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце - видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.
Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася у цiй втраченiй можливостi - бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi…
- Не рухайте тут нiчого! - почулося з хати. - Вже до школи спiзнюєтеся. Бiгом звiдси!
Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одної з рук. Ми ще встигли пореготати над моєю короткою iмпровiзованою виставою - показала їм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це єдине, що менi на третiй день вже почало дошкуляти…На пiвдня засiли з Марiєю за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала як дiє давня конструкцiя - килимова дорiжка трохи виросла пiд її вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.
Показала менi свої роботи - я очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з яких - маленький шедевр.
- Марiє, ти ж на золотi сидиш!…
Смiється у вiдповiдь. Не продає, бо шкода. Цi - найулюбленiшi. Але приблизно два гобелени на мiсяць вiддає на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець їздить курортними мiстечками i там, бiля бюветiв, пропонує приїжджим вироби народних умiльцiв - килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, дерев'янi кульковi ручки, ложки, сiльнички, рiзьбленi тарелi…
Свої роботи, простi, лаконiчнi, досконалi за добором кольорiв, Марiя робила без попереднiх ескiзiв, використовуючи нитки, пофарбованi цибулинням, чорницями, вiдварами трав… Кожен гобелен - у єдиному екземплярi.
Єдине, чого їм бракувало - вiдповiдної оправи.
У мене виникла iдея. Я принесла з двору галузки, якi залишилися вiд грубих вишневих гiлляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочкiв - у рамцi з нерiвних гiлочок з червонуватим вiдтiнком вiн виглядав досконало. Але як цi гiлки закрiпити?
- Я знаю, як, - сказала Марiя, хоч я й слова не вимовила. - Зараз…
Понишпоривши в сусiднiй кiмнатi, вона заселила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гiлки. В чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв'язавши кутики зустрiчних патичкiв такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над мiсцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетивi сiрих ниток.
У салонi декорiв Пiтерського передмiстя на таку красу можна ставити смiливу цiну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповiдує принципи екожиття, має алергiю на євроремонти i платить за хробачливi яблука бiльше, нiж за пiдозрiло гарнi, у парафiновiй плiвцi…
Треба лише знати, куди Марiйчинi шедеври запропонувати.
…Пiсля обiду я поїхала до Львова.
- Що сталося? - не розумiла Марiя. - Чи тобi горить?
Хотiли ж завтра на замок Гербуртiв йти…
Менi горiло. Я вирiшила не вiдкладати справу, кувати залiзо гарячим.
Нiколи не вiдсувала втiлення своїх iдей на потiм. Якщо задум не потребував дозрiвання та вiдлежування, я бралася до реалiзацiї одразу. Зараз був саме той випадок.
Бiля хат вздовж траси чатували табуретки з городиною. Марiя передала батькам золотi ранети, але я зупинилася, побачивши улюбленi з дитинства великi жовтi яблука. На лавцi бiля паркану чекав покупцiв сивий дiдусь, писав щось на картонi олiвцем. Виявилось, оформлював цiнники. На картонках були виведенi назви сортiв: «Айдаред», «Джонатан», «Антонiвка». Бiля полумиска з червоним сортом «Слава переможцям» - тато на дачi має кiлька таких яблунь - старанно виведено нерiвним почерком: «Слава героям».
- Героям слава! - привiталась я iз господарем. I вiн, задоволено кахикнувши, вiдсипав менi на вказану у цiннику суму в пiвтора рази бiльше яблук.
Мрiяла: приїду, прийму гарячу ванну, поп'ємо з мамою i татом чаю з варенням, потеревенимо… А вийшло по-iншому.
Щойно сiли вечеряти, як у дверi подзвонили. На порозi - повнувата бiлявка з нашого сходового майданчика. Я пам'ятала її обличчя, хоча iменi не знала i не впiзнала б її у натовпi.
- Прошу вибачення, може, ви маєте мобiльний телефон нашої сусiдки Галi, - вона показала, яку квартиру має на увазi, - або її старшої доньки? Або молодшої.
Ми не мали.
Бабця сусiдiв - вiсiмдесятирiчна баба Шура з Горлiвки - гостювала у доньки другий тиждень. Вийшла на балкон, протяг захлопнув за нею дверi. Бабуся намагалася докричатись до пiдлiткiв на лавцi, але за шумом автомобiлiв з дороги вони бабцю не почули… Добре, що сусiдка проходила пiд балконами i випадково глянула вгору.
Вона вибачилася й пiшла сходами вниз, шукати телефон доньки або онучок баби Шури. А я згадала, як рокiв iз десять тому, коли я вчилася в iнститутi, старший син бiлявки приходив до нас дзвонити своєму батьковi. Вони тодi щойно переїхали у наш будинок - жiнка з двома синами, молодшому ще й року не було, а старший тiєї осенi пiшов до школи. Хтось обiзнаний пустив iнформацiю про те, що нова сусiдка розлучилася з чоловiком, i вони розмiняли житло. Її старший час вiд часу стукав у нашi дверi, бо не дiставав до дзвiнка, просився: «Можна подзвонити?». I казав у слухавку тоненьким голосом: «Тату, коли ти прийдеш?…».
Вiдклала рушник, пiшла за сусiдкою. Її голос було чути поверхом нижче. Вона розмовляла з життєрадiсним дiдусем з другого поверху, який постiйно пiдсмiювався. Зазвичай ця його звичка виглядала доброзичливо.
- …А може, ви маєте її робочий телефон? - допитувалася сусiдка.
- А де ж вона зникла проти ночi? Чого у хатi не сидить? - обличчя сусiда зiбралось веселими зморшками, нiби йшлося про щось кумедне.
- Вона до подруги поїхала. Може, на її роботi є зараз люди, якi знають її мобiлку. Вона ж теж часом працює у нiчну змiну…
- А чому бабка своїх ключiв не має?
У сусiдки виявилися мiцнi нерви.
- Якi ключi? - спокiйний тон не змiнився. - Вона ж на балконi сидить, вийти звiдти не може.
- Мiй син має другу пару ключiв вiд моєї хати, - життєрадiсно повiдомив сусiд. - Що б там не сталося зi мною, - вiн задоволено гигикнув, - син без перешкод потрапить у квартиру.
- То ви не маєте жодного телефону сусiдiв? - терпiння сусiдки було феноменальним.
- Не маю! - весело пiдтвердив дiдок. - А нехай бабка трохи посидить на балконi! Не цукрова, не розтане!
За вiкном почав накрапати дощик.
- А коли Галя має прийти додому? - запитала я. Ми пiднiмалися на наш поверх.
- Пiсля десятої, наскiльки я зрозумiла. Там, з вулицi, чути погано. Одна внучка в Єгиптi. Друга, вона окремо живе, годину тому дзвонила, коли баба Шура ще у кiмнатi була… Вони можуть вже й не телефонувати сьогоднi. Що ж робити?…
- Скинемо бабцi з верхнього поверху щось тепле i почекаємо, поки Галя прийде, - запропонувала я.
- Вона там чимось накрилася, щось знайшла на балконi. Каже, не холодно…
Ми ще трохи порадились i вирiшили: якщо Галя затримуватиметься, викличемо рятувальникiв.
…Помила посуд пiсля вечерi, зазирнула в кiмнату - тато сидiв бiля телевiзора. Вiн не пропускав жодного випуску новин, подивиться один канал - перемикає на iнший. Мама розмовляла по телефону зi своєю колєжанкою. «Нi склянками, нi ложками, - упiймала я уривок розмови. - Просто розводжу в баняку з водою сiль i куштую - вода має стати вiдчутно солоною. Так, нiби ти пересолила, розумiєш?… Коли ж розклала усе по слоїках…» Я обережно причинила дверi. За вiкном побачила, як зi старого «уазика» виходять двоє чоловiкiв у комбiнезонах зi скрученими тросами на плечах. Їм назустрiч вже йшла сусiдка, з якою ми розмовляли пiвгодини тому. Я накинула куртку, збiгла сходами вниз.
Вони стояли пiд балконами горiлиць, зосереджено оглядаючи плацдарм майбутнiх дiй. Обличчя полоненої слабо бiлiло над перилами. Сусiди, спершись на пiдвiконня яскраво освiтлених квартир, з iнтересом спостерiгали за тим, що робиться внизу. Побачивши мене, сусiдка сказала:
- Галя приїде лише завтра. Завтра пiсля десятої вечора.
А не сьогоднi.
- На шостому свiтиться, - вголос мiркував старший рятувальник. - Звiдти нам навiть зручнiше буде. Спускатимемося з шостого поверху, - глянув на нас. - Одна з нами, друга - тут.
Я слухняно залишилася пiд балконами. З пiд'їзду вийшов хлопець з далматинцем - з верхнього поверху саме почала спускатися мотузка - i залишився стояти поруч. Далматинець збiгав пiд дерево й сiв бiля нiг господаря.
- Там кiнець дiстався до землi? - крикнув чоловiк у вiкнi.
Хлопчина випередив мене:
- Так!
З хвилину у вiкнi нiкого не було. Я думала, що вони спускатимуться на балкон, але мотузка звисала з розчахнутого кухонного вiкна. Встигла коротко розповiсти сусiдовi, що тут сталося, i навiть запитати, як кличуть його собаку. «Арнi», - вiдповiв вiн.
У вiкнi показалась фiгура молодшого рятувальника. Вiн закрiпив мотузку до поясного ременя й ледь помiтними поштовхами почав спускатися. Пройшов темне вiкно п'ятого поверху, освiтлене вiкно четвертого - уявляю, як заметушилися б люди, якi могли сидiти там за вечерею…
Але нiхто до вiкна не пiдiйшов. Рятувальник обережно торкнувся ногами пiдвiконня третього поверху. За кiлька метрiв вiд бабусi, яка мовчки спостерiгала за тим, як до неї просувається допомога.
Мовчали всi - випадковi перехожi та люди у вiкнах. Навiть Арнi, вiдчуваючи настрiй господаря, не скавучав - терпляче чекав, коли про нього згадають. Тишу порушувало лише потрiскування рацiї - хлопець на пiдвiконнi щось стиха говорив своєму напарниковi, але слiв було не розiбрати. Трохи затримався бiля прочиненої кватирки. Було погано видно, що вiн там робить у темрявi. Хлоп'яча фiгурка зникла у розчахнутiй половинi вiкна.
Щойно на бабинiй кухнi засвiтилося, я пiшла нагору. Сусiдка саме спускалась - ми зiйшлися на нашому поверсi. З дверей бабусиної квартири визирнув хлопець-рятувальник, покликав нас пiдписати протокол.
При кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юним: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини i всiвся за стiл заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за її спиною хряснуло протягом дверi, ледь скло не повилiтало.
- Язичок ручки потрапив у паз, лише з кiмнати можна було вiдчинити, - пояснив хлопець. - Давайте паспорт.
Бабуся хутко подрiботiла в сусiдню кiмнату.
Хлопець потягнувся до рацiї.
- Що там у тебе? - з хрипом та потрiскуванням озвався аппарат, з пiвцеглини завбiльшки.
- Василю Iвановичу, заповнюю протокол i виходжу.
- Давай, - прохрипiла рацiя.
- Вас спецiально цього вчать? - запитала я.
- Я скелелаз. А тут пiдробляю у вiльний вiд роботи час. - Тодi додав, нiяковiючи. - Нашi виклики платнi, сто п'ятдесят гривень. Бабуся грошi має?
- Я принесу, - пiдвелася сусiдка.
Коли вона повернулася, хлопець, зашарiвшись, пояснив: сто двадцять гривень - виклик, але довелося їхати з iншого району, а на бензин грошей не видають, тому сто п'ятдесят…
- Не знаю, де паспорт подiвся, - пожалiлася баба Шура.
Тремтячими руками вона повитягала на стiл вмiст потертої шкiряної торбинки без ручок - старi квитанцiї, з'єднанi канцелярською скрiпкою, посвiдчення почесного донора, профспiлковий квиток… Бабу Шуру за документами звали Серафима. Паспорта у торбинцi не було.
- Може, метрика пiдiйде? - баба Шура-Серафима простягнула нам жовтий прямокутник з поламаними кутиками.
- Яка метрика? - не зрозумiв хлопець.
- Свiдоцтво про народження, - допомогла сусiдка.
- Не пiдiйде. I посвiдчення донора не пiдiйде. Ми мусимо скласти протокол про проникнення у помешкання. Потрiбний документ iз пропискою.
- Ви хочете сказати, що баба Шура повинна довести, що вона не є квартирним злодiєм? - здивувалась я. - А якщо ми засвiдчимо, що бабуся тут живе?
Хлопець увiмкнув рацiю i двiчi покликав свого напарника по iменi та по-батьковi. Рацiя мовчала.
- Давайте вашi паспорти, - самостiйно прийняв рiшення хлопець. Я пiшла додому, обдумуючи, який документ принести. Прописки ж у мене немає. Ситуацiя нiяк не могла наблизитися до розв'язки. Але до мого закордонного паспорта хлопець не дуже приглядався. Свою адресу я продиктувала. Це йому не сподобалося, однак вибору вiн не мав. Сусiдка виявилась єдиною людиною з нормальними документами. Пiсля того, як ми поставили пiд протоколом свої пiдписи i вийшли у коридор, я нарештi запитала:
- Яке ваше iм'я?
- Марiя, - вiдповiла вона. - А ви, здається, Свєта?
- Нi, я Анна.
Ми усмiхнулись одна до одної. Якби не сьогоднiшнiй вечiр, я б так i не дiзналася iменi сусiдки i нiколи не впiзнала б її у натовпi.
У салонi екологiчних iнтер'єрiв справа залагодилась напрочуд швидко, навiть вiртуозно. Можливо, їм бракувало саме таких варiантiв декору, як Марiйчинi гобелени в саморобних гiлкових рамках. Можливо, далася взнаки заздалегiдь продумана розмова з власником салону. Однак визначальну роль зiграла випадковiсть.
На столi енергiйного молодого господаря салону лежав журнал «Сучаснi iнтер'єри», причому номер з моїм iнтерв'ю та фото моєї галереї. Я подумки подякувала провидiнню за пiдтримку - i через пiвгодини Олег («Можна просто Олег, ми ж колеги», - запропонував вiн) вийшов зi свого кабiнету, супроводжуючи до виходу пiтерську гостю, львiв'янку forever. Ми з ним домовилися про реалiзацiю Марiйчиних робiт на прийнятних для обох сторiн умовах. Вiдтепер Марiйка зможе поставити крапку на наївно-безглуздiй спiвпрацi з мiсцевим перекупником, який за її шедеври платив копiйки. Залишалося провести з подругою сеанс пiдняття власної самооцiнки.
Там же, у салонi, я вирiшила зробити Марiї сюрприз. Це буде несподiванка, ефектнiша за студентський «метеорит у чорносливi». Iдея виникла, щойно я побачила у вiтринi з авторським срiблом два дивнi перснi - у виглядi чи то замку-фортецi, чи то старовинного особняка. З наскрiзними вiконечками, вежами та брукiвкою. Один перстень був немов дзеркальним вiдображенням iншого. В одного замок-фортеця дивився в один бiк, у iншого - в протилежний.
- Кому як зручно носити, - пояснила продавець, - Хтось хоче перстень на лiву руку, хтось на праву. А можна i ось так… - дiвчина одягнула перснi на два пальцi однiєї руки.
Купила обидва, собi й Марiйцi. Вже знала, як i де подарую їй цей дивний перстень. Розiграю маленьку виставу. Уявляю, як вона здивується. Закриє обличчя долонями, визирне з-пiд розсунутих пальцiв…
Десь на другому планi ворухнулася ще одна думка. Про хороший пiар-хiд, який можна згодом запустити у черговому iнтерв'ю.
«Чи вiрите ви у мiстику?» - запитає мене чергова журналiстка. «Бачите перстень на моїй руцi? Це подарунок Гербуртiв. Знайшла його у стiнi, на розвалинах замку Гербуртiв, у наймiстичнiшому мiсцi, в самому серцi Європи, на межi України та Польщi… I з того часу, вiрите чи нi…»
Життя - гра, особливо якщо йдеться про життя успiшного художника, якому раз у раз треба нагадувати публiцi про себе усiма можливими засобами. Подумала так - i згадала чоловiкове «ти а-ас з продажiв у на-ас», чи як вiн там казав?…
Вiдiгнала думку i про чоловiка, i про усi прорахованi наперед ходи та гачки для покупцiв. Чого я зараз насправдi хочу? Здивувати Марiю, розiгравши перед нею виставу. Тож дивуй, розiгруй.
План був такий. Марiя чекає мене завтра, як домовились, i того ж дня ми маємо йти на замок. А я приїду сьогоднi, без попередження, по дорозi побувавши на Замковiй горi. Сховаю у надiйному мiсцi перстень-фортецю, неподалiк - другий, а в третiй сховок вкладу записку з текстом про те, що Гербурти вiтають Анну та Марiю. Завтра усе це «знайду» на очах у здивованої подруги. Уявляю її очi!
Вона переконувала мене, що Замкова гора - мiстичне мiсце, що час там зсувається як пiщаний ґрунт, десять хвилин виявляються десятьма годинами, або навпаки - нiби пiвдня минуло, а насправдi заледве година збiгла… Ото дивуватиметься! Випитуватиме, коли це я встигла таке втнути. Цiлком у дусi студентських розiграшiв…
Чим далi вiд Львова, тим гiршою ставала дорога та мальовничiшими краєвиди. Пiсля чергової петлi дорога вперлася за небокраєм у двi гори, подiбнi на жiночi груди. Одна - Монастирська, друга - Замкова. Або ж Чернеча та Слiпа. «Для чого по двi назви?» - запитала Марiю вчора. - «Для захисту, - вiдповiла вона. - У нас i людям дають подвiйнi iмена, аби подвоїти захист».
На Замкову гору, казала Марiя, веде дорога. Зараз перевiримо.
Зблизька гори здавалися не такими й високими. Крайнi добромильськi хати залишилися позаду - повернула на монастир, на банi його церковцi та стiни, що бiлiли попереду. З монастирської прибудови при самiй дорозi вийшов чоловiк, трiпонув з ґанку запилючений коцик, з цiкавiстю провiв поглядом незнайому автомашину. Хотiла пригальмувати, запитати дорогу на Замкову гору, але гора височiла лiворуч, а дорога була одна…
Вартувало їхати сюди лише за тим, аби подихати цим осiннiм повiтрям. Воно було дзвiнким та чистим, пахло смереками, опеньками i ще чимось гiркуватим. А дорога, звичайна сiльська ґрунтiвка, йшла вбiк, довкола Монастирської гори. Треба роздивитися, зорiєнтуватися, куди їхати. «Жабка» пискнула сигналiзацiєю, вiдпустивши мене подивитись на другу гору. Ось вона. Лише поле перейти. Тут «Жабкою» не проїдеш, застрягну - без коней не виберусь. Уявляла собi тутешнi мiсця трохи iншими. Думала, поблизу люди є, картоплю копають. Або яблука збирають. А тут нiкого…
Ворухнувся сумнiв: може, не варто самiй пертися? Пiдемо завтра, удвох з Марiйкою. Але ефект вже буде не той…
Та й близько ж - за пiвгодини у зручних кросiвках скочу туди й назад.
Довкола гори серпантином вилася вгору стара дорога. Лiс золотисто-срiбний, казковий: золото дерев та рудого шару листя пiд ногами, срiбло букових стовбурiв та летючої павутини в повiтрi.
…Замок постав серед високих дерев раптово, дорога повернула - i ось вона, стара вежа, кам'янi мури. Кiльканадцять бiйниць, темний отвiр вхiдної брами. Озирнулася назад, туди, де залишила «Жабку», - i забило дух вiд краси. Добромиль лежав перед очима в оточеннi пагорбiв та далеких гiр. Вiд нього розходилися дороги, якi було видно далеко-далеко, скiльки око сягало.
Груба пухка ковдра опалого листя вистелила вхiд до замку. Вiтер шумiв у високих кронах, i два птахи, орли чи яструби, кружляли у небi, розкинувши крила. Над брамою, в неглибокiй нiшi, залишився слiд вiд герба, залишки напису - обриси чогось втраченого. Кортiло зайти мiж руїни, але неприємний неспокiй, що почав наростати в душi, не пускав. Немов вiдчувала на собi чийсь погляд. Жодної живої душi навколо, лише вiтер куйовдить волосся. Й по спинi холодок.
Скрикнув птах - i немов хтось штовхнув у плечi: присiла бiля кам'яного муру, вiдшукала очима отвiр, перстень - туди, закрила камiнчиком iз землi, вiдрахувала три каменi убiк, другий перстень - у шпарину, замаскувала жмутиком сухої трави. Поруч притулила скручену записку.
Все.
Розвернулася, майже побiгла.
Анi сонечко, анi краєвид, анi лiсовi пахощi - нiщо тепер мене не займало у цьому безлюдному мiсцi. Рвонула серпантиновою дорогою донизу, вiдчуваючи за спиною дихання холодного провалля брами.
Що за панiка? Чого перелякалась? Зараз дiстануся до своєї вiрної «Жабки», виїду за монастир, ближче до хат, i перш за все вип'ю кави з термоса, який менi приготувала мама. Зараз все буде гаразд.
Дорога закручувалася в протилежний вiд Монастирської гори бiк. Так спускатися занадто довго. Пiду навпростець.
Нi, таки трохи схибила, бо звiдки ж узявся тут яр зi струмком?… Пiвгодини тому його тут не було. Спустилася, загрузаючи в пiщаному ґрунтi, напилася води зi струмка. Чiпляючись за гiлки кущiв, вибралась на схил. Звiдси не було вже видно не лише мурiв замку, а й самої гори.
Де вона подiлася?
Лише стовбури букiв та поваленi буревiєм сухi смереки довкола. Треба взяти трохи праворуч. Там зараз має бути поле. А тодi вже тримати курс на бiлi стiни монастиря, вiд однiєї гори до другої, туди, де залишила машину.
…Поля не було.
I гiр не було.
Нi однiєї, нi другої. Нi Монастирської-Чернечої, нi Замкової-Слiпої.
Чому її назвали Слiпою? Чому я її не бачу? Вона ж має бути за спиною…
Голосно трiснула суха гiлка пiд ногою - серце закалатало, як у дитинствi пiсля несподiваного вигуку «Вiддай моє серце!». Нiби хтось iз ровесникiв стишеним голосом розповiдав страшну iсторiю «У темному-темному домi, у темнiй-темнiй кiмнатi стояла темна-темна шафа…», а тодi зненацька, розчепiривши пальцi обох рук та виставивши їх перед собою, кидався до слухачiв: «Вiддай моє серце!»
Якась маячня. Ти ж бо доросла людина! Негайно заспокоїтися - i визначитися, у якому напрямку йти.
Легко сказати - заспокоїтися i визначитися. Нiчого з того не виходило.
Лiс зробився густiшим й темнiшим. Чи то вже сутiнки? Але якi можуть бути сутiнки серед бiлого дня?…
Зробилося гаряче. Навiть куртку розщепнула. Куди тепер? Он туди, у просвiт серед дерев. Просвiтом виявилася ледь помiтна лiсова дорога. Триматися дороги - вона врештi-решт кудись виведе. Тим паче, що менi не здалося: лiсовi тiнi виявилися раннiми сутiнками, що густiшали на очах.
Оце так халепа! Проста дорога до замку на зворотному шляху виявилась лабiринтом. Iсторiя з перснем тепер видавалася цiлковитою нiсенiтницею, пiдлiтковим дуркуванням. Екран мобiлки показував вiдсутнiсть зони покриття. Те, що мене так тiшило у цих диких мiсцях позавчора - вiдiрванiсть вiд цивiлiзацiї, безлюддя та тиша - тепер лякало i вводило в зацiпенiння. Такої глупоти я давно не робила. Краще нiкому й не розповiдати.
Розшукати свою машину вже не намагалася. Не було такого ландшафту в тому мiсцi, де я її залишила.
…Заблукала.
Лише хотiла швидше спуститись у Добромиль. Але те, що я сприйняла за лiсову дорогу, вкрилося горбочками та колючими кущами, а iншi корчi, вищi та густiшi, лiзли сухими гiлками в очi, чiплялися за одяг та ставили пiднiжки.
Перечепилася через дряпуче ожинове плетиво, що стелилося по землi, i впала в хащi. Ледве вибралася, обiдравши руки до кровi. Тiло скував крижаний страх. Гнав навмання, доводив серце до шалу, збивав подих, гупав у скронях.
Не знаю, скiльки часу продиралася мiж кущами та деревами - батарея мобiлки сiла, екран згас, я не орiєнтувалася в часi. Вже у повнiй темрявi почула шум води i зупинилася, прислухаючись. Рiчечка. Пiшла по каменях вздовж берега, поки не побачила кладку на той бiк.
Це була Вирва, iншої рiчки тут немає. Але у якому мiсцi? Судячи з того, що поблизу немає хат, десь вже за Княжполем. Невже? Як це я таку вiдстань вiдмахала? Страшенно хотiлося пити, в ротi пересохло, зачерпнула води - стало легше.
…Сльози виступили на очах, коли побачила дорогу, якою кiлька днiв тому приблизно у той самий час їхала до Марiї в село. Пiзнала вигин рiчки злiва, лiс з високими соснами праворуч. Звiдси - добрих три кiлометри до Марiї. Не вiдчуваючи втоми, зосередилась на русi: раз-два, раз-два, давай-давай.
Жодної машини, жодної людини. Де ж тi хати? Де свiтло у вiкнах? Iззаду почувся шум машини, свiтло вистрибнуло з-за спини на дорогу. Озирнулася й нiчого не побачила, ослiплена свiтлом фар.
Машина проїхала повз мене.
А чого я чекала? Що вона пригальмує? Зупиниться?
Горло стиснуло, готова була розревiтися як ображена школярка.
I раптом перед очима спалахнув спогад-блискавка, немов побачила
кадр з кiно. Сльози, якi вже пiдступили до очей, миттєво висохли. Три, чи скiльки там доби тому, на цiй дорозi я обiгнала людину, яка зосереджено, зiбрано, як вояка на маршi, поспiшала додому. Ще думка промайнула: ходять посеред дороги, гадають, що їх у свiтлi фар видно: такої пiзньої години, на такiй темнiй дорозi… Може пiдвезти?
Але не зупинилась. Невiдомо, що за людина. А може, лиха? Хоча й вiдчула приштрик совiстi: а якби це я йшла, а хтось їхав… У салонi моєї «Жабки» було тепло, затишно, тихо лунав джаз. Забула про цю зустрiч на дорозi, побачивши тодi через кiлометр чи два першi хати Марiйчиного села.
Неймовiрний здогад змусив тепер похолонути. На тiй людинi на безлюднiй дорозi була куртка з двома свiтлими смужками на каптурi та двома такими ж смужками на лiвому рукавi - вони свiтилися вiд автомобiльних фар.
Куртка - як моя зараз, з такими ж смужками на тих самих мiсцях.
У тої людини при кожному кроцi ще миготiли двi плямки на кросiвках ззаду. Тепер, стоячи на дорозi i дивлячись услiд автомашинi, що вiддалялася в темряву, перевела погляд на свої кросiвки. Стала так, аби було видно. I у свiтлi автомобiльних фар, якi вже майже зникли на дорозi, побачила те, на що дотепер нiколи не звертала уваги: фiрмовi знаки на п'ятах взуття мали флюоресцiювальне покриття. Свiтилися двома плямками.
Як у тої людини, яку я не пiдiбрала на нiчнiй дорозi, обiгнавши в безлюдному мiсцi.
Вчорашня витiвка втратила сенс, тому що одного персня на мiсцi не виявилося. Ми й другий ледве знайшли у кам'янiй шпаринцi замкового муру. Ретельно спланований жарт видався менi сьогоднi безглуздим вибриком.
Нас пiдвiз до залишеної «Жабки» сусiд Марiйки Василь, вiк якого неможливо визначити на око. Йому могло бути i тридцять, i п'ятдесят рокiв. Цiлу дорогу вiн жартував, оглядаючись на мене, та пiдморгував у дзеркало на лобовому склi. Запропонував почекати, але, перевiривши чи все гаразд iз «Жабкою», ми подякували йому. Виявляється, я намагалася дiстатися пiднiжжя Замкової гори не з того боку…
…Бiля вхiдної брами замку Марiя показала вгору:
- Бачиш мiсце над входом, там був колись родинний герб Гербуртiв - яблуко, проштрикнуте трьома кинджалами.
Я обшукала шпаринки та траву пiд муром - мого персня нiде не було. Ефект вiд сюрпризу вийшов змазаним.
- Дiвчисько ти, - сказала Марiйка, одягнувши перстень. - Невже сьогоднi не можна було це зробити без пригод?… Який вiн, однак, незвичний…
Не стала їй казати, що задум був iншим. Й без того вийшла дурня.
Пройшли пiд склепiнням брами на внутрiшнє подвiр'я, повернули лiворуч й пiднялися вгору, на мури. Через високi бiйницi прозирав навколишнiй лiс. Замок стояв щiльно оточений високими деревами, надiйно схований вiд очей на макiвцi гори. Вiтер шумiв у високих кронах. При ранковому свiтлi тут нiчого не лякало.
- Колись довкола замку дерев не було, - Марiя стояла у вiконному отворi, тримаючись за стiни. - Кажуть, мiсцевiсть проглядалася на усi боки. З найвищих мурiв у пiдзорну трубу можна було навiть Перемишль побачити. Он там, глянь-но, вже польськi Бескиди…
Сонце заливало ближнi й далекi гори м'яким золотистим свiтлом. Час зупинився.
Два боковi мури розходились вiд вхiдної вежi клином, нависали над крутими схилами, з яких пнулися догори стовбури дерев та непролазнi хащi. Задню стiну замку було зруйновано вщент. Мабуть, з висоти пташиного польоту замок нагадує гiгантського птаха з розкинутими крилами.
Недаремно менi таке спало на думку - у вiдповiдь на мої фантазiї Марiя розповiла легенду. Не одне столiття правив у цих землях славний рiд Гербуртiв, вони прийшли сюди з австрiйської Сiлезiї ще у ХIV столiттi. Удача вiдвернулася вiд них, коли один iз нащадкiв на полюваннi порушив табу, поцiливши в рiдну кров. Адже усi чоловiки з роду Гербуртiв пiсля смертi перетворювалися на орлiв i оселялися неподалiк… Сьогоднi небо над замком було вiльним вiд птахiв та хмар. Мала б тут етюдник з фарбами, палiтру, розчинники, бiлило, олiю, пензлi, мастихiни, - спробувала б вiдтворити цю чистоту кольорiв на полотнi.
Швидко, однак, згадала про роботу… А про натягнуту струну в грудях, навпаки, забула…
На зворотному шляху стояли в очах краєвиди, що розкинулись з вiкон замку, та склепiння брами пiд вхiдною вежею, вимуруване - як i пивниця на Марiйчиному подвiр'ї, як i брукiвка навколо добромильської ратушi, - з рiчкового камiння. Дотепер нiде такої не бачила, нi у Парижi, нi в Амстердамi, нi у Празi: своєрiдний малюнок утворювали поставленi боком пласкi каменi.
Зупинилися в центрi Добромиля. Купили свiжоспеченого сiльського хлiба, сiрникiв, рису, томатної пасти, я набрала мiських смаколикiв для дiвчат, хоч Марiя й пручалася: «Не псуй менi дiтей»… Люди тут ходили неспiшно, вiтаючись направо й налiво, обмiнювалися новинами. Вже йшли до «Жабки» з пакунками, коли Марiю зупинила якась жiнка. З iнтересом глянула у мiй бiк. Я привiталася й пiшла до авто, розглядаючи брукiвку пiд ногами й будiвлю ратушi, бiля якої припаркувались. Побачила на фронтонi герб мiста: яблуко, простромлене мечами.
Перше, що з'ясувалося по дорозi у село, - яблуко на родовому гербi Гербуртiв та мiста Добромиля було зеленим. Не жовтим, не червоним, а саме зеленим. Не знаю, чому це було для мене важливо. Про цю особливiсть герба свiдчили, за словами Марiї, iсторичнi джерела.
I друге. Моя iдея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузi невдалою. I контракт, про який я домовилась, i його вигiднi умови Марiя сприйняла без ентузiазму.
- А хто їздитиме до Львова? Хто вiдвозитиме роботи? Я буду змушена вiдповiдати вимогам, виконувати умови угоди, спiшити… Не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.
- Невже тобi грошi не потрiбнi?
- Потрiбнi. Але перетворювати життя у гонитву за копiйкою не хочу. Менi достатньо того, що маю. Я живу по-iншому, Анно.
Посеред дороги йшов, хитаючись, дядько. Обережно об'їхали його, вiн впевнено махнув нам рукою: вперед, дiвчата! На обличчi у нього застигла щаслива усмiшка.
- Можна, звичайно, почуватися добре у будь-який ситуацiї, - я не могла зрозумiти Марiїної реакцiї. - Справа не лише у грошах. Але тепер такий час, що талановитий художник бiдним не буває.
- Менi достатньо того, що маю, - повторила вона спокiйно, нiби терплячий вихователь до дитини.
- А що ти маєш? Щоденну важку роботу?
- А тобi легко? Кожному здається, що деiнде у чомусь iншому буде легше. А це не так. Я знайшла свiй… режим, чи що… Свiй ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленiв не бiльше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три днi. Тому для мене стати до верстата - це радiсть, а не зобов'язання.
Побачили на узбiччi гурт чоловiкiв, якесь дивне зiбрання пiд парканом.
- Чого це вони?… - не зрозумiла я.
- А-а, то Iгор Бугай паркан лагодить, а хлопцi радять, що й як робити.
Ми повiльно проминули чоловiкiв - усi повернули за нами голови. Сидiли навпочiпки, пихкаючи цигарками, або стояли iз замисленим виразом облич, немов й не у розпал робочого дня. Лише один прибивав до нових дерев'яних прогонiв новi штахетини.
- А успiх не цiкавить? - повернулась я до нашої розмови. - Чи тебе приваблює прижиттєва iсторiя Пiросманi?… Або Ван Гога?
Марiя хмикнула:
- Куди тебе понесло?…
- Митець мусить бути нав'язливим. Iнакше стане вiдомим лише пiсля смертi. Скiльки ти знаєш талановитих художникiв? Набагато бiльше, анiж вiдомих, чи не так? За умов жорсткої конкуренцiї недостатньо бути талановитим. Грошей та успiху на усiх не вистачає. Я знаю як узяти те, що тобi належить. Чому ти пручаєшся, не збагну…
- А з чого ти взяла, що я хочу, аби цi гобелени коштувати шаленi грошi й були доступнi лише жирним котам? Їх можуть купити тi, кому вони подобаються. А до чужого успiху менi байдуже. Мене жаба не тисне.
- Чужий успiх - це класний стимул! I жаба тут вiдпочиває.
Своє мiсце пiд сонцем треба вiдстоювати, як у бою. Ти ризикуєш занапастити свiй талант, а це грiх.
- Анно, та який грiх? Рекламуючи свої роботи на всi боки, можна одного дня зробити неприємне вiдкриття, що ти вже давно усе поставив на конвеєр i, по сутi, дуриш споживача, годуючи його… вторинним продуктом.
Ми замовчали. Пауза, заповнена не роздратуванням чи образою, а намаганням зрозумiти одна одну - Для того, аби бути нав'язливим, треба ще й мати час, - першою порушила тишу Марiя. - А менi шкода витрачати його на це. Бо ж бачиш, скiльки iншої роботи маю. Якщо матиму контракт - доведеться за контрактом щодня, щогодини закривати амбразуру. Не хочу. Ти маєш вузьке коло людей, якi купують твої роботи - це дуже заможнi люди. Коло моїх потенцiйних покупцiв набагато ширше. Не повiриш - менi так добре! Без великих грошей i без щоденної гонитви за ними. Менi великих грошей не треба. Занадто багато вони вимагають взамiн. Менi достатньо мiнiмуму.
- Поясни, чому один дорогий гобелен, проданий через салон, гiрше для тебе анiж кiлька дешевих через дядька Василя по базарах?
- Пояснюю. По-перше, бiльшiсть робiт залишаю собi, продаю досить рiдко, i до речi, не за копiйки, як ти кажеш… А по-друге, коли купують на простих базарах у дядька Василя - вiн, до речi, молодший вiд нас - менi бiльше радостi…
- Тобi?! Бiльше роботи! - не дала я закiнчити фразу.
- …I менi, i людям бiльше радостi, - повторила Марiя. - Я працюю з радiстю, а люди купують з радiстю. Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв - з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою. I маю час на ткання.
Вона кинула на мене швидкий погляд i додала:
- Звiсно, один гобелен на мiсяць я б у салон могла пропонувати.
Але ж довезти його, усе оформити, потiм за грошима приїхати… Чи воно того вартує?
- Не зрозумiла, ти лiнуєшся чи що? - пiшла я на новий виток, однак роздратувати Марiю не вдавалося.
Вона засмiялась.
- Господи, як я люблю полiнуватися! I як рiдко менi це вдається!
- Або тебе мiсто лякає? - не вгамовувалась я.
- Пiсля того, як п'ять рокiв там прожила?
- Саме так!
- Якщо ти серйозно, то я тобi серйозно вiдповiм, - очi Марiї усмiхалися. - Ти зараз багато чого не бачиш iз нашого тутешнього життя. Колишню ферму покажу, коли схочеш. Вiд будiвлi один скелет залишився - голi бетоннi стовпи, а цеглу геть усю розiбрали, розтягнули, дивитися страшно. Зараз дощi пiдуть, знаєш у що дороги перетворяться?… Дякувати Богу, Петро тепер має роботу на пилорамi. Платять небагато, але не треба знову їхати свiт за очi на заробiтки… У нас тут - свої проблеми. Та однаково… У мiстi я жити не хочу. Там майже усi втратили здоровi людськi iнстинкти та потреби - якi не вiзьми: батькiвства, вiдчуття дому, сiмейної єдностi… До брата приїжджаю - лишенько! Усi бiгають, нiхто нi з ким не розмовляє. Хiба от: «Коли будеш? Хлiба купи». Або: «Що у школi? Щоб о десятiй був вдома!» Нiхто нi з ким по-справжньому не спiлкується, бо часу на це не мають. Разом за стiл не сiдають, кожен їсть сам по собi… Дiти - хап тарiлки! - й знову за комп'ютер.
Я мовчала. Давно не зачiпала у розмовах подiбнi теми.
- I головний iнстинкт - самозбереження. Люди живуть, нiби вони тут головнi й усе вирiшують. Дивлюся на тих, хто видерся нагору, i на тих, хто доповзає, та думаю собi: мовчать їхнi iнстинкти… Грошi вiд головних негараздiв не захистять: iмунна система уся в дiрах, нерви розсипаються на порох, в душi - неспокiй, у сiм'ях - корпоративна етика замiсть живих почуттiв. Багатьох тримають разом не почуття, а спiльний бiзнес, спiльнi iнтереси.
Я з подивом глянула на подругу.
- Бiльшiсть законiв порушено, за що рано чи пiзно прийде покарання… - вона говорила тихо i впевнено. - Ось тобi i шлях до гармонiї… I з природою так само чинять - як насильники. Зi своєю вiльною натурою - як ґвалтiвники. А я маю свiй острiвець… На ньому далеко не усе, як має бути. Але я залишуся на призначеному менi мiсцi, вибач за голоснi слова, вони щирi.
Чому мене дивувало почуте? Чому я вирiшила, що Марiї з її щоденними клопотами немає дiла до таких роздумiв i до вибору?…
Нам назустрiч рухалася похоронна процесiя. Зi швидкiстю повiльного кроку котилася вантажiвка з вiдкинутим краєм кузова, на застеленiй килимом пiдлозi - труна. За вантажiвкою йшли люди. Вздовж дороги зупинилося кiлька автiвок, на узбiччi стояли водiї та пасажири.
«Ходiмо», - сказала Марiя, беручись за ручку дверцят, i я вийшла, немов знала чи згадала про цей ритуал, сповнений поваги до останнього шляху людини, що покидає цей свiт. Нiхто не сидiв у машинi чи на фiрi, перечiкуючи траурне шестя.
У великому мiстi немає такої поваги до смертi, а значить, i до життя…
- …Ходiмо, щось покажу! - покликала Марiя, щойно ми припаркувалися за стодолою. Слухняно пiшла за нею до крутого пiдйому вгору, який вигинався просто вiд їхнього подвiр'я, не огородженого з цього боку жодним парканом.
- Сюди, сюди… - показала вона.
Вiдчувши пiд ногами сирiсть, я взяла влiво.
Почали пiднiматися схилом, i я побачила те, заради чого сюди йшли.
У схованiй серед трави розщелинi бiг струмок, по давно прокладеному шляху, серед бережкiв з кiлькох шарiв: трава, розгалуженi кореневища, земля iз дрiбним камiнням, великi каменюки…
- Джерельце, - сказала Марiя, розсуваючи руками заростi.
Вище вiд потiчка з-пiд каменя навилiт била пружна цiвочка срiбної води.
- Справжнє джерело? - перепитала я.
Марiя розсмiялась.
- У сiльських студнях… Знаєш, що таке студнi? Криницi. У наших студнях спекотного лiта може знизитися рiвень води. Нiде води не буде - а джерелу хоч би що… Перевiрено…
Я озирнулася - куди ж вода зникає?
- В землю сходить. Звiдси виходить, а через кiлька метрiв ховається, i пiд землею бiжить до рiчки.
- Марiйко! Рокiв через тридцять, а може й швидше, коли у свiтi почнеться дефiцит природної питної води, у вас буде своя, яка нiколи не закiнчуватиметься, - повiдомила я.
Марiя засмiялася.
- Я читала, - додала я, не образившись, - що вода буде коштувати як бензин. Ви будете нафтовими магнатами!
- А також молочно-яєчними королями, - додала моя подруга. - I… кукурудзяними президентами. I… що ще?
Грибними верховодами! А ти кажеш - мiсто… Такi маєтки напризволяще не полишають. Я до брата їздила у Львiв - пiвдня по мiсту на маршрутках стратила. Нiчого ж не робила: корови не доїла, городу не полола, курей не годувала, а втомилася - ледве ноги тягла. День пролетiв як година. Воду вони купують у великих бутлях, а з крана на кухнi така тече, що в горлi застряє. Ти цього не зрозумiєш, ти у мiстi народилася… А менi тут добре. Село ще вiдродиться, я дочекаюсь.
…Обiдали ми яєшнею. Менi було комфортно тут, бо Марiя не забивала собi голову, руки й час зайвими клопотами щодо їжi. «Борщ залишимо для дiтей, - запропонувала вона, - будеш яєшню?». Яйця були ще теплi, щойно з-пiд курки. Шкаралупа свiтилася на сонцi найнiжнiшими вiдтiнками. Жовтки мали насичений жовто-гарячий колiр.
Ми їли з однiєї пательнi, тримаючи в руках по грубому кусневi хлiба.
Ще вiд студентських часiв у нас з Марiєю встановилося правило - говорити вiдверто на важливi теми, i не ображатися, якщо розбiжностi виявляться суттєвими. Головною у таких розмовах була iнтонацiя.
Не слова та формулювання, а саме iнтонацiя. Ми рухалися мов два кораблi замiнованим полем, уникаючи зiткнення. Далеко не з кожною людиною менi таке вдавалося, можливо тому, що тон у цiй майстерностi задавала Марiя.
Я зрозумiла сьогоднi, чому моя подруга виглядає молодшою за свої роки. Її обличчя не спотворювали гримаси незадоволення, злiсть чи напруга. Їй вдавалося бути доброзичливою навiть пiд час незручних розмов. Мiмiчнi зморшки не ламали чоло мiж бровами суворим насупленням, кутики губ не опускалися приречено донизу. Свiтле вiдкрите обличчя робило Марiю подiбною на дорослу дiвчинку. От тiльки руки свiдчили про те, що вона їх не манiжить, складеними не тримає i з дорогими СПА-процедурами вони не знайомi…
До того, як дiти прийшли зi школи, ми встигли чимало. Почувалися разом мов двоє пiдлiткiв, яким доводиться виконувати дорослi хатнi обов'язки, але вони знаходять час i на улюбленi iгри… Марiя показала менi найдорожчi у хатi речi. Прабабусин креденс, у якому сусiдували давнiй та сучасний посуд. Старими глечиками ще користувалися, щоправда, їх бiльше шанували, не шарпали, але вони так напрацювалися за своє довге життя, що й порожнi зберiгали запах молока.
У темних рамках, прикрашених фiгурними ходами шашеля, пiд склом зберiгали прабабусинi вишивки, натягнутi на пiдрамники. Вишивки хрестиком я не зауважила - лише гладь - вiд дрiбонької, з макове зернятко, до грубшої, зi стiбком не менше сантиметра.
В однiй з кiмнат, тiй, де спала баба з дiтьми, в кутi стояла зроблена та власноруч розписана ще прадiдом Марiї скриня.
- Дивись, як дивно, - сказала вона. - Ця скриня з двадцятих рокiв минулого столiття. Звiдки дiд узяв такий орнамент?
Це ж очевидний вплив модерну! Мама каже, зробив скриню пiсля того, як побував у Львовi. Бачиш, яка лiнiя рослинних мотивiв?… Такi собi враження сiльського майстра вiд сецесiйного Львова…
Марiя зберiгала пожовклi фотографiї з краями-витинанками, з вiдламаними кутиками та плямами вiд чорнила. Я бачила подiбнi на стiнi в ресторанi, де ми з колишньою однокласницею їли качку та фуагра - давнi фото були складовими сучасної композицiї пiд склом. Серед них - паспорт з вiдбитком великого пальця, вицвiле гранатове чорнило, калiграфiчний почерк, польська мова, українське iм'я та прiзвище… «Цi речi наш дизайнер привезла з гiр, - вiдповiв на моє запитання офiцiант. - У людей купувала. Паспорт - за десять доларiв…». Головний життєвий документ неписьменного бойка Iвана опинився врештi-решт не у сiмейному архiвi, а в ресторанному iнтер'єрi.
Розповiла Марiї про паспорт на стiнi дорогого ресторану.
- Така його доля, - зауважила моя розсудлива подруга. - Так йому судилося - бути обмiняним на доляри i перебратися до Львова. Вже краще ресторанних вiдвiдувачiв забавляти, анiж у вогнi згорiти. Чи зотлiти в стодолi серед непотребу.
Марiя поскладала фотографiї у бляшану коробку з-пiд печива.
- От у Фiлякiв згорiла стодола, а заразом скриня зi старими речами. Чого вони їх там тримали?… У хатi - сучасний непотрiб, а дорогi сiмейнi речi - в стодолi. Скiльки вишивок пiшло за вiтром! Краще б вони їх продали для якогось ресторану… Ми часом не можемо зрозумiти, чому сталося так, а не iнакше, квапимося зi своїми докорами та осудом. А свiт влаштований розумнiше, нiж видається. Не усе можемо зрозумiти та пояснити собi - як iз тим паспортом.
У Марiйчинiй хатi - лише зараз це зауважила, коли ми побували в усiх кiмнатах - не було сучасних меблiв.
- Для чого? - здивувалась вона. - Дiдовi меблi ще й моїм дiвчатам служитимуть.
Дiти вихором увiрвалися до хати. Знятi куртки метляли рукавами, заправленими за ремiнцi шкiльних наплечникiв.
За ними на порозi вирiс кiт, худий, смугастий, ще майже кошеня. Став у дверях й занявчав вимогливим голосом.
- Це сусiдський Васька, - Марiя представила смугастика. - Поки усе не зжере - не вступиться.
Васька справдi був по-звiрячому голодний - дiвчата поставили перед ним бляшанку з-пiд шпротiв, намачали у залишках олiї два куснi хлiба. Кiт ледь дочекався поки заберуть руки - пхався, заважаючи ламати хлiб. Хирлявий котяра iз впалими боками за кiлька секунд проковтнув вмiст бляшанки, вилизав усерединi, по самi очi запхавши мордочку пiд гострий хвилястий край вiдхиленої убiк покришки.
Кiт так завзято торохкотiв бляшанкою, тягаючи її ґанком, як хокеїст шайбу, що Марiя вiдiгнала його вбiк i вклала у чисту бляшанку голубець, що залишився вiд вечерi, та ще й ложку сметани не пошкодувала. Кiт прийняв цей бонус як належне, й не глянувши у бiк господинi, завзято взявся за «друге». Якби серед котiв проводили змагання на швидкiсне поглинання їжi, Васька вийшов би переможцем. Голубець зник, мов i не було.
Проте в кота ентузiазму не поменшало. Вiн впевнено переступив хатнiй порiг, всiвся посеред сiней, ретельно облизався i заверещав щосили, немов не його тут щойно годували.
- Дiвчата, йому стане зле, - попередила я.
- Стане, - погодилася Марiя. - Якщо ми нiчого бiльше не запропонуємо нахабi.
Дiвчата розвеселилися й почали запевняти мене, що цей кiт їстиме стiльки, скiльки йому даватимуть. Вiн справдi проковтнув вареник iз сиром та кусень хлiба з маслом, i ще було почав вимогливо нявчати… Голос у нього погустiшав, набув лiниво-байдужої тональностi. Марiя нагнала його, махнувши кухонним рушником: йди вже, ненажеро! I кiт, трусонувши головою, неквапом почимчикував у прочиненi дверi, озирнувшись на виходi: оце й усе?
Ми вибухнули смiхом. У кота в цей момент на мордi був «вираз обличчя» - щось таке з розряду «Ех, ви…» А над тоненькими нiжками випирала правильної форми кулька живота. Васька скидався на корову, що повертається додому з пасовища.
Реготали до слiз, як ненормальнi. Кiт дивився на нас iз докором, застигнувши на порозi упiвоберта. Вичавив iз себе ще одне незадоволене «м-ня-яв!», що означало, судячи з iнтонацiї: «Скнари нещаснi, у самих на столi он скiльки усього залишилось…».
I гордовито пiшов геть. Пiсля обiду я пiднялася схилом трохи вгору, аби потрапити у зону мобiльного зв'язку. Набрала номер мами. Вона видала порцiю новин: тато на дачi зiбрав залишки винограду, вчора вони весь вечiр чавили ягоди на вино, тож тепер сидять бiля телевiзора з синiми руками. I ще дзвонили з телебачення, цiкавилися, коли з'явлюсь у Львовi - хочуть запросити на прямий ефiр.
- Ма, а де мої дитячi щоденники? - запитала я.
- Всi поскладанi разом, перев'язанi стрiчкою. Лише за шостий чи за сьомий клас загубився.
- Нi, не шкiльнi. Тi щоденники, якi я вела рокiв у дванадцять, i згодом… - менi захотiлося прочитати, що я там писала у дитинствi.
- А! Цi теж є, - маму несподiваними запитаннями було важко збити з пантелику. - А що таке?
- А ваше з татом листування? - не вгамовувалась я. - Ти менi колись показувала листи, якi писала йому до армiї, i його листи до тебе. Вони є?
- Звичайно. Я все зберiгаю. А що сталося?
- Приїду - перевiрю!
Мама сприйняла реплiку серйозно, узялася розповiдати, де саме вона тримає сiмейнi раритети.
- Ма, дякую тобi, - зупинила її. - Як добре, що усе це не загубилося…
…Думала, у хатi тихо, бо дiти посiдали за уроки. А вони гайнули на вулицю бавитися.
- Нехай вiдпочинуть, - пiдвелася з ослiнчика Марiя, - поки сонечко лагiдне. Уроки й пiзнiше зроблять.
Вона поралася у коморi. Я завмерла на порозi: на саморобних дощаних полицях - рiвнi ряди розмаїтих закруток на зиму. Кожну банку вивершує велике яблуко, мабуть, вони так краще зберiгаються, але виглядало усе як досконалий за формою та кольорами мистецький перформенс. «Дари лiта й осенi». Самих лише лискучих опенькiв розмiром з мiзинець - десь iз пiвсотнi лiтрових слоїкiв.
А ще - огiрки у трилiтрових банках пiд капроновими покришками, з хрiном та розпластаним по стiнцi листям смородини. Усiлякi варення - з вишнi, полуницi, аґрусу… З дерев'яної балки пiд стелею звисають цибулевi та часниковi коси, в'язанки сухих грибiв. А до стiни крiпиться стiльниця з невисокими бортиками з трьох бокiв - на такiй моя бабця мiсила тiсто на вареники, розкачувала, вирiзала кружальця склянкою з грубого скла…
Чого я й справдi не взяла iз собою етюдник?
…Розкiшно сiдало сонце, пiдсвiчуючи небо навколо свого розпеченого кружальця. За цiєю картиною я спостерiгала з дерев'яного туалету.
На рiвнi очей людини, що сидить на дощаному тронi, було залишено у дверях вiконечко завбiльшки з цеглину. Його можна було причинити зсередини на гачок, а можна розчахнути навстiж. Не iнакше як фiлософ прорубав це вiкно на захiд. Якби хтось iз моїх пiтерських друзiв чи знайомих мiг побачити цю картину (назва «Цвiрiнь-цвiрiнь, я у хатинцi!»), ризикував би втратити дар мови. I не тому, що портрет у несподiванiй рамцi так органiчно поєднав непоєднуване, а через мiй вираз обличчя. З чистенької шпакiвнi я дивилася на стiну сухого кукурудзяного бадилля, на стару яблуню з покрученими суглобами гiлок, на призахiдне сонце очима цiлковито щасливої людини, яка нiкуди не поспiшає.
Ходили по гриби. Принесли повнi кошики й вiдра, а задля опенькiв навiть куртки довелося знiмати, рукави зв'язувати, блискавки защiпати, аби було у чому донести… Я раз у раз показувала свої знахiдки Петровi або Марiйцi, не певна була, чи гриби правдивi.
- То нiчого, коли в кошик потрапить щось зайве, я потiм викину, - заспокоїв Петро. - Не бери лише тi, що стоятимуть рiвним колом.
- Чому?
- Бо буде тобi Замкова гора, друга серiя.
- Жартуєш?
- Може й жартую, але ти не бери грибiв з кола… Заблукаєш…
Чистили гриби, сидячи пiд яблунею, варили, складали в дерев'яну, вимочену в балiї дiжку, пересипаючи кожен шар опенькiв грубою сiрою сiллю. Притискали дерев'яний кружечок важкою каменюкою…
Прийшов сусiд Василь, який напередоднi пiдвозив нас до пiднiжжя Замкової гори. Зайшов до кухнi, не постукавши. Чекав Петра з пилорами, курив на ґанку, жартував iз нами, кидаючи на мене хлоп'ячi погляди.
- Бувайте здоровi, люди добрi! - попрощався, йдучи.
- Йди здоровий! - вiдповiла Марiя, i коли вiн взявся за хвiртку, зробила висновок: «Сподобалась ти йому»…
Ввечерi пришкандибала до Марiйчиної мами стара Каська, принесла оберемок новин. Видала їх нестримним потоком.
…Бодьо так сi впив, що ледве врятували, пхали лижку до писка, бо його страшнi корчi злапали, ледве 'му щелепи розчепили, що робить з хлопами та клята горiвка, а Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, чекают на ранок вер-те-ринара, а зрання, чули 'сте, починають рити ями пiд газовi рури, тягнутимуть через усi подвiр'я, i що ж то буде, коли усе нараз…
- Де? У якому мiсцi? - зупинила iнформацiйну зливу панi Оля.
Вона вiдкидала домашнiй сир у марлю.
Стара Каська безпомильно визначила, якої частини монологу стосувалося запитання.
- Попри паркани. Нам се не пiдходит! - вiдказала вона. - Най би вище вкладали тамтиї рурки.
- Так мус танцювати як музика грає, - зауважила на те панi Оля. - Їм виднiше.
Баба Каська мала 73 роки, жила в центрi села i мала рiдкiсний талант - першою дiзнавалася про усi сiльськi новини. У поєднаннi з її рухливiстю та щоденним обходом однiєї-двох хат односельцiв, цей дар виконував функцiї сiльського радiо.
Ще одна новина полягала у тому, що син Каськи неподалiк її хати забив змiю - довгу, сиву. А чого забив? Бо так не має бути в серединi жовтня, аби гаддя не у землi, а по землi…
- Гадє поховалося наприкiнцi вересня, на Воздвиження Чесного Хреста, - таким було бабине пояснення. - А та змiя, яку земля не прийняла - то є грiшниця, що людину вкусила. Бодай би вона запалась!
- А чого сива? - запитала я.
Бабця зручно вмостилася на бамбетлi, огледiла усiх, iз задоволенням зауваживши, що її уважно слухають.
- Сива - то не дивина… - зробила коротку ефектну паузу. - А от цар-змiю не кожен за своє життя бодай раз побачить. А я видiла. Зустрiла'м колись, де мочило, неподалiк Морського ока…
- То болотяна мiсцевiсть, Анно, - Марiя сидiла поруч, намагалася всилити нитку в голку. - Морським оком у нас називають лiсове озеро на цьому мочиловi. А чого Морське, нiкому не вiдомо. Його ще Безоднею називають. Ймовiрно, то розлом у гiрськiй породi, заповнений водою.
- Того року, як Вирва забрала мою кладку, на тому мочиловi корова втопилась! - гостя повернулась до своєї бувальщини. - Дiти худобу пасли. Нiм по хлопiв побiгли, нiм повернулися - на тому мiсцi, де корова зi стежки вступилася, вже й болотяна ряска докупи зiйшлася…
Вела розповiдь вiдповiдно до законiв жанру - в мiру страшно, в мiру вiдсторонено. Саме так, аби пробiгав по спинi холодок.
- …I що там цар-змiя? - нагадала я.
Баба Каська послабила вузол хустки - вона вже зрозумiла, що цього вечора перебуватиме в центрi уваги.
- Тодi теж грибiв було-о!… Але тих перших, ще лiтнiх. Бачу - пiд смерекою козарi… - неспiшно почала вона. - Я - до грибiв… А над пеньком стоїть змiїна голова, не ховається. I корона золотом сяє… Цар-змiя… Менi ще мiй дiдо - най спочиває з Богом! - про таке розповiдав.
Марiя пришивала ґудзик до дитячої куртки, слухаючи гостю з легкою усмiшкою. Глянула на мене:
- Мабуть, коли змiя стару шкiру скидає, клаптики на головi залишаються… Висихають до прозоростi й сяють пiд сонячними променями чи у мiсячному свiтлi.
Баба Каська з докором глянула на молоду господиню, хитнула головою невдоволено, але заперечувати не стала.
- Був у нас такий Цвиргун, пам'ятаєш, Ольцю?… - глипнула на Марiйчину маму. - Наллє молока у тарiль, поставить на подвiр'ї та й прикличе усiляке гадє. Отруту вiд них одбере - й випускає до лiсу. А як змiя когось вкусить, до Цвиргуна йшли.
Вiн вмiв замовляти, лиш двi цяточки на шкiрi до ранку залишалися…
Тепер нiхто того не вмiє…
- А розкажiть про блуд, що у лiсi часом чiпляється, - менi цiкаво було слухати бабинi оповiдки. - Чи то правда?
- А чого ж має бути неправда?… Там, де ти, дитино, заблукала, неподалiк замку Гербуртiв, часом находить мана… Людина не тямить, де вона є i що робить. Може й день блукати, по колу ходити… Пiшли ми у тамтой лiс, ще мої мама були i цьотка, нехай спочивають з Богом! Мама каже: треба сюда йти, а цьотка - нє, я по лiсi робила, я знаю дороги. Стали та й сперечаються. Цьотка тодi пригадала: блуд сi не чапає того, хто сi останнiй родит. Каже до мене: «Куди йти, Касько? Кажи тепер ти. Мизильки сi блуд не чапає». Я й вивела усiх до хати…
- Мизилька - остання дитина в сiм'ї, - Марiя глянула на мене, вiдiрвавшись вiд шиття.
- Старi люди казали: мизильки сi блуд не чапає, - повторила стара Каська. - Зi мнов би 'сте не заблукали.
- А розкажiть Аннi за ту хату Павлову, - Марiя зробила подвiйний вузол, потяглася за ножицями. - Їй цiкаво буде.
- Був у нас такий Павло, - розповiдь повернула в iнший напрям. - Нема його вже рокiв… може й тридцять? - глянула на маму Марiйчину. Та коротко озвалася: «Десь так» - i баба Каська, подумавши, продовжила. - Тридцять чотири роки, у добру годину хай буде згаданий. З того часу хата його стоїт закинута, i нiхто звiдтам нiчого взяти не може. Павло, що там жив, лiкував людей рiзним зiллям… Це вмiння йому батько передав, Iваном звався. А з тим Йваном замолоду що сталося: дiвчина наколола яблуко - та якби приворожити хтiла, i вiн те яблуко з'їв. Зробилося йому зле, лiг вiн пiд яблiнкою. Надiйшов якийсь мандрiвний, такий собi дядько подорожнiй… Якось вилiкував його, а тодi каже: «Я помiг тобi, ти тепер мусиш людям помагати».
- Вiн сказав: я тобi даю, а ти маєш людям дати, - подала голос панi Оля.
Вона нарештi сiла, i з двох бокiв до неї приступили онуки. Одна до плеча притиснулась, друга на бабинi колiна сперлась, i нi пари з вуст, аби бува не нагнали в iншу кiмнату уроки робити.
- Пам'ятаєш, Касюньцю, було таке, що до нього приїхав горбатий… А поїхав рiвний… Якi були хвороби - вiн усi лiкував.
- Ая! - пiдтвердила баба Каська. - Йван потiм передав тi знання синовi, Павловi. Але той вже не мав такого дару. Усього, як батько, не знав. Лiкував, та вже не так. Вiск виливав, яйця викатував… Жiнка йому помагала. Вони мали велику господарку, але не було кому робити, то вони вигодували собi якби годованця…
- Кого вигодували?… - не розчула я.
- Домового, - Марiя менi. - Антипка…
- Але зробили то не по Божiй волi, а по тiй… - з багатозначною мiною уточнила баба Каська. - Взяли з-пiд курки яйце, дев'ять днiв пiд лiвою пахою тре' було носити i не молитися. Потiм воно вилупилося й помагало їм усе робити. I якби той антипко там є дотепер…
Я гигикнула. Мене нiхто не пiдтримав.
- А вони ще мали кухарку… - пiдказала Марiя.
- А вони мали кухарку… - баба Каська зробила вигляд, що сама наблизилася до цього епiзоду. - Якось Павло з жiнков пiшли на торговицю у Добромиль, а кухарцi наказали - зварити й дати йому. Як звариш, казали, то дивись, аби не солила. Як начерпаєш, то най вистигне, а тодi вже поставиш йому на горищi. А тота кухарка посолила… Забула чи що?… I воно усе поперекидало, сiно за драбину позакладало. Що було нагорi - пшениця, то всьо збiжжя - усе сколотило. Усi крупи разом перемiшало. Так рознервувалося, що зробило горох з капустою. Кухарка з того страху втекла з хати… Господарi прийшли, побачили дверi вiдчиненi - й усе зрозумiли. Павло вилiз по драбинi на стрих з другої сторони - принiс вже несолоне їдзеня, перепросив його… I воно все назад поскладало. Навiть крупи знову окремо роздiлило, так якби нiхто їх не рухав…
Та хата у лiсi стоїть, окремо вiд усiх. Моя цьотка колись йшла попри ню, хотiла кропиви нарiзати, там файна кропива росте - а тут вiн! Очi, казала, великi витрiщило… Воно, видно, перетворюється на кота чи на сову. То цьотка тiкала, кинувши i кошик, i кропиву!
Баба Каська розповiдала так, нiби йшлося про реальнi, хоч i винятковi подiї. За значущiстю господарювання годованця у закинутiй хатi лиш трохи поступалося проведенню газу в село.
Баба замовкла, лише дрова у плитi потрiскували, та Петро шарудiв, порпаючись у ящику з iнструментами. Вирiзав зi шматка грубої гуми якiсь форми, мiряв їх, прикладаючи до металевих деталей i, здавалося, не слухав бабу Каську. Дiти боялися звернути на себе увагу дорослих, аби їх не нагнали. Згадавши, що тушкує капусту, панi Оля встала до баняка… Вираз обличчя Марiї менi нi про що не говорив, її було видно у пiвоберта, i цей ракурс однаково мiг свiдчити як про те, що вона за секунду може розреготатися (як ми, мовляв, тебе розвели!) а може й спокiйно констатувати: хочеш вiр, хочеш нi, але ми тобi правду кажемо…
- I часто його люди бачать? - запитала я.
- Бачать. Я його бачила, багато хто бачить. Але частiше - так би не його, а те, що воно робить. Колись у тих горiшнiх хатах люди жили, не та, як зараз, повмирали чи виїхали… Казали, вiн перекидається на вовкулаку з лiсу. Або на ясновельможного цiсаря у дорогих шатах… А придивишся - нема нiкого. Я колись на схилi материнку збирала, поверталася попри їхнiй садок. I вiтру нема, й нiц нема, а грушi летять до землi. Хтось його рознервував, то воно пiшло й усю грушку обтрiпало. Заглядаю за паркан - i туди дивлюся, i сюди дивлюся - нема нiкого на грушi й бiля грушi. Що то за одно? Спускаюся у село, а бiля магазину - Iван Терендiй. Я йому про те, що бачила, а вiн менi про своє. Там, на тому подвiр'ю, каже, такi морелi вродили, як нi в кого, i вiн хотiв си взяти тую нащепку. Вилiз на дерево - а тут звiдкись вiтер взявся, скинуло його з дерева, не дало йому взяти нащепку. Нiхто й нiчого звiдти не годен взяти - воно не дасть. Я сi нєго не бою, але й не пхаюся туди.
В оповiдачки у горлi пересохло, попросила води.
- Касюнцю, може чаю? З вишневих гiлочок? - запропонувала Марiйчина мама.
- Нє, краще води з вашого джерельця…
Напилася, й далi:
- Коли ще у тамтих хатах, що пiд лiсом, люди жили, то казали,
що можна було вийти вночi надвiр i почути, як у темрявi хтось нiби дрова коле. Або годинi десь так о дванадцятiй ночi чути як сiчку рiжут… Але ж стайня вже понад тридцять рокiв порожня стоїт, сiчкарня заїржавiла…
Тут i баба Оля згадала:
- …Я ще як дiвчиною була, ми там неподалiк iз хлопцем на лавцi сидiли… Аж виходить з лiсу, з тамтого боку кiт - нiколи не бачила такого великого й пухнастого - та й до нас.
А хлопець хотiв його нагнати. А ти чого, каже, тут ходиш? Встає, хотiв того кота копнути, i сам як телепнеться до землi!
Засмiялася, згадавши давню пригоду…
- Тих оповiдок! До ранку не переслухаємо… - Марiя закiнчила своє шиття, встала. - Час вечеряти. - Й почала збирати на стiл.
- То що завтра, вiд Соньки тягнутимуть рури чи з Василя починатимуть? - Петро теж закiнчив своє, поскладав iнструменти.
- Кажу ж - вiд Соньки! - пiдхопила баба Каська. - Але ж Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, то прийдуть ї лiкувати. Як то усе буде нараз?…
Легко перейшли на iншi теми, а менi з голови не йшло почуте.
…Я на виставцi. Сама. Люблю на виставки сама ходити. Виставка contemporary art, сучасне мистецтво. На менi - новi чобiтки. Вони менi пасують - я бачу себе у великiй дзеркальнiй стiнi холу. Настрiй вiд цього злiтає догори.
У великiй залi - кiмната зi скляними стiнами, наповнена щiльним туманом. Бiля входу до скляної конструкцiї клубочилася пара. За прозорими стiнами нiчого не видно. Суцiльне «молоко». На входi - попередження: «Особам, якi хворiють на астму, клаустрофобiю або мають нервовi розлади чи проблеми з органами дихання, варто утриматися. Дiтям вхiд заборонено».
Кiмната Ентонi Гормлi.
Заходжу у вологий густий туман, менi таки справдi важко дихати. А може, я маю нервовi розлади?…
Повiтря перенасичене рясними краплями вологи. На вiдстанi витягнутої руки не видно пальцiв.
«Якщо не зможеш вийти, не бiйся, - чую голос у туманi. - Знайдеш стiну, i по нiй вийдеш». - «Давай без пiдказок», - говорить хтось у вiдповiдь.
Рухаюсь у бiлiй нереальностi, витягнувши перед собою руки, аби не наткнутися на iншого прихильника авангардного мистецтва. Кроки виходять маленькi, обережнi, уявляю, якою б кумедною виглядала, якби мене було видно через прозорi стiни. Напустили туману в безпечний простiр - i куди подiлася моя впевненiсть?…
Хтось тихенько неподалiк засмiявся, та вiдразу голос затих. Тиша, вологiсть та бiла пара.
Я закашлялась. Досить з мене. Де ж вихiд?
Кружляла десь бiля нього. Навколишня «вата» починала тиснути на вуха пiдозрiлою тишею. Кудись зникли тi двоє, що домовлялися виходити по стiнi. Зараз наткнуся на гладку поверхню, пiду, перебираючи по склу руками, аж доки не вийду звiдсiля.
Добре, що дiтей не пускають - тут їм не мiсце.
Зашпорталась, ледь не втративши рiвновагу. Провела ногою по пiдлозi - хтось щось загубив. Здається. Пiдлога виявилася пружною, вкритою густим килимом. Нi, це не килим - якийсь горбочок… Покритий… травою?… Присiла, провела рукою - трава, не штучна, правдива.
Стало страшно.
Ото дурний експеримент! Невже хтось може дiстати задоволення вiд цих блукань у туманi? Мабуть, задня стiна скляної конструкцiї виходить у двiр арт-галереї, тому не помiчаєш, як опиняєшся вже не на паркетi, а на землi…
Туман тим часом рiдшає, його тканина витончується, рветься й розповзається, клаптями зникає попереду, з-за бiлої завiси з'являється схил гори з високою модриною та заростi очерету попереду. За кущами ледь проглядається щось сiре. Це хата, стара хата з темного дерева.
То я у Марiйки?… Не в музеї сучасного мистецтва, а у гiрському селi?… Ми пiшли по гриби!
Тiльки де ж усi? Вчора набрали маленьких соснякiв (тут так називають маслюки) та рижикiв (рижики вони i є рижики - що пiд Добромилем, що пiд Пiтером). Почистили, закинули в киплячу воду, а тодi обмачали в борошнi та яйцi й засмажили як рибу. Сьогоднi те саме зробимо. Марiйчин Петро навчив мене не зрiзати грибницю, а виривати гриби цiлком, всупереч усталеним уявленням про правила збору. Пояснив, що зрiзана грибниця починає гнити, краще вже вирвати гриб iз землi - зайвого, мовляв, не витягнеш.
Але нинi грибiв не видно. I супутникiв моїх також.
Зупинилася. I чую, як ноги втоплюються у вологу траву. Пробую зробити крок - нiчого не виходить.
Раптом доходить: це знову програма «Розiграш»! Чому я вiдразу не здогадалась! Телевiзiйники-придурки, хай їм грець! Нiяк не заспокояться. Не досить їм попереднього разу, коли мене ледь iнфаркт не хапанув через їхнi дебiльнi розiграшi. Знову за своє?…
Тодi був лише другий день, як я забрала з автоартсервiсу свiй новенький фольксваген-жук, розмальований квiтами братчикiв - у Пiтерi їх називають «анютiни глазкi», хоча насправдi це вiоли. Умiльцi-художники розмалювали мого красунчика-»очкарика» так досконало й делiкатно, що на вулицях за нами аж шиї вивертали.
Однi мої знайомi були впевненi, що я прикрасила своє авто «анютiними глазками» вiдповiдно до власного iменi. Iншi думали, що «братчик» - називаю фольксваген саме так - походить не вiд назви квiтiв в українському варiантi, а вiд мого родинного ставлення до машини. Насправдi - i те, i друге, «анютiни глазки» i «братчики» - два в одному…
Свiй прикол телевiзiйники тодi добре зрежисерували. Я пригальмувала бiля своєї галереї, й тiльки-но вибралась iз автiвки, мене покликали - «Анно!». Озирнулася, не встигнувши роздивитись, хто це стоїть на входi й махає менi рукою. I раптом з огидним звуком у заднiй бампер мого «братчика» в'їхала стара роздовбана калоша.
У мене всерединi все обiрвалося.
З розвалюхи вийшов ошелешений чолов'яга i, схопившись за голову, вилаявся кiлькаповерховим матом.
Я вмить опинилась на мiсцi зiткнення (вираз обличчя - на втiху телевiзiйникам!) i завмерла, не в змозi второпати, що до чого. Мiж машинами - безпечна вiдстань, жодного пошкодження на моєму i на чужому авто. Навiть рукою провела по блискучiй поверхнi свого «братчика», не вiрячи очам.
Вигляд я мала цiлковито iдiотський.
А чолов'яга сперся на капот i байдужо розглядав хмарки на небi.
Через кiлька хвилин нас радiсно знайомитимуть: «Анно, це автовiртуоз, ювелiр автосправи, гонщик зi стажем…». Я ще гальмуватиму на попереднiх емоцiях, застрягнувши у щойно пережитому. А тодi, коли цей шумахер удавано вiдсторонено дивився вгору, подумала: божевiлля! чи не з'їхала я часом з глузду?
Поруч знову щось бахнуло, i менi на голову посипалося кольорове конфетi.
Якiсь люди немов з-пiд землi виросли - кинулися до мене смiючись, зi словами: «Це телепрограма «Розiграш»! Анно, усмiхнiться! Он туди, будь ласка. Вас знiмають!» Повертаюся, куди показують, усвiдомлюючи свiй iдiотський вигляд… Готова була їх усiх повбивати.
Де ж тi гумористи-вiртуози зараз?
Де камера? Куди дивитись?
З виразом обличчя та критичнiстю ситуацiї вони вже досягли бажаного ефекту, навiть перевищили сподiвання. Агов, телевiзiйники! На вихiд! Клiєнт дозрiв!
А у вiдповiдь - тиша. Люди, де ви?
Не можу ноги витягнути, не пускає трясовина. Чортова багнюка зiпсує менi новi чобiтки. Ще раз роблю спробу витягнути одну ногу, другу, i з жахом розумiю, що мене лиш мiцнiше засмоктує болото. Господи Боже, воно менi вже до колiн доходить… Це не калюжа з травою, це справжнє багнисте поле, бруднi драглi, трясовина, i воно мене помалу затягує…
Кричати не вмiю. Мене намагалися пограбувати в темному провулку - я лише сопiла, вiдбиваючись торбою. А тут поборсалася-поборсалася, крекчучи та пiдвиваючи, i раптом вирвалося вiдчайдушне:
- Ма-а-ма!!! Ма-рi-i-я! Ма-а!!!
Все, капець, рядком з веселої безтурботної пiснi кличу на допомогу. Зробилося по-справжньому тоскно, i я заревiла на повний голос, по-бабськи, розмазуючи по обличчю сльози, туш i шмарклi.
З кущiв вилетiли птахи, затрiпотiли крилами. Я розкинула руки, спробувала лягти, але було пiзно. Мене затягнуло вже до середини стегон, i чим бiльше я борсалась у водi, тим безвихiднiшою ставала ситуацiя.
На вiдстанi витягнутої руки не було жодного кущика, жодного деревця, лише жмутики болотяної трави, якi топилися пiд долонями.
Неймовiрно жахливий сон, гiршого не було за усе життя. Зараз прокинуся, тiльки б вдалося зусиллями волi розплющити очi, i лежатиму у лiжку, скута кригою жаху, впершись очима у стелю та намагаючись знову не провалитися в сон, аж поки кров не побiжить по холодних руках i ногах.
Чимдуж заплющила очi, спробувала їх розплющити. Треба сильно-сильно спробувати їх розплющити - ну, давай, давай! - зараз побачу свою кiмнату, втримаюсь на поверхнi сну бодай двi-три секунди. Встану, пiду на кухню пити воду й остаточно вiджену вiд себе нiчний жах. Не дам собi заснути, поки не буду впевнена - повернення у це болото вже не буде.
Холодна вода i болотяний сморiд занадто переконливо реальнi.
Це… не сон.
Вода вже дiставала грудей, важко дихалося. «Тримай», - сказав голос.
Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Вхопилася вiдразу, судомно, намертво. Вилiзти не вдавалося, але й занурюватись у болото перестала.
Бородань обережно вiдповз - пiд ним були якiсь гiлки - потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив - i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.
Його руки були у рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору.
Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала - на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов по шкiрi - вiн нюхав мене як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер нiде не стрiчала.
Далi усе вiдбулося в лiченi секунди - вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давала можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i - жах вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок - махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi - туди. I я побiгла.
…Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака - вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.
Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками у лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина… Понавигадувала - годованець, вовкулака… Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина…