Запорожці зібралися в морський похід. Двісті човнів було спущено в Дніпро, і Мала Азія бачила їх, з поголеними головами і довгими оселедцями, бачила, як пройшли вони з вогнем і мечем її квітучими берегами, бачила розкидані ними магометанські чалми, що червоніли, мов квіти, на политих кров'ю полях і плавали біля берегів; вона бачила багато вимазаних дьогтем запорозьких шароварів, м'язистих рук із чорними нагаями. Козаки поїли й витоптали увесь виноград, у мечетях залишили цілі купи кізяків, перськими дорогими шалями підперізували, як очкурами, свої брудні семеряги. Після того ще довго там знаходили запорозькі коротенькі люльки. Козаки весело пливли назад, за ними гнався десятигарматний турецький корабель і залпом з усіх тих гармат розігнав, як птахів, їхні легкі човни. Третина запорожців потонула в морських глибинах, але всі, хто вцілів, знов зібралися докупи і прибули до гирла Дніпра з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Незрушно сидів він на березі, ворушив губами, промовляючи тихо: «Остапе мій, сину рідний... » Перед ним слалося і виблискувало Чорне море, в далеких очеретах квилила чайка, білий вус його відсвічував сріблом, і сльоза капала одна за одною.
Коли жид Янкель, котрий на той час опинився у місті Умані і займався якимись підрядами та аферами з тамтешніми орендарями, — коли він молився, напнувшись заяложеним саваном, і якраз обернувся, щоб за звичаєм своєї віри востаннє сплюнути, то зненацька угледів Бульбу, який стояв у нього за спиною. Перед жидовими очима відразу замаячіли дві тисячі червінців, обіцяних за Тарасову голову, але він тут-таки й засоромився своєї захланності і намагався притлумити в собі цю споконвічну думку про золото, яка, мов черв'як, роз'їдає жидівське нутро.
— Послухай, Янкелю! — сказав Тарас жидові, котрий, низько вклоняючись гостеві, швиденько замкнув двері, аби їх не бачили. — Я врятував тобі життя, тепер ти зроби мені послугу!
Жидове лице зморщилося.
— Яку послугу? Якщо така послуга, що можна зробити, то чого ж не зробити.
— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави.
— До Варшави? Як... до Варшави? — перепитав Янкель, і від здивування його брови і плечі піднялися вгору.
— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави! Хай там що, а я хочу побачити Остапа, сказати йому бодай одне слово.
— Та що ви таке кажете? — жид аж пальці розчепірив на обох руках. — Хіба ж пан не чув, що його...
— Знаю, все знаю: за мою голову дають дві тисячі червінців. Склали ж їй, дурні, таку ціну. Я тобі дванадцять дам. Ось тобі дві тисячі зараз! — Бульба висипав із шкіряного гамана дві тисячі червінців. — А решту коли повернемося.
Жид миттю вхопив рушника і накрив ним червінці.
— Славна монета! — сказав він, покрутив одну в пальцях і взяв на зуб.
— Я б тебе не просив, я б і сам якось знайшов дорогу до Варшави, але мене можуть десь упізнати й схопити прокляті ляхи. Я на вигадки не мастак. А ви, жиди, на те й створені, вий чорта обдурите, бо знаєте всякі штуки. Ось чому я прийшов до тебе! Та й у Варшаві сам я нічого не зроблю. Хутчій запрягай підводу й вези мене!
— А як же, ви собі міркуєте, я можу сховати пана?
— Та вже ви, жиди, знаєте як: у порожню бочку чи куди там.
— Як то — в бочку?! Всяк подумає, що там горілка!
— Ну то й що? То й добре.
— А що ж тут доброго? Ох, Боже мій! Як можна таке придумати! Хіба пан не знає, що Бог створив горілку на те, аби всяк її куштував? Там усі такі ласі до неї, що Боже борони! А особливо військовий народ: бігтиме верстов.
п'ять за бочкою, продовбає дірочку, побачить, що не тече, та й скаже: «Жид порожню бочку не повезе! Мабуть, тут щось є».
— Ну, то накрий мене рибою на возі.
— Ох, вей мір! Не можна, їй-Богу, не можна! Там скрізь на дорогах люди голодні, як собаки. Розтягнуть усе і намацають пана, хоч як стережи!
— То вези мене хоч на чортові, тільки вези!
— Стривайте, стривайте! Тепер дорогами возять багато цегли. Там будують якісь фортеці. Нехай пан ляже на споді воза, а я закладу його цеглою. Пан здоровий, кремезний, то нічого, що буде важкенько. А я зроблю у возі дірочку знизу, щоб годувати пана.
— Роби як знаєш, тільки вези!
І через годину віз, навантажений цеглою і запряжений двома конячинами, виїхав з Умані. На одній із них охляп сидів довготелесий Янкель, і його довгі кучеряві пейсики щоразу розвівалися під ярмулкою, коли він підгуцувався на шкапині.
VIII
На той час, коли це діялося, на прикордонних межах не було ще ніяких митників та об'їждчиків — цієї Господньої кари для торгового люду, і тому кожен міг везти все, що йому заманеться. Якщо ж хтось і брався до трусу чи до ревізії, то робив це переважно задля власного задоволення, особливо коли на возі були привабливі речі чи харч і якщо його власна рука мала неабияку вагу і силу. Але на цеглу ніхто не зазіхав, і віз безперешкодно в'їхав у головну міську браму.
Бульба у своїй тісній клітці чув тільки шум-гам, вигуки візників та й більш нічого. Янкель, підгуцуючи на своїй коротконогій, запорошеній конячині, покружляв трохи містом і завернув у темну вузеньку вуличку, яку називали Брудною або ще жидівською, бо тут і справді мешкали чи не всі варшавські жиди. Ця вулиця дуже нагадувала вивернуті нутрощі задвірків.
Здавалося, що сонце сюди не зазирало ніколи. Зовсім зчорнілі дерев'яні будинки з безліччю висунутих із вікон жердин, на яких сушилося шмаття, ще дужче згущували морок. Зрідка між ними червоніла цегляна стіна, але й та вже у багатьох місцях почорніла. Лиш де-не-де горою траплялася тинькована латка, яка блищала на сонці нестерпною для ока білизною. Тут усе різало око: труби, ганчір'я, лушпиння, викинуті розбиті чани. Кожен викидав на вулицю всякий непотріб, примушуючи перехожих милуватися цією покиддю. Янкель, сидячи на коняці, трохи-трохи не діставав рукою до жердин, що тяглися через вулицю від будинку до будинку і на яких висіли жидівські панчохи, куценькі панталони і вуджена гуска. Іноді з ветхого віконця визирало доволі гарнюнє личко єврейки, вбраної в потемніле намистечко. Купа жиденят, замурзаних, обідраних, з кучерявими чубчиками, верещали і качалися в грязюці. Рудий жид з обсипаним ластовинням лицем, схожим на горобине яйце, виглянув із вікна й заджеркотів до Янкеля своєю тарабарською говіркою, після чого той відразу заїхав до одного двору. Вулицею ішов ще один жид, пристояв, також встряв у балачку, і коли Бульба вибрався нарешті з-під цегли, то побачив трьох жидів, що вели жваву розмову.
Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що Остап сидить у міській в'язниці, і хоча сторожу вмовити важко, однак він сподівається влаштувати йому побачення.
Бульба зайшов разом із трьома жидами до кімнати.
Ті знов заджеркотіли своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось його дуже вразило. На грубому і збайдужілому обличчі раптом спалахнуло якесь живе полум'я надії, тієї надії, яка часом навідує людину на останній межі відчаю. Його старе серце забилося, як у юнака.
— Послухайте, жиди! — сказав він, і в його голосі було щось урочисте. — Ви все на світі можете зробити, дістанете будь-що навіть із дна морського, і недарма є приказка, що жид самого себе вкраде, якщо тільки захоче. Звільніть мого Остапа! Дайте йому нагоду втекти від диявольських рук! Ось я обіцяв цьому чоловікові дванадцять тисяч червінців, — я накину іще дванадцять. Усе, що маю, — дорогі кубки, закопане в землю золото, хату й останню свитину продам і складу з вами довічну угоду, що все добро, добуте мною на війні, ділитиму з вами навпіл!
— О, не можна, панонцю! Не можна! — сказав, зітхаючи, Янкель.
— Ні, це неможливо! — сказав іще один жид. Усі троє жидів перезирнулися.
— А якщо спробувати? — сказав третій, боязко поглядаючи на тих двох. — Може, Бог допоможе?
Тепер вони всі троє заговорили німецькою. Бульба, хоч як наставляв свої вуха, нічого не міг второпати. Він уловив тільки часто повторюване ім'я Мардохай, а більше нічого.
— Послухайте, пане! — сказав нарешті Янкель. — Треба порадитися з таким чоловіком, якого ще світ не бачив. У-у-у, то такий мудрець, як Соломон, і якщо він нічого не зробить, то вже не зробить ніхто на світі. Сидіть тут і нікого не впускайте. Ось ключ.
Жиди вийшли надвір.
Тарас замкнув двері і дивився в маленьке віконечко на брудну вулицю — такий собі жидівський проспект. Троє жидів стали посеред нього і знов завели запальну суперечку. Незабаром до них приєднався четвертий, а потім і п'ятий. Бульба знов тільки й чув: Мардохай, Мардохай. Жиди всякчас поглядали в один кінець вулиці. Нарешті там з-за рогу однієї розвалюхи вигулькнула нога в жидівському черевику і замиготіли поли куценького каптана. «О, Мардохай! Мардохай!» — зарепетували всі жиди в один голос.
Худющий жид, трохи нижчий за Янкеля, але набагато зморшкуватіший, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди навперебій стали йому щось розповідати, а Мардохай поглядав на віконечко, за яким сидів Тарас, і той здогадався, що мова про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав, часто спльовував набік і, піднімаючи поли каптана, засовував руку в кишеню, діставав якісь брязкальця, показуючи ще й свої заяложені панталони. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, котрий вартував, аби їх не підслухали, подав знак замовкнути, і Тарас уже став побоюватися за свою безпеку. Але він одразу згадав, що жиди звикли вести серйозні розмови на вулиці і що їхньої мови сам дідько не втне, тому заспокоївся.
Через хвилину-другу вони всі разом зайшли до його кімнати. Мардохай підступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав:
— Якщо ми та Бог захочемо щось зробити, то буде так, як треба.
Тарас подивився на цього Соломона, якого ще світ не бачив, і в ньому знов прокинулася надія. Справді-бо, його вигляд справляв враження: верхня губа просто наганяла страх. її товщина, звичайно, була не вродженою. У бороді цього Соломона стирчало всього лиш кільканадцять волосин, та й то тільки з лівого боку. А на обличчі було стільки знаків од побиття, отриманих за Соломонову мудрість, що бідолаха, напевно, давно втратив їм лік і вважав за родимі плями.
Мардохай десь пішов разом з товаришами, що так захоплювалися його мудрістю. Бульба залишився сам. Він опинився у дивному, незнаному досі становищі: уперше в житті відчував незнайомий неспокій, душу його лихоманило. Це вже був не той Бульба, що колись, — незламний, непохитний, міцний, як дуб; ні, тепер він був присмирнілий, боязкий, майже безпорадний. Він здригався від найменшого шурхоту, від кожної жидівської постаті, що виринала в кінці вулиці. У такому стані він пробув цілий день: не їв, не пив, прикипів до вікна і застиг у чеканні. Нарешті, вже пізнього вечора, з'явилися Мардохай та Янкель. Серце Тараса завмерло.
— Ну що, вдалося? — запитав він із диким нетерпінням.
Але ще до того, як жиди набралися духу, щоб йому відповісти, Тарас помітив, що в Мардохая уже не було того останнього пасма волосся, яке масними кільцями вибивалося з-під його ярмулки. Він намагався щось пояснити, проте нагородив таких нісенітниць, що Тарас не второпав нічого. Янкель те й робив, що затуляв долонею рота, наче вхопив застуду.
— О, ласкавий пане! — сказав він нарешті. — Тепер зовсім не можна! Їй-Богу, не можна! Такий поганий народ, що йому треба наплювати на самісіньку голову. Ось і Мардохай скаже. Мардохай робив таке, чого ще не робила жодна людина на світі. Однак Бог не захотів, щоб так було. Там три тисячі війська стоїть, і взавтра їх усіх стратять.
Тарас подивився в очі жидам, але вже без нетерпіння і гніву.