—Добре. Веди мене до нього! — твердо сказав Тарас, і вся колишня рішучість виповнила його душу. Він пристав на пропозицію Янкеля перевдягнутися іноземним графом, який начебто приїхав з німецької землі, — для цього завбачливий Янкель уже встиг навіть припасти одяг.
Була вже ніч. Господар оселі, той-таки рудий жид у ластовинні, постелив на лаві тонкий сінник з рогожею для Бульби. Янкель ліг на підлозі на такому самому сіннику. Рудий жид випив невеличку чарочку якоїсь наливки, скинув каптан (у панчохах та черевиках він став схожим на курча) і почалапав зі своєю жидівкою у щось схоже на шафу. Двоє жиденят, як хатні цуценята, примостилися в кутку на підлозі.
А Тарас навіть не лягав. Сидів у задумі і злегка барабанив пальцями по столі. Він тримав у роті люльку і попихкував димом, від якого жид чхав спросоння і ховав під ковдру носа. Ледве небо зайнялося блідим передвістям світанку, як він уже штурхнув ногою Янкеля.
— Вставай, жиде, і неси свою графську одіж!
За хвилину він зодягнувся. Почорнив вуса, брови, примостив на голову маленьку темну шапочку — і тепер Бульбу навіть ніхто з його козаків не впізнав би. З вигляду йому було не більше як тридцять п'ять років. Свіжий рум'янець заграв на його щоках, а шрами робили обличчя суворим і владним. Одяг, гаптований золотом, дуже йому пасував.
Місто ще спало. Жодна гендлярська душа ще не вийшла на вулицю зі своїм крамом. Бульба з Янкелем прийшли до будівлі, схожої на сидячу чаплю, — вона була зчорніла, приземкувата, зате широчезна, і з одного її боку вгору тяглася, як журавлина шия, довга й вузька башта, над якою звисав шматок даху. Ця споруда відбувала чимало всіляких служб. Тут містилися і казарми, і в'язниця, і навіть карний суд.
Бульба з Янкелем увійшли в браму й відразу опинилися чи то серед просторої зали, чи критого подвір'я. Близько тисячі чоловік спали тут укупі. Далі були низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і грали в якусь таку гру, що один другого бив двома пальцями по долоні. Вони не зважали на двох прийшлих людей і повернули голови тільки тоді, коли Янкель сказав:
— Це ми... чуєте, панове? Це ми!
— Проходьте, — сказав один із них і відчинив однією рукою двері, а другу підставив своєму товаришеві, щоб той бив його по долоні.
Вони зайшли у вузький і темний коридор, який знов привів їх до такої ж просторої зали з крихітними віконцями вгорі.
— Хто йде?! — пролунало кілька голосів, і Тарас побачив чимало озброєних людей. — Нам не дозволено нікого пускати.
— Це ми! — кричав Янкель. — їй-Богу, ми, ясновельможне панство!
Та ніхто не хотів і слухати. На щастя, в цей час підійшов якийсь товстун, котрий, видно з усього, був тут начальником, бо лаявся дужче за всіх.
— Пане, це ж ми! Ви вже знаєте нас, і пан граф віддячить іще.
— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більше нікого не впускайте. Та дивіться, щоб шабель ніхто не знімав і не псяючився на підлозі!
Далі Бульба з Янкелем уже не чули тих красномовних наказів.
— Це ми, це я, це свої! — повторював Янкель кожному зустрічному.
— А що, тепер можна? — запитав він в одного вартового, коли вони нарешті дійшли до кінця коридору.
— Можна, тільки не знаю, чи пропустять вас у саму в'язницю. Зараз немає Яна, його заступив інший, — відповів вартовий.
— Ай, ай! — тихо забідкався жид. — Це погано, ласкавий пане!
— Веди! — грізно сказав Тарас. Жид послухався.
Біля дверей підземелля, що сходилися вгорі гострим кутом, стояв гайдук із вусами на три яруси. Верхній ярус був закручений назад, другий прямо вперед, а третій донизу, від чого гайдук був дуже схожий на кота.
Жид зігнувся у три погибелі і майже боком підступився до нього.
— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!
— Це ти, жиде, до мене звертаєшся?
— До вас, ясновельможний, пане.
— Гм... а я простий гайдук! — сказав триярусний вусань, і його очі повеселішали.
— А я, їй-Богу, подумав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай!.. — жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ай, який пишний із себе! Їй-Богу, полковник! Ну геть тобі полковник! От ще б тільки на ніготь додати — і готовий полковник! Пана треба посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!
Гайдук поправив нижній ярус вусів, і його очі стали зовсім веселими.
— Що за народ ці військові! — співав своєї жид. — Ох, вей мір! Що за милий народ! Поворозочки, бляшечки... блищать, як сонце. А дівки як тільки забачать військових... ай-ай! — Жид знов похитав головою.
Гайдук підкрутив верхні вуса і процідив крізь зуби щось схоже на коняче іржання.
— Прошу пана зробити послугу! — сказав жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що воно за народ такий, ті козаки.
Поява іноземних графів та баронів для Польщі не була дивиною: їх часто заманювала сюди цікавість поглянути на цей майже напів-азійський куточок Європи (Московію та Україну вони взагалі мали за Азію); тому гайдук низенько вклонився і вирішив, що буде пристойно, коли він додасть кілька слів і від себе.
— Я не знаю, ваша ясновельможносте, — сказав він, — навіщо вам на них дивитися. Це собаки, а не люди. І віра у них така, що її ніхто не шанує.
— Брешеш ти, сучий сину! — не стримався Бульба. — Сам ти собака! Як ти посмів сказати, що нашої віри не шанують! Це вашої єретичної віри не шанують!
— Еге-ге! — сказав гайдук. — А я знаю, друже, хто ти такий: ти сам із тих, що сидять тут у мене! Стривай же, я гукну сюди наших!
Тарас зрозумів свою необачність, проте впертість і злість не давали йому й подумати, як би викрутитися з такого становища. На щастя, Янкель і тут не забарився встромити носа.
— Ясновельможний пане! Де таке бачено, щоб граф та був козаком? А якби він був козаком, то де б роздобув такий одяг і таку графську зовнішність?
— Розкажи це самому собі! — і гайдук уже роззявив свого широкого рота, щоб закричати.
— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть, ради Бога! — заблагав Янкель. — Мовчіть, ми вам за це так заплатимо, що нікому й не снилося. Ми дамо вам два золотих червінці.
— Еге, два червінці! Два червінці для мене ніщо. Я перукареві даю два червінці за те, щоб він мені тільки півбороди виголив. Жени сто червоних, жиде! — гайдук підкрутив верхні вуса. — А як не даси, то зараз кричатиму!
— І чого ж так багато? — скрушно спитав сполотнілий жид, розв'язуючи свого шкіряного мішечка. Однак він тішився бодай тим, що в його гаманці не було більше і що гайдук не вмів лічити далі як до ста.
— Пане! Пане, боржій ходімо звідси! — сказав Янкель Бульбі, побачивши, як гайдук перебирає на долоні гроші, шкодуючи, що не заправив більше. — Бачте, який тут недобрий народ!
— Що ж ти, чортів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показати й не думаєш? Ні, ти мусиш показати. Якщо вже гроші отримав, то не маєш права відмовити.
— Ідіть, ідіть геть до дідька! А то я зараз же дам знати, і вас тут... Вимітайтеся, кажу вам, та швидше!
— Пане, пане! Ходімо, їй-Богу, ходімо! Цур їм! Хай їм присниться таке, що тільки плюватися! — благав бідолашний Янкель.
Бульба, понуривши голову, спроквола повернувся й пішов назад, не слухаючи докорів Янкеля, якого доймала гризота за даремно витраченими червінцями.
— Навіщо було огризатися? Хай би, собака, лаявся! То вже такий народ, що не може не лаятися! Ох, вей мір, яке щастя Бог посилає людям! Сто червінців тільки за те, що вигнав нас! А нашому братові і пейси обскубуть, і з пики зроблять таке, що глянути страшно, а ніхто не дасть сто червінців. О, Боже мій милосердний!
Та невдача ця куди більше приголомшила Бульбу. Вона просто палахкотіла в його очах.