З Кумом дедалi помiтнiше назрiвав конфлiкт. Кiлька днiв тому вiн показав менi зуби - вишкiрився, нiби до чужинця.
Не у веселiй метушнi, не у грi, як бувало вже не раз, а з правдивим злим блиском у жовтих очах. Я проiгнорував його випад, вдавши, що нiчого не помiтив. Незабаром, однак, довелося отримати доказ, що то не була випадковiсть. Переконався, притягнувши до лiгва тушу кози.
Моя трiйця, вже майже дорослi вовки, зустрiла мене цуценячим скавучанням. Нетерпляче тупцюючи, оточили здобич. I тут Кум зухвало прилаштувався до печiнки та iнших нутрощiв - вiн показово намагався зламати традицiю спiльної трапези, де усi ролi розписано наперед. Ця частка здобичi за встановленим у нас порядком речей могла належати лише ватажковi. Тобто менi. У надiйнiй криївцi, за лискучим острiвцем печiнки, для мене було сховане злегка вiдварене м'ясо у захиснiй полiетиленовiй плiвцi. То була моя частина поживи, i саме вона цiкавила Кума.
Нинi вiн вперше у життi взявся впевнено й демонстративно господарювати на чужiй територiї. Не мав далi намiру чекати залишкiв вiд старшого - тицьнувся носом у лiвер, не залишивши менi сумнiвiв у тому, що робить вiдверту публiчну заявку на лiдерство. Пiвторарiчний самець, вiн перший серед своїх братiв-ровесникiв вступав у вiк дорослiшання i вже не годен був стримувати мiцнiючий характер майбутнього вожака.
Зараз важливо було не розгубитися. Я коротко й зло рикнув, поставив нахабу на мiсце. Кум без поспiху пiдвiв голову, завмер, прислухаючись. Лише кiлька секунд невизначеностi - i перемога залишилась за мною. Емоцiї на мордi Кума читалися зараз як слова у вiдкритiй книжцi. Вони могли мiстити двозначностi, мати подвiйний сенс, але означати протилежне - нi. Вiн не мав намiру наполягати на своєму. Цього разу - нi. Лише чекав, без агресiї та роздратування, чи не буде з мого боку продовження дiалогу.
Дункан теж перестав їсти. Вiдiрвався вiд стегна, яке почав було мотлошити, повернув до нас голову: що, мовляв, сталося? Чого не подiлили? В азартi вiн пропустив момент збою ритуальної програми.
Проте Гай одразу помiтив змiну настроїв - за спинами братiв вiн вичiкував на момент, коли можна буде й собi прилаштуватися поруч. Нiкому, як завжди, не заважаючи, але й не дотягуючи до того, поки залишаться самi недоїдки. На наш iз Кумом обмiн люб'язностями вiдреагував по-своєму: пiдхопився, виструнчився на напружених лапах. Ладен був кинутись мiж нами, щоб перевести стрiлки незадоволення на себе. Але його готовнiсть розрядити обстановку цього разу не знадобилася.
Кум ще трохи постояв нерухомо й слухняно узявся за козячу шию. Вiдступив, визнавши мою першiсть. Такий у нас заведено порядок речей, i нiхто з ним не сперечався. Принаймнi дотепер.
…Чи не з перших мiсяцiв нашого спiльного життя у лiсi Кум зайняв позицiю бета-самця, тобто другого пiсля вожака, i час вiд часу доводив це на нiчних полюваннях на мишей та iншу малу живнiсть. Альфа-самець, тобто я, на дрiбноту не розмiнювався - тягав у зграю справжню здобич. Вiдверто кажучи, менi завжди було трохи нiяково перед моїми вовками, адже на базi мене чекала готова пожива. Раз на тиждень нам постачав свiжину єгер Мирон, залишаючи в обумовлений день
та годину м'ясо для вовкiв та простий харч для мене у пунктi спостереження - так називалася в наукових звiтах моя лiсова хатинка.
Через Мирона я пiдтримував контакт зi своїм керiвництвом, через нього отримував усе необхiдне. Поява будь-кого з чужинцiв у цiй гiрськiй мiсцевостi на польському прикордоннi не пройшла б непомiченою для мiсцевих мешканцiв, а саме цього я намагався уникнути будь-що. Однiєю з умов мого експерименту була повна вiдлюднiсть.
Мирон вiртуозно дотримувався цього правила: у лiсовiй хатцi усе необхiдне виникало, а зайве зникало немов саме собою.
Мої вимоги до їжi були мiнiмальнi - бажано, аби не потребувала теплової обробки та не мала рiзких запахiв. Щоб вовкiв не вiдлякували запах диму та вогню, перцю та цибулi.
Напiввiдварений кусень м'яса, схований серед лiверу в сирiй тушi, за повноцiнну їжу я навчився сприймати не вiдразу. Проте звик.
Людина багато до чого здатна звикнути.
…Дункан у нашому лiсовому квартетi був третiм, його влаштовувала золота середина мiж братами, вiн не дерся на першi позицiї, але й не давав випхати себе на останню сходинку в iєрархiї. Найбiльшу прихильнiсть до себе я вiдчував саме вiд Дункана, який умiв ревнувати.
Вiд нього не раз перепадало i найслабшому Гаєвi, який мостився поближче до мене, а часом - i сильнiшому Кумовi. Коли Дункану здавалося, що я занадто довго чухаю старшому шию, вiн мiг, нехтуючи iєрархiєю, гризонути його за вухо, блискавично й боляче, аж той зривався з мiсця й кидався за кривдником навздогiн. Вовчi емоцiї, як i людськi, могли бути майже непомiтними, а могли проявлятися бурхливо-демонстративно.
Дрiбнi розбiрки з будь-якого приводу нагадували iгри, але часом ставали жорстокими. Доводилось навiть втручатися й розганяти завзятих задирак, поцiливши у них двома-трьома сосновими шишками.
…Коли пiвтора року тому я вперше побачив цю трiйцю, вони були кумедними пухнастими клубками, пищали й тицялися мордочками у боки та шиї одне одного. Вовченята осиротiли, втративши батькiв протягом одного дня, однiєї години. Тiло великої сiрої матерi-вовчицi єгер знайшов неподалiк вовчого лiгва. Торкнувся палицею, аби переконатися, що хижачка не прикидається мертвою, хоча й на вiдстанi кiлькох крокiв було зрозумiло, що означає ця застигла здерев'янiла непорушнiсть. Вiн розповiв менi згодом, у день нашого знайомства, що знайшов її за слiдами кровi.
Самець вовчицi загинув вiд картечi, випущеної з двох мисливських рушниць. Не браконьєрство це було - звичайна облога, вiдстрiл, що не суперечить закону. Чисельнiсть хижака дозволено регулювати протягом усього року.
Потужний бiг здоровенного вовка не зупинила загорожа з прапорцiв, якi трiпотiли на березневому вiтрi. Кiлькадесят метрiв уздовж пунктирної червоної лiнiї сiроманець подолав нiби не торкаючись землi - так здавалося збоку - аж раптом змiнив напрямок i у високому стрибку злетiв над прапорцями.
Такої картини мисливець може не побачити за усе своє життя. Пересiчний представник вовчого племенi за прапорцi не заходить. Зупиняє його, можливо, не червоний колiр, бо ж невiдомо, чи звiр розрiзняє кольори. Яскравi плями потрiбнi людям з рушницями, для орiєнтацiї на мiсцевостi, а вовка лякає не колiр, а поява чужих мiток на його територiї. Якi ще й рухаються, видаючи незвичний звук. Цi прапорцi для звiра - як стiна, як зачиненi на надiйний засув дверi.
Щоправда, не для усiх. Сiрого велетня не зупинила перешкода - вiн пiшов на прапорцi. Звук вiд дуплету мисливських рушниць розiрвав тишу, вiдбився луною вiд гiр.
Самець завищав несподiвано високим фальцетом, який з переходом у кiлька нот моторошно спустився на низький хрип. Не встигли мисливцi пiдбiгти до трофею, як на передсмертне голосiння вискочив з корчiв ще один вовк. Хтось в азартi перезарядив рушницю, прицiлився. «Це вовчиця!» - спробував зупинити iнший.
Але було пiзно. Гримнув пострiл. Вовчиця смикнулась усiм тiлом, заскавучала, крутонулася дзиґою на мiсцi, вiдсахнулася зi стогоном назад, до лiсу, низько припадаючи до землi й тягнучи провислий зад.
- Добивай!
Промах.
- Де вона?
Хотiли було переслiдувати, та облишили, бо вся увага зосередилася на бездиханному лiсовому гiгантовi.
Про всяк випадок - палицю в пащу, мотузки довкола носа у кiлька петель, надiйнi крiплення бiля сiро-чорних тонких губ, переднi та заднi лапи постягували докупи мiцними вузлами.
У дорозi, поки їхали в позашляховику до мисливської хатки, нерухомий вовк розтулив повiки.
- Хлопцi, та вiн живий, чортяка!
Звiр обвiв людей жовтими очима, i кожен побачив у його згасаючому моторошному поглядi вищiсть та зневагу. Дикий сильний запах звiра тримав мисливських собак пiд сидiннями - принишкли бiля нiг господарiв, як мишi пiд вiником…
На металеву вагу вовка затягнули вже обважнiлим бездиханним лантухом, поклацали гирею, прогнавши її через вказiвник: «Сiмдесят, вiсiмдесят… Став бiльше!». Чоловiки розпалились, взяли здобич у щiльне кiльце, здивовано перезирнулися, цокаючи язиками, - вага показувала 92 кiлограми! Таких великих самцiв нiкому з них ще не доводилося брати…
Вiдправивши гостей додому, наступного ранку єгер Мирон пiшов в улоговину, через полонину, де вчора полювали. Недарма вiн подумав, що пiдранена вовчиця могла мати дитинчат - першi вовченята у цих мiсцях народжувалися вiд березня…
Єгер не помилився, знайшовши вовчицю мертвою за кiлометр вiд мiсця загибелi вовка. Вона дивилася байдужим пластмасовим поглядом у синє квiтневе небо. Неподалiк чулося жалiбне скавучання. Якби не вiдчайдушне голодне пищання, жодне стороннє око не звернуло б уваги на вовчу яму, у якiй троє малюкiв були приреченi на смерть. Єгер забрав хижацьких сирiт з собою й розшукав вiзитку, яку залишили йому кiлька мiсяцiв тому науковцi. Вони проводили свої дослiдження тут, у дикому гiрському урочищi на прикордоннi з Польщею, за Добромилем.
…Наступного дня завiдувач кафедри, заступник керiвника мiжнародного проекту з вивчення поведiнки тварин у природних парках, повiдомив на засiданнi кафедри про дзвiнок єгеря.
- Такої нагоди можна чекати роками - i не дочекатися, - сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очi ми називали свого шефа, i вiн про це знав. - Як ми можемо на це реагувати?… Запланованi дослiдження у тих мiсцях наразi закiнчено… Доведеться вiддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств пiд Львовом, i спостерiгати за ними у вольєрi. Хоча… Усе як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутiр та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом «Європейський вовк»… Для них це позаплановий
хiд. Запитують: якi вашi пропозицiї?… А що казати? Якi нашi пропозицiї?…
- Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити у гори по черзi, - оперативно озвався Кулик. - Члени групи змiнювали б одне одного у режимi «пост здав - пост прийняв», жили б там протягом тижня, отримували усе необхiдне для роботи та пiдтримки життєдiяльностi з кожним наступним учасником експерименту…
- Може бути, - погодився БеДе. - Цiлком може бути.
Добровольцi є?
Добровольцiв не було.
- Менi завтра зуби пилятимуть, - повiдомив Бiльчук, - готуватимуть порожнину рота пiд тотальне протезування. На жаль, я не зможу. I тягнути далi нема куди, запустив проблему, жувати нiчим…
- Я теж - пас! - пiдтримав колегу Стефанишин. - Через сiмейнi обставини не можу. Ще на день-два вирватися - нехай уже. Але на тиждень, та ще й… iз якою перiодичнiстю? Мабуть, раз на мiсяць? Е, нi… Не можу.
У БеДе помiтно зiпсувався настрiй. Вiн нервово почухав помiтну лисину, з'їхав долонею на обличчя, закiнчивши енергiйним потиранням лоба та носа.
- То що ж! - розвiв вiн руками, глипнувши у мiй бiк. - Шкода! Але й проблем виникло б чимало, ще й невiдомо, чи пiдтримали б це нiмцi з поляками… Хоча, чорт забирай, шкода!
БеДе навiть невеличку промову видав. Вiн часом мiг хвилин на п'ятнадцять зарядити банальний спiч про те, про що усi добре знали й без нього.
У Захiднiй Європi вовкiв практично не залишилося, говорив вiн, тамтешнi екологи намагаються зберегти популяцiю i тримати чисельнiсть хижакiв пiд контролем - задля вiдновлення природоохоронного балансу. А в Захiднiй Українi з вовками усе гаразд - i свої є, i чужинцi навiдуються iз Польщi, з лiсiв та гiр прикордоння.
Хоча у нас свiй iнтерес до сiроманцiв. Мисливцi змушенi регулювати кiлькiсть хижакiв, утримуючи їх чисельнiсть у Львiвськiй областi на рiвнi 100-120 особин. Тим часом мешканцi вiддалених сiл звинувачують сiроманцiв в усiх грiхах, дехто вимагає рiшучих заходiв: винищити їх пiд корiнь. I знищують, отримуючи за одного вбитого вовка непоганi грошi. Науковцям варто сказати своє аргументоване слово, яке спиралося б на практичнi дослiдження. Багато дає участь наших представникiв у мiжнародних проектах з вивчення Canis lupus - вовка звичайного - у природних умовах… Скажiмо, у Республiцi Комi…
Тут БеДе затримав погляд на моєму обличчi, намагаючись зустрiтися зi мною поглядом.
- …А у нас вдома, - у голосi БеДе чулося розчарування, - за якихось сто тридцять кiлометрiв вiд Львова, в дикому урочищi до цього ще руки не дiйшли…
БеДе перевiв подих. Стало чути, як перша весняна муха б'ється в шибку, шукаючи виходу.
- Давайте я почну, - сказав я. - А далi побачимо.
Рiшення вже було прийнято, я зробив це одразу, заледве почувши новину, проте дав собi трохи часу на обдумування деталей, поки висловлювалися iншi та говорив БеДе. Ця несподiвана пропозицiя була подарунком долi особисто для мене. I нехай трохи поговорять, посперечаються, кому їхати i чи нам це потрiбно, поїду таки я, погодившись на увесь термiн, скiльки б вiн не тривав.
Одне «але». Я сам встановлюватиму умови проведення свого експерименту.
Спостереження на вiдстанi у моїй практицi вже було. Це пройдений етап. Якщо братися за експеримент, то за принципово новий. Дякую, доле, за можливiсть рiзко повернути кермо. Я впишуся у поворот, у кювет не потраплю: менi подано руку пiдтримки - з розумiнням та вдячнiстю потискаю її.
До кiнця засiдання кафедри у мене визрiв чiткий план. I я виклав його БеДе наодинцi.
Я мав намiр узагальнити свою роботу, проведену в Печоро-Iличському заповiднику Республiки Комi, та братися з початку вересня за написання кандидатської дисертацiї. Обставини змiнилися. Беруся до пiдготовки кандидатської вже завтра. Через два роки захищатимусь. Як я встигну - мої проблеми. Найважливiшим роздiлом роботи з дослiдження поведiнки вовкiв у природному середовищi стане саме добромильський експеримент. У цьому довготривалому польовому дослiдженнi помiчники-етологи, тобто фахiвцi з вивчення поведiнки тварин, менi не потрiбнi. Змiнювати мене «на посту» не треба. Умови експерименту розроблю сам. Натомiсть раз на тиждень потребуватиму пiдтримки з «великої землi» харчами для мене та моїх пiдопiчних, а також деяких дрiбних послуг. Менi будуть необхiднi ноутбук iз двома змiнними батареями по десять годин роботи кожна, чиста змiна бiлизни, випраної без порошку, аби не дратувати вовчий нюх, книги…
БеДе уважно вислухав. Незважаючи на посаду, вiн зберiг юнацький iнтерес до експериментiв i мiг наступити на горло споконвiчному начальницькому принципу «коли б чого не сталося». Я не сказав йому, що переважно ночуватиму з вовченятами у лiсi, а не у хатi, вогню не розпалюватиму й харчами обмежуватимусь такими, якi не потребують теплової обробки. Бо повинен стати для вовкiв своїм, без запахiв цивiлiзацiї та вогню, газу, керосину, тепла… Людиною зi зграї.
Погоджуючись, БеДе ще не знав, що поступово дiзнаватиметься про моє самоправство, iнакше не бачив би я пiдтримки та розумiння вiд нього… А коли усе закiнчиться, слушно вирiшив я, переможцiв не судитимуть.
Це трапилось у квiтнi, пiвтора року тому.
…Пам'ятаю гостре почуття жалю, яке розлилося в грудях, коли вперше побачив своїх майбутнiх вихованцiв. Їм було не бiльше мiсяця - вони вже добре бачили й постiйно хотiли їсти. Я годував їх молочними сумiшами та напiввiдвареним м'ясом, яке пережовував для них. Ходили вони перевалюючись, кусали одне одного за лапи, шиї та куцi хвостики, спали, притиснувшись до мене та одне до одного. Виглядали звичайними цуценятами, подiбними на дитинчат вiвчурiв, безпорадними товстунами з блакитними очима.
Колiр їхнiх очей почав змiнюватись лише згодом. А от характерами та окрасом шерстi вони вiдрiзнялися вiд самого початку. Найактивнiшого, хитрого та розумного, який забирав собi кращi шматки їжi та завжди опинявся в найтеплiшому мiсцi, я назвав Кумом. Вiн мав своєрiдний, з пiдпалинами, колiр шерстi, яка нагадувала камуфляжну сiтку.
Найслабшим виявився Гай. Вiн кумедно розкривав маленьку пащу, чи то позiхав, чи то просив чогось. З глибин вовчого нутра спроквола виривався звук-пародiя на собаче «гав» - кумедне «га-ай-й». Воно й стало прообразом його майбутнього iменi. Я жартома перекривив його розтяжливо-старече позiхання, i прiзвисько причепилося до нього назавжди. Хоча спочатку хотiв назвати його Рудим - через охристо-iржавий вiдтiнок шерстi.
А Дункан у ранньому дитинствi мало не помер. Заслаб одного теплого сонячного дня, коли брати, весело шкутильгаючи на товстих коротких лапах, ловили весняних мух. Його трусило, я вигрiвав малюка в себе на животi, загорнувши у лахи та залишивши на поверхнi лише сумну мордочку з гарячим сухим носом.
Як я зрадiв, коли хворе песятко оклигало й вийшло на непевних ще лапах до сонячного свiтла! Не зорiєнтувавшись, випало з нашого сховку мiж каменями просто на килим iз запашного первоцвiту - цi квiти називають баранцями через пожмакане листя, що нагадує шкiру молодого баранчика. Пчихнуло й всiлося у квiтах, мружачись на сонце. Я зганяв за свiжим м'ясом, а коли повернувся - вовчик пасся на травi, нiби й не був хижаком. Тоненькi стебла чiплялись до пiднебiння. Вiн їх раз у раз вiдкашлював, кумедно й широко розтуляючи писок.
Наступного дня малюк почувався вже цiлком здоровим - впевнено розмахував хвостом i крутив задом, демонструючи менi вищий вияв приязнi. На сонцi виблискувала його асфальтово-сiра шерсть, найтемнiша серед братiв. Колiр її помiтно густiшав ближче до середньої лiнiї спини та носа. Я задоволено спостерiгав за тим як, низько припадаючи до землi, вiн наблизився до мене - з усмiшкою вiд вуха до вуха.
Вовки вмiють усмiхатися, розтягуючи чорнi губи й задираючи кутики вгору. Аби менi остаточно стало зрозумiлим чого вiн хоче, малюк почав стрибати з боку в бiк, запрошуючи побавитися з ним. Ставав на кiнчики лап, не торкаючись п'ятами землi й витягуючись усiм тiлом, дрiботiв короткими нечутними кроками.
Як балерина, подумав я - й розреготався.
Настрiй танцюриста збiгся з моїм - я пiдхопився, кинувся виробляти руками й ногами натхненнi па… Друга половина компанiї миттєво опинилася поруч. Малеча як здурiла. I ми учотирьох iз шалом, гиканням та свистом, скавучанням та вищанням виконали натхнений чоловiчий танець. То була дика сумiш гуцульського аркану, грузинської лезгинки i танцю андалузьких пастухiв.
Вiдтодi органiзатор танцю i став називатися Дунканом.
Зi своєї хвороби вiн вийшов з упевненiстю, що має на мене особливi права, i щоразу, коли я iншому придiляв бiльше уваги, демонстрував невдоволення.
…Я поступово вчився розрiзняти найменшi нюанси звукiв, якi видавали мої вовки. Але величезний пласт їхньої мови залишався для мене неосяжним та незрозумiлим. Вовча мова, найбагатша у звiрячому свiтi, має безлiч вiдтiнкiв. Чимало з них я вже знав. Часом це нагадувало спiлкування з близькими людьми, якi можуть приховати вiд вас iнформацiю, надавши обличчю байдужого чи веселого виразу, хоча невловнi для чужого обертони, найменша змiна тональностi чи особливостi майже непомiтних деталей розкажуть усе. Голос не бреше. Що у людей, що у вовкiв.
Одного разу до нас завiтали гостi - чужi вовки. Я вже було потягнувся за ракетницею (тримав їх у кiлькох сховках), аби прибульцi не завдали моїм шкоди, але обiйшлось. Вони навiть не наблизилися - здалеку обмiнялися мовою рухiв та мiмiки, й пiшли собi далi.
Вовки вмiють розмовляти, проте в їхнiй мовi дiють iншi закони. Ми з ними створювали спiльну мову спiлкування з двох рiзних мов, не до кiнця розумiючи нюансiв. Деякi сигнали та особливостi мiмiки я перейняв вiд своїх вихованцiв, вони ж навчилися розумiти певнi слова та iнтонацiї.
Вовки тримали мене за свого, але дивакуватого свого, й вiдгукувалися на iмена, якими їх кликав.
В iменi Кума основною лiтерою була остання. Саме її я й тягнув як голосну всупереч законам фонетики, майже ковтаючи маленьку й невиразну У:
- КуМ-М-М!
Та радше це виглядало так:
- К-м-м-м!
Лоскочучись, гнусаве У губилося у носоглотцi.
Дункан вiдгукувався на скорочене:
- Днк-А-н!
У цьому звертаннi звук У майже не прослухався.
Коротке слово «Гай!» нагадувало оклик-обсмикування, товариське гарчання.
Жодна людина з першого разу не повторила б мого варiанту цих дивних для слуху i таких звичайних на паперi iмен. Спробував би хтось покликати моїх вовкiв, виразно вимовляючи їхнi iмена, i вони б напевне лишились незворушними до чужої варiацiї звукiв та чужого голосу. Так само не спало б на думку бiльшостi з нас, що iноземець, вимовляючи «лiкер», має на увазi «лiкар».
Опановуючи мову вовкiв, я наче був людиною, що потрапила в чужу країну i сприймає незнайому їй мову за суцiльний потiк, i нiчого, нiчогiсiнько спочатку не розумiє. Їхнiй обмiн iнформацiєю не обмежувався звуками та мiмiкою. Лише тут, пiд Добромилем, я помiтив важливу особливiсть. Вовки вiд природи володiють даром телепатiї, вони розумiли одне одного i мене, подивившись у вiчi. Часом менi достатньо було про щось подумати, а ця iнформацiя вже ставала вовчим надбанням.
Часом здавалося, що вони мене люблять майже як собаки свого господаря.
Але не зi становища знизу догори, а нарiвнi, хоча й визнаючи мiй особливий статус. Чим далi тим бiльше сам прикипав до них серцем Ранiше вiв спостереження за вовками з iнтересом, азартом, спiвчуттям, проте не з такими емоцiями як тепер. Вони були не просто об'єктами дослiдницького iнтересу, про якi я вiв записи у журналi спостережень. Ми були спiльнотою, зграєю, сiм'єю, я пiклувався про них, вiдчував за них вiдповiдальнiсть, мав потребу у їхнiй присутностi та був залежним вiд них. Приймав їх з усiма притаманними їм особливостями - жахливим запахом з пащек, коли вони позiхали, сильним запахом шерстi, часом нестерпним вiд поєднання з вологiстю дощу чи туману, звичкою лiзти язиками в обличчя, щосили тицятися мордами у ноги, з розгону, залишаючи синцi…
Мене зворушувала дитяча причепливiсть та нав'язливiсть вже майже дорослих песят, якi понад усе любили бавитися одне з одним та зi мною. Дозволяв їм кидатися на мене, гарчати та кусати руки. Вони не завжди могли розрахувати силу грайливого покусування, часом настiльки захоплювалися грою, що доводилося приводити до тями злим окриком. Або енергiйним щиглем у кiнчик носа.
Кiлька разiв пiсля роздачi харчiв я пробував забрати шматок, перевiряв, як далеко заходить слухнянiсть. Зовсiм маленькими вони сприймали перерозподiл їжi як належне, але згодом, отримавши своє, вже не поступалися перед сильнiшим й не вiддавали своєї частки.
У грi та вiдстоюваннi їжi вони могли зайти далеко. Мої пальцi й долонi вкривали слiди вовчих зубiв.
…Торкнувся шрамiв на плечi - вони вже майже не болiли. З мiсяць тому Дункан, бавлячись, прокусив менi плече - сорочка швидко набралася кровi i я, затискаючи рукою рану, мусив бiгти на базу та викликати допомогу по рацiї.
Лiкар було взявся за шприц зi знеболювальним, та я зупинив його: мої вихованцi вiдчують будь-який сильний стороннiй запах. Заскочений хiрург був змушений по живому шити чотири рани вiд iкол. Даремно вiн старався, i я даремно терпiв. Мої хлопцi-сiроманцi кинулись зализувати рани, i не вступилися, поки не залишилось у тiлi жодної нитки. Кум працював язиком з особливим завзяттям, а Дункан, вiдсторонений вiд важливої справи, нервував збоку. Їхнє втручання дало несподiваний ефект. Рана швидко затягнулася, не загноївшись.
…Було тихо й безвiтряно, коли, зайшовши на гору, ми всiлися на рiвнi вечiрнiх хмар. Здавалося б, нас має бути видно усiм, насправдi ж не було надiйнiшого сховку, анiж цей дах свiту. Немов уперше дивились, як сiдає сонце. Нiщо не здатне так заворожувати людину, як повiльне урочисте згасання обрiю. Нi дзюрчання срiбної води у гiрськiй рiчцi, нi куйовдження вiтром густих трав на гiрських схилах. Неспiшне споглядання вечiрнього сонця у шлейфi досконалого поєднання фарб з висоти понад п'ятсот метрiв над рiвнем моря - розкiш, доступна не кожному. Був би художником - малював призахiдне сонце щодня, i менi б це нiколи не набридло.
Як там написав менi Володимир Бологов? Витягнув листа з кишенi. «Тримайся, брате… Ми з тобою однiєї кровi… Ми ще спробуємо разом провести такий експеримент. Наодинцi у нас виходить незле, сподiваюсь, не покусаємось удвох, га?».
Залишусь ночувати у хатi - перечитаю листи вiд етологiв з рiзних країн, таких самих звихнутих як я. Про дослiдника Бологова, що вивчав вовкiв на бiологiчнiй станцiї у Тверськiй областi Росiї, я знав давно, а от те, що йому вiдомо про добромильський експеримент, що вiн розшукає мене своїм листом-пiдтримкою - не чекав… Я зберiгав листи вiд грузинського зоолога-дослiдника вовкiв Яссона Бадрiдзе. З Девонського нацiонального парку менi написав фанат-натуралiст Шон Еллiс. Вiн називав мене мiстером Крюк (я не вiдразу зрозумiв, що Mr. Kriuk - це я) i запрошував в Англiю, щойно зможу туди поїхати. Писав: подивився по картi на ваш Dobromyl - це ж майже графство Devonsheer! Була ще фраза, яку я переклав приблизно так: «Мої вовки вже пiшли вiд татка. Будуть проблеми - звертайся, друже». Думка про те, що незабаром настане останнiй день мого перебування в урочищi i я повернусь до людей, як Шон Еллiс, залишивши сiрих у лiсi, викликала мiцний коктейль суперечливих почуттiв та емоцiй. Як i коли наважусь поставити крапку?…
Ми сьогоднi ночували в надiйному сховку за мурами замку. У нас було кiлька нiчлiжок, ми могли залишатися там, де нас наздогнали сутiнки, хоча нерiдко саме у цей час мої збиралися на полювання. Але нинi вони були ситi. Цей прихисток ховався в заглибинi, порослiй травою, i лише уважний погляд, та й то не вiдразу, мiг привiдкрити таємницю: це була не звичайна яма, бо з-помiж її зарослих густою травою стiн де-не-де проглядала поверхня з пласких каменiв, щiльно викладена не природою, а руками. То був початок пiдземного ходу, засипаний землею. Ми нагребли колись сухого листя у заглибину, куди не потрапляв дощ, i нiхто чужий не смiв сховатися тут через потужний вовчий запах, який не вивiтрювався навiть тодi, коли господарi вiдсутнi.
Я витягнув зi сховку ватянi штани та куфайку, шапку, теплi шкарпетки, похрумтiв сухими галетами, i ми повлягалися спати.
…Наступного дня мої влаштували криваву й безглузду рiзанину, жорстоку у своїй незбагненностi. Пiд вечiр, коли пси перегавкувалися далеко внизу, у селi, моїх - нi сiло нi впало - немов пiдмiнили. Вони нервово бiгали, не знаходячи собi мiсця, пригинаючи голови й сутулячись. Давно зауважив, що нерухомий вовк здалеку може нагадувати собаку. Але коли вiн бiжить - легко мов танцюрист, на самих пальцях, та ще й характерно по-вовчому пригинає голову - не впiзнати вовка важко. Навiть той, хто нiколи не бачив живого звiра на волi, лише глянувши на сутулу спину та прямий широкий хвiст, опущений до землi, вигукне «Вовк!».
Вечiр недаремно починався неспокiйно. Мої раз у раз пiдбiгали один до одного i бурхливо щось обговорювали: хвости виписували у повiтрi малюнки, вуха ходили ходором, вираз морд мiнявся щохвилини. Прийнявши якесь рiшення, сiроманцi зiрвалися й зникли за деревами.
Куди їх понесло? Це був не звичний ритуал збору на полювання. Зазвичай, перш нiж вирушити на нiчний промисел, вони ставали у коло, носами всередину, i вили. Ще не так давно це виглядало як хаотичний хор, спалах какофонiї звукiв, пробна оркестрова розминка перед концертом, але вiднедавна почало нагадувати згуртований спiв зграї. Сьогоднi вони, без сумнiву, спланували щось нове. Що то була за змова, я зрозумiв, коли вдалинi почув жалiбне собаче скавчання. А пiд ранок мої повернулися ситi i втомленi, ховаючи очi.
Через два днi я знайшов на узлiссi собачу голову та ланцюг. Вкрали пса з буди разом з ланцюгом…
Глибинна потужна неприйнятнiсть найближчих братiв по кровi завжди дивувала мене. Вовки й собаки були бiльшими ворогами, нiж вовки й лисицi чи вовки та ведмедi. Вовки вiдверто зневажали приручених людиною колишнiх братiв, а тi, зачувши вовка, захлиналися гавкотом, попереджаючи людину: вороги йдуть! Хоча i однi, i другi належали до родини псових.
Всерединi цього сiмейства, протягом усiєї iсторiї родини - Canis familiaris, стосунки мiж вовком та собакою завжди були складними. Свого свiйського побратима, прирученого людиною, вовк не терпить. Та й пес платить тiєю ж монетою.
У перiод статевого дозрiвання у вовкiв формується стiйкий комплекс агресивних реакцiй на собак. Трохи по-науковому кажу, але точно. У справедливостi цього переконався наочно. Однак, i це менi теж було вiдомо не з пiдручникiв, мiж вовками та собаками траплялись несподiванi спалахи приязнi - i вони спарювалися, утворювали подружжя. Коли я працював у Комi, до лiсу за вовком втекла сучка м'ясоїда i невдовзi народила щенят… Менi не довелося зафiксувати випадкiв, аби пес покрив вовчицю. Хоча дослiдники вважають, що трапляється й таке. Вiд вовка та собаки народжуються напiввовки-напiвсобаки, справдi небезпечнi для людини звiрi. Вовк на людину не нападає. Тiльки хворий на сказ, той, що втратив страх i почуття реальностi. Натомiсть вовкособаки не вiдчувають страху перед двоногими.
Природа, як вiдомо, порожнеч не любить. Якщо людина знищить вовкiв, природну нiшу цього хижака заповнять вовкособаки… I це буде найгiрший сценарiй протиборства людини та вовка.
Менi знову передали вiдеокамеру. Час вiд часу я проводив зйомки протягом кiлькох годин, поки батареї вистачало - i залишав камеру на базi. Мирон того ж дня забирав її.
Цього разу усе вiдбулося немов на замовлення. Переважно мої полювали вночi, а тут зiрвалися задля переслiдування серед бiлого дня. I за ким? За лисицею. Я ледве встиг розчохлити вiдеокамеру.
Ми обходили нашу територiю. Раптом мої завмерли, нашорошивши вуха - i рвонули в кущi. Серед заростей лiщини промайнув рудий хвiст. Гарячий мисливський азарт охопив вовкiв. Вони зайшли з тилу, перерiзавши лисицi шлях до вiдступу - i вона зробила помилку, а може, не мала виходу чи розгубилася. Вискочила на вiдкриту мiсцевiсть, намагаючись вiдiрватися вiд переслiдувачiв. За нею серед горбочкiв, порослих травою, вже мчав Дункан.
На моїх очах сiроманцi розiграли свою партiю немов по нотах, блискавично розподiливши ролi. Руда впевнено взяла курс на дерева, їй залишалося два стрибки, аби зникнути в лiсi. Але назустрiч вже вискочив Гай, вiдрiзавши їй дорогу до яру. Вона взяла рiзко праворуч - i напоролася на Кума. Вiн зайшов збоку, у стрибку дiставши утiкачку - рiзонув гострими iклами по горлу. Недарма кажуть, що вовки рiжуть здобич. Саме це визначення найбiльше пiдходить до точного удару гострих як лезо вовчих зубiв. Лисиця перевернулася разом зi своїм переслiдувачем у повiтрi, б'ючись у конвульсiях. Ще двоє учасникiв погонi опинилися поруч. Полетiли шматки рудої шерстi…
Пiдiйшов ближче й побачив, що свою здобич вовки не їли, лише роздерли.
У Печоро-Iличському заповiднику Комi я багато часу витратив, спостерiгаючи за полюванням вовкiв, i переконався у тому, що вовк у природних умовах - один з найбiльш iнтелектуальних хижакiв. Доказом того був, зокрема, розподiл ролей пiд час колективного полювання. Так у природi полюють лише вовки. Вовча зграя на моїх очах - спостерiгав за цим у морський бiнокль з шiстнадцятикратним наближенням - гнала копитних гоном по усьому фронту, поки вiд стада не вiдставали слабкi тварини.
Арифметика вовчого полювання…
А була ще й алгебра. Складнiших дiй вимагав нагiн - коли частина вовкiв ховалася в засiдцi, а частина гнала потенцiйних жертв у певному керунку. Я фiксував кiлька варiантiв поведiнки пiд час атаки. Вовки могли вiдволiкти увагу вожака стада, пiдсиливши несподiванку миттєвим кидком. Або одночасно атакувати з флангiв, вдертись у середину стада i створити там панiку. Ще один варiант - сунути на потенцiйних жертв кiлькома паралельними групами: куди змiщалися жертви, на тому фланзi вовки й передавали естафету переслiдування.
А тодi паралiзовану страхом, деморалiзовану жертву брали у кiльце…
Взявши на себе вiдповiдальнiсть вихователя, я даремно переживав, чи вдасться менi навчити малюкiв полювати. Був впевнений: якби не вдалося навчити їх до року, надолужити втраченого не вдалося б нiколи. Так менi здавалося. Тому намагався бути терплячим вчителем. Вiдтодi, як малюкам виповнилося чотири мiсяцi, щодня випускав перед вовчими носами упiйманих пастками мишей, а безпораднi хижаки лише фиркали й дозволяли мишам втекти. Моя впертiсть не давала результатiв.
Тодi спробував змiнити тактику. Не пiшов по м'ясо, слушно вирiшивши, що голод - найкращий вчитель… Наприкiнцi експериментального тижня стався прорив. Кум перший погнався за мишею, упiймав її i почав так завзято нею метляти, що й не помiтив, як проковтнув свою iграшку. Наступного разу вже не роздумував - зiрвався за здобиччю без затримки. Брати кинулися за ним.
Вроджена програма полювання увiмкнулася без прикладу старших вовкiв, вовченятам лишалося самостiйно розвинути знання, отриманi з кров'ю. Багато вони знали пiдсвiдомо. Я не вчив їх заривати залишки здобичi у надiйному мiсцi, вони самi здогадалися. I згодом не раз бачив, як вони знаходять свої запаси…
У дорослому самостiйному життi моїх вовкiв траплятимуться i тиждень, i два без їжi. Вовк здатний обходитися без харчiв протягом тривалого часу. Таке його єство. Недаремно у людей iснує приказка «голодний як вовк». Коли пощастить на полюваннi, вiн може з'їсти до п'ятнадцяти кiлограмiв м'яса. Порожньому шлунку, який зменшується пiд час голоду, миттєва розтяжка не шкодить. Нахапавшись зайвого, вовки вiдригують частину поживи i з'їдають її пiзнiше.
Моїх пiд'яркiв, так називають вовкiв на другому роцi життя, вже
можна було не пiдгодовувати з бази. Ми крок за кроком зменшували «пайку», привчаючи їх до самостiйностi. Свою роль у цiй справi я, ймовiрно, переоцiнив. Мав таки рацiю росiйський дослiдник Володимир Бологов, який писав менi, що не варто намагатися вчити вовченят полюванню, не варто втручатись у цей процес… Я переконався, що в природному середовищi програма вiдновлення знань вмикалася сама, спрацьовувала на генетичному рiвнi. I мої тренування за допомогою мишей, витягнутих iз пасток, були зайвими.
…Коли я повернувся з берегiв Печори, менi розповiли про новий кафедральний жарт.
Дзвiнок на кафедру.
- Я попрошу до телефону Юрiя Костянтиновича Крюка.
- Його немає. Вiн у Комi.
- В комi?! Що сталося???
Того ж приблизно року, коли я вперше «був у Комi», на кафедрi розгорнулося цькування Пасюка. Вiн завалив захист кандидатської, йому вiддали роботу на доопрацювання. Пасюк впав у депресiю i збирався вiдкласти на невизначений термiн свою кiлькарiчну працю про змiну особливостей поведiнки ховрашкiв в умовах пiдвищення середньорiчної температури на один градус. Пасюк вважав, що його висновки допоможуть зрозумiти проблему глобального потеплiння та його вплив на живих iстот. Ретельно зiбраний науковий матерiал вiн подав у кандидатськiй в недосконалому оформленнi, не дотримався кiлькох правил - i проторував собi дорогу в один iз найскладнiших етапiв наукової кар'єри.
Ми спускалися сходами нашого корпусу i я розповiдав Пасюковi про свою роботу на берегах Печори. Дiлився враженнями, неусвiдомлено вибравши з усього матерiалу лише кiлька висновкiв. День у день спостерiгаючи за вовками з бiноклем у руках, я зосередився на кiлькох особливостях поведiнки хижака. Одна з них базувалася на тому, що вовк - тварина без комплексiв. Але одну слабинку таки має, i вона завжди бере над ним гору, а значить i є його комплексом.
Якщо хтось тiкає - хижак кидається наздоганяти. Вiн вмiє користуватися цiєю здатнiстю собi на користь. У моїх вовченят, щоправда, ця родинна риса вийшла на поверхню не одразу - те саме було в iсторiї з мишами…
Комплекс переслiдування у вовкiв сильнiший за ситiсть, байдужiсть до об'єкта переслiдування та навiть безперспективнiсть наздогнати, адже вовк не є найшвидкiснiшим звiром. Закон простий: хтось тiкає - вовк мусить наздоганяти. Комплекс переслiдувача вiдриває вовка вiд землi i жене вперед. Хижий звiр вiдчуває слабинку навiть у тому, хто є нiбито сильнiшим за нього. I визнає у деяких випадках силу за слабшим. Вiн знає, на кого варто нападати, а на кого - нi. Тому часом впольовує сильнiшого.
Або не наважується на переслiдування слабшого. У вовка своя логiка.
Пасюк слухав мене без запитань та уточнень.
Я вiв далi. Але у iнших тварин - потенцiйних жертв - свої комплекси. Вони не здатнi не тiкати. Небезпека та панiка для бiльшостi жертв - синонiми, якi виключають спокiйну врiвноважену реакцiю. Найоптимальнiший варiант поведiнки з хижаком - не тiкати, не визнавати себе переслiдуваним. Лише на таку реакцiю вовк зважає.
«…То ви кажете, буде дощ?…» - озвався Пасюк. - «Синоптики обiцяють без опадiв», - заперечив я.
Ми ще трохи погомонiли про погоду, але головне Пасюк почув. А може, перевiв вовчi закони у ховрашкову площину i знайшов там пiдтвердження: не ставати в позицiю переслiдуваного. Пасюк перестав реагувати на напади та укуси, якi сипалися на нього вiд колег, взяв вiдпустку i протягом мiсяця довiв свою роботу до кондицiї, вичистивши усi недоробки. А тодi впевнено захистив дисертацiю.
Нещодавно вiн передав менi сюди невеличкого листа - нiчого особливого, кiлька слiв симпатiї та пiдтримки. Наприкiнцi приписав: «Особливi вiтання твоїм вовкам вiд моїх ховрашкiв».
…Пiсля розправи над лисицею мисливський азарт братiв влiгся не скоро. Вони охоче переключилися на гру. Це було улюбленим заняттям - вовченята були готовi до пустування та безцiльного веселого бiгу i тодi, коли були товстими пухнастиками, i тодi, коли перетворилися на незграбних довгоногих пiдлiткiв, i зараз, за п'ять хвилин до дорослого життя.
На лiсовiй галявинi влаштували веселий шарварок, здiйняли у повiтря феєрверки сухого листя, бавилися як маленькi, з гарчанням та фирканням настрибували один на одного, спираючись на заднi лапи та переплiвши переднi, гризлися, поставивши хрест-навхрест широко роззявленi пащi. Вiдскакували й бiгли щосили, запрошуючи наздогнати. Заскавучав та, пiдiбгавши хвiст, укрився пiд кущем Гай.
Натомiсть у братiв ще залишилися нез'ясованими деякi моменти стосункiв.
У бойовому запалi, який вже вийшов за межi гри, вони не помiтили, що бракує третього. Кум повалив Дункана, притиснув його лапою до землi, кумедно й скульптурно застиг над переможеним братом.
Фiнальна картина - переможець i переможений. Гру закiнчено. Я вимкнув камеру, задоволений вiдзнятими кадрами.
I прогадав. Це ще був не кiнець. Блискавично й вiртуозно вивернувши голову, Дункан щосили хапнув Кума за лапу, i той втiк, припадаючи та пчихаючи.
Такi збої у розподiлi ролей теж траплялися. Не завжди сильний виявлявся сильнiшим, часом вiн програвав. Бувало, що й голодний Гай загрозливо гарчав, вчепившись зубами у шмат м'яса. I стiльки в його очах та голосi було самовпевненостi, що Кум iз Дунканом вiдступали, вдавши, що нiчого особливого не вiдбувається.
Але зараз саме старшi розiйшлися не на жарт. Опанувавши бiль та секундну розгубленiсть, Кум повернувся до Дункана. Вони, як хлопцi-пiдлiтки, перебували зараз у тому небезпечному вiцi, коли необережний жест чи випадкове слово можуть призвести до жорстокої бiйки. Жоден з них не мав нинi намiру визнати себе переможеним. Шерсть на потилицях стала дибки, вони скалили зуби, оголюючи ясна, морщили носи, гарчали й кидались один на одного.
- Показилися, чи що?! Агов, хлопаки! Охолоньте! - спробував зупинити забiяк.
Та де там! Вони вже нiкого не чули, розпаляючись дедалi бiльше. Переплелися, вчепившись одне одному у вуха. Я крикнув щосили - нульова реакцiя, цiлковите захоплення одне одним i намагання поцiлити ближче до горла. Клоччя з загривкiв та бокiв летiло навсiбiч.
Лише за допомогою палицi вдалося розборонити братiв - нiщо iнше на них у цей момент не вплинуло б. Про камеру я геть чисто забув.
Приходили до тями як боксери, розведенi у протилежнi кути рингу. Вiдхекувались, зализуючи рани й не дивлячись одне на одного. А вiдiйшовши вiд бойового запалу, пiшли разом вкладатися до сну, нiби нiчого не трапилось.
…У небi повiльно кружляли два орли. Неподалiк замку часто можна було бачити цих королiвських птахiв. Розкинувши крила, неспiшно закручували траєкторiю польоту - без жодного зайвого руху довiрившись повiтряному потоковi. Лiниве безтурботне зависання у небi - я бачив це не раз - за одну мить перетворювалось на зiбраний потужний кидок до землi. I от вже гостроокий хижак набирає висоту, а в його кiгтях б'ється очманiла вiд жаху жертва. Могла б врятуватися, та надто захопилася дрiб'язковими справами, не помiтила над собою загрозливої тiнi, не звернула уваги на небезпечний звук… Хоча траплялося, що орел злiтав у небо без здобичi, бо той, кого вiн видивився з висоти, виявлявся обережнiшим та прудкiшим за нього.
Пiд старими мурами замку мої любили весело тлумитися або лiниво дрiмати. Нагрiте сонцем камiння довго тримало тепло… Зараз ми, не змовляючись, прямували до замку. Серед тамтешнiх руїн нас чекали затишнi мiсцинки, де ми не раз влаштовувалися на вiдпочинок. Раптом мої захвилювались, i через кiлька хвилин я почув голоси та смiх - неподалiк, за деревами та заростями лiщини, йшли люди. Вiтер вiяв вiд нас в їхнiй бiк, тому мої так пiзно їх вiдчули. А тi собi спокiйно гомонiли. Шлях вовкiв часом пролягає за кiлька крокiв вiд людини, але люди про це навiть не здогадуються, якщо поблизу немає собак та коней, якi своїм хвилюванням видадуть небезпечне сусiдство.
Почекали поки люди вiдiйдуть на значну вiдстань, спускаючись схилом в долину. Чекав, власне, я сам, бо мої зникли, розтанули серед лiсу. Знав, що вони поруч, але не бачив їх.
Роззирнувся. За мною стояв Дункан. Безшумно зайшов за спину, немов не торкався лапами сухого листя. Кум просто лiг де стояв, опустивши голову на випростанi лапи, завмер нерухомо - горбочок з опалого листя. Гай дременув назад, за кущi, не видно й не чути куди саме.
Одного разу у Комi моя польська колега, теж фахiвець з вивчення тварин у природному середовищi, поверталась на базу. Усi дослiдники базувалися на правому березi Печори, в селищi Якша. Барбара вже кiлька днiв проводила в польових умовах спостереження за вовком-одинаком. Я здалеку зауважив i Барбару, i вовчу тiнь, яка супроводжувала жiнку на незначнiй вiдстанi, вiд одного валуна до другого, вiд пенька до корча. Барбара не повiрила, коли я розповiв їй про побачене. Довелося показувати, де бачив вовка. По його слiдах ми вiдновили маршрут i встановили особу переслiдувача. Це був той самий одинак, за яким вона спостерiгала.
А коли поверталась додому, вони помiнялися ролями - вовк, якого пiдганяла цiкавiсть, йшов за своєю дослiдницею. Настiльки нечутно, що вона, досвiдчений науковець, навiть не зауважила за собою «хвоста». З його боку це було не полювання i не переслiдування, радше - спостереження за поведiнкою двоногого, який виявив до нього iнтерес.
…Тi, що спускались вiд замку вниз, теж не здогадувалися, що за якихось п'ятдесят метрiв хижаки давали їм можливiсть спокiйно пройти, уникнувши зустрiчi. Вовки вмiють ставати невидимками не лише для тих, за ким полюють, а й для тих, хто не є об'єктом їхнього полювання.
Я навчився жити без людей, навчився регулювати свiй фiзичний стан, не давав собi психологiчно розпускатися, але коли випадало побачити або почути здалеку людей, настрiй псувався. Смуток i неспокiй заповзали в душу. Не розчув зараз жодного слова - лише невиразне бубонiння трьох голосiв та вiддалений смiх. Менi хотiлося почути про що вони розмовляють, з чого смiються…
У розiрванiй скобi замкових мурiв господарював вiтер. Колись це була потужна будiвля овальної формi, зараз в усiх отворах та шпарках напiвзруйнованих стiн завивало й пiдсвистувало, пiдсилюючи своєю щемливою музикою мiй настрiй.
…Ситi вовки подiбнi на ледачих собак. Спали, згорнувшись на сонцi клубочками. Початок жовтня видався напрочуд теплим, опiвднi сонце пригрiвало немов лiтнє. У золотистому повiтрi лiтали тоненькi пасма павутиння, зблискували пiд променями срiбними ланцюжками.
Час вiд часу пiднявши голову, хтось iз вовкiв змiнював позу, лiниво клацав зубами, ловлячи мух. Кум позiхнув i, пiдвiвшись, повiльно витягнув, не торкаючись землi, одну задню лапу, другу… Кiлька вправ з вовчої руханки я також робив щодня, у тому ж повiльному темпi звiрячого потягування. Коли вiдтискався вiд землi або пiдтягувався на гiлцi дуба, вовки обмiнювались мiж собою ледь помiтними рухами брiв.
За пiвтора року моє тiло вiдчутно змiнилося - зробилося сухим, жилавим та витривалим. У харчуваннi переважали простi продукти, сира городина, мiсцевi фрукти. Половину рацiону становило те, що передавали з центру, половину здобував сам, i це був пiднiжний корм - ягоди, гриби, горiхи, зелень, яблука та сливи iз закинутого саду бiля моєї лiсової хатки. На «ура» йшли також суницi, чорницi, ожина, бiлi гриби. Щоденна кiлькiсть їжi зменшилася щонайменше удвiчi порiвняно з попередньою нормою. Тут з'ясувалося, що насправдi голод - це не те, що ми вiдчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе, або просто настав час снiданку чи обiду. Справжнiй голод вiдсуває вбiк усi iншi вiдчуття та думки, тримає на собi увагу, аж поки його не вгамуєш. А те вiдчуття легкостi у шлунку, яке ми плутаємо з голодом - найкращий стан для функцiонування органiзму.
Хоча у першi тижнi й навiть мiсяцi менi страшенно хотiлось улюблених шашликiв з димком, политих кетчупом. Однак згодом минулося, звик.
Багато ходив пiшки, долаючи iнодi по тридцять кiлометрiв за день - вгору-вниз, вгору-вниз… Пiсля кiлькох годин активного руху наставав час лiнощiв та спокою.
Розiм'явшись та скинувши iз себе дрiмоту, ми з Кумом спустилися до джерела. За нами зашурхотiли по листяному килиму Дункан iз Гаєм. З водою проблем не було на усiй нашiй територiї - тут, де ми зупинились зараз, у яру з-пiд каменiв струменiли цiвочки прозорої води, утворюючи невеличкi загати. Кiлька разiв зачерпнув води долонями, iз задоволенням хлюпнув собi повнi жменi в лице. Вовки пили, голосно хлебчучи й розбризкуючи краплi.
Вiтер змiнив напрям. Коли ми повернулись на своє мiсце - теплий потiк сунув тепер у наш бiк вiд тої гори, пiд якою ховалося село. Кум влаштувався на своєму мiсцi та й задрiмав, аж раптом рiзко пiдвiв голову. Кiнчик його носа затремтiв. Вiн був зараз надзвичайно красивий - з нашорошеними вухами, виразною мордою, видовженою шиєю у комiрi густої шерстi. У моїх на мордах зазвичай легко читалося не менше десяти емоцiй: гнiв, страх, загроза, злiсть, панiка, покiрнiсть, ласкавiсть, настороженiсть, спокiй, веселощi… Хоча не кожен вираз я розумiв, як, скажiмо, порухи бровами пiд час моїх пiдтягувань та вiдтискань. А зараз Кум став утiленням максимальної уваги до того, що вiдбувалося на значнiй вiдстанi.
З Дункана, який лежав поруч, теж злетiв сон. Втягнув повiтря, схопився - i усi троє нервово забiгали, мiцно стискаючи пальцi та залишаючи на пiщаних острiвцях мiж поодинокими ялiвцями зiбранi у квiтку слiди.
Ми по-рiзному з вовками сприймаємо свiт, але висновки iнодi робим однаковi. Перш нiж вмикається слух та зiр, у вовка спрацьовує нюх. Вiн чує за вiтром запах живого навiть на вiдстанi одного-двох кiлометрiв. Я ж спершу чую, потiм до слуху пiдключаються iншi органи сприйняття. Завдяки вовкам я став уважним до запахiв, навчився розрiзняти в повiтряному потоцi не лише сильнi домiнуючi ноти - теплi хвилi запашного чабрецю чи аромат ялiвцевих гiлок, а також менш виразнi складовi композицiй - не просто випари торiшнього прiлого листя, а й сумiш запахiв молодих опенькiв, трухлявого пня, сухих чорничних заростей i ще чогось невiдомого.
Повiтря завжди попереджало уважних про те, наскiльки швидко змiниться погода, буде дощ чи спека, в якому напрямку прогнали пiд горою корову з теличкою, чи перевертали нинi сiно поблизу села, чи копали бульбу. Я навчився довiряти своєму нюховi, уважно сприймати iнформацiю, яку вiн щедро постачав. Завдяки носам ми були обiзнанi з багатьма нюансами життя поблизу i на значнiй вiд нас. вiдстанi
Але нинi вiтер нiс з гори над селом слабкий доказ появи чужинця.
Я вiдчув це останнiм. Менi здалося, що на сусiднiй горi хтось такий як я, так само втягує носом повiтря i дивиться у наш бiк, вiдчуваючи нашу присутнiсть. Зачудований новачок, що бачить цей краєвид вперше. Вiдчуття було майже матерiальним, нiби я побачив картинку. Лише недостатньо чiтку.
Учотирьох вiдчували його, а вiн вiдчував нас.
Кум зробив було кiлька швидких крокiв назустрiч новому запаху, я крикнув йому, вiн незадоволено послухався i, повернувшись на своє мiсце, скрутився бубликом. Дункан iз Гаєм слухняно вмостилися поруч.
…Дункан сидiв навпроти i не зводив з мене уважних очей. Не вiдразу зауважив його важкий гiпнотичний погляд. Вiн вже не раз так дивився на мене, i кожного разу я згадував розповiдь єгеря Мирона про те, як смертельно поранений вовчина, батько моєї трiйцi, розплющив повiки на пiдлозi позашляховика i обвiв своїх убивць поглядом, вiд якого у них мороз пiшов по шкiрi.
Вiд несподiванки опустив очi, не витримав вовчого погляду. Щось невiдоме й чуже дивилось зараз на мене. Фанатична прив'язанiсть Дункана супроводжувалася iстеричними ревнощами, часом напружувала мене й дратувала. Але я видiляв його серед братiв, можливо тому, що вiн був найбiльш вiд мене залежний. А ця його здатнiсть дивитися, не вiдводячи важкого погляду, наводила на думку, що колись вони з Кумом ще зiйдуться у жорстокому з'ясуваннi, хто насправдi є лiдером.
Принаймнi погляд Кума завжди видавався менi зрозумiлим, а погляду Дункана я часом не витримував.
А може пiти прогулятися?…
Тiльки-но про це подумав, ще жоден м'яз не ворухнувся, а Дункан вже пiдхопився й застрибав передi мною.
Прочитав мою думку. Так, нiби я вголос це запропонував…
…Йшов розмашистим кроком вже з годину, в одному темпi й без зупинок. Вовки бiгли поперед мене, вiдставали, забiгали наперед, гасали по кущах, я губив їх, вони зникали надовго, несподiвано вискакували збоку… Я змiнив темп i напрямок: раптово зупинявся, кликав їх до себе, ховався, чекаючи, чи знайдуть i чи взагалi шукатимуть.
Чи є у поведiнцi вовкiв щось спiльне iз собаками, ось що мене цiкавило.
Ми вийшли до води, напилися, повернулись у затишне мiсце й попадали у траву. Неспокiй у душi пiсля потужного марш-кидка не зник. Кiлька разiв я по-вовчому мiняв позу, покрутившись i вмощуючись зручнiше. Кумовi набридла моя штовханина, вiн випростався, позiхнув, витягнув назад одну лапу, другу, вигнувся - й вiдiйшов убiк. Вирив собi у пiску ямку, влаштувався у нiй.
У невеличкому зручному наплечнику було трохи харчiв, маленька пластикова пляшка з водою, про всяк випадок, та зошит з кульковою ручкою.
Вiдкрив свої нотатки й почав писати.
…Гай охоче реагує на мої прохання та команди (останнє слово я перекреслив, якi, до дiдька, команди?). Дункан може поводитися по-рiзному: вiд демонстрацiї особливих емоцiй до показної байдужостi. Кум на мене реагує завжди, але не надто жваво й не вiдразу. Нiби дає зрозумiти, що сам вирiшує як йому вчинити.
Кум вже сьогоднi є лiдером вовчої трiйки, i саме вiн має стати ватажком майбутньої сiм'ї, аби лише Дункан сприймав iєрархiю як належне. Якщо не брати до уваги iгор-поєдинкiв, якi нiчого не змiнюють, Дункана наразi влаштовує його статус у зграї. Претендувати на бiльше? Навiщо?
Доля ватажка, як показали спостереження у Комi, є не настiльки привабливою, як може видаватися. Рядовий член зграї почувається впевнено i захищено на своєму iєрархiчному щаблi. Натомiсть тривалiсть життя вожака є меншою нiж в iнших. На здоров'ї альфа-самця позначаються постiйна напруга, вiдповiдальнiсть за зграю та готовнiсть будь-якої митi довести закономiрнiсть того, що саме вiн є ватажком.
Зараз я мав можливiсть спостерiгати процес визрiвання характеру лiдера i те, як вiн зовсiм невипадково претендує на своє мiсце, вiдстоює його.
До початку добромильського експерименту я мав досвiд вивчення життя вовкiв на вiдстанi. I дедалi бiльше вiддалявся вiд поглядiв мисливствознавця Сабанєєва, який був свого часу авторитетним знавцем цих ссавцiв, проте не любив їх (надто вiдсторонено до них ставився, уточнив я в дужках, надто холодно, немов мiнерали дослiджував, а не живих iстот). I тому надiляв усiма найгiршими рисами.
Менi був ближчий Конрад Лоренц, саме його висновки пiдтверджувалися моїми дослiдженнями. Залишалося услiд за ним пошкодувати, що людство не має натури хижака. Як розумнi iстоти люди мали б поводитися вiдповiдно до вимог усвiдомленої вiдповiдальностi, насправдi ж демонстрували й демонструють цiлком протилежний тип поведiнки.
Деяким людям та людським спiльнотам варто повчитися у вовкiв: їхня вiдданiсть спiвтовариству викликає повагу. Вовк готовий не лише захищати своїх, вiн пiклується про молодших родичiв i має сильнiшi, нiж у людей, заборони на вбивство собi подiбних.
Так, вовки вбивають своїх. Я це бачив. Але для них це надзвичайна подiя - жорстоке покарання винних, знищення приречених на повiльну смерть, або реакцiя на вiдверту претензiю чужинцiв на територiю. Усi випадки так чи iнакше потрапляли пiд одну з цих категорiй. Та й самi згаданi випадки були рiдкiстю. Однак нiколи вбивство вовка вовком не було безглуздим…
…Кулькова ручка перестала писати. Я спробував розписати її на зворотi зошита. Чорнило таки закiнчилося. Зрадiв, знайшовши у кишенцi наплечника ще одну ручку, а стару сховав у ту саму кишеньку. Не так вже й багато смiття залишалося вiд мене, але усе до дрiбниць я приносив у хатку й пакував окремо.
Насправдi, продовжив я перервану думку, найкровожерливiша iстота на землi - людина. I не лише тому, що вона вбиває своїх одноплемiнникiв. Ми впевнено знищуємо свою домiвку, самi собi копаємо могилу. Люди живуть, втративши природний механiзм збереження роду. Нам здається, що хтось iнший, набагато впливовiший, повинен думати про збереження природи, а кожен з нас змушений лише приймати результат. I ми споживаємо, споживаємо, споживаємо - без мiри, руйнуючи все довкола.
Людина завжди потребує менше нiж вона має. Завжди. Варто лиш зазирнути у свої шафи та комори. Але людина цього не усвiдомлює.
Пiд час польових дослiджень я був готовий бачити прояви надзвичайної кровожерливостi вовкiв. Пiд впливом фактiв готовий був визнати iснування надмiрного їхнього потягу до знищення тварин, яких вони навiть не вживали у їжу… I переконувався в iншому: якщо вовк i брав зайве, то ховав поживу на майбутнє, або цим годувалися нахлiбники з лiсу.
Менi довелося зафiксувати два випадки вбивства вовками своїх родичiв. Одного разу це було добивання вовка, смертельно пораненого iклами кабана. Другий раз - кривава розправа над вчорашнiм ватажком. Менi цi факти не давали спокою, аж поки не зрозумiв, вибудувавши докази у логiчний ряд. У першому випадку вовк був приречений на агонiю - i родичi позбавили його вiд муки. Це було нiщо iнше,як вовча евтаназiя - звiр з розпоротим черевом сам посилав братам прохання про допомогу… У другому випадку старий вожак не примирився з тим, що прийшов час звiльняти мiсце молодому, сильному та витривалому самцю - i поплатився за це. Добробут та безпека вовчої спiльноти завжди вищi за комфорт альфа-самця. Ватажок, який добровiльно передавав свої повноваження сильнiшому, залишався при зграї на почеснiй «пенсiї» та пiд захистом спiльноти.
Пiд час експедицiї у Республiцi Комi, з камерою в руках я записав не одну касету про вовкiв. Одному з них вiдстрелили лапу на полюваннi. Вiн йшов по снiгу, стiкаючи кров'ю, десять кiлометрiв. Звiдки у ньому стiльки життєвої сили та впертостi? Згодом вовк на трьох лапах не раз потрапляв в об'єктив моєї камери. Йому не дали загинути вовки та воля до життя.
Люди живуть за iншими правилами, а нещаднi закони, якi самi ж встановили, несправедливо називають вовчими.
…У закинутiй лiсовiй хатинцi, де у старiй скринi дровiтнi єгер Мирон залишав нам свiжу тушу, я ночував зрiдка. Вона так i не стала менi домiвкою - на вiдмiну вiд Замкової гори, навколишнiх пагорбiв, схилiв та полонин, непрохiдних мочарiв з сухими безпечними острiвцями, темного глухого лiсу в урочищi… Там я почувався вiльно. А в хатинцi - нiби непроханий гiсть, якого господарi терплять, чекаючи поки вiн нарештi пiде.
Коли мої пiдросли, мiг приходити «на базу» хоч кожну нiч, особливо взимку. А надто, що вовки часто збиралися на полювання саме вночi. I вiдбувалося це на значнiй вiдстанi, а нерiдко за межами нашої територiї, кордони якої ми раз у раз позначали сечею та екскрементами, поновлюючи старi мiтки.
Вовки змалечку за мною до хати не ув'язувались, два-три рази намагалися супроводжувати, але я не дозволяв. Зупинялися, спостерiгаючи за мною - i повертали назад. Часом могли непомiтно дибати позаду або збоку чи не до самої огорожi, старої й напiврозваленої, але за неї нiколи не переступали. Навiть якщо не гнав їх геть. Закинута лiсова хатка, «пункт спостереження», ховалася в лiсi, серед заростей. Мiсцевi її обходили, не ступаючи на колишнє подвiр'я з кропивою вище пояса, здичавiлими яблунями та вишнями.
Людей вiдлякувало, що колись тут жив знахар.
Почув про це, коли з кiлькох пропозицiй обрав саме хатинку знахаря.
Мене не зупинив мiстичний пiєтет горян до цього обiйстя, замiшаний на повазi та страху. Менi байдуже до казок. Оселя-iзгой - саме те що треба.
З першого погляду хатинка виглядала схованою за сiрою запилюженою марлею. У закутках пам'ятi промайнув давнiй спогад - хатка Баби Яги на сценi дитячого театру. Асоцiацiї з фанерними декорацiями щезли, коли кiмнату й кухню почистили вiд павутиння, прибрали, привезли постiль… Втiм, не надто часто виникало бажання користуватися цим притулком. Електрики тут, серед лiсу, не було. Печi я не розпалював, хоча вона чудово збереглася.
Приходив сюди зрiдка - раз на кiлька днiв, забирав їжу, мився, мiняв бiлизну. Писав звiти для «центру» i працював за комп'ютером.
У моєму розпорядженнi був ноутбук iз завжди зарядженою змiнною батареєю. Її вистачало на десять годин роботи - до наступного приходу Мирона, який постачав мене усiм необхiдним.
Я скидав черговий звiт на одну з флешок i залишав на поличцi, за паперовими квiтами. Потiм сiдав за роботу над кандидатською. Окремо записував думки, якi не лягали у форму звiту, виходили за межi наукової роботи. Вони стосувалися не лише вовкiв, там було багато особистого, про мiй теперiшнiй перiод життя. Я вперше дослiджував самого себе, свої можливостi, вперше починав себе розумiти.
Мирон, з яким ми не бачилися згiдно з нашою угодою, виявився iдеальним помiчником. Вiн непомiтно привозив менi передачi з «великої землi» i забирав те, що я залишав. Ми не спiлкувалися, бо я не мiг приносити до лiгва запах iншої людини.
…Одного разу вийняв з посилки похiдну туристичну плиту «Джмiль» з маленьким газовим балоном. I здивувався, хто б то мiг передати? Колеги були впевненi, що я живу у цiй хатi. А я тут навiть не палив, хоч у дровiтнi вистачило б дров не на одну зиму. Дим над хатою був менi не потрiбний, як i запахи диму та вогню на одязi та шкiрi. Вовки дуже прискiпливо сприймали мене пiсля кiлькагодинної вiдсутностi, обнюхували, часом навiть гарчали. Мусив бути обережним.
Правду берiг на потiм. Навiть вiд БеДе годi було чекати пiдтримки у цiй «аферi» з вiдмовою вiд тепла та гарячої їжi. Єдиною озвученою «дивиною» була умова повної усамiтненостi. БеДе сприйняв це з розумiнням, але щотижня чекав вiд мене звiтiв та виходу на зв'язок, i нервував, оскiльки погодився на таку умову i тепер мусив прикривати мене перед партнерами. Вiн, звичайно, ризикував. Але за те, що БеДе не втратив здатностi йти на ризик, я поважав його як науковця i як чоловiка.
Менi передавали заряджену мобiлку, я виходив на узвишшя неподалiк - там в однiй точцi з'являлася зона, i доповiдав керiвниковi, що живий та неушкоджений. З єгерем Мироном зв'язувався рацiєю або залишав йому записки з проханнями та дорученнями. Вiн єдиний з усiх знав про особливостi експерименту i прикривав мене, але вже вiд БеДе.
У коробцi з «Джмiлем» лежали ще й пакети зi швидкорозварюваною гречкою, чорний листовий чай, цукор, сiрники. Збоку побачив лист вiд мого друга Сашка. Там був такий рядок: «Не дуркуй, вари собi кашу та чай. Вовки вибачать тобi «Джмiля».
Не знаю, як Сашко здогадався, чортяка. Недарма ми знали одне одного з дитинства.
Менi перехопило горло, коли вперше пiсля тривалої перерви почув запах гречаної кашi, яка парувала в полумиску, а руки обхопили гаряче горня зi свiжозапареним чаєм. Найбiльше задоволення людина отримує вiд найпростiших речей.
Дав слабину - дозволив собi кашу з чаєм, поринувши в тiлеснi задоволення. Наступного ранку з винуватим виглядом подався до своїх.
По дорозi потерся бiля куща ялiвцю, аби перебити iншi запахи, якi, без сумнiву, залишалися на одязi, шкiрi та волоссi - на диво, вовки доволi спокiйно поставилися до мого загулу. Довше нiж зазвичай обнюхували мене, але чужинський слiд випадкової ночi не вiдвернув їх вiд мене. Вони обмiнялися мiж собою враженнями, навiть трошки посперечалися - i прийняли мене, вибачили, так як приймають та вибачають члена родини, котрий устругнув якусь дурницю.
Ось i новий висновок: не такi вже вовки непримиреннi до чужих запахiв, як традицiйно вважається. Якщо шлейф незнайомих контактiв приносить на собi член зграї - дiстане вiд своїх зауваження, а далi до його вибрикiв звикнуть як до проявiв важкого характеру…
I раз на кiлька днiв я почав дозволяти собi просту гарячу їжу та чай.
Хата, у яку приходив, була тепла й добротна. З сiней по драбинi можна було вилiзти на горище, встелене старим сiном. Просто з сiней йшли дверi у дровiтню, а звiдти у стайню. Пiд одним дахом тут колись жили i люди, i худоба. У хатi, стайнi та коморi збереглися необхiднi у господарствi речi, кухонне начиння, сiльськогосподарський реманент. Я торкнувся гiгантської щiтки на дерев'янiй основi з високими металевими зубами. Нiколи такої не бачив - на нiй, здогадався, вичiсували шерсть. Узявся за вiдполiрований руками держак старих граблiв iз дерев'яними зубцями. Тут чекали господаря коси, лопати, сапи, встромлена у колоду сокира i навiть трiснутi ночви… Нiчого не зрушивши, повернувся до кухнi, накинувши гачок зсередини на дверi стайнi - як було.
Незатишно почував себе у цiй хатi без ознак занепаду.
…Працював за ноутбуком довше нiж завжди. Прокинувся серед ночi вiд стукотiння кiгтiв по дощанiй пiдлозi. Чого це, подумав, Гай сюди приперся? Спросоння здалося, що це кроки Гая.
А-а-а, дiйшло… Я ж у хатi. Який, до дiдька, Гай? Вони й до огорожi не пiдходять.
Аж чую, нiби кiт стрибнув менi на ноги. А я не в змозi ворухнути нi рукою, нi ногою. I очей розплющити не можу. Хочу скинути нахабу на пiдлогу - коби ж то! Ще й думка пульсує: лише б на грудях не вмостився, бо не матиму чим дихати. I впевненiсть: якщо ЦЕ забереться на груди - задихнуся.
Допомогли вовки. Лише згадав про них, лише подумав: якби щось таке у лiсi опинилося поблизу - роздерли б як необережного тхора. I зразу стало легше дихати.
Нiчний жах, розвiявшись, залишив неприємне вiдчуття власної безпорадностi - коли тебе не слухаються руки-ноги, i здивування - вовки таки допомогли на вiдстанi.
…Ранкове сонце свiтило через шибку. Я вийшов на ґанок. Повалений стовбур старого дерева за нiч обсiли розсипи мiцненьких опенькiв.
Вернувся до хати, взяв у наплечник хлiб, печиво, яблука, моркву, двi жменi сушеної вишнi, витягнув з дровiтнi козячу тушу й рушив до своїх.
Вечори, а особливо ночi, ставали дедалi холоднiшими.
Вночi мої переважно полювали, вiдсипалися вдень на грубому шарi сухого листя в захищеному мiсцi. Коли ж на ночiвлю залишалися в лiсi, вкладалися притулившись один до одного. Мої теплi речi були просякнутi важким вовчим духом. Ватянi штани та куртка, як i увесь одяг, були найкращими оберегами у лiсi - звiрi обходили мене десятою дорогою.
Щоправда, влiтку сталася пригода - наступив у малиннику на гадюку. Сам винен - треба було дивитись куди ступаю. Побачив лише кiнчик хвоста, який зник у травi пiд корчем малини. Вiд зубiв гадюки на литцi залишилися двi цяточки. Просто на них я й зробив надрiз, вихопивши нiж з-за пояса, де його постiйно носив, i висмоктав отруту, спльовуючи її разом iз кров'ю. Нога почервонiла, до колiна набрякла колодою. Мене потрусило, але через два днi усе було гаразд. Гадаю, саме тому, що менi закортiло скуштувати одну траву, назви i смаку якої не знав. Пiддавшись дивному бажанню, наївся гiркуватого зiлля, запив джерельною водою й заснув.
Побачив згодом цю траву на схилi, спробував пожувати, й виплюнув з вiдразою - такою неприємною на смак вона менi видалась. Цiкавi вiдкриття зробив щодо самого себе. За вiсiмнадцять мiсяцiв життя у лiсi у мене не лише загострилися нюх та слух. Виявилося: людина здатна навчитися регулювати теплообмiн. Вимикати на кiлька хвилин сприйняття холоду я вмiв i ранiше. Тепер це вмiння вдосконалив за власною методикою.
Справжнє тепло - не навколо, не зовнi. Всерединi нас. З цiєї думки мало би починатися вмiння людини протистояти холоду, принаймнi на деякий час. Не пропаде той, хто вмiє вмикати «внутрiшнiй» обiгрiвач. Вiн зажди з нами. Треба лише розiгнати до максимуму вимкнутi до особливого випадку додатковi джерела внутрiшньої енергiї. Вiдчути свою кров, гарячу й швидку. Побачити внутрiшнiм зором, як вона закипає у жилах. Силою думки погнати бурхливий потiк до кiнчикiв пальцiв. Простi вправи, якi не дадуть змерзнути у критичнiй ситуацiї.
Вперше менi це вдалося у Гiмалаях перед пiдйомом на гору Шиша-Пангма. Головне, вирушаючи на чергову гору, семи- чи восьми-тисячник, бути готовим до того, що пронизливий холод, який пробирається пiд непродувнi штани та куртки, це ще пiвбiди. Справжнє випробування готує поєднання холоду i брак кисню.
Ми йшли без кисневих балонiв. Мали лише один - для надзвичайної ситуацiї. Перед головним пiдйомом кiлька днiв ходили вгору-вниз на незначнi вiдстанi вiд базового табору, аби звикнути до пiдйомiв, адаптуватися до складних умов.
Швидкiсть пересування впала до мiнiмуму, зробиш крок - зупиняєшся перепочити, бо нема сил, нема чим дихати. I саме тодi починаєш розумiти, що брак кисню та холод змiнює тебе, ти по-iншому починаєш сприймати свiт. Думав тодi: то може, кожен з нас є лише продуктом сумарного впливу зовнiшнiх факторiв? I сам собi вiдповiдав: нi. Пiд впливом холоду за браком кисню моє «я» може зiщулитися, зiбгатися, зсохнутися - до iнших часiв. Але змiнитися до невпiзнаваностi - нi.
Почав шукати в собi протидiю холоду. Вперше дати раду з цiєю проблемою, бодай ненадовго, вдалося саме тодi.
Пiд Добромилем пристосувальнi рефлекси знову прийшли у готовнiсть.
Моїми помiчниками стали навiювання та вмiння повнiстю розслабитися. Вдалося уявити себе шкарпеткою на пiдлозi перед палаючим камiном? - добре. Тепер не замерзну. Або подумки оточити себе термосом iз двох захисних шарiв, а мiж ними - грубим шаром гарячого повiтря. А ще допомагає образ пекучого сонця у лiтнiй полудень, i вiдчуття, як засмага лягає на шкiру. Та найдiєвiше знання про внутрiшнє тепло - заклик до можливостей своєї гарячої кровi.
I тодi холод не потрапляв усередину. Навiть зимової ночi. Прохолода на поверхнi пальцiв рук та нiг, на щоках та вухах ставала панцирем, не пропускаючи холод пiд шкiру. Я мiг увiгнати себе у будь-який стан, тiльки треба було як слiд зосередитися. Мабуть, щось подiбне могли робити козаки-характерники. Внутрiшня сила нагадувала спiраль, стиснуту пружину. Момент початку її випрямлення збiгався з появою вiдчуття прохолоди на потилицi. Вiд цiєї митi холод вiдступав, втома тiкала.
Були й iншi способи, простiшi. Чимало зимових ночей я провiв поруч з вовками. Вони лягали довкола мене, пiдставляючи свої гарячi спини. Вiд них я навчився мiняти позу. А може, доречно згадав пораду натуралiста-дослiдника Фарлi Моуета - вiн свого часу спостерiгав за вовками у безкрайнiй тундрi Канади. Це було його вiдкриття, у справедливостi якого не раз переконався. Найкраще поновлюєш сили пiд час вовчого сну. Треба спати як вовк - часто, десь тричi на годину, вставати i знову моститися до спання, змiнивши позу. Так, як це роблять собаки та вовки. Як Кум, Дункан та Гай. Встали, покрутились, згорнулися калачиком, запхали нiс у шерсть - i спати. Короткий п'ятнадцятихвилинний сон чудово вiдновлює сили усього живого. Шкода, що небагато людей цим користується.
…Найбiльше, однак, докучав менi не холод. Самотнiсть. Оце було справжнiм вiдкриттям. Я ж завжди вважав себе самодостатньою людиною, нiколи не нудився, нiколи не нудьгував на самотi. Це вiдрядження без кiнцевого термiну не лякало, йшов на нього свiдомо. Аж поки власний голос почав видаватися чужим.
Сказав уголос: «Так i зробимо». Або: «Але й погодка!»
I сам здивувався. Що це? Я сказав?
Я. Бо нiкому бiльше.
Але хiба у мене такий тембр? Хiба була ця хриплуватiсть у голосi?
Ану, прокашлявшись, ще щось скажу. Просто, аби послухати.
Коли розмовляєш сам iз собою, голос звучить не так, як зi спiврозмовником.
Вiн змiнюється. Та й людське вухо на господаря не налаштоване.
Тому кожному з нас свiй голос у запису спочатку здається чужим.
На початку експерименту мене приваблювала перспектива усамiтнення.
Але наприкiнцi другого мiсяця самотнiсть стала нестерпною. Потiм попустило. Пiк прийшовся на пiврiчний бар'єр.
Порятунок знайшов у книжках та записуваннi своїх думок у зошити.
Книжки замовляв, складаючи списки - Мирон передавав їх далi, а згодом привозив усе, що просив. Я пригадував, що б iз читаного хотiв перечитати чи чого нiколи не читав. Списки виглядали приблизно так:
1. Джером К. Джером. Троє у човнi, не рахуючи собаки.
2. Конрад Лоренц. Що є, але краще - про агресiю у свiтi тварин.
3. Пригоди Робiнзона Крузо. Дефо.
4. Джек Лондон. Все, повне зiбрання.
5. Книги альпiнiстiв про гори п'яти-, восьмитисячники.
6. Про козакiв-характерникiв.
Взявся виписувати дещо з прочитаних книжок. Системним у цих хаотичних записах була лише одна ознака - посилання на конкретну книгу.
Виписки з чергової книги починалися з чистої сторiнки.
Iрвiнг Стоун. Моряк у сiдлi.
«У вiдкритому ялику вiн перетинав затоку при сильному пiвденно-захiдному вiтрi, i матроси з рибацьких шхун говорили, що вiн плете небилицi, бо утнути таке неможливо.
Вiн був не просто хоробрим - вiн був безрозсудним. Чим сильнiшою була негода, тим вiдчайдушнiше вiн ризикував. Вiчно розмiрковуючи про те, хто ж вiн такий насправдi, вiн подумки називав себе вiкiнгом, нащадком могутнiх мореплавцiв, якi у вiдкритому човнi перетинали Атлантичний океан. «Я син войовничого народу, - говорив вiн собi, - я англосакс i нiчого не боюся».
Пiсля кiлькох цитат зi Стоуна - новий роздiл. З нової сторiнки.
Конрад Лоренц. Агресiя.
«Пiднесення, натхнення - це справжнiй автономний iнстинкт людини, такий як, скажiмо, iнстинкт трiумфального крику сiрих гусей.
Воно володiє своєю власною пошуковою поведiнкою, своїми власними викличними стимулами, i дає - як кожен знає з власного досвiду - настiльки сильне задоволення, що опиратися його спокусливiй дiї майже неможливо. (…) Людина, яка не має такої реакцiї, - калiка у сенсi iнстинктiв, i я не хотiв би мати її своїм другом, але той, кого захоплює у цiй реакцiї слiпа рефлекторнiсть, становить собою небезпеку для людства».
I далi.
«Дволикий Янус - людина. Єдине створiння, здатне з пiднесенням та натхненням присвятити себе вищим цiлям, потребуючи для цього психофiзiологiчної органiзацiї, звiринi особливостi якої криють небезпеку вбивства своїх братiв, i яке переконане, що так треба для досягнення саме отих вищих цiлей».
Нова сторiнка.
Ярослав Гашек. Пригоди бравого вояка Швейка.
«Швейк калiченою нiмецькою мовою почав розповiдати фельдфебелевi, що в одному полку, в одного офiцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що забажає його пан, а коли його запитали, чи мiг би вiн за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, вiн вiдповiв: «Якщо пан лейтенант накаже - я жертиму, аби тiльки менi не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий i мене може знудити».
I ось.
«…Його разом з iншими потягли на Добромиль (! - оклик мiй. - Ю. К.), де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичi. В етапнiй канцелярiї Добромиля їх усiх переписали (…) Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напiдпитку, а тепер зовсiм втратив здатнiсть бодай щось розумiти. Перед ним лежала сторiнка оголошень якоїсь нiмецької газети, й вiн виспiвував надрукованi в газетi оголошення на мотив маршу Радецького: «Мiняю грамофон на дитячий вiзочок», «Купую бите зелене та бiле вiконне скло», «Рахувати i складати звiти та баланси навчиться кожен, хто закiнчить заочнi курси бухгалтерiв».
Сидячи на пеньку, поваленiй колодi чи на сухому горбочку, а часом, у дощовi днi, пiд склепiнням вхiдної арки замку Гербуртiв, я списував цитатами грубi зошити, час вiд часу вiдкривав їх навмання, переглядаючи записи. Книжки замiнювали спiврозмовникiв.
…Першi легкi сутiнки вже намiтилися у пiсляобiдньому лiсi. З пiднесеної жвавостi своїх зрозумiв: час розiм'ятися. Бiг у прохолодi раннiх сутiнкiв - одна з улюблених наших розваг. Беззмiстовний вiльний полiт чотирилапих та двоногого. Я зривався з мiсця. Вовки - за мною. Їхнi спини з широкими хвостами, наставленими паралельно до землi, швидко вiддалялися вiд мене, але я намагався тримати темп скiльки вистачало дихання. Сiрi спини були менi як рука друга, на яку спираєшся заплющивши очi, з впевненiстю, що не зiрвешся й не оступишся. Хоч над водоспадом, хоч над урвищем. Цi кiлька хвилин розриву, що наростав мiж нами, були сповненi абсолютної довiри.
Поруч з ними, пiд час бiгу, я ставав витривалiшим. Приходила хвилина, коли вiдчував: досить! Однак долав зусиллям бар'єр першої втоми - i народжувалося друге дихання. Треба лише тримати рiвний темп, дивуючись, як довго можеш бiгти i як наркотично дiє цей стан…
Вовки часом мiняли напрямок, озиралися, перевiряючи чи я є позаду. Вони вмiють озиратися, всупереч стереотипу; це люди придумали, що хребцi вовчої шиї неповороткi й нееластичнi. Насправдi вони дещо масивнiшi нiж в iнших ссавцiв, але достатньо гнучкi, аби не заважати вовковi орiєнтуватися в просторi, маневрувати та бути поворотким. Але мiф гуляє серед мисливцiв, вони навiть козиряють цiєю приписаною вовковi особливiстю: не варто, мовляв, озиратися на минуле, застрягати у ньому. Тiльки вперед, як вовки! I це правда. Часткова. Оглядатися, оцiнюючи обстановку, вони вмiють.
Знесилившись, валюся на траву, у вечiрню росу, i вовки, озирнувшись i зауваживши втрату, повертають до мене. Навмання тикаються з розгону носами.
- Боляче! - вiдпихаю вiд себе нахабнi морди.
Регочу вiд надмiру почуттiв. Вовки стрибають навколо з пiдвиваннями та гарчанням.
- Йдiть геть! - кажу їм. - Замахався я з вами.
Точне визначення процесу. Саме так називають вовчий бiг - вовк «машеться», тобто скаче. Вовчi ноги трохи заплiтаються, i саме через те, що дрiбна рись виглядає дещо хибно, цей рух стає досконалими у своїй неповторнiй своєрiдностi.
Вовки з вольєрiв не здатнi на вiльний нестримний полiт. Вони можуть лише мрiяти про безкiнечний простiр, приречено тупцюючи у вольєрi. Але вiдчини клiтку, розчахни дверцята, випусти їх на волю - i сiрi, лякливо переступивши порiг, притискатимуться до ґрат, розгублено бiгатимуть вздовж мiсця свого ув'язнення. Звiр у неволi та звiр на свободi - нiби два представники рiзних сiмей. В неволi у вовкiв змiнюється склад кровi. Вони стають цiлком iншими створiннями. Зiрватись у вiльний полiт може лише вiльний вовк. Той, що вирiс у клiтцi, на це не здатний.
Iснує вiдоме мисливське правило (не без виняткiв, щоправда): вовк, потрапивши у пастку, вiдгризає собi лапу, аби видертись на свободу. Iнстинкт виживання вмикає невiдомi механiзми, дiє як анестезiя, спрямовуючи всi можливостi на досягнення мети.
Тi, хто працював з вовками, закритими у загонах та клiтках, можуть викинути результати своїх дослiджень на смiтник: canis lupus на свободi та у неволi немов належать не лише до iншого сiмейства, а й до iншого роду живих створiнь. Тепер я розумiв, чому дослiдники могли робити прямо протилежнi висновки щодо поведiнки цих хижакiв. Окремi особливостi поведiнки не можуть поширюватися на увесь рiд. Вовки - як люди, серед них також є iстоти благороднi, а є пiдлi, є смiливi та хитрi, а є боягузливi та пiдступнi. Робити узагальнення щодо вовкiв - однаково що робити узагальнення стосовно людей. Обов'язково знайдеться той, хто скаже: цi висновки - цiлковита нiсенiтниця. I обов'язково хтось заперечить: саме ця нiсенiтниця i є правдою.
Променi сонця торкнулися мурiв замку, пiдсвiтили золотом крони дерев та вовчу шерсть. Мої з самого ранку завзято мишкували, зосереджено розкопуючи нори гризунiв. З-пiд кiгтiв летiли фонтани землi. Пiд'ярки раптово зупиняли енергiйнi дружнi рухи, прислухалися, встромивши носи у нори… I войовничо фиркнувши, бралися за справу ще активнiше, вiдкидаючи заднiми лапами, немов граблями, грудки наритої землi.
Раптом неподалiк, з протилежного боку однiєї з нiр, вискочив чи то ховрашок, чи полiвка, й кинувся до рятiвних каменiв, намагаючись заскочити в одну зi шпаринок пiд муром. Пiд сонячними променями щось зблиснуло. Я нахилився й пiдняв.
Це був перстень - срiбний, iз наскрiзними отворами у виглядi вiконечок, рельєфом брукiвки, опуклою вежею. Несподiване вiтання зi свiту людей.
Перстень налiз менi на мiзинець. Покрутив його в руках, хотiв спершу покласти на мiсце, в отвiр мiж каменями, але пiддався раптовому пориву; сховав у нагруднiй кишенi теплої смугастої сорочки, ще й защепнувши на ґудзик. I сам здивувався, навiщо так зробив.
Для чого вiн менi здався? Тут я майже нiчого з матерiального свiту не потребував. Пiвтора роки я не тримав в руках грошей, обходився мiнiмумом їжi. Вода була у джерелi, до одягу - вимоги простi й зрозумiлi. Я не тримав коло себе не лише зайвого, а й чимало з того, що могло бути необхiдним.
Старий замок, його напiвзруйнованi мури переконували у марнотi багатьох зусиль. Колись нашi пращури виносили нагору каменi, муруючи величну споруду. А їхнi нащадки розтягували їх по обiйстях, допомагаючи часовi руйнувати те, що зводили на вiки. Але замок пручався. Те, що довго й вперто складали колись докупи, не так тепер легко розтягнути на часточки. Його основа, його пiдмурiвки залишалися непiдвладними анi часу, анi зусиллям руйнiвникiв.
Насувалася глибока нiч. Мiсяць сяяв на чистому небi надкушеним яблуком.
Мури замку, контури пагорбiв та гiр при нiчному свiтлi майже не змiнились - вони робилися чужими лише у темрявi, в беззоряну, безмiсячну нiч, коли починало здаватися, що ти потрапив у незнайоме мiсце. Але при майже повному мiсяцi змiнювався лише колiр картини. Було спокiйно й тихо, замок мовчав, не видаючи жодного звуку.
Ми з Кумом сидiли на пагорбi пiд замком, дивилися як на рiвному майданчику дурiють Дункан iз Гаєм. Вони гасали один за одним, рiзко мiняючи напрямок бiгу та ролi - то один наздоганяв, то iнший. Зближаючись, бурхливо кусалися, гарчали та гризли хвости. З-пiд лап летiло сухе листя з пiском. Я усмiхався, спостерiгаючи за цим нестримним вибухом енергiї.
Кум теж не зводив з братiв погляду, шкiрився, мружачи очi. Гай втомився першим - зупинився, захекавшись та вiдвертаючи морду, щось буркнув Дункановi. Той ще трохи пострибав навколо, але за хвилину й вiн заспокоївся. Вони обтрусилися вiд пiску та листя, i помахуючи хвостами, вiдiйшли вбiк. Вляглися на пiдвищеннi, висолопавши язики та поглядаючи в наш бiк. Вовки пiтнiють язиками, виставляючи їх вилинялими прапорцями й захекано вiдсапуючись.
Кум ворухнувся, потягся, повiльно випростався i лiниво вийшов на плаский майданчик, де щойно дурiли брати. Постояв кiлька секунд - виточена завмерла постать, залита мiсячним сяйвом - i раптом пiдскочив з усiєї сили, немов його ґедзь укусив. Злетiв вгору, перевернувся в повiтрi на сто вiсiмдесят градусiв, опустився на пружнi лапи - де щойно була голова, стирчав у небо прямий грубий хвiст.
Я аж кахикнув вiд захоплення.
Кум вiдступив дрiбним кроком вбiк, на самих пальцях, не торкаючись п'ятами землi, кiлькома стрибками розiгнався i щосили шугонув вперед. Навiть завис у повiтрi, перелiтаючи майданчик. Ризикував, бовдур, скотитись у крутий рiв. Але вправно приземлився на самому краєчку урвища i втнув щось несподiване та дивне, грацiозно крутнувшись на зiбраних вкупi лапах.
Гай з Дунканом теж не зводили з брата заворожених поглядiв, i - чесне слово! - на їхнiх мордах сяяв захват вiд побаченого фантастичного танцю. Напад демонстрацiї власних можливостей закiнчився у Кума так само несподiвано, як i почався. Як вкопаний, вгамовуючи дихання, а тодi спокiйно та байдуже, нiби не вiн щойно тут крутився як вжалений, пiшов перевальцем до братiв, а не до мене. Сiв коло них у рядок - морди в один бiк, хвости на землi, паралельно один до другого. Кумедна картина - вони нагадували сiльських дiдкiв на лавцi бiля ворiт.
Дивилися на мене.
Я встав, розiм'яв ноги, якi вiдчутно затерпли, повторив вовчий рух - вiдставив одну ногу назад, потягнувся, другу - потягнувся. Розвiв руки, повiльно накреслюючи в повiтрi велике повне коло i одночасно присiдаючи. Широко розставив ноги, присiв на одне колiно, хитнувся влiво-вправо усiм тiлом, плавно перенiс вагу на другу ногу, погойдався вверх-вниз. Веселе пiднесення заповнювало тiло.
Вовки не ворушилися, уважно спостерiгаючи за початком вистави. Перш нiж показати своє давнє вмiння, слiд добре розiгрiти м'язи. Я ще трохи повправлявся, розминаючись й одночасно обстежуючи поверхню землi, прораховуючи напрямок та кiлькiсть потрiбних крокiв, i поступово опинився на краю урвища. На тлi свiтлого нiчного неба три фiгури з настовбурченими вухами перетворилися на кам'яних iдолiв.
Вiдiйшов на край чагарника, розбiгся - i зробив потрiйне сальто, зупинившись на самому краєчку рову. У мене вийшло не гiрше як у Кума. Привiтав себе подумки iз вдалим кульбiтом та досконалим приземленням, краєм ока упiймав змiну у картинцi - глядачi зiскочили з мiсць та витягнули шиї.
Я згрупувався i тiєї ж митi крутонув через голову назад. Та краще б я цього не робив. Ще у повiтрi вiдчув, що не дотягну. Голова пiшла вперед, нога поїхала по травi, пiдбивши другу. Гепнувся, як мiшок з бульбою, мордякою у траву.
Вмiнням зупинитися вчасно я нiколи не мiг похвалитися.
Хотiв встати - але мене вже оточили. Заскавчали, кинулися лизати обличчя. «Дайте спокiй!… Та вiдчепiться, кажу!» Менi було нiяково: ото кумедiю розiграв… Уявляю, як це комiчно все виглядало. Торкнувся забитого боку - нiчого, усе гаразд. Вiдлежуся, коли пiдуть на нiчне полювання.
У моїх був один ритуал, який виконували перед нiчними походами: ставали колом голова до голови - i починали кiлькахвилинний концерт. Коли вони вперше завили на рiзнi голоси, стало моторошно. Нiхто не вчив їх цього, i я не второпав, у кого першого заговорив голос кровi, хто перший перейшов на високi ноти. Здавалося, вони одночасно зрозумiли, що, утворивши магiчне коло з братами, дивлячись у небо, вони сповiстять округу про свої намiри.
Хто не чув вовчого виття, тому важко пояснити, що це таке. Хор моїх переяркiв ще не був злагодженим та досконалим. Вони вили високими голосами, але час вiд часу проривалося якесь плямкання, немов щось жували. I нагадували вiчно ремигаючих жуйки пiдлiткiв. Часом їх уривчастий гавкiт з елементами вищання скидався на пiдвивання молодих псiв.
…Це сталося в серединi серпня, два мiсяцi тому. Я пiшов на базу, де мене чекала чергова передача. Туша була на мiсцi, чистий одяг, хлiб, помiдори… Менi вже кiлька днiв нестерпно хотiлося помiдорiв - я написав про це Мироновi минулого разу. Помiдори не залишали пiсля себе чужих рiзких запахiв, тому можна було дозволити собi таку розкiш. Жадiбно вгризся у стиглий соковитий м'якуш, заразом вiдкушуючи вiд буханця хлiба великi куснi. Серед речей та продуктiв цього разу дiстав два листи - службовий та вiд Богдана, одного з моїх друзiв-альпiнiстiв, з яким ходили на Ельбрус. Вiн писав менi приблизно раз на мiсяць.
«Загинув Шарабура. 10 липня вони рiзали дерева на шкiльному подвiр'ї… Трагiчна випадковiсть, у яку важко повiрити. Найближчими днями вiн збирався у Швейцарiю, на Матерхорн».
Прочитав цi рядки кiлька разiв. Автоматично доїв помiдори з хлiбом. Не розбираючи смаку. Зробив короткий запис спостережень для передачi у центр, помiняв джинси, спакував одяг, який слiд випрати.
I пiшов до своїх, тягнучи за собою козячу тушу. Над шлунком усе закам'янiло немов нарив, смикало раз у раз.
Шарабура був моїм другом. Коли ми знайомилися, вiн сказав: «Iгор Шарабура, в народi Шарiк». Вiн був вiдомим скелелазом, альпiнiстом. Ми ходили разом на кавказькi вершини, кiлька разiв пiднiмалися на найвищi гори свiту, мерзли на ночiвлях у базових таборах перед останнiм пiдйомом на чергову гору-семитисячник, звикали дихати в умовах кисневого голоду, стояли на вершинi - прозаїчно, без героїчних думок, мружачись вiд шквального вiтру та зiщулившись вiд пекельного холоду, i сподiваючись на те, що нам тепер пощастить спуститися донизу, що гора, дозволивши пiднятися, вiдпустить нас живими й неушкодженими. Поверталися спустошенi, аби через деякий час планувати нову експедицiю… Шарабура мав свiй ритуал: перед пiдйомом хрестився зi словами: «Господи, поможи усi добрим людям в їхнiх добрих справах, а нам - бiльше вiд усiх!».
Я не встиг сказати йому, вирушаючи в заповiдне урочище пiд Добромиль, що певний час, не знаю скiльки - може два мiсяцi, а може два роки - житиму в горах, з вовками. Вiн сам про це згодом дiзнався, передав менi сюди листа: «Коли твiй експеримент закiнчиться - пiдемо на Мак-Кiнлiв у приполярнiй Алясцi. Я тебе чекатиму».
Коли ввечерi на пiдвищеннi мої стали в коло, пiдняли морди, i над горами попливло пронизливе виття - у мене за грудиною, бiля серця, луснув нарив, гаряча важка хвиля стрiмко пiшла вгору i хлинула в нiчне небо протяжним розпачем. Стоячи на колiнах, я розхитувався разом iз вовками, захлинаючись, закинувши голову - i повiтря коливалося вiд нашого багатоголосого реквiєму. Крик виривався, роздираючи горло, поштовхами, вихоплювався назовнi хижим тембром, на який не здатен людський голосовий апарат. Душу трусило й вивертало. До тiєї ночi я думав, що знаю самотнiсть, був впевнений, що вона нiма. Справжня самотнiсть, виявляється, мала голос - i це було звiряче виття.
За увесь цей час, за усi мiсяцi, я жодного разу не захворiв. Органiзм увiмкнув потужну систему самозахисту - нiщо мене не брало в екстремальних умовах. Спочатку, щоправда, вiд змiни їжi та вiдсутностi гарячого харчування частенько крутило живiт, але згодом минуло, органiзм адаптувався, скинув зайве, змiцнiв м'язами. Я почувався як нiколи мiцним i сповненим сил. Ноги зробилися пружними й витривалими, на животi знову проступили м'язи-кубики, якими пишався в армiї. Мене навiть застуда не брала, хоч минула зима була не надто лагiдна. В особливо холоднi ночi, коли мої вирушали на полювання, я залишався в непаленiй хатi, вкриваючись лахами, серед яких не мало бути овечих чи баранячих шкур.
А тут мене розiбрало. Температура стрибнула до запаморочення. Я навiть не мав сили дiстатися на базу. Залишився зi своїми, i вони нiкуди не пiшли й не влаштували вечiрнього концерту на пагорбi з трьох голосiв. Повлягалися довкола мене: двоє - зi спини, один в ногах, закрили з усiх бокiв своєю густою пружною шерстю, вiд запаху якої крутило в носi. Широкими жорсткими язиками вилизали обличчя, очi, шию. «А, кобеляки, - ласкаво сказав я їм, - рятуєте?… Якби був безнадiйний, ви б зi мною не валандалися».
Вони дивилися на мене зi спiвчуттям. Вночi наснилося, нiби лежу бiля вогнища. Грiє так, що треба встати i вiдiйти подалi, але ноги не йдуть. На свiтанку прокинувся увесь мокрий. Мої ще тiснiше пiдсунулися до мене, завурчали, похропуючи - i я знову провалився у сон.
А зранку пiдхопився - голова свiжа, лише слабкiсть у тiлi. Одяг висох на менi, думки прояснилися. Хiба пити кортiло.
…Осiнь наближалася до середини жовтня. На стiнному календарi у хатi я обводив днi - не викреслював, саме обводив, аби мiсяцi не виглядали викресленими з життя. Робив це автоматично, бiльше для порядку, щоб правильно позначати дати спостережень i не пропускати днi, коли треба забирати тушi з дровiтнi.
Навколо щось ледь помiтно з дня на день мiнялося, осiнь входила у свою зрiлiсть. Цього ранку туман загус настiльки, що можна було побачити перед собою завислi у повiтрi крапельки вологи. Вони коливалися, нiби хтось легенько на них дмухав. Ми паслись у ягiдних кущах, язиками та сухими губами знiмали ожину з гiлок, ковтали, насолоджуючись солодкою прохолодою.
Аж раптом з мочарiв почувся крик - переляканий, на однiй нотi. I - обiрвався. Я прислухався, сiрi нашорошили вуха. Жiночий голос.
Якась бiдака заблукала в туманi, а може й втрапила у трясовину. Сiрi потрусили подалi, в протилежному вiд мочарiв напрямку, розтанули в молоцi. Я пiшов на голос.
…Вона була вже по пояс у драгвi - борсалася, намагаючись вибратися з пастки, i лиш сильнiше загрузала у трясовинi. Жодної живої душi поблизу.
Я скинув куртку, зняв кросiвки, аби не заважали. Зламав грубу лапату гiлку, потягнувши її щосили донизу, пiдсiк ножем. Ще одну, i ще… Наробив шуму. Але жiнка - збоку було видно скривлене жахом обличчя - мене не почула. Вистелив собi шлях гiлками вiд купини з сухою травою на вершечку до iншої такої ж купини, нахилив щосили стовбур молодої берези, й тримаючись за неї однiєю рукою, обережно лiг на саморобну гатку з гiлок.
Щойно пiдповз до жiнки, простягнув найдовшу та наймiцнiшу галузку, як вона, озирнувшись, одразу й вчепилася мертво, обома руками. З несподiваною силою потягнула на себе. Глянула на мене - i ледь не випустила гiлку. Та вибору вона не мала. Опанувала себе, iз самовладанням у неї виявилося усе гаразд. У шоковому станi, а без iстерики! Нiчого пiдказувати не довелося.
Прокрутила гнучку лозину навколо правої долонi, утворивши надiйну петлю, аби гiлка не вихопилася з рук. Молодець. Вiдзначив це, подумки похваливши незнайомку, вiльною рукою пiдтягнувся по березовому стовбуру й потягнув гiлку на себе… Довелося трохи поборсатися на поверхнi болота, визволяючи цю необачну роздойму. Коли ж вiдстань мiж нами скоротилася, перехопив її руку, стиснув зап'ястя… Далi - справа технiки.
Коли ми опинились у безпецi, вона протяжно схлипнула. Її трусило - вiд холоду, вiд страху.
В очах - жах. Перед гнилою пащею трясовини, перед незнайомцем, схожим - я цiлком це усвiдомлював - на болотяного чорта.
Мокрий брудний одяг облiпив її всю, перетворивши на живу статую.
Я зробив крок до неї, проте ще бiльше налякав. Довелося мовчки показати їй напрямок до найближчого села. Туман вже майже розсiявся, вiдкрив за деревами лiсову стежку до села. Заблукати тут було неможливо. Вона озирнулася - i побiгла. Я теж глянув поза себе - невже побачу вовчi постатi? Нiкого.
Щоб мати певнiсть, що нiчого бiльше не трапиться, йшов за нею до села. Вона б мене не побачила, якби озирнулася. Хата, до якої вона поспiшала, виявилася першою вiд лiсу.
…Темрява давно накрила улоговину, замок i усе довкола, а я нiяк не мiг заснути. В очах стояла iржава поверхня трясовини… Переляканi очi… Облiплена мокрим одягом жiноча фiгура… Надiйна будiвля, яку я зводив мiсяцями, у якiй навчився почуватись захищено, похитнулася…
Давно не згадувався менi той весняний день позаминулого року, вiдколи моє життя зробило рiзкий поворот, пiшло юзом i не вiдразу вирiвнялось. Ще рiк тому я вiдганяв спогади, щойно вони нагадували про себе, а зараз вперше дозволив пам'ятi показати картинки, якi даремно намагався забути. Це сталося одночасно з початком експерименту в горах, точнiше - за день до того як я зiбрав наплечник i сказав, що готовий їхати пiд Добромиль.
Усе вiдбулося за анекдотичним сценарiєм «Повертається чоловiк з вiдрядження…», який у життi виглядає зовсiм не смiшно. Принаймнi у першi хвилини. Коли бачиш у подружнiй спальнi двох - дружину та найкращого друга. Ти ще не встиг, переступивши порiг, отямитись, усмiшка ще не сповзла з твого обличчя, а вже у пам'ятi закарбовується тваринний переляк їхнiх очей. I до тебе доходить. I ти робиш вiдкриття: виявляється, ти не здатний вдарити голого хлопа.
Пiшов на кухню в пошуках води, зашпортавшись на порозi в купцi лахiв. Мереживна бiлизна, яку подарував їй на день народження, та його светр - ми мали однаковi, лише рiзного кольору: купували разом.
Де ж вода? На столi - розкоркована пляшка шампанського, два фужери, цукерки. А вода?
На пiдлозi - домашнi закрутки на зиму. Трилiтровi банки з компотом. Двiчi вдарив ножем у металеву кришку i, припавши до бiльшого отвору, видудлив все, все до кiнця.
Наплечник чекав мене бiля дверей. Пiдхопив - i вийшов геть.
Переночував на кафедрi в унiверситетi, на стiльцях, у спальнику. А вже наступного дня - не лише у кiно та книгах трапляються збiги - з'ясувалося, що найближчими мiсяцями менi не знадобиться навiть необхiдне. Анi документи, анi грошi. Вирушаючи до вовкiв, я брав iз собою лише свободу. Вiд усього. Вiд почуттiв, прив'язаностi, любовi, дружби, слiв, обов'язкiв… Тодi здавалося, що мене чекають лише суворi закони виживання, мовчання, самотнiсть, спокiй у душi, гармонiя навколо та троє безпорадних сирiт-вовченят. А виявилося - не лише це. А й почуття, прив'язанiсть, любов, дружба, слова, зобов'язання… згодом.
А тодi на засiданнi кафедри БеДе повiдомив новину. То був голос долi. Поки усi сперечалися кому їхати першому, я вже знав, що ним буду я.
Навчився тут обходитися без жiнки. Сурогат часом кращий за оригiнал. Поможи собi, хлопе, сам. Сам п'ю, сам гуляю, сам си стелю, сам лягаю. Людина може давати собi раду буквально в усьому. Першi тижнi та мiсяцi в уявi спливало обличчя, яке було колись рiдним, i тiло… i спогади. Холод, негода, вiдсутнiсть нормальної їжi, мовчанка прочистили мозок. У головi прояснилося. Виявилось, що можна жити й без кохання. Цiлком можна.
Щоправда, почав забувати свiй голос. Мовчиш, мовчиш, думаєш про щось, i раптом вихопиться: «А я тобi про що?…» I думаєш тодi, хто такий «ти»? Чи то я до себе вголос звертаюсь? А потiм немов прорве - розповiдаєш вовченятам, як взимку з гори з'їжджали, приходили додому в затвердiлих штанах; вiд черевикiв до колiн грудки снiгу й льоду з них звисали сталактитами.
I голос мiй знову робився таким, як колись. Ми чуємо себе, коли нас чує хтось.
Часом нестерпно хотiлось опинитися серед людей на базарi чи у маршрутцi - всотувати незначущi розмови, ловити уривки фраз. Я не знав, що вiдбувається у свiтi. Що б там не коїлось - усе це вже було, i усе з того - марнота марнот.
Мирон, з яким ми бачилися лише раз, а далi спiлкувалися короткими дiловими записками, залишав менi на базi простi сюрпризи - варену картоплю у кожушку, загорнуту в кiлька газет, аби зберегти тепло. У зiбганому, розгладженому рукою номерi газети я прочитав, як полiтики з'ясовували мiж собою, хто i де був на День незалежностi, звинувачували одне одного та виправдовувалися. Натхненно витрачали своє життя на тимчасовi речi, про якi завтра нiхто й не згадає.
…У червнi минулого року, через три мiсяцi вiд початку експерименту, побачив колишню дружину. У лiсi бiля бази. Вона стояла спершись на огорожу, дивилась як йду до хати. Пiзнав її одразу та й зупинився. Махнув здалеку рукою. Що хотiв сказати цим жестом? «Не треба, повертай додому»? Щось таке. Пiшов назад у лiс. Якби той випадок, коли вони опинилися в одному лiжку, виявився хвилинним поривом, або навпаки, став початком нового етапу у життi двох близьких менi людей, я, можливо, зрозумiв би їх. Але вони дурили мене довго та усвiдомлено - зробив такий висновок, пригадавши кiлька очевидних фактiв, яким не надавав ранiше значення. Тепер вони вишикувались у переконливий логiчний ряд. Такого наївного та легковiрного телепня грiх було не пошити у дурнi.
А серйозних намiрiв вони не мали. Вона менi за день до зустрiчi говорила нiжнi слова по телефону. А колишнiй друг написав менi сюди: «Брате, невже мiж нами стане жiнка?… Я не маю щодо неї серйозних намiрiв. Тобi потрiбна iнша, не така…» Краще б вiн мовчав i далi.
У днi, коли та картинка ще сидiла у думках скалкою, я картав себе за безмежну довiру до них обох. Бажав їм взаємного розчарування, зради, хотiв, аби їм одне з одним було погано. То був бiль знехтуваного самця.
Чому вона мала зберiгати менi вiрнiсть? I чому мала розплачуватися за свою невiрнiсть? Адже з її боку усе це могло виглядати по-iншому. Як i з боку мого кращого друга. У кожного з нас могла бути своя правда. Розумiв це, але пробачити їм однаково не мiг.
Дiйшов до розлогого дуба й зупинився. Я мав забрати вовчий харч, який чекав у старiй скринi в дровiтнi. Пiти пiзнiше? А може, боявся пiдiйти до неї? Своєї реакцiї страшився?
Моя втеча виглядала як вияв слабкодухостi, визнання себе слабшим. «Повертай, - сказав я собi. - Тебе ця зустрiч не лякає».
Вона так i стояла бiля огорожi, схиливши голову. Побачивши мене, виструнчилась, опустивши руки. Зробила крок назустрiч.
- Пробач менi, Юрку! У мене через твою образу усе пiшло шкереберть, - говорила щиро. Але вона завжди говорила щиро, навiть коли брехала. - Як не пробачиш - не знаю як жити далi…
- Даремно ти приїхала, - мов чужим був мiй голос. - Повертайся додому.
- Вовки не пробачають, я пам'ятаю, ти казав. Але ж ми… не вовки…
Обiйшов її.
- Юрку… - тiльки й сказала.
Попрямував до стайнi, де чекала їжа для вовкiв. Щось темне й важке ворушилося в душi. Закинув собi на спину пiвтушi кози, потягнув до лiсу. На моєму шляху вже нiкого не було.
…Не спалося. Не йшла з голови та облiплена мокрим одягом чужинка. Її страх був матерiальним. Всупереч людськiй фiзiологiї я вiдчував його так само, як озон у повiтрi пiсля грози. Чужинка боялася мене немов дикого звiра, i це перевертало менi душу.
Мої, коли я вкотре пiдвiвся, пiдняли голови, подивилися на мене: чого ти? Чого крутишся? Слухняно лiг… Кiнець моєму спокою.
Дункан бавився з жабою - наскакував на неї як щеня, торкався лапами й носом, вiдстрибував, фиркаючи та пчихаючи. Знову налiтав на замучену, вже майже нерухому ропуху. I раптом, загравшись, як пес муху проковтнув її. А тодi сiв й здивовано завмер, осмислюючи, що це щойно трапилося.
Жаба - вовча їжа? Авжеж, це не випадковiсть. У рацiонi хижакiв - не лише земноводнi, а й такi несподiванi компоненти як гриби та ягоди.
Колись, починаючи дослiдницьку роботу в Печоро-Iлицькому заповiднику, був впевнений, що вовки їдять гриби лише в одному випадку - коли хворi i потребують природних лiкiв. Помилявся.
Одного разу спостерiгав дивну картину. Сiмейство сiроманцiв, немов овечки, мирно випасалося на схилах, щось вибираючи серед трави. Довго придивлявся у бiнокль, що саме так завзято поглинають вовки. Очам не повiрив: гриби! Навiть зневажливо пирхнув уголос. У моїх щоденниках спостережень вже були записи про те як вовки ловлять рибу - на печорськiй мiлинi вихоплюють кiгтями з води сьомгу та нельму…
Спостереження за харчовими уподобаннями хижакiв поповнилися новими враженнями. Моя трiйця не знала, що таке правдивий лютий голод, але й вони дозволяли собi гастрономiчнi експерименти. Не гребували навiть комахами.
…Грибами ми об'їлися вчотирьох, це були чистi й мiцнi лисички. Закусили їх холодною, вкритою памороззю ожиною, якою позаростали усi крутi пiдступи до замку. А пiд вечiр я пiдняв голову до неба, намагаючись вiдшукати джерело дивного звуку - i зрозумiв, що чую шурхiт крил двох орлiв у безхмарнiй високостi. Здивовано втупився у птахiв з розкинутими крилами: бачив, як вiбрує у потоцi повiтря срiблясте пiр'я, як ґудзики очей вишуковують на схилах поживу.
Усi барви лiсу, гiрських ближнiх схилiв та далекого ланцюга високих гiр проступили до найменших дрiбниць. Навiть стики мiж каменями у мурах замку, який щойно тонув у вечiрнiх сутiнках, наблизилися до очей, немов у фотооб'єктивi. Чув, як шурхотiли в грубому шарi опалого листя мишi. Лоскотало у носi вiд запаху ораної землi - хтось пiд горою готував нинi поле пiд зяб. Легкi-невагомi руки й ноги готовi були злетiти, залишаючись, проте, нерухомими колодами.
Сидiв, притулившись спиною до гладенького букового стовбура, i усмiшка не сходила з обличчя. Невже дiя псилоцибiну? - лiниво ворухнулася думка. Не вистачало нажертися галюциногенних грибiв. А може, лисички не зносили сусiдства з ожиною?…
Крутило в животi. Трохи попустило пiсля того, як зiбрав сили й змусив себе випорожнити шлунок.
А вовкам - хоч би що. Якби були отруйнi тi гриби, вовки б їх не торкнулися. Натомiсть - я ж бачив - товкли їх не менше за мене. То що ж це зi мною?
Коли сутiнки загусли як чорничний кисiль, вовкiв охопило занепокоєння. Забiгали взад-вперед, розбурхуючи сухе листя, нервово метляючи хвостами та принюхуючись до чогось у повiтрi. Я й сам покрутив головою, вiдшукуючи джерело нового запаху - у вечiрнiй прохолодi лiсу виразно домiнувала металева нотка. Новi вiдчуття не давали оговтатися, пiдступали одне за другим, накриваючи з головою. Уперше в життi я чув сигнали, якими обмiнювалися Кум, Дункан та Гай. Як шаман з берегiв рiки Печори, який знав мову вовкiв. З вовчих пащек лунали майже невловнi звуки - так, мовби хтось налаштовував радiоприймач, i радiохвилi давали про себе знати ледь чутним пищанням такої високої частоти, яку дотепер не сприймало вухо. I цi сигнали означали, що нам варто пошукати надiйне укриття. Чим швидше, тим краще.
Здiйнявся вiтер. По деревах хтось провiв гiгантською долонею. Одне за одним вони позгиналися пiд загрозливим кутом: ось-ось поваляться на землю! Листя, пiдхоплене буревiєм iз землi та зiрване з гiлок, змiшалося з хмизом та пiском, хуртовиною понеслось у повiтрi.
З шуму вiтру виокремився один звук, нiби десь далеко, наближаючись, дзеленчав дзвiночок. Його перебив пронизливий свист - ляснув бичем з-за дерев, звiдти, де пролягала лiсова просiка.
Що за чортiвня?
Шерсть на вовках стала дибки. Вони позадкували, вже майже у темрявi, сяючи очима немов у кiноплiвцi, пущенiй у зворотному режимi. Укрилися за старим кореневищем, вивернутим з землi давньою негодою. Сили миттєво повернулися до мене. Щойно не мiг вiдлiпитися вiд стовбура та спуститися в яр до води, а тут, забувши про спрагу, слабкiсть у тiлi, тремтiння в колiнах, пiдвiвся. Втягнувши голову в плечi, кинувся шукати прихисток за коренем-павуком.
Звичайний iнстинкт самозбереження погнав в укриття за моїми чутливими товаришами. Сховавшись за розчепiреними, грубими як рука пiдземними гiлками, вивернутими назовнi та обвiшаними травою-в'ючкою, ми почули й побачили неймовiрне.
Не торкаючись землi, мчали сивi конi весiльного поїзда. Наречена у вiнку та наречений з букетом на грудях, дружки й дружби, музики та гостi. Так шумно та з таким виттям вiтру, аж курилося за ними! Тупiт, гуркiт, передзвiн, гоцання, бубни, скрипка, голоси, смiх… Але нiби через вату. I кольори приглушенi, сiрувато-коричневi, як у старому кiно, i плiвка понищена - зображення блимає, миготить бiлими цяточками та скаче на екранi рисками-хробачками. Моторошно вiд тих гучних веселощiв, аж волосся стає дибки.
Гiгантська вирва втягнула весiльний поїзд. Вiн зник у шлейфi сухого листя, яке не розлiталося вiд нього на два боки й не курилося позаду, а летiло за гучною кавалькадою вперед, бо усе, що опинилося на дорозi, засмоктувало в невидиму дiру за деревами. Мої вовки зрiвнялися iз землею, втиснувшись у траву - не вiдiрвеш. Я й сам розпластався, вчепившись обома руками в жмути густого споришу, аби не опинитися у тому дивному почтi…
Вляглося в одну мить - немов нiчого й не було, i ми попадали у сон, як у запаморочення. Спали мертво.
…Наступного дня, коли сонячне тепло розлилося по схилах i жодний порух вiтру не торкався кущiв та дерев, я так i не зумiв второпати, що це було: сон чи галюцинацiї. Вовки поводилися так, нiби нiчого дивного з нами не вiдбулося, нiби не стояла дибки шерсть на їхнiх загривках. Лiниво переглядалися мiж собою, але я вже не чув тих звукiв високої частоти.
…Довгi мiсяцi мене пiдтримувала впевненiсть, що нiчого непоправного зi мною тут не станеться. Я вiрив: природа схвально ставиться до того, що роблю, що вона є моєю спiвучасницею. Вiдчував її мовчазну пiдтримку. Поки не закiнчу добромильського експерименту, усе буде гаразд. I терпiння менi не забракне.
Не раз згадував побачений на Тибетi хiд пiлiгримiв. Навколо священної гори Кайлаш (її висота - 6700 метрiв) на висотi п'яти - п'яти з половиною тисяч метрiв вони йдуть стiльки, скiльки можуть. Зробити одне коло - подолати понад пiвсотню кiлометрiв. Хто робить десять кiл, хто двадцять. I лише той, хто сто вiсiм разiв обiйде вершину, на якiй, за переконанням тибетцiв, живуть боги, зможе досягти нiрвани. Альпiнiсти не пiднiмаються на Кайлаш - нозi смертного не дозволено торкатися її вершини. Лише спробувати обiйти вершину, долаючи головний бiль та нудоту, - бодай раз.
Там, у найсвятiшому мiсцi Тибету, я зняв на вiдеокамеру дивний для європейця, заворожуючий хiд пiлiгримiв. Вони зосередженi на своєму русi, пiд час якого навiть необхiдне стає зайвим. У довгому шкiряному фартусi, з цупкими надiйними рукавицями-капцями на долонях. Раз - здiймають руки долонями докупи над головою. Два - руки на рiвнi пiдборiддя. Три - перед грудьми, де серце. Стають на колiна, спираються долонями об землю, лягають долiлиць, витягуючи руки перед собою, пiднiмаються, роблять крок уперед. I знову усе спочатку: стуленi долонi над головою, на рiвнi обличчя, бiля серця… На колiна… Пiлiгрим просувається вперед лише так - лiг-встав-крок, лiг-встав-крок… Монотонний та усвiдомлений рух.
Це триває мiсяцями, поки вiн рухається навколо гори Кайлаш. Прямує до Будди, прямує до себе. Пiсля такої подорожi пiлiгрим починає iнакше дивитися на свiт, людей та на свої проблеми…
Кожен з нас - подорожнiй, у кожного - свiй шлях до себе. Чим довше я жив у лiсi, тим бiльше пересвiдчувався - природа має душу, вона живе за законами живої iстоти. Може тебе пiдтримати й допомогти, а може покарати. Вчився прислухатися до її пiдказок, розумiти її попередження, лiкуватися її дарами… Вiдчував себе її частинкою. Природа була на моєму боцi - вiдчував це i дякував за кожен день, за усе, що в ньому було, промовляючи подумки: «Позволь, Господи…» Просив дозволу завершити цю роботу i знав - до її закiнчення зi мною нiчого не станеться. Так буває, коли ти впевнений у тому, що робиш. Треба лише вiдчувати, чи твої кроки гiднi пiдтримки.
…Це сталося наприкiнцi мого перебування в херсонських степах. Кiногрупа, куди я потрапив консультантом, закiнчувала зйомки документального фiльму про тваринний свiт степiв. Залишалося зняти кадр, у якому, вiдповiдно до сценарiю, мав вибухнути автомобiль. Степ, суха трава, вiтер. Жодних змiн у погодi - i лиш один незнятий кадр. Чого зволiкаємо, зрозумiло кожному. Вогонь мiг наробити великої бiди, за кiлька секунд рознiс би полум'я на сотнi метрiв. Знiмати не можна. Чекаємо пiвдня. Дозволу на зйомки немає. Нарештi сторона, що приймала: «А, хай йому грець! Знiмайте! Може, обiйдеться». Усi - до режиссера. Той сидить i мовчить. «Знiмаємо?» Нi пари з вуст. «Знiмаємо?» - «Нi».
Пам'ятаю, я тодi з повагою подивився на режисера. Нiби вперше побачив. Дехто з його знiмальної групи не змiг приховати роздратування. На обличчях було написано: «Скiльки можна?!».
Але вiн сказав «нi».
I тут вiтер вщух, усе завмерло, вибiлена сонцем трава стала нерухомо.
«Давай!» - гукнув режисер.
Пiдпалили автомобiль, зробили два дублi, закiнчили зйомку.
А тодi здiйнявся не просто вiтер - буря. Я був упевнений: якби тодi режисер легковажно вiддав наказ: знiмаємо! - буря розпочалася б без зволiкань.
Додому їхали усi в одному автобусi, бiля режисера було вiльно. «Дозволите?» - запитав я. По дорозi у готель вiн сказав менi приблизно таке. Твоє призначення, твiй талант, твоя сила належать не тобi, ти - провiдник мiж Господом i тим, що повинен зробити. Якщо порушуватимеш певнi правила, переходитимеш межi (якi саме - вiдчуватимеш сам), то одного разу можеш прокинутися безсилим та безталанним, i вже нiчого не зумiєш. Тому роби своє, але не будь-якою цiною. I матимеш пiдтримку…Мiсяць наливався.
Хтось нiби спостерiгав за мною, вiв свої записи: що роблю, про що думаю. А я дивився у високе небо, дивуючись з приземленої думки, яка промайнула: закiнчу те, за що узявся, i перше, що зроблю, пiду в сауну. Проста нагорода за добре виконану роботу…