Татарка ствердно кивнула головою.
— І як вона? Говори, говори! Чого ж ти мовчиш?
— Вона вже другий день нічого не їла.
— Як?
— Ні в кого з мешканців міста немає ані кусника хліба. Всі давно вже їдять саму землю.
— Спасителю Ісусе! І ви досі не зробили жодної вилазки?
— Не можна: запорожці кружка облягли всі мури. Є лише один потаємний лаз, але саме там стоять ваші обози. І якщо дізнаються про цей лаз, то місто, вважай, уже взято. Панна звеліла мені все розповісти вам, бо ви не захочете її зрадити.
— Боже, зрадити її! І я її побачу! О, хоч би не померти до тієї години! — Його груди гостро пронизала радість. Він у гарячковому поспіху кинувся на пошуки всього, що тільки міг знайти їстівного, і невдовзі два невеликих мішки були наповнені пшоном та сухарями. Андрій дав їх татарці, закутав її у кобеняк і звелів переказати Панні, що незабаром він прийде сам. Він сказав, Щоб татарка віднесла припаси й чекала, поки він прийде. Тепер Андрій думав тільки про те, як безпечніше провести її до того місця, де був замаскований підземний прохід. Цей лаз Починався прямо під возом, навантаженим гарматними снарядами. На щастя, запорожці, Не звиклі до особливої пильності, спали як убиті. Андрій з татаркою тихо йшли поруч, та, обминаючи сплячих, він ненароком зачепив її
ліктем, кобеняк злетів, і заграва яскравим відблиском освітила її білу сукню. Спасителю, вона як на долоні! Все пропало. Душа його похолола, він зі страхом повів очима довкола. Господи, яке щастя! Навіть пильний вартовий, що стояв на особливо небезпечному посту, куняв, схилившись на рушницю. Татарка щільніше загорнулася в кобеняк і полізла під воза; піднявся невеликий чотирикутник дерну — і вона пішла в землю.
Андрій мерщій повернувся на своє місце, щоб роздивитися, чи всі сплять і чи все там спокійно.
— Андрію! — зненацька обізвався, підвівши голову, старий Бульба. — Що це за татарка до тебе приходила?
Якби під ту хвилину хтось глянув на Андрія, то подумав би, що це небіжчик підвівся з могили.
— Ой, дивись мені, сину! їй-Богу, так відшмагаю батогом, що до нових віників пам'ятатимеш. Жінки не доведуть тебе до добра
Сказавши це, Бульба перекинувся на другий бік і заснув, — чи то він був дуже заклопотаний, чи обтяжений іншими думками, але йому й на гадку не спало, що татарка могла бути з міста. Він сприйняв її за сільську біженку, з якою син його закрутив шури-мури.
Андрій перевів подих. З тремтячим серцем кинувся він до обозів, обнишпорив усе, де тільки були харчі, понасипав їх у мішки та в свої широчезні шаровари, і, поки він це робив, серце його мліло, дух перехоплювало і геть відбирало від самої думки про ту радість, яка чекала його попереду. Він ще раз роздивився довкола, хоча вже не відчував, на якому він світі, і поліз під воза. Невеликий отвір раптом відкрився і знов затулився за ним.
Він опинився в цілковитій темряві. Хтось ухопив його за руку і сходами повів униз. Вони йшли довго; нарешті сходи закінчилися, під ногами була гладенька земля. Світло ліхтаря блиснуло в підземному мороці.
— Тепер ідіть прямо, — сказав йому голос. Це була татарка.
Коридор тягся під міським муром і закінчувався такими само сходами, що вели вгору. Нарешті Андрій опинився серед міста; вже займався світанок і перепурхував вранішній вітерець. Над жодним комином не вився дим. Мертве місто подекуди озивалося лише кволим хворобливим стогоном, і це не могло не вразити Андрія. На сторожі стояли бліді, як смерть, вартові; це були радше привиди, а не люди. Прямо посеред дороги трапилася їм ще одна жахлива картина: тут лежала жінка, страшна жертва голоду, яка на останньому видиху закусила зубами свою висохлу руку. Здригнувшись, Андрій поквапився за татаркою; він усією душею поривався швидше побачити ту, за чиє Щастя ладен був віддати своє життя.
Він вискочив на ґанок; він зайшов до покою. Скрізь було тихо: всі або спали, виснажені голодом, або заніміли від муки. Він ступив на Поріг спальні. О, як завмерло його серце! Як він Увесь зомлів, коли воно, серце, підказало йому, Що через секунду, через блискавичну мить він Побачить її!
І він її побачив, побачив ту, яка була колись безтурботною, веселою, грайливою пустункою, котра чіпляла на нього сережки і зодягала його в своє чудове, легке, мов крильця метелика, вбрання. Він знов побачив її. Вона сиділа на отоманці, підібгавши під себе чарівну, струнку ніжку. Вона була бліда, змарніла, але білість її була пронизлива, як сяйливі шати серафима. Темні брови, тонкі, красиві, надавали її обличчю якоїсь стрімкості, від чого кожний, хто вперше на неї глянув, проймався священним трепетом солодкого страху. її опущені вії, довгі, як мріяння, темними тонкими стрілами чітко вирізнялися на янгольському обличчі. Це було небесне створіння! І це створіння, яке, здавалося, було народжене для земного дива, до ніг якого було б замало кинути увесь світ разом із його скарбами, — це небесне створіння зносило голод і все найгіркіше, що судилося простим смертним. Запліснявіла скоринка хліба, що лежала, як найдорожча коштовність, на золотій тарелі, свідчила про те, що тут ще зовсім недавно лютував голод. Почувши кроки, вона підвела голову і подивилася на нього довгим, спопеляючим поглядом. Він знову, здавалося, щезнув, згинув на місці. її обличчя спершу видалося йому немовби інакшим: так, у ньому були знайомі риси, але з'явилося безліч нових, прекрасних, як небеса. Ця печать німого страждання, цей хворобливий вигляд... о, до чого ж вона погарнішала! Він упав на коліна, припав до її ніг і дивився у її всеможні очі. Усмішка якоїсь дивної радості майнула на її вустах, та водночас тиха сльоза, як діамант, затремтіла на віях.
— Царице! — спитав він. — Що для тебе зробити? Чого бажає твоя душа?
Вона незмигно дивилася на нього, відтак поклала йому на плече свою красиву руку. Він став її обціловувати з невситимою пристрастю, яка спалювала його живцем.
— Ні, я не піду від тебе! Я біля тебе помру! Хай же я, заморений голодом, помру біля ніг твоїх разом з тобою, панно моя! І за смерть, за солодку смерть біля ніг твоїх нічого не хочу!
— А твої товариші, а твій батько? Ти мусиш іти до них, — мовила вона тихо. Вуста її ще довго ворушилися без слів, а очі, повні сліз, невідступно зоріли на нього.
— Що ти кажеш таке! — промовив Андрій з усією рішучістю. — Що б то за кохання було, якби я покинув заради тебе тільки те, що легко покинути! Ні, моя панно, ні, красуне моя! Я кохаю не так! Батька, брата, матір, вітчизну, все, що є на землі, — все віддаю за тебе. Усе прощавай! Я тепер ваш, я твій! Чого іще хочеш?
Вона схилила до нього голову. Він відчув, як її магнетично-гаряча щока торкнулася його Щоки, і поцілунок — ох, який поцілунок! — злив їхні вуста воєдино.
V
— Пане! — жид Янкель просунув свою ярмулку в намет, де сидів Бульба. Це був той Янкель, якого він врятував од смерті і який тепер підторговував і шпигував при запорозькому війську. — Пане, а чи знаєте ви, що діється?
-А що?
— Іде п'ятнадцять тисяч війська польського й гармати везуть.
— Били двадцять, поб'ємо й п'ятнадцять! — відказав Бульба.
— А чи знаєте, що іще діється? -А що?
— Ваш син Андрій, ой, вей мір, що то за славний лицар!..
— Ну?
— Він тепер перебіг до поляків.
— Як?! — Бульба схопився з місця. — Щоб моя дитина... щоб мій син... та я тебе вб'ю, проклятий жиде! Брешеш ти, чортове сім'я!
— Ай, ай! Хіба ж я можу брехати? Нехай моєму батькові на тому світі щастя не буде, якщо я брешу!
— Як! Щоб це син Тараса Бульби та докотився до такого?!
— Далібуг, їй-Богу, що так!
— Щоб він продав віру Христову й вітчизну?!
— Далібуг, так. Я його бачив на власні очі. Фай, який пишний лицар! Сто вісімдесят червоних самі обладунки на ньому коштують... Багаті обладунки, всі в золоті. А якби ви ще побачили, як він славно муштрує солдатів!
Тараса Бульбу як грім ударив.
— Ти щось наплутав, проклятий Юдо! Не може бути, щоб хрещена дитина продала віру. Він же не турок і не жид нечестивий... Ні, не міг він такого зробити! Їй-Богу, не міг!
А проте Бульба згадав, що вже два дні не бачив Андрія; він пригадав татарку, яка крутилася в їхньому таборі, й очі його взялися лихим блиском. Лють, залізна скажена лють, розлюченість тигра спалахнула на його обличчі.
«Ти бач, дідько лисий таки взяв своє! Сплодив же тебе чорт на ганьбу всьому роду».
Розпашілий од гніву, він вийшов із намету і наказав сідлати коней.
Тим часом і кошовий віддавав накази, щоб усі були напоготові і в жодному разі не дозволили тим, що були в облозі, з'єднатися з польським військом. А того лядського війська було, одначе, більше як п'ятнадцять тисяч. Кошовий разом із радою старшин вирішили зміцнити лінію оборони в тому напрямку, звідки насувався ворог. Через те ланцюг з протилежного боку міста ослаб, і хоча наступ ворожого війська було відбито з першого разу, причому з великими для нього втратами, однак загін, який перебував у місті, відважився скористатися малою чисельністю прикриття і зробив зухвалу вилазку. Він прорвався через ослаблений ланцюг і таки встиг з'єднатися зі своїми майже на очах у запорожців. Бульба рвав на собі чуба з досади, що вже не можна було їх виморити голодом. Запорожці зійшлися в щільну непробивну стіну — маневр, який завжди давав їм неабияку вигоду, адже ця тактика поєднувала азійську рухливість та європейську позиційну Міць. Ворог, дарма що вдвічі переважав запорожців силою, ніяк не міг цим скористатися. Бій зав'язався кривавий і лютий. Тарас Бульба був серед головних отаманів, і три коронні полки, Не стримавши його атаки, вже ладні були кинутися навтікача, аж раптом Бульба спрямував усі сили зовсім в інший бік.
Там він запримітив загін, що, вочевидь, стояв У засідці. І впізнав свого сина Андрія. Бульба дав настанови Остапові, як діяти далі, а сам, з невеликим числом козаків, кинувся, як скажений, на цей загін. Андрій упізнав його здалеку, і навіть з тієї відстані було видно, як він увесь затремтів. Він, як спідлений боягуз, сховався за шеренги своїх вояків і звідти командував загоном. Сили Тараса були нечисельні, всього-на-всього вісімнадцять козаків, та він накинувся на ворога з такою ненавистю, з таким диким шаленством, що шеренги розбігалися з переляку перед цим розлюченим вепром.
Та ні, тієї миті він був незрівнянний! Шапка давно злетіла з його голови, чуб розвівався, як полум'я, оселедець змією звивався в повітрі; його скажений кінь гриз і кусав ворожих коней; дорогий жупан був на ньому роздертий; він уже не хапався за шаблю й рушницю, а тільки розмахував страшною важезною булавою з мідними шпичаками. Достатньо було глянути лишень на його лице, щоб побачити втілення найлютішого гніву і зрозуміти переляк Андрія, який відчував на душі тяжкий гріх. Блідий од страху, він бачив, як гинуть і розбігаються його поляки, бачив, як найхоробріші з них, ті, що захищали його, оточивши кільцем, уже наврипилися тікати; він бачив, як дехто вже, розвернувши коня, кидав зброю.