Отямившись, деякі вояки зупинили коней і справді збадьорилися, бо побачили, що за ними женеться лише один навіжений з трьома змореними козаками. Але намарне вони силкувалися вистояти проти такої відчайдушної волі.
— Ні, ти не втечеш од мене! — кричав Тарас, добиваючи втікачів, які тільки й встигали подумати, що зустріли самого диявола.
Андрій у розпачі теж кинувся було тікати, та пізно: розлючений батько вже стояв перед ним. Втративши останню надію, Андрій застиг на місці. Тарас озирнувся: позад нього не було вже нікого, всі його товариші полягли на бранному полі. Тільки їх двоє стояли один проти одного.
— Що, синку? — спитав Бульба, дивлячись йому в очі.
Андрій мовчав.
— Що, синку? — повторив Тарас. — Помогли тобі твої ляхи?
Андрій як води в рот набрав; він стояв мов на суді.
— Отак запродати... запродати віру! Проклятий той день і та година, коли ти народився на світ!
Мовивши так, Бульба повів довкола очима, в яких світився незбагненний подив.
— Ти думав, що я віддам кому-небудь свою дитину? Ні, я тебе породив, я тебе і вб'ю! Стій, і не ворушися, і не проси в Господа Бога відпущення. Такого не прощають на тому світі.
Андрій, блідий як полотно, прошепотів губами лише одне ім'я; але це не було ім'я вітчизни, чи батька, чи матері; це було ім'я чарівної полячки.
Тарас відступив на кілька кроків, зняв з плеча рушницю, прицілився... пролунав постріл...
Як житній колосок, підтятий серпом, мов те молоде ягня, якого торкнулося смертельне залізо, поліг він головою на траву, не мовивши жодного слова.
Застиг синовбивця й замислився: чи віддати тіло зрадника на поталу й наругу, щоб хиже вороння клювало його і вовки-сіроманці розшарпали, розтягли білі кості, чи поховати, як годиться, в землі?
Тим часом під'їхав Остап.
— Батьку! — покликав він. Тарас не чув.
— Батьку, це ти його вбив?
— Я, синку.
На Остаповому обличчі з'явився якийсь німий докір. Він кинувся обіймати свого брата-товариша, з яким вони двадцять літ росли вкупі, ділячи все навпіл.
— Годі, синку, годі! Поховаємо тіло його, — сказав Тарас, тамуючи в грудях терпкий клубок.
Вони взяли тіло і понесли його в обпалений ліс, що стояв у тилу запорозького війська. Шаблями і списами вирили яму.
Тарас відклав списа і подивився на труп сина. Він і мертвий був дуже гарний: його мужнє обличчя, недавно сповнене сили і владної для жінок вроди, ще й тепер зберігало ці риси; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його біле чоло.
— Чим би не козак був? — мовив Тарас. — І зростом удався, і чорнобровий, і лице як у дворянина, і рука була міцною в бою. Пропав! Пропав без слави!..
Тіло опустили в яму, засипали землею, і через хвилину Тарас уже вимахував шаблею серед ворожих лав, ніби нічого й не сталося. Різниця була хіба в тому, що тепер він бився ще з більшою ненавистю, палаючи бажанням помститися за смерть сина. Саме під той час підоспів його власний полк на чолі з Товкачем і забезпечив йому значну перевагу. Нарешті Тарас дізнався й про те, з чиєї вини його син став відступником, і затявся за всяку ціну взяти місто. І він би таки домігся свого: він би, як сама смерть, промчав його вулицями, він би дістав її своєю залізною рукою — її, чарівну, тендітну, вродливу — потяг би за довгі звабливі коси, і його б крива шаблюка блиснула біля її голубиного горла... Але одна непередбачена обставина зупинила його на шляху до непримиренної помсти.
VI
До запорозького війська докотилася звістка, що татари захопили й розграбували Січ — забрали в полон більшість запорожців, які там лишилися, разом з гарматами. У таких випадках козаки завжди поспішали наздогнати ворога на його зворотному шляху, визволити бранців та перехопити здобич, бо якщо цього не встигнеш зробити, то через три тижні полонені козаки вже могли опинитися на ринках великої Азії. Кошовий вирішив, і на його думку пристали інші отамани, йти на допомогу негайно. Вони вважали, що вже й так добряче помстилися полякам за зраду та смерть гетьманів і що спустошені землі надовго запам'ятають, як тут гостювали запорожці.
На це дав згоду і Бульба, хоча йому страх як кортіло взяти місто. Він уже пішов було віддати наказ, щоб сідлали коней і змащували вози, аж раптом зупинився й сказав:
— Я хотів тебе, отамане, ще ось що поспитати. Адже й тут, у полоні у ворога, ще наших козаків зо тридцять буде?
— Я посилав просити про обмін — не погоджуються.
— То, виходить, ми їх так і покинемо?
— А що зробиш?
— Як?! Щоб вони і цих замучили?
— А що ж робити? — знов одказав кошовий. — Адже допомогти ми не можемо. Якщо й зостанемося, то не подужаємо їх, а тим часом і своє прогуляємо. Татарва нас не ждатиме.
— То, виходить, хай єретичне поганство й надалі збиткується над християнською вірою?
Кошовий знизав плечима.
— А мені здається, отамане, що цьому не бути.
— А що ж ти вдієш?
— Я вже знаю.
— Овва, який ти пишний! — сказав кошовий, притоптуючи пальцем тютюн у люльці.
— Чи ви чули, панове, що кошовий намислив зробити? — звернувся Бульба до запорожців після цієї розмови. — Він хоче, щоб ми прямо зараз вирушили на Січ, а побратимів, тих, що потрапили в полон, покинули напризволяще і щоб їх замучили погані єретики. Що ви на це скажете?
— Не послухаємося кошового! — в один голос відповіла майже половина запорожців, які тут-таки стали відходити вбік. їх було близько двох тисяч.
Прийшов кошовий. Він уже почув шум-гам, який зчинив невгамовний Бульба.
— Чого ви хочете? Через що такий ґвалт зчинили? — грізно гукнув він.
— Ми не хочемо йти на Січ! Ми зостаємося тут! — кричали з натовпу.
— Ви що, здуріли? Я вас, чортове поріддя, всіх пов'яжу!
— Яка в нього влада над нами? — звернувся Тарас до запорожців. — Ми — вільні козаки!
— А що? Ми — вільні козаки! — загомоніли запорожці.
— Я вам дам вільних! Ви де вільні? На Січі, ось там ви вільні! Там ви можете забрати в мене клейноди, зв'язати мене і вбити — все, що вам заманеться, — а тут мовчіть. Ви знаєте, що таке військове право? А ти чого тут бунтуєш? — звернувся він до Бульби.
— Ні, я не бунтую, а виконую християнську повинність, — спокійно відказав Тарас. — Я стою за наші права, бо ми мусимо боронити християнську кров.