Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй — i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока — нi древа, нi квiту, нi щебетання…
— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?
— Ходiм у печери, — говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi — вже душно менi:
— Вернiмось, Катре! — йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала — невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi — геть одкинула — тiльки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:
— Що тобi таке, Катре? — А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.
— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.
— Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула — чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радiсна, та сама дивується…
— Химо! — каже до мене. — Я у черницi пiду. Я скаменiла — як стояла.
— Буде менi спокiй, — промовляє радiючи.
— В черницi! — кажу. — А мати ж? А батько?
— Ходiм додому, ходiм, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:
— Тату, мамо! Я пiду в черницi, — я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
— Катре! Катре! — покрикне мати.
— Я пiду у черницi, — промовляє Катря, — стану богу молитися.
— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… — плаче мати…
— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.
— Годi, дочко, годi! — мовить батько. — Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!
— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустiть мене! Не губiть моєї душi!
— Я сказав: годi — то й годi! — знов мовить батько. — Я нiколи тебе на се не благословлю!
— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.
— Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. — слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде — сидить у хатi — плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрi: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати — нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.
— Десь пiшла проходитися, — кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч — не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, — а батька той день дома: ве було. Як почув вiн — бiленький став, зовсiм бiленький…
— Коли? — спитав.
— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! — вбивається мати.
Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було — на третiй повернувся наче з-пiд землi.
— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.
— Нема, — одказав.
Ще шукали, ще питали — не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.
— Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великiй пригодi, може…
Батько нiчого свого не каже…
Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо; живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.
Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, — батько слухає, - бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому — батько їде питати — об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певностi дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, радi — i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.
Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.
— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!
— Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, — одкаже дяк.
Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, — i голiвка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:
— Дитина ваша жива.
— Господи боже мiй добрий!
Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".
— Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, — не спортеся, не вiдмагайтесь — все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.
— Не вернеться вже? — пита мати та плаче. — Нiколи вже не можна?
— Авжеж, — одказує священик: — пишiть благословенiє.
— Хай же її бог благословить, мою дитину! — промовила мати, — хай бог її благословить!
А батько стоїть — не говорить.
— То й добре, — хвалить священик, поглядаючи на батька, — я так i напишу, що батько й мати благословляють…
— Нi, — озвавсь тодi батько, — за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.
— Як же? Та се грiх тобi великий! — страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.
— Годi, годi вже! — вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.
— Напишу, що батько й мати благословляють.
— Нi, батюшка, батько не благословить нiколи — се напишiть, коли хочете, — правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається — тiльки плаче та тужить.
— Що ж се таке? — говорить священик до матерi. — Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, — зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.
— Це добре, — каже священик, — колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…
А тут люди прочули, iдуть — радiють — до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".
Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то исловом, — батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". — "В мене нема дочки", — одмовив. "Ваша дочка черниця". — "В мене нема дочки", — знов одмовив.
Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.
— Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? — се мати питалася. А священик каже:
— Авжеж!
А дяк:
— Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi.морщина у всю довж лягла, глибока та понура.