Впродовж тижня майор Бузина акуратно міським транспортом їздив на Луб’янку у будинок КДБ СРСР, побудований на початку ХХ-го століття для страхової компанії «Росія». Виконуючи почесне доручення, він проводив бесіди з оперативним складом новоствореного відділення, ділився досвідом, розказував про специфіку діяльності націоналістичного підпілля в Україні у довоєнний та післявоєнний періоди, зосібна, про його ватажків Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Андрія Мельника, Ярослава Стецька, Романа Шухевича і різницю між ОУН (б), ОУН (с), ОУН (м), ОУН(з), ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, про ґрипси, штафети, схрони, боївки, криївки, референтури, резидентури. Послідовно по черзі та відповідно до плану виклав основні положення науково-публіцистичної роботи Івана Михайловича Дзюби 17) «Інтернаціоналізм чи русифікація?»і його опонентів із ЦК Компартії України та Академії наук УРСР, які не володіли англійською мовою, тому під псевдонімом «Богдан Стенчук», що в перекладі з англійської означає «Богдан Гівнюк» 18),у видавництві Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном видали брошуру під назвою «Що і як обстоює І. Дзюба», дослідження В’ячеслава Чорновола 19) «Як і що обстоює Богдан Стенчук?», а також розвідки працівника Історії АН УРСР Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». Торкнувся історії з Віктором Погружальським 20), який підпалив Державну публічну бібліотеку Академії наук Української РСР, намагаючись зліквідувати історичні джерела, які могли стати підґрунтям для розпалювання в республіці українського буржуазного націоналізму і сепаратизму (в деякій частині Погружальському це вдалося). Розповів про останні гострі акції, які вчинили в Києві поки що невідомі лихочинці, певно, виконуючи завдання закордонних ОУН, по почерку - бандерівці (розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило»). Навчив працівників нового московського підрозділу особливостям національних українських традицій і ритуалів, методам вербування та конспіративного зв’язку із завербованими агентами, які мусили знати фахівці в галузі боротьби з українським буржуазним націоналізмом - всередині Української РСР і за її межами, головним чином у місцях, де засуджені націоналісти відбували покарання за скоєні злочини, та й у Москві, через яку з пересадками проїздили їхні родичі, коли їздили на побачення в мордовські і псковські табори, зупиняючись на квартирах дисидентів - своїх однодумців, не кажучи вже про Ленінград - вогнище українського буржуазного націоналізму ще з часів навчання у Петербурзькій Академії мистецтв Тараса Шевченка, де навчався такий же націоналіст, як і Тарас Шевченко, художник-модерніст Феодосій Гуменюк 21) і продовжував використовувати знаменитий мистецький заклад у колисці Жовтневої революції для поширення українського буржуазного націоналізму на сучасному етапі, певно, маючи доручення від закордонних центрів ОУН. Та й не тільки у Москві і Ленінграді, а й в інших містах і місцях Росії: на Кубані, Ставропільщині, Терщині, Вороніжчині, Білгородщині, Курщині, в Ростовській, Астраханській областях і Зеленому Клину на Далекому Сході, - нарком освіти УСРР Микола Скрипник 22), який висунув гасло «українізації», тобто за своїми поглядами і діями був український націоналістом, домагався від РСФРР повернення вказаних земель Україні, мотивуючи тим, що вони історично і етнографічно належать до питомо українських теренів, навіть 1928 року просив підтримки в учасників 6-го конгресу 3-го (Комуністичного) Інтернаціоналу, скорочено «Комінтерн», - пояснював своїм уважним слухачам майор Бузина, - та хто ж з інтернаціоналістів піде назустріч домаганням українського націоналіста?; в Казахстані - на цілинних землях і землях, куди із Західної України звозили помагачів бандерівців, місця б вистачило й усім українцям, - продовжував розповідати Олексій Григорович, - у Молдавії - Сороках, Тирасполі і Бендерах, Румунії - на Мараморщині, у Добруджі та Сучаві, Польщі - на Холмщині і в Підляшші, Словаччині - Пряшеві, Югославії - Заґребі, Сараєві, Баня Луці, Новому Саді, - в СРСР і поза СРСР, де на українських чи освоєних українцями землях українці продовжували спілкуватися не забутою українською мовою, чи вже говіркою, і співали українські пісні, - треба пильно працювати.
До готелю майор Бузина повертався завше о 8-й годині вечора. За межі «Пекіна» він уже не ризикував виходити, по телевізору дивився московські передачі, за одинадцяту випивав чай з печивом і салом, чистив зуби і лягав спати.
Проте свого земляка за весь час перебування в готелі він так ні разу і не побачив.
«Дивний землячок, - подумував майор Бузина, - лягаю спать - його ще нема, прокидаюся - його вже нема».
Можливо, землячок і не приходив до номеру, але це було не так. Спостережливий майор Бузина, а чекіст повинен за будь-яких обставин бути спостережливим, помічав деякі сліди його нічного перебування в номері - не зовсім так, як минулого разу, застелена постіль, мінялися місцями зубна щітка та станок для гоління, а в четвер на раковині він побачив зужите лезо, що безумовно свідчило про перебування певний час у номері його земляка.
І тільки.
Ніяких інших речей не було, ні валізи, ні пантофлів чи спортивного костюма, ні газет з кросвордами чи детективів - потрібних атрибутів будь-якого чоловіка, який перебуває у відрядженні.
Такі обставини викликали деякий подив, хоча майор Бузина був розважливою людиною і розумів, що на світі - взагалі, і в роботі КДБ - зокрема, є чимало чудес, нерозгаданих таємниць і не зрозумілих для непосвячених речей, тому майже ніколи і нічому не дивувався.
В п’ятницю закінчувалась офіційна частина відрядження майора Бузини. Він з честю і на потрібному рівні виконав покладене на нього відповідальне завдання і з чистою совістю та гордістю професіонала міг повертатися додому. В суботу майор Бузина запланував відвідати знамениті московські крамниці ГУМ і ЦУМ, щоб придбати гостинці для сім’ї, а для сина - Бузини-молодшого Олеся, особисто - пістолет, що стріляв водяним струменем, такі продавалися лише в Москві, - купити квиток на літак і в неділю повернутися до Києва.
В суботу майор Бузина вирішив рано не вставати, пролежав аж до восьмої, а, прокинувшись і ще не розтуляючи очей, відчув, що він у номері не один.
Трохи розклепавши повіки, побачив, що за столом сидів молодик і читав газетку «Вєчєрняя Москва».
«Землячок!» - здогадався.
Після цього вже відкинув ковдру, нащупав на килимку пантофлі, устав і привітався:
- Здоров був, земляче!
Молодик здивовано відірвав кліпи від газетки і відповів:
- Здравія бажаю українцям в столиці Радянського Союзу! Так ви з України? З КДБ теж?
- Авжеж, в «Пекін» з ЦРУ не пустять, - відказав Олексій Григорович і простягнув руку для вітання: - Майор Бузина, Олексій Григорович, старший оперуповноважений 1-го відділу 5-го управління КДБ УРСР.
- Старший лейтенант Нікітченко, Володимир, оперуповноважений 5-го відділу УКДБ УРСР по Ворошиловградській області, - теж у свою чергу представився молодик, з повагою потискаючи правицю майора Бузини.
Старший лейтенант Нікітченко був середнім на зріст, у костюмі, краватці і шкарпетках в тон, з акуратною зачіскою і виглядом інструктора райкому комсомолу з телепередач, які Олексій Григорович побачив у Москві - вдома телевізор він дивився лише суботами та неділями, до снаги якому організувати будь-який захід: чи то вікторину в студентському гуртожитку «Хто? Де? Кому?», чи суботник при спільній участі ветеранів громадянської війни і учасниць конкурсу «Нумо, дівчата!» Незважаючи на ранню годину, пожилець мав чисто виголене обличчя і гострі стрілки на брюках без жодної бганочки, певно, встиг їх випрасувати у побутівці готелю чи вмів їх так носити, що вони не м’ялись.
Потиск руки у нього був міцним, погляд мав гострий і чіпкий, дивився прямо в очі, як начальник відділу майора Бузини підполковник Микола Прокопович Лисицин, коли той перевіряв стан довіреного йому оперативного складу по понеділках після умовно вихідних суботи і неділі, тому що фактично для чекістів вихідних днів не буває, визначаючи ступінь готовності кожного офіцера до виконання покладених на нього функціональних обов’язків впродовж наступного тижня.
Результати аналізу не зажди були втішними.
Втім, підполковник Лисицин не був занадто прискіпливим, безжальним і жорстоким, хоч зріст мав як і Йосиф Віссаріонович Сталін - 162 сантиметра. Завбачивши, що кількість переважає якість, він збирав усіх офіцерів у своєму кабінеті і проголошував:
- Здрастуйте, легко, середньо і тяжко поранені! Фізичний і психічний стан присутніх співробітників відділу після вдало чи не зовсім вдало проведених вами, товариші офіцери, умовно вихідних навіює на мене певний смуток. Зважаючи на таке ускладнення обстановки, щотижнева інструктивна нарада з питань звітності за минулий тиждень і наших завдань на поточний переноситься на наступний понеділок з переносом на п’ятницю партполітзанять та їхнім суміщенням із заняттями в системі чекістської підготовки. Попрошу оперативний склад протягом дня залікувати отримані напередодні легкі, середні й тяжкі поранення, але не традиційним народним способом, а посиленням роботи з агентурою. Здійснити усі заплановані і позапланові явки; якщо немає приводу для зустрічей, придумати, і щоб сьогодні кількість агентурних повідомлень збільшилась у 1,7 рази. Результати в кінці дня підіб’є мій заступник підполковник Курочкін Василь Васильович.
Офіцери розбігались на «явки», кожен з тим чи іншим своїм агентом, яких вони називали по-своєму «смугачами» («смугастими»), тому що бланки на перевірку громадян за агентурним обліком органів державної безпеки і внутрішніх справ ще з часів НКВС виготовлялись із широкою червоною смугою по діагоналі; самостійно або ж вкупі зі своїм безпосереднім чи вищим начальником - тоді явки називались «контрольними», позаяк начальник під час явки уважно стежив, як агентурист працює зі своїм «смугачем», щоб потім зробити висновок про рівень його роботи з інформаторами і занотувати зауваження в особовій справі «смугача»; уважно вислуховували «смугачів», спонукували їх складати за усними розповідями письмові повідомлення, мовою оперативних працівників - «шкурки»; заступник начальника відділу підполковник Курочкін Василь Васильович на прізвисько «Вас-Вас», скорочено «Квас», підлікувавшись зранку традиційним народним способом, оскільки займався кабінетним аналізом та статистикою і полишати територію підрозділу мав можливість лише на п’ятнадцять хвилин, що йому було достатньо для здійснення блискавичного марш-кидка до найближчого наливайчика, акуратно позначав у відомості хрестиком добуті і принесені агентурні дописи, тобто «шкурки», і складав їх в течку; його парсуна після вдалого марш-кидка пломеніла здоровим карміном, надихаючи підлеглих на нові звершення, течка розбухала, кількість «хутра» невпинно зростала, поліпшувалось самопочуття офіцерів і настрій начальника відділу підполковника Лисицина, спростовуючи таким чином заяложений постулат про те, що понеділок буцімто завжди і за будь-яких обставин є важким днем.
Проте день на день не припадав, бували вони і яловими, з відкатами і ходами вбік, адже чекіст на шляху до визначеної мети і поставлених цілей, проміжних і кінцевих, змушений працювати в умовах постійного оперативного ризику, невизначеності, а часом і непередбачуваності, та ще і в понеділок.
- Володю, - звернувся до колеги з уважним і гострим, як у підполковника Лисицина поглядом, майор Бузина, - щось я не второпав, що у тебе за відрядження таке дивне: лягаю спати - тебе ще немає, прокидаюсь - тебе вже нема. Якщо не секрет, яке таке відповідальне завдання ти тут виконував?
- Секрету від вас немає, які можуть бути таємниці від працівника Центрального апарату КДБ України? А завдання було дійсно відповідальним. Розкажу, якщо маєте час, десь з годинку ще посидимо. А тоді мені треба йти на культурний захід. Ви можете теж приєднатися, якщо захочете. Ви у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на Красній площі коли-небудь були?
- В середині?
- В середині.
- Ні разу. Я взагалі вперше в столиці.
- От удвох і сходимо на екскурсію, га?
- Яка екскурсія?! Ти що - теж вперше у Москві? Кажуть, там така черга, що півдня можна простояти і не завжди втрапити, якщо її не зайняти здосвіта, а вже котра година? А мені ще й треба ГУМ і ЦУМ відвідати, подарунки сім’ї купити, а синові - Бузині-молодшому Олесеві особисто пістолет, який б’є водяним струменем, такі лиш у Москві продаються. До того ж, в неділю я маю відлітати, тому сьогодні на завтра треба взяти квитки в касі попереднього продажу.
- Не хвилюйтесь, все схоплено, пройдемо в Мавзолей без черги у перших лавах. Глянемо на Леніна, а потім сходимо в ГУМ і ЦУМ, придбаємо вашому синові пістолета, після чого у міській касі купимо зворотні квитки - ви до Києва, а я у Ворошиловград. Га?
- Як схоплено? Це ж не в гастрономі за ковбасою стояти з посвідченням учасника війни, якому дозволяється ставати п’ятим спереду, а в Мавзолей Леніна! Хто ж нас без черги пропустить?
- Пропустять, я вже домовився з охороною, цебто з «дев’яткою» 23), нас першими черговий по Красній площі сьогодні в усипальню вождя світового пролетаріату проведе. Він пообіцяв притулити мене до якоїсь урядової делегації, яка ритуалом першою покладає вінки. Першими будемо, якщо ви зголоситесь, розумієте, попереду усієї черги, навіть не п’ятими, як проходять учасники війни за ковбасою. А потім поїдемо за квитками, я теж у неділю лечу додому.
«Ти глянь, який проноза, сей землячок з Ворошиловграда, з черговим по головній площі країни блат має!» - подумки здивувався майор Бузина.
А землячок, ніби відповідаючи на подив майора Бузини, продовжив:
- Це ж я цією Красною площею, перед Мавзолеєм вождя світового пролетаріату, вздовж і впоперек, діагоналями і паралелями, колами і периметром, цілий тиждень, з шести ранку до дванадцятої ночі пробігав, туди-сюди і сюди-туди, чому ви мене лиш сьогодні побачили тут у номері. В оперативній обстановці на головній площі країни тепер орієнтуюсь, як у власному кабінеті у Ворошиловграді, просто так не став би базікати. Річ ось у чому, розкажу, тільки почну здалеку, якщо вас це цікавить.
- Розказуй, - згодився Олексій Григорович.
Старший лейтенант Нікітченко глянув на годинник:
- Справа складна і не вельми коротка. Втім, час у нас ще є. Так підете зі мною до Мавзолею?
- Авжеж, обов’язково! Тільки хвилинку зачекай. Ти вже поснідав?
- Не встиг, я дорогою до Мавзолею завше брав у гастрономі «Єлісєєвський» хлібину і пів кіла ковбаси, без черги зранку встигав, і там потроху за день з’їдав, коли бігав у підземний туалет біля собору Василія Блаженного.
- Тоді я миттю себе до ладу приведу і чайок приготую.
Майор Бузина з задоволенням подумкував: «Буде що в Києві жінці й синочку розказати - самого Леніна у Москві побачив!» Вождя світового пролетаріату Олексій Григорович поважав. Ленін, як розповів йому колись майор Бочонкін з «єврейського» відділу зі слів своєї агентури, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додав тоді, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, - тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком.
Олексій Григорович умився, поголився, з допомогою окріпничка запарив чайок, ще й печиво поклав, запропонувавши припасені з Києва свої наїдки землячкові, який увімкнув репродуктор і, поки майор Бузина порався, готуючи сніданок, слухав московські передачі.
- Ковбаси немає, так що ти вибач, - сказав Олексій Григорович, закінчуючи сервірування столу.
- Нічого, від тої ковбаси мене вже верне, а чайок поп’ю залюбки. Печиво московське? - запитав старший лейтенант Нікітченко, відвернувши свою увагу від радіо і зосереджено споглядаючи, як майор Бузина вправно розкладає на столі сніданок.
- Ні в якому разі. Я завше з собою беру у відрядження наше, українське.
- Сала немає?
- Є, я ним вечеряю.
- Навіщо залишати на вечір те, що можна з’їсти зранку, як кажуть у нас у Ворошиловграді? На вечерю щось купимо чи в буфет сходимо, я ставлю, привід у мене є. Зараз розповім.
Майор Бузина виклав сало.
- Так от, - почав старший лейтенант Нікітченко свою розповідь, почавши сніданок з сала, - так от, працював у нас у тресті «Ворошиловградміськбуд» муляром такий собі Голоцван, це таке у нього прізвище. Гарний муляр, але, як кажуть, трохи з химороддю. Працюй собі, перевиконуй норму, твій портрет вивісять на міській Дошці пошани, регулярно премії будуть давати, ордер на квартиру з часом отримаєш. Живи, радій і іншим давай жити. Так ні, йому не подобалось, що начальник дільниці буцімто краде цемент та інші будматеріали за рахунок, звичайно ж, будівельних об’єктів.
Цей Голоцван, може б і мовчав, однак так сталося, що за перемогу у соцзмаганні йому вручили премію - вибрані твори Леніна відповідно до Постанови ЦК КПРС «Про соціалістичне змагання і підвищення його ролі у справі комуністичного виховання трудящих». Чули про таке?
- Чув, - підтвердив майор Бузина. Постанова у нього була законспектована у червоному зшитку.
- Тоді пам’ятаєте, що головний пункт постанови рекомендував надавати перевагу моральному заохоченню переможців соціалістичного змагання і замість матеріальних премій нагороджувати їх вибраними творами Леніна. Том творів у подарунковому виданні і зтлоті випустили до 100-річчя з дня народження вождя ще кілька років тому, наклад - десять мільйонів, я сам тримав у руках. Вручили Голоцвану твори Леніна в урочистій обстановці, красивий коленкоровий том із золотими буквами на обкладинці. Так він, замість того, щоб поставити Леніна на етажерку і при нагоді хвалитися почесною нагородою перед тещею, взявся його читати. У Ворошиловграді таку ситуацію важко уявити. Але факт незаперечний - муляр Голоцван після роботи йшов не до бочки з пивом, а додому, щоб вивчати твори Леніна.
Читав він, читав і дочитався до того, що почав усім тикати: «Ось як учить нас вождь, а ось що витворяють наші комуністи сьогодні».
Хай би він говорив - взагалі, а то заходився свого начальника викривати - зокрема, мовляв, йде суцільне розкрадання соціалістичної власності у вигляді будматеріалів, начальник на них собі та ще декому дачі й гаражі будує. Спочатку свої заяви робив на зборах в усній формі. Потім заходився писати заяви у міськком, міськвиконком, обком партії, народний контроль і так далі.
Той начальник був племінником директора тресту, а директор тресту був членом бюро міськкому партії. Розуміється, що з усіх інстанцій Голоцвану надходить однакова відповідь: «Вашу заяву перевірено, викладені у ній факти свого підтвердження не знайшли».
«Як же не знайшли, якщо половини цементу немає, бетонні плити позникали, будівництво двох житлових будинків зупинилось, бо всю цеглу і будматеріали вивезли на дачі і гаражі?» - обурюється Голоцван.
І знову продовжує писати скарги, вставляючи в них Леніна, і у нього власних творів з’явилося, мабуть, на кілька томів. Писав, писав і дописався. Начальник спочатку трохи остерігався цього Голоцвана, не знав, як воно виверниться, а потім бачить, що все йде так, як треба, і вирішив від нього здихатися та так, щоб раз і назавжди.
На хвилинку старший лейтенант Нікітченко припинив розповідь, наливаючи у свій шкляник другу порцію чаю.
- У того Голоцвана було кілька відгулів, йому треба було якийсь там ремонт зробити у своїй халупі, а жив він у бараці, тимчасово пристосованому для житла, хоча черга на квартиру, поки він займався писаниною, йому надійшла, але хто ж такому правдорубу дасть квартиру? Дали іншому, слухнянішому і спокійнішому. Написав Голоцван, як годиться, заяву на два дні відгулів, майстер написав «Не заперечую» і Голоцван передав її табельниці.
Приходить Голоцван через два дні на роботу, а начальник йому говорить: «Тебе звільнено».
«За що?» - питає Голоцван.
«За прогули. Тебе два дні не було на роботі».
«Які прогули? Я мав два дні відгулів, написав, як годиться, заяву, бригадир підписав і я особисто підписану заяву віддав табельниці в її власні руки», - обурюється Голоцван.
«Ладно, - каже начальник, - якщо так, то я ізвіняюсь».
Викликає він до кабінету майстра і табельницю і питає:
«Вам давав муляр Голоцван заяву на відгули?»
«Ні», - відповідає майстер.
«Ні», - знизує плечима табельниця.
«Отже, Голоцван два дні не був протабельований, тому що був відсутній на роботі, отже прогуляв?» - перепитує той начальник у майстра і табельниці.
«Виходить, прогуляв», - відповідає майстер.
«Прогуляв», - підтверджує табельниця.
«І відповідно до нашого законодавства підлягає звільненню?»
«Виходить, підлягає».
«Згідно з пунктом чотири статті сорок Кодексу законів про працю?»
«Згідно з пунктом Кодексу законів КЗОТ», - підтакують майстер і табельниця, і обоє осудливо дивляться в очі Голоцвану.
Коли майстер і табельниця вийшли, начальник підійшов до Голоцвана, покрутив пальцем коло його носа, Голоцван сам мені про це потім розповів, при яких обставинах, розкажу пізніше, і прошипів: «Ну що, прогульнику, дописався? Довидрючувався, довипендрювався, довийобувався, правдолюб сраний? Я тебе вижену з роботи, і ти, і твоя сім’я подохнете з голоду!»
Голоцван став кричати про підлість, потім про справедливість, біля дверей уже стояв міліціонер, і Голоцван тільки сплюнув, щоб не наразитися на більшу небезпеку.